Віктор Морозов: «Не журись» часто викликали на килим

6 липня 2017 р.

Фото з архіву Віктора Морозова

Молодь знає Віктора Морозова насамперед як перекладача всесвітньо відомого бестселера американської письменниці Джоан Ролінґ «Гаррі Поттер» (2003-го в номінації «Літератор/письменник року» В. Морозов став переможцем конкурсу «Галицький лицар»); середньому і старшому поколінню він більш відомий як засновник і соліст легендарних ансамблів «Арніка», «Ватра», «Смерічка», художній керівник театру-студії «Не журись!», під час концертів якого за Союзу часто звучала сатира на радянську владу. У 1989-му зі сцени «нежуристи» вперше заспівали «Ще не вмерла Україна!».

З концертами об’їздив півсвіту, зокрема, такі країни, як Лаос, Індія, Парагвай. На початку 2000-х митець виїхав в Америку, та в душі і для кожного з нас, без сумніву, залишається галичанином, адже творчу кар’єру розпочинав у місті Лева.

Цікавий співрозмовник, дотепний оповідач, надзвичайно артистичний, з почуттям гумору. Уміє так потішно відтворити спогади – заслуховуєшся. Скажімо, про те, як за совєцької влади артистів викликали «на килим» партійні посадовці; як залагоджували з ними конфлікти за допомогою… могорича, згадує з гумором. Хоча за Союзу політичні жарти були вельми небезпечними… Про відомих львів’ян, які відстояли «Вертеп» театру-студії «Не журись!», гастролі до Америки в «обхід закону», українську діаспору – в інтерв’ю співака, музиканта, композитора, перекладача Віктора Морозова.

– Пане Вікторе, молодь зачитується бестселером «Гаррі Поттер» у Вашому перекладі. Дивно, що видавець Іван Малкович не вірив у Вас як перекладача…

– Нічого дивного. Пан Іван знав мене як музиканта, а не літератора, тому з неабияким скепсисом поставився до моїх перекладацьких потуг. Мабуть, я також, попри те, що Малкович закінчив музучилище по класу скрипки, зробив би здивований вираз обличчя, якби він, скажімо, захотів виступити на сцені із сольним концертом віртуозних каприсів Паганіні, і порадив би йому пишномовно і по-простому: «Лиши, хлопче, того ровера і не сміши людей».

Крім очевидного знання іноземної мови, важливо знати і відчувати мову, на яку перекладаєш, щоб текст читався легко, природно, особливо для юного читача. Жодні спокуси світу не змусять дитину читати поганий, неоковирний і незграбний текст. Люблю жартувати: добрий перекладач має бути музикантом, принаймні в душі. Бо дуже важливо відчувати внутрішній темпоритм тексту, його динаміку, мелодійність, щоб читався, як пісня, яку хочеться співати і співати…

– 1988-го Ви стали мистецьким керівником театру-студії «Не журись!». Часто з великої сцени звучала політичні жарти, які м’яко переходили в сатиру…

– Деякі жарти були імпровізовані, вигадувалися на льоту. Чимало з них зараз уже не здаються ані страшними, ані кумедними. Скажімо, Юрко Винничук зачитував зі сцени вигаданий інформаційний вісник, де була така фраза: «Новини з-за кордону. Москва», і зал вибухав гомеричним реготом. Зараз може здаватися дивним, але тоді, коли існував СРСР, мало хто передбачав, що колос на гербі виявиться… на глиняних ногах.

Здебільшого сатира лунала в наших піснях, особливо у так званих «гострячках» Андрія Панчишина, в яких розвінчувалися вкорінені радянські міфи. Наприклад,

• Живе ветеран престарілий у стольному граді Москві,
• Чуприна його посивіла, а очі у нього ясні.
• До нього ідуть піонери, нащадки Тимура ідуть,
• Він кожному розповідає про світлий життєвий свій путь.
• • Каґанович – державна голова,
  • Каґанович – історія жива,
  • Каґанович – Єжова рідний брат,
  • Каґанович – професійний кат.

– Як львівські чиновники реагували?

– Постійно викликали у кабінети «на килим». Віддувався за всіх директор театру «Не журись!», автор і виконавець гуморесок Остап Федоришин. Важко уявити, що колись заспівати зі сцени «Ой радуйся, земле, син Божий народився» вважалося страшною крамолою. Треба було співати «Рік новий народився». Так от, артисти театру-студії «Не журись!» готували різдвяну програму «Вертеп», у якій уперше зі сцени мали прозвучати автентичні й незіпсуті втручанням цензорів колядки та щедрівки. Програму мала прийняти солідна художня рада. Один із членів цієї ради, секретар Залізничного райкому партії Олександр Покровський, розпинався найбільше. Мало не з піною на вустах вигукував, що цю програму треба заборонити, бо це релігійна пропаганда і мракобісся. Якби не головний режисер Театру ім. Занковецької Федір Стригун, директор Музею атеїзму (тепер – Музей історії релігії) Володимир Гаюк і провідний актор тодішнього театру Радянської Армії (нині – Театр ім. Лесі Українки) Віктор Щербаков, «Вертеп» театру «Не журись!» не відбувся б. Саме Стригун, Гаюк і Щербаков захистили і підтримали нас, і вистава пройшла з шаленим успіхом. Постійно збирала переповнені глядацькі зали.

Віктор Морозов і Пауло Коельо. Фото з архіву Віктора Морозова

– Кажуть, деякі партійні працівники захищали театр від переслідувань…

– Тихо, не афішуючи своєї підтримки, допомагали театрові і справді захищали від переслідувань. Бо невідомо, чи вдалося б театрові за совєтів так довго проіснувати з відвертими політичними жартами. Принагідно хочеться згадати добрим словом і подякувати колишнім працівникам Львівського обкому партії Володимирові Григоренку та Ярославу Кізюку. Часто рятували нас від агресивних чинуш (таких було чимало), які намагалися «прикрити нашу лавочку»…

– У студентські роки за політичні вірші, опубліковані в альманасі «Скриня», Вас навіть відрахували з університету…

– Це був літературний, а не політичний альманах. Поезія і проза молодих учасників «Скрині» (Грицька Чубая, Олега Лишега, Миколи Рябчука) була в ті часи цілковитим «неформатом», не вписувалася у жодні канони офіціозу, а отже, не мала найменших шансів бути десь опублікованою. Це було єдиним викликом системі.

Та ми цього й не прагнули. Відчували погорду до «дозволених» мистецьких канонів, перебували немов у паралельній реальності. Тому мій юнацький віршик у «Скрині» не мав якихось політичних мотивів. Але наш рукописний альманах було вилучено під час обшуків 1972 року в когось із серйозних політичних дисидентів. Цього виявилося цілком достатньо для того, щоб «вжити відповідні заходи» стосовно авторів «Скрині». Як результат – мене відрахували з останнього курсу університету, буквально за кілька місяців до захисту диплома.

– З концертами Ви виступали в Австралії, Англії, Аргентині, Бельгії, Бразилії, Німеччині, Польщі, Канаді, США. Але за Союзу складно було виробити документи для виїзду в капіталістичну країну…

– З гастролями до Америки 1989 року вийшла ціла детективна історія. Запрошення на поїздку артисти театру «Не журись!» отримали від канадської фірми «Кобза», яку заснував успішний підприємець-меценат з Торонто Микола Мороз. У ті часи всі закордонні гастролі українських митців відбувалися від імені і під крилом товариства «Україна», що займалося організаційними питаннями і прикріпляло до кожного гастрольного колективу так званого «журналіста»-кадебіста. Нас же Микола Мороз запросив напряму, в обхід цього товариства. Коли його голова, пан Лазебник, почув про таку зухвалість, вухам своїм не повірив. Особисто завітав до Львова, щоб пересвідчитись у правдивості інформації.

У Львові пан Лазебник зателефонував директорові «Не журись!» Остапу Федоришину. Остапа і мене, як мистецького керівника, запросив до себе в готель. Пан Лазебник почав розмову здалеку: розпитував про погоду, творчі плани. Тоді наче ненароком зронив: «Чув, збираєтесь кудись поїхати». «Та збираємося», – недбало відповів Остап. «Куди саме?». «Та в Америку і Канаду». «І від кого ж плануєте їхати?». «Та самі від себе». Від такого нечуваного нахабства пан Лазебник спочатку втратив дар мови, але невдовзі опанував себе і розплився в іронічний посмішці. «Ну-ну, – мовив глузливо. – Щасливої дороги!». Подумав, мабуть, що має справу з якимись божевільними або вкрай наївними хлопцями.

І тут порятувала наша вірна шанувальниця, яка проводжала нас на летовищі, українка з Польщі Галина Цеховська. Вона почала звабливо усміхатися молоденькому прикордоннику. Щось примовляла йому так ніжно і солодко, що він врешті-решт махнув рукою і пропустив нас усіх.

Посольства Канади в Києві тоді ще не було, лише в Москві. Тоді там працював Роман Ващук (тепер пан Роман, до речі, посол Канади в Україні). Так от, він таємно, без розголосу допоміг нам відкрити візи до Канади. Ми не їздили в Москву, щоб зайвий раз не світитися. Наші паспорти завіз і забрав адміністратор «Не журись!» Тарас Кулай.

Микола Мороз (підприємець-меценат з Торонто) зарезервував нам квитки на літак до Монреаля з Варшави, а не з Москви (знову ж таки, щоб зайвий раз там не засвітитися). Та й не сумнівалися, що нас просто не випустять із СеРеСеРу прикордонники, якщо побачать у наших паспортах канадські візи.

– З якими паспортами добиралися до Варшави?

– На допомогу прийшла доволі ідіотська й абсурдна практика тих часів. Річ у тім, що ми доволі часто їздили з концертами в «ближнє зарубіжжя», зокрема до Польщі. В ті часи, щоразу оформляючи документи на виїзд за кордон, нам видавали нові закордонні паспорти. У підсумку в кожного з нас зібралося по декілька екземплярів. Цим ми і скористалися. На українсько-польському кордоні показали прикордонникам паспорти з польськими візами і пояснили, що їдемо з концертами у Варшаву. А коли у Варшаві сідали на літак до Монреаля, польському прикордоннику пред’явили паспорти з канадською візою, в яких не було ані польської візи, ані жодних позначок про в’їзд у Польщу.

Як нині пам’ятаю, молодий прикордонник, не надто уважно перевіряючи паспорти, пропустив на літак одного, другого, третього «нежуриста»… Раптом щось запідозрив, придивився уважніше і вигукнув: «Псякрев, як ви сюди потрапили?» Від тих слів наше серце тьохнуло, а в очах зблиснув переляк… І тут порятувала наша вірна шанувальниця, яка проводжала нас на летовищі, українка з Польщі Галина Цеховська. Вона почала звабливо усміхатися молоденькому прикордоннику. Щось примовляла йому так ніжно і солодко, що він врешті-решт махнув рукою і пропустив нас усіх. Ось так і зуміли ми подолати «залізну завісу» й вирватися «за бугор». Причому без супроводу жодного кадебіста. В ті часи це було абсолютно безпрецедентною подією.

– Читала, Ви їздили з гастролями на афганську війну…

– В Афганістані виступав разом зі «Смерічкою» і Назарієм Яремчуком. Було це у 1987 році. У літаку чи гелікоптері летіли з ранцями за спиною, в яких були парашути. Нас попередили: якщо літак підіб’ють ракетою, доведеться стрибати з парашутом на … «засіяну кулями» чужу землю.

Найсумніший спогад… З Назарієм Яремчуком відвідали госпіталь для важкопоранених. Заходимо в палату, а там – почорнілий, обвуглений молоденький хлопчина із Західної України, який потрапив під страшний обстріл. Ледь вижив, але залишився без рук і ніг. Бачили лише його очі з-під ковдри. Знаходили якісь підбадьорливі слова (хоч чим тут підбадьориш?) і співали йому пісні…

Пригадую, з Кабула до Чарікара їхали на бронетранспортерах вельми небезпечною дорогою. Сказали, щоб самі вибирали: їхати всередині БТРа чи нагорі. Небезпечно там і там. Якщо всередині – а БТР, не дай Боже, наїде на міну, то людину розірве на шматки. Якщо нагорі – є небезпека потрапити на око снайперу або «душмана» з гранатометом. Я випробував обидві «екстремальні» ситуації: туди їхав нагорі, назад – всередині. На щастя, обійшлося… До речі, в Афгані воювало дуже багато українців. Пам’ятаю, один капітан навіть пожартував, що там запросто можна було знову створити УПА…

Віктор Морозов з дружиною Мотрею та доньками Квіткою і Зіркою. Фото з архіву В. Морозова

– Пане Вікторе, розкажіть, будь ласка, якусь дотепну історію, яку жодному журналістові не розповідали…

– Ну, хіба що згадаю кумедну історію, пов’язану із Софією Ротару. Років 30 тому в моїй львівській квартирі задзвонив телефон. Це була Софія Ротару (тоді ще не був з нею знайомий). Вона почула мою пісню «Спитай», яку я вперше заспівав у «Смерічці», і хотіла записати її в київській студії звукозапису. Узгодили день, коли я привезу до Києва ноти, а вона збере у студії музикантів. Купив квитки на літак до Києва і назад, зі столиці до Львова.

Але так сталося, що напередодні я завітав до давнього товариша, ну, і ми трі-і-ішечки загуляли…  Додому дістався опівночі. Дружина, яку я забув попередити, що затримаюся, так розлютилася, що мій авіаквиток роздерла на дрібнесенькі клаптики. Кинувся ті клаптики склеювати докупи – ніяк. Отже, літак полетів без мене.

Наступного ранку зателефонував Софії, вибачився за непередбачені обставини і пообіцяв приїхати поїздом. Коли прибув у студію звукозапису, деякі музиканти не змогли приїхати (адже чекали на мене в узгоджений день). Словом, записати фонограму так і не вдалося.

Того ж дня також не встигав на поїзд до Львова і навіть не мав де заночувати. Софія і її чоловік, чудовий трубач Толя Євдокименко (на жаль, нині покійний), з яким я був добре знайомий, запропонували мені переночувати в їхньому номері-люкс у готелі «Україна» (тепер – «Прем’єр Палас»). Замовили в номер вечерю. Раптом Толя виймає із шафи величенького бутля… самогонки. Виявилося, це була самогонка з рідного села Софії, Маршинців, якій вона надавала перевагу перед будь-якими іншими напоями. Поставив на стіл чималенькі гранчаки і наповнив їх по самісінькі вінця.

Я не знав, як себе поводити в присутності славетної співачки, тож лише делікатно відпив ковточок пекучої, як вогонь, але чистої, як сльоза, самогонки. І тоді в мене мало очі на лоба не вилізли, коли Софія вправним жестом піднесла до уст гранчака і випила до дна. Зрозуміло, я не міг не повторити цього жесту. Під час гарної і милої розмови ми перехилили ще по гранчаку, а тоді ще… Відчув, що ноги мої підкосилися. А от дивлячись на Софію, можна було подумати, що вона пила не самогонку, а воду. Яка життєва сила і яка енергетика!

– З дружиною Мотрею та донечками-двійнятами Квіткою і Зіркою понад п’ять років живете у США. Цікаво, якою мовою розмовляєте між собою?

– Лише українською. У Торонтському університеті Мотря вивчала імунологію, юриспруденцію і міжнародний бізнес. Зараз працює старшим менеджером у Міжнародній фінансовій корпорації. До США наша родина перебралася з України, бо впродовж десяти років Мотря працювала в київській філії МФК. Відтак мешкали в Києві.

Попри те, що Мотря народилася в Торонто, до п’яти років не вміла розмовляти англійською, бо батьки свідомо закладали в неї зерна українськості й оберігали від завчасної асиміляції. Це, на мою думку, дало чудові плоди. Дружина прекрасно володіє й англійською, і українською. Ми з Мотрею також скористалися досвідом її батьків. Зірка і Квітка (їм по 11 років) до п’яти літ не знали жодного англійського слова. Хоч для всіх нас це було зовсім не складно – ми тоді мешкали в Києві.

Маю ще двох старших доньок. Мар’яна Садовська – відома вже на весь світ співачка, композитор; Інна Морозова – науковий співробітник, бібліограф Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника. Стосунки із Зіркою та Квіткою у старших сестричок пречудові. З Мар’яною Зірка і Квітка бачилися нещодавно у Філадельфії (Мар’яна писала музику до вистави), а з Інною в липні побачимося у Львові.

 

 

 

 

Розмовляла Валентина Шурин

 

 

 

 

Джерело: ЛГ