1 червня 2020 р.
Розповідати та складати казки досить важко, тому що кожного разу від тебе чекають нової цікавої історії й ти маєш виправдати ці очікування. Тим паче коли твоя авдиторія не дорослі люди, яким усе можна пояснити, а діти, для яких головною якістю будь-якої історії є її чесніть та правдивість. Інженер-будівельник за фахом Сашко Лірник свого часу вирішив підтримати Україну та чинні культурні традиції й став казкарем. Він має безпосередню причетність до анімаційного серіалу «Моя країна – Україна». Творчість Сашка Лірника визнана не тільки величезною кількістю читачів, а й митцями. Він лауреат багатьох кінофестивалів та конкурсів. Ми поговорили із Сашком про роботу над серіалом «Моя країна – Україна», про важкість створення казок та про День захисту дітей, який святкується в Україні 1 червня.
– Сашку, можливо, не всі сьогодні відзначають День захисту дітей, але він має бути як свого роду нагадування про наявні проблеми, чи не так?
– Наше життя – це ланцюг певних справ, і трапляється, що на якесь свято вже не звертаєш увагу… День захисту дітей може стати поштовхом для потенційних меценатів – зробити щось добре для сиріт. Це свято обов’язково має бути. Я все життя дітками займаюсь, і найкращі почуття – коли цього дня спілкуєшся з малечею. 1 червня в мене буває по три й більше виступів, і це дуже приємно.
– Що важче: творити казки чи розповідати їх?
– Для мене це все дуже пов’язано, через те я, мабуть, і успішний казкар. Є багато письменників, які пишуть цікаві історії, але розповідати їх не вміють. У мене ж все тісно поєднується: як я розмовляю, так і пишу, тому ці казки здаються такими свіжими. У них завжди є імпровізація. Якщо чесно, то вигадати щось завжди важче, бо треба створити дещо оригінальне, чого раніше не було. Я не люблю робити щось однакове або примітивне. Цікаво вигадати якусь яскраву історію. Навіть якщо її не я розкажу, а прочитає хтось інший, то і йому теж має бути цікаво. У мене нещодавно книжка вийшла, так її розкупили за день.
Зараз діти й дорослі сидять багато в Інтернеті, соціальних мережах і багато хто з них має спрощене мислення. І я тут згадую, що Ісус із людьми притчами розмовляв. Чому? Коли в нього питали: можна чи не можна, то він так і мав би відповісти. Однак він цього не робив, він розповідав притчу. Що це таке? Це казка. Так я вам скажу, що казка краще сприймається й легше доходить до розуму, коли людина переживе всі її події.
Згадайте, хто найуспішніші люди останнього часу? Одним з найуспішніших є Ілон Маск, усілякі комп’ютерні генії. А Джоан Роулінг? Вона написала казку про Гаррі Поттера й стала успішною й відомою, бо ця історія була цікава всім. Можна багато що написати, зараз великий вибір книжок, але читаєш і забуваєш відразу. А треба ж співчувати, згадувати, переживати за прочитане. Пам’ятаю, мені тато розповідав, коли був маленький, дістав у когось «Кобзар» Шевченка. Це у 30-ті роки минулого сторіччя. Він прочитав дещо в слух мамі, і вона нічого не сказала, але минув тиждень, вона пекла хліб біля печі й заговорила віршами Шевченка, настільки її зачепило прочитане. Тож трапляються геніальні люди, які пишуть геніальні речі. Якщо й книжка буде такою, то й подобатися вона буде багатьом. Так пише Ліна Костенко. Її твори читаєш, перечитуєш і не набридає ніколи. Має значення, коли сам автор розуміє, що він робить і для кого. Я дуже довго не міг видати свою книжку казок. Пропозиції були й дуже багато, але пропонували зробити подешевше на простенькому папері. Я хотів видати книжку, щоб вона була на все життя… Коли я був маленький, у мене була книжка «Піноккіо» Карло Коллоді, дуже гарне яскраве видання. Вона в хаті на почесному місці стояла! Я її вже напам’ять знав, але час від часу брав і передивлявся. Книжка має бути красива й така, щоб на неї кружку із чаєм поставити боявся. Тому гарно видана й цікаво написана книжка буде популярною й у наш непростий час.
– Чи важливо в наш час не просто складати вірші, писати оповідання, а творити суто медійні твори, легкі для уяви та екранізації?
– Я пишу саме так, щоб книжки були медійними. Я дуже довго працюю над книжкою. Сиджу, вичищаю, підбираю необхідні слова. Коли пишу сценарії, то зі мною дуже важко режисерам працювати, бо я до кожного слова доколупуюсь. Але коли побачило світ і видно, що я до цього руку доклав, то воно виходить гарно. «Чорний козак», вважаю, – це геніальна річ, а «Моя країна – Україна», де я сценарії писав, – це самодостатня історія, яку можна дивитися й передивлятися, бо вона не набридає.
Я завжди ставлю собі таку мету й ставлюся до роботи дуже відповідально. Вважаю, що мене екранізувати цікаво, бо в моїх творах немає пустопорожніх слів. Що таке казки? Це ж не «йшов зайчик, зустрів білочку й разом пішли до жучка сонечко дивитись». Це не казка, а набір слів. Навіть того самого жучка необхідно продумати й дати якусь таку історію, щоб вона зачепила. Тоді ця історія буде медійною.
Звичайно, будь-яка історія, будь-яка казка мають бути схожі на людські, щоб читач зрозумів, про що мова йде, але це не є моєю метою. Я намагаюся писати, як розказую. При цьому має бути логіка в діях персонажу. Він може бути будь-яким, цей персонаж, але його дії мають бути зрозумілими. Чому він так сказав? Чому він так зробив? Усе має бути пояснене. Тоді діти й дорослі, коли читають казки, то добре розуміють цього персонажа. Не просто, що це поганий персонаж, а цей хороший. Важливо зрозуміти, чому він поганий? Чому він був хорошим на початку розповіді, а зараз став поганим? Усі ці речі треба ретельно продумувати, а зараз рідко хто цим займається з авторів.
– Щодо серіалу «Моя країна – Україна»…
– Його історія дуже цікава. До мене звернулася кінокомпанія «Артхаус Трафік». Хтось із них прочитав мої казки, і їм дуже сподобалось. Вони мене попрохали написати сценарій мультфільму. Я тоді цією ідеєю дуже загорівся, написав сценарій і він вийшов дуже вдалий. Вони кинулися підбирати режисерів, знімальну групу, але грошей на виробництво так і не знайшлося. Вони дали мені можливість познайомитися з багатьма нашими мультиплікаторами, художниками, режисерами й так далі. Так я познайомився зі Степаном Ковалем, відомим мультиплікатором, що має міжнародні призи. Йому теж дуже сподобався сценарій, він взявся робити мультик, але фінансування не було. Коваль був причетний до російського проєкту «Гора самоцветов» і сказав, що мріє щось подібне зробити для України. Я передивився російський проєкт, він цікавий, але, на мій погляд, місцями примітивний. При цьому в мене з’явилася ідея, я з нею пережив й запропонував Степану зробити не подібний серіал, а свій, український і цікавий тим, що його історії будуть казками й легендами конкретних українських міст. Тобто не про Київ, наприклад, розповідати чи про якесь село, а розповідати легенду, історію про Київ чи це село.
Я написав сценарій на основі легенди про Кривий Ріг. Це був перший сценарій. Це далося дуже важко, тому що всі історії планувалися короткими – на 3-4 хвилини. Ці ролики мали демонструвати в кінотеатрах перед початком фільмів. А я знаю, що набагато легше написати великий роман, ніж невеличку історію. Ідея була, що головний герой серіалу – це я, тобто казкар, а другий головний персонаж – мій кіт. Називалося все це «Мандри Лірника Сашка і його кота Воркота». Перші мультики ми зробили, і вони були дуже вдалі. За цю роботу я отримав визнання як найкращий сценарист кінофестивалю «Відкрита ніч».
Фішка проєкту була в тому, що кожну серію робить окремий колектив зі своїм баченням, тому всі серії трошки різні. Наприклад, мені дуже подобається серія «Легедзине», тому що її робили професійні художники та співаки. Вона дуже вдалою вийшла. У три хвилини хронометражу вмістили купу художніх технік, це дуже цікаво.
Звичайно, грошей на виробництво не було й багато що ми робили на ентузіазмі. Я писав сценарії, озвучував, а головне, що кожна коротка історія мала початок, розвиток, кінець, висновок та смішне. Згодом усе це народилося вже як серіал, і відверто скажу, творчих мук було дуже багато. Ти написав, а воно не зовсім вдається. Та й кожен режисер бачить своє у твоєму тексті. Було дуже багато суперечок, переписувань, редагувань.
Я створив десь 16 серій, а потім почалися проблеми з режисерами. Особливо, коли я бачив, що людина не те робить, що задумувалося. Наприклад, серія про Львів мала найкращий сценарій, а режисер прийшов і сценарій фактично викинув. Зробив усе, як він бачив, й отримали після цього найпровальнішу серію.
Зараз, коли на фестивалях демонструють цей серіал, то питають, чому перші 16 серій цікаві, а далі вже не дуже. Таке трапляється. Сценарист – це окрема професія, та й кожний режисер може написати сценарій. Згодом сторонні люди мені повідомили, що я отримав Шевченківську премію. Це було дуже приємно, але керівник проєкту Степан Коваль навіть не сказав мені нічого про це. Тому такі справи… Проєкт без мене.
Як відомо, у перемоги багато батьків, а якщо трапляється невдача, то вона дістається комусь одному. Я все життя працював на новобудовах, заробляв як інженер, а казки – це покликання душі. З’явилась ідея відродити жанр української казки, і я почав її втілювати. Я взагалі ніколи не вимагав якихось авторських прав чи грошей. Для мене важливо, щоб українська культура збагатилась. Я й зараз так продовжую жити й працювати.
Розмовляв Андрій Лисенко
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.