1992 р.
В ці літні дні 2022 року повномасштабної «колоніальної війни» (Тімоті Снайдер) москалів проти України я спробую привернути увагу читачів до постаті українського письменника-фантаста, футуролога і філософа, учасника Другої світової війни, богослова і громадського діяча, двічі судимого за дисидентську діяльність, автора понад двадцять романів і повістей, зокрема таких популярних як «Зоряний корсар», «Вогнесміх», «Стріла часу», «Вогняний вершник», «Камертон Дажбога», Олександра Павловича Бердника (1927-2003 рр.).
Чи то під впливом сюрреалістично-галюцинаційної новели «Поїзд» Віктора Терена в серпневому числі «ЛУ», чи внаслідок редакційного оголошення в цьому ж часописі про новий спецпроект під назвою «Укрліт радянської доби», що має на меті заповнити білі сторінки нашої колективної пам’яті про літераторів «пізньої радянської ери», чи через рятівне занурення в тексти книжки Василя Скуратівського «Покуть», знайденої в бібліотеці одного з моршинських санаторіїв, де я нещодавно підліковував своє здоров’я, підірване працею в Чорнобилі, але в моїй душі крізь меланхолійну осмуту коронавірусних обмежень і всіляких заборон (хтивість і упередженість по-хамськи заперечили інтелектуальне і довірливе спілкування аж до обструкції), наче проблиск чистого світла, забринів спомин про зустріч з Василем Скуратівським в 1993 році на тлі гуцульської ватри в Яремчі під звуки троїстих музик, дзвінких коломийок, стрімких танців і веселощів Першого Всесвітнього Конгресу Гуцулів. 
Болем в серці різонула звістка про кончину видатного українського поета і перекладача, лауреата премії імені Василя Стуса, палкого борця за престиж і чистоту української мови, рятівника чорнобильських дітей Мойсея Фішбейна. Чомусь подумалось, що не тільки хвороби і страхи, навіяні коронавірусом, але й вболівання за стан української мови і літератури, які на думку аналітиків останнім часом піддаються згубним утискам (ворохоблять Закон про мову, викидають із шкільних програм вивчення української літератури, нівелюють українську культуру, зрештою позбавляють державної підтримки могутню трибуну демократії і національного поступу, мужню «вчительку» і борця за державність України, славну без перебільшення всенародну письменницьку газету «Літературна Україна») призвели до передчасної втрати справжнього патріота України Мойсея Фішбейна, з яким мене вперше звела доля в Києві на початку літа 1991 року під час Міжнародної наукової конференції «Проблеми українсько-єврейських відносин». 
Автобіографічна розповідь борця за свободу Литви, в’язня з 37-літнім “стажем”.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.