Юлія Міщенко: Тепер я і сама бачу, що схожа на Патрісію Каас

6 червня 2003 р.

Батьки Юлі Міщенко, вокалістки “Таліти Кум”, довго не могли змиритися з тим, що вона займається музикою, мотивуючи свій протест бажанням, щоб донька мала стабільний шматок хліба.

Гість ранку лідер гурту “Таліта Кум” Юлія Міщенко

13 березя 2002 р.

Київ, 13 березня 2002 -У ранковій вітальні “Ранкової Свободи” – творець музичної команди під дещо незвичною назвою “Таліта Кум” Юлія Міщенко. До речі, очолюваний нею гурт нещодавно став обличчям нового українського лейблу “MaxiM”.

Адреналін і аргументи «Таліти Кум» (Інтерв’ю з Юлією Міщенко)

2 квітня 2007 р.

Навчивши своїх фанів варити «гарячу і гірку» каву з корицею й кардамоном, музична група «Таліта Кум» перейшла до закуски. У новому синглі «Упс!» солістка групи Юля Міщенко зізнається, що любить поїдати чоловіків, і цілком логічно починає з власного — гітариста Сергія Глушка, який разом із нею знімався у кліпі. Смачно і весело, чи не так?

Дмитро Стретович про любов до “МАРУСІ” та інші речі

5 травня 2010 р.

Історія про те, як можна вивести подію у народ, беручи за фінансування залишки своєї стипендії. Або про потрібність культурного менеджменту й нав’язування книжок народу силоміць. А ще про любов до «МАРУСІ». Хоч були до неї організації різноманітних літературних акцій, мистецьких фестивалів (наприклад, «Тиждень мистецтв», «Білоруська весна»). Проте «МАРУСЯ» у студента, журналіста й блоґера Дмитра Стретовича дорогоцінно перша і його, а тому й ставлення до неї серйозне й відповідальне: хлопець її любить і розвиває з усіх сил. Заснувавши півроку тому й координуючи проект літклубу «МАРУСЯ», Дмитро отримує все більше рук допомоги від потенційної аудиторії – студентства з різних вишів. І мабуть, руки простягатимуться ще більше й гарячіше – так відбувається завжди, якщо проект успішнішає. Важко тільки на початках. Але в Дмитра «початки» «МАРУСІ» уже в минулому, а ще раніше були (і є до цього часу) захоплення сучасною українською літературою, менеджментом мистецтва, новими медіа, піаром. Отож, про початки.

Йон Фоссе, нобелівський лавреат: Мистецтво, а в тому числі й література, давно почало набирати риси глобального феномену

2007 р.

Інтерв’ю з Йоном Фоссе, Нобелівським лавреатом 2023 року, надруковане в журналі «Всесвіт» у 2007 році.

Петpo Бiба: Будем жить!

осінь 2001 р.

Ця розмова з Петром Бібою на його квартирі відбулась восени 2001 року, за кілька місяців до його відходу. Пригадую, мене тоді дивувало, що для прочитання друкованого тексту окрім товстих окулярів поет використовував ще й масивну лупу – 88 літ за плечима. Він належав тоді до найcтаpiшoї генеpацiї укpа­їнcьких поетів: пеpшi вірші надрукував ще кoли в лiтеpатуpi панував дух Микoли Хвильoвoгo, Євгена Плужника, Михайля Семенка. Пoнад 70 poкiв у лiтеpатуpi. З пicлявoєннoгo чаcу вiн видав п’ятнадцять пoетичних збipoк.

Олесь Ульяненко: Якщо з цієї ситуації не виплутаюсь, буду просити політичного притулку

18 березня 2009 р.

Знаний український письменик Олесь Ульяненко, автор більш ніж 20 романів (“Знак Саваофа”, “Син тіні”, “Богемна рапсодія”, “Серафима”, “Квіти Содому”, “Зимова повість”, “Вогненне око”, “Дофін сатани”), лауреат малої Шевченківської премії 1997 року за роман “Сталінка”, останнього місяця опинився в епіцентрі скандалу.

Сергій Набока: Я “по жизни” журналіст, редактор і видавець…

2002 рік

Це інтерв’ю із Сергієм Набокою я записав 1 листопада 2002 р. у кав’ярні на Хрещатику, неподалік офісу радіо “Свобода”. Говорили ми довго, залишилося дві повні касети його голосу. Сергій легко погодився розповісти – “все, що пам”ятаю, старий” – для майбутньої книги про український самвидав кінця 80-х років. У роки оксамитової національно-демократичної революції йому довелось водночас бути і громадським діячем (голова Українського культурологічного клубу), і політиком (член Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки), і, ясна річ, журналістом.

Інтерв’ю з Мирославом Симчичем “Кривоносом”. До 100-річчя Героя України

Інтерв’ю з останнім командиром УПА Василем Куком “Лемішем”

2000-ні роки

Васи́ль Степа́нович Кук (псевдо: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь»; 11 січня 1913, Красне, нині Буського району Львівської області — 9 вересня 2007, Київ) — генерал-хорунжий, Головнокомандувач УПА з 1950 (після загибелі Романа Шухевича). 1954 р. узятий у полон військами МДБ СРСР та без вироку суду провів у в’язницях 6 років. В останні роки свого життя мешкав у Києві.

 

Пітер Боґданович: Насправді, я ніколи не був кінокритиком

7 листопада 2005 р.

Юрій Шевчук. В чому, на вашу думку, полягає основне завдання кінокритики та кінокритика?

Пітер Боґданович. Насправді, я ніколи не був кінокритиком. Мабуть, я просто писав про кіно. Напевне, під словом „критик” розуміють людину, яка має критичний підхід, а я – це скоріше той, кого Шоу називав „популяризатором”. Мені цікавіше розмовляти про те, що мені до вподоби, аніж про те, що мені не подобається. Я частіше брав інтерв’ю в режисерів та готував розлогі статті про кінозірок, аніж практикував як критик. Але таке теж бувало.

«Солений гопак» Валерія Петрущака

25 червня 2008 р.

Вирушити в подорож навколо світу, та ще й на вітрильній яхтi, можуть тільки справжні відчайдухи та сміливці. Саме таким українські яхтсмени вважають свого колегу Валерія Петрущака, адже він вперше за історію незалежної України здійснив подорож навколо світу на власній яхті «Лелітка». І хоч було це у далеких 1994— 1998 роках, Валерій Дисанович ще й досі мріє повторити свій подвиг, тобто проплисти за 1399 діб 30 тисяч миль, три океани та 12 морів. А ще український яхтсмен переконаний — йому це вдасться, адже у подорож він візьме з собою свій надійний «екіпаж» — дружину Наталю, яка була з ним і під час перших кругосвітніх мандрів. У 2006 році Валерій Петрущак видав книжку вражень від мандрівки — «Солоний гопак», а нині готується до її перевидання. Але найбільша мрія яхтсмена — пропливти навколо світу ще раз. Про інші плани першого кругосвітнього мандрівника України, яхтсмена та кандидата технічних наук Валерія ПЕТРУЩАКА — наша бесіда.

Гість Бі-Бі-Сі: яхтсмен, який обійшов світ Валерій Петущак

14 липня 2007 р.

Гостем інтерактивної програми Бі-Бі-Сі 13 липня був яхтсмен Валерій Петущак, який здійснив подорож довкола світу. Валерій Петущак мріяв про подорожі “без Сенкевича” ще за радянських часів, коли на яхті поплавати було майже неможливо, і зараз надолужує втрачений час із лишком. Разом із дружиною він обігнув усю земну кулю на власній яхті “Лелітка”, що забрало в них близько чотирьох років (1994-1998 рр.).

Павло Маков, графік: Неможливо бути відомим митцем із невідомої країни

13 червня 2010 р.

Це інтерв’ю з давньою історією. З часу феєричної розмови з одним із найталановитіших і найцікавішим художників України Павлом Маковим пройшло десь півроку. Вордівський файлик розшифрованого запису, кілька разів пересланий пану Павлу на електронку, на жаль, не виправлявся і не перевірявся ним, адже електронні технології для віртуоза офортного мистецтва  – річ не проста. А ще було кілька невідбутих зустрічей з метою перевіряння запису. Це й стало каменем спотикання, що стояв на дорозі публікації розмови.

Сергій Якутович, художник: Все сучасне мистецтво — від диявола

28 березня 2009 р.

Він художник, який створив у кінематографі візуальні образи Івана Мазепи й Тараса Бульби (фільм Володимира Бортка з Богданом Ступкою у ролі головного героя вийде 2 квітня). До цього Сергій Якутович, син видатного українського графіка й художника–постановника Георгія Якутовича, працював здебільшого як книжковий графік. Він ілюстрував видання Шекспіра, Достоєвського, Гончара, Гоголя… усіх не перерахуєш. 

Сергій Рахманін, журналіст: А на мене дивиться снайпер через оптичний приціл

3 липня 2008 р.

Вашу Дусю завжди приваблювали розумні та досвідчені чоловіки. Дізнавшись, що програма «Дуель» іде у відпустку, я миттю скумекала, що тепер на одного імпозантного ведучого в ефірі буде менше, адже Сергій Рахманін з’явиться у телевізорі лише у вересні. Такий стан речей мене зовсім не влаштовував, тому я занервувала і зателефонувала Сергієві. Мені конче було потрібно все з’ясувати.

Олександр Кіцера, професор: Катастрофічно меншає людей, з якими можна говорити про мистецтво

18 вересня 2008 р.

Львів – Елітарність визначається глибокими і різноматніми знаннями, а не вартістю авто. У цьому переконаний професор кафедри оториноларингології Львівського медуніверситету Олександр Кіцера. Автор більше аніж 300 наукових праць, іменований Американським Біографічним Інститутом «Людиною року 1997», професор прекрасно знається на літературі, музиці, релігії, володіє мистецтвом слова і є знавцем «живої» історії лікарів медуніверситету. Олександр Кіцера наділений шляхетністю та скромністю – головними атрибутами невеликого числа тих правдивих українських інтелігентів, які попри все дотримуються власних моральних принципів.

Олег Сидор, львівський мистецтвознавець: Мистецька колекція Йосипа Сліпого в Римі отримує нове дихання

26 червня 2009 р.

Рим – У столиці Італії більшість українських місць пов’язано з іменем Глави Української греко-католицької церкви Блаженнішим Йосипом Сліпим (1892-1984). Патріарх заснував там Український католицький університет і збудував церкву Святої Софії. Завдяки його зусиллям в українській власності перебуває також Будівля католицької парафії святих мучеників Сергія і Вакха, що в центрі Вічного міста. Незабаром у Синодальному залі парафії відкриють оновлену експозицію мистецьких творів, які свого часу зібрав Йосип Сліпий. Над підготовкою виставки працює львівський мистецтвознавець Олег Сидор, який дав інтерв’ю Радіо Свобода.

Олег Гордієвський, колишній радянський шпигун: Україна аж кишить шпигунами

15 січня 2009 р.

Олег Гордієвський – колишній радянський шпигун, а нині британський експерт зі спецслужб – про старе-нове обличчя свого відомства. Після отруєння Олександра Литвиненка у Лондоні за допомогою радіоактивного по­лонію-210 його товариш Олег Гордієвський, як і інші перебіжчики з СРСР та Росії, змушений вести таємний спосіб життя. Приводом для інтерв’ю, яке Олег Антонович дав нашому кореспондентові зі збереженням усіх правил конспірації, стала поява на Заході кількох нових книжок, присвячених викриттю активності російських спецслужб (переклад однієї з них щойно вийшов друком в Україні: Елен Блан. Родом із КДБ. Система Путіна. – К.: Темпора, 2009).

Мішо Сухи, фотограф-документаліст: Я не емігрував, я просто закохався

липень 2008 р.

Фільм „Pictograph“ виник через 14 років після того, як були зроблені знимки в Криворівні. Чому це тривало так довго?
Всі мої особисті і наші спільні проекти робляться і родяться довго та важко. Лідка приїхала в Криворівню в 1992 році з 80-річним батьком Зеноном Михайлюком невдовзі після того, як Україна стала незалежною. Це була взагалі її перша поїздка в Україну. Їхала вона туди замість мами Ірини, яка захворіла в останню хвилину
перед від’їздом. Роком пізніше в Криворівню я приїхав на Різдво разом із Лідкою. Свята в Криворівні були справді магічними. В село
поверталися давні звичаї, зокрема колядування, яке було під час совєтської ери жорстко пригнічуване. Опісля я повернувся до Братислави, де закінчував свій перший фільм про
США – „About Dogs аnd People“ („Про собак та людей“). Лідка час
від часу приїжджала з Криворівні в Братиславу проявити та роздрукувати фотографії. В 2002 році до нас в Сиракузи приїхав чудовий словацький кінофахівець та монтажер Марек Шулік, з яким ми монтували мій фільм „Home Movie – a diary for my American-born son“ („Домашнє кіно – щоденник для мого сина, народженого в Америці“). Я йому запропонував переглянути великий архів  фотографій з Криворівні, бо мав враження, що з матеріалу можна би було зробити цікавий короткий фільм. В 2002/2003 роках була готова відеоверсія фільму „Pictograph“. Після того, як мені допомогло Міністерство культури Словацької Республіки та університет в Сиракузах, ми змогли зробити 35-міліметрову кінокопію, яку завершили в 2006/2007 роках.

А чому це тривало так довго?

Навіть не знаю, але нічого доброго швидко не робиться. На нещодавній презентації фільмів „Pictograph“ та „Home movie“ в Празі ти згадав, що фільми для тебе і Лідки були певним поверненням додому.

Як ви у зв’язку з цим сприймали створення фільму?
Для Лідки подорож у Криворівню була поверненням на батьківщину, на якій вона ніколи раніше не була. Правда, про Україну, зокрема про Карпати, вона знала дуже багато ще до виїзду. Щодо мого „повернення додому“, мій останній фільм, який я зняв у Чехословаччині, був „Dzha vas Mange Dlugone Dromehad“ („Йшов я довгою дорогою“). Знімав я його в ромських селищах на східній Словаччині. Після виїзду в Америку в 1992-му я зробив фільм „About Dogs and People“. Це був мій перший фільм про Америку з погляду німої істоти – пса. В 1998 році я купив маленьку відеокамеру і почав знімати ситуації навколо себе. З цього матеріалу ми разом з Мареком Шуліком у 2002 році змонтували фільм „Home movie“, який розказує
про пошуки та створення домівки за кордоном.

Як ти сприймав людей з Криворівні?
В Криворівні ми жили переважно в сім’ї Василя Потяка – ласкавої,
мудрої та розважливої людини з прекрасним почуттям гумору. Багато в чому нас інспірувала Параска Плітка-Горицвіт, яка малювала картини на зворотньому боці совєтських пропагандистських плакатів, писала вірші, створила Гуцульський словник. Назва фільму „Pictograph“ – це вільний переклад її художнього альбому „Іконопис“, який описує життя в селі. Згадаю і Євдосію Сорочан, яка наперекір тому, що пережила пекло ґулаґів, не втратила відчуття краси та справедливості. У фільмі вона співає тихенько, але, мені здається, її пісня – одна з найсильніших частин фільму. Пісня називається „Зламана лілія“, і саме так можна назвати її життєву долю. Kоли Лідка її фотографувала, Євдосія бажала сфотографуватися в копії її в’язенського одягу. Всі, кого я згадав, були яскраві, сильні та скромні люди.

Темою батьківщини ти займався вже в попередньому фільмі „Home trilogy“. Як на тебе, чому багато режисерів частіше і „легше“ знімає про місце, де народилися, ніж про регіон, куди переселилися?
Не знаю, чи це насправді так. Для мене створення фільмів виходить
з внутрішньої потреби „справитися“ з конкретними життєвими почуттями, ситуаціями, дилемою. Зрештою, створення фільмів, фотографій – це є певні пошуки, дуже часто пошуки власного „я“ по відношенню до інших, передовсім, але й до самого себе також.

Як ви познайомилися з Лідкою?
Ми зутрілися на семінарі документальної творчості в професора
М.Слівки на ВШММ (Вища школа музичних мистецтв) у Братиславі
1986 року. Лідка приїхала в Словаччину як стажистка в рамках програми IREX. Разом ми фотографували в ромських селищах на східній Словаччині.

Коли ти у 1988 році емігрував, чи розраховував, що це буде „назавжди“, чи планував у майбутньому переїхати в Словаччину разом із Лідкою?
Я не емігрував. Я просто закохався в Лідку, поїхав за нею в Америку,
одружився, і ми разом вже 20 років. Хоча після того, як в мене закінчилася виїзна віза до США (мало хто ще пам’ятає ці деградуючі комуністичні документи), я в тодішній Чехословаччині став персоною нон-грата, але ненадовго. Для мене завжди було дуже важливим, щоб я мав можливість повернутися назад у Словаччину.

МІШО СУХИ – фотограф,
документаліст, завідувач відділу
кіно Сиракузького університету
в США. Випускник кафедри
документальної творчості (Вища
школа музичних мистецтв)
у Братиславі. Фотографував
у циганських селищах Східної
Словаччини, зняв короткі
документальні фільми, в яких до
„звичайних“ кінокадрів додає
фотознімки, власноруч підписані
примітками тощо. Більшість
із його творів присвячена
темі батьківщини: сумує, але
не плаче, жартує, але не
насміхається.
В 1988 році Мішо Сухи виїхав
до Америки, аби там розпочати
життя з Лідою Михайлюк, з якою
познайомився у Словаччині. Між
тим, поки вони переселялися
з місця на місце й шукали власну
домівку, його фільм „Dzhavas
Mange Dlugone Dromehad“
(„Йшов я довгою дорогою“)
здобував успіх на європейських
кінофестивалях, що, властиво,
заборонило йому на певний
час повернення в тодішню
Чехословаччину. В 1997 році він
видав книгу фотографій „Коли
я був і не був вдома“, яка містить
знімки-спогади зі Словаччини та
Америки. Виставляв фотографії
у Словаччині, Англії, Франції,
Польщі, Німеччині, США. Наразі
останній кінофільм „Pictograph“
він зняв разом з дружиною
Лідою. За допомогою цього
фільму вони в черговий раз
повертаються „додому“.

 

 

 

 

 

 

Джерело: Український журнал