22 травня 2017 р.
Звонко Каранович (1959) – відомий сербський письменник, автор 12 поетичних збірок та роману-трилогії. Його творчість базується на досвіді літератури бітників, традиціях кіномистецтва та поп-культури. Згодом розвинув власний стиль – «темний неоекзистенціалізм», і довгий час був культовим поетом міського андеграунду. Працював журналістом, редактором, радіоведучим, ді-джеєм та організатором концертів, упродовж 13 років був власником музичної крамниці. Твори Карановича перекладено англійською, грецькою, угорською, болгарською, македонською, словенською, словацькою, чеською мовами. Українською мовою вийшла друком збірка його віршів «Барабани і струни, маґістраль і ніч» (2011), а також романи «Чотири стіни і місто» (2009) та «Три картини перемоги» (2016).
– Якщо прослідкувати хронологію написання ваших творів, то впадає у вічі потужний старт. Окрім низки поетичних збірок один за одним з’явилися романи, що становлять трилогію «Щоденник дезертира»: «Більше, ніж нуль» (2004), «Чотири стіни і місто» (2006), «Три картини перемоги» (2009). Чи це пов’язано з тим, що в той час ви мали багато часу для творчості, чи, можливо, тогочасні суспільно-політичні процеси в країні підштовхували до писання?
– Я почав писати з великим ентузіазмом у вісімдесятих, за інерцію продовжував у дев’яностих, але теми змінилися. Молодече захоплення світом і поп-культурою змінили роздуми про смерть, війну, минущість, недовговічність. Життя в Сербії у 90-ті з усіма цими війнами, стражданнями, санкціями, гіперінфляцією, криміналітетом, справді створило розмаїття тем для віршів. Писання тоді було для мене способом виживання, хоч би як патетично це звучало.
– Чи довелося зустрічатися з нерозумінням вашої творчості, зокрема з боку письменників старшого покоління? Чи не намагалися її маргіналізувати?
– Я опинився у невідповідному місці в невідповідний час. Упродовж дев’яностих моя поетика була протилежною до домінантної матриці національної літератури, яка пропагувала інші цінності. Тодішня літературна еліта й маргіналізувала не лише мою творчість, а й творчість багатьох поетів-космополітів. Замість того, щоб нас підтримати і тим самим збагатити національну літературу якимись новими поетиками, нас відкинули вбік. Але, принаймні у мистецтві, надходить час, коли речі стають на свої місця. Нові антології сербської поезії показують в іншому ракурсі сербську поезію останніх двадцяти років, включають імена замовчуваних поетів.
– А чи не йдеться сьогодні про маргіналізацію літератури як такої, на вашу думку?
– Ми всі усвідомлюємо, що зі стрімкою появою нових технологій література щодня стає більш маргінальною. Мій приятель має теорію, що в майбутньому вірші стануть короткими оповіданнями, короткі оповідання – романами, а за тридцять років навіть романи більше не писатимуть. Хто захоче написати роман – просто зніме його як фільм і виставить у всесвітню мережу. Я, проте, не вірю в кінець літератури. Стосовно маргінесу, то поетика письменника визначає його позицію, а інколи її визначає і він сам. Маргінес є місцем, яке надає набагато більше творчу свободу, захищає від надмірних амбіцій.
– Літературні критики свого часу не розпізнали, що ваша творчість ґрунтується на досвіді літератури бітників, а натомість назвали рок-поетом. Чому так трапилося, як гадаєте?
– Гадаю, що не розпізнали через специфіку моєї поетики, яка не мала жодної точки дотику з національною літературною традицією. Я сформувався як поет під впливом американської літератури, кіномистецтва, коміксів та поп-культури. А це для серйозної офіційної літературної критики було менш цінним, тому вони мене, за винятком небагатьох, просто не читали. Попри те, що моя перша поетична збірка «Срібний Серфер» (1991) швидко продалася, її чудово сприймала публіка, я мав лише дві-три рецензії в періодиці і один літературний вечір. Швидко усвідомивши про що йдеться, я старався, щоб мої вірші були якомога кращими. Вірив тоді, вірю і зараз у те, що час усе розставить на свої місця, а добрий твір посяде належне йому місце. Вже тоді поезія навчила мене бути терплячим.
– Що можете сказати про критичну оцінку ваших творів?
– Література давно інкорпорувала в себе інші мистецтва, зокрема музику й фільм, але, на жаль, більшість літературних критиків не стежать за цими видами мистецтва. Як може тебе оцінити хтось, хто не чув або не знає творчості Вейтса, Коена, Лінча, Бунюеля, Джармуша, Годара, Кауфмана, Брінкмана, О’Хари? Як вони встановлять інтертекстуальні зв’язки, коли не мають інструментів для розкодування? Ненависть до сучасності криється в її нерозумінні. Дев’яності пропагували і закріпили національний аутизм, наслідки якого досі сильно відчутні. Те, що в світі давно стало класикою, у нас все ще underground, off, маргінальне. Мусимо чекати на нові покоління критиків, аби вони, не будучи обтяжені минулим, змінили критику: переоцінили багато чого, зруйнували, систематизували, проголосили. Роботи чимало.
– Ваша поезія, натомість, отримала міжнародне визнання, небагато поетів можуть похвалитися тим, що їхні твори увійшли до антології «New European Poets». Який вплив це мало на вас як на митця і на особистість? Адже про Звонка Карановича пишуть, що він той, хто «стоїть проти натовпу», а його творчість сповнена сумнівів.
– Творчість, до речі, це і є боротьба з власним его. У мене були депресивні дні, через усе те, що зі мною трапилося, але саме це робило мене сильнішим якимось дивним чином. До мене поверталася впертість і бунтарство. Знаходив велике задоволення в тому, що я в меншості. Я переусвідомлював себе, підбадьорював, що найсильніші люди самі ті, котрі найбільш самотні. Сумніви стосовно власної творчості є дієвими, продуктивними, навіть мають лікувальний ефект. Якщо ви чуєте, що якийсь письменник є цілком упевнений у тому, що робить, або сам про себе каже, що він найкращий, геній – це точно означає, що насправді він поганий. Постійне випробування віри у процес написання, підвищення рівня своїх творчих можливостей, оголювання своїх вразливих місць – завжди були найефективнішими тренажерами у спортзалі літератури.
– З поезії у прозу Ви увійшли дуже сміливо – романом-трилогією. Коли вирішили писати прозу, і наскільки вона пов’язана з вашою поетичною творчістю?
– Перехід від поезії до прози не відбувся раптово, цей процес тривав три роки. Я довго думав про прозу, бо мав купу життєвих історій, які не міг реалізувати за допомогою поезії. Мені було потрібно розширення простору для маневрів, можливість охоплення великої кількості речей. Написання прози було викликом, але водночас і логічним кроком. Так я 2001 року почав писати роман і, написавши 15 сторінок, облишив це. Подібна ситуація повторилася наступного року і ще за рік. Тричі я починав і покидав. Виявилося, що написання прози набагато важча праця, ніж я собі уявляв. Інший спосіб обдумування, потрібно набагато більше часу, зосередженості, чіткий план, робота над розвитком і вмотивованістю персонажів. Написавши 45 сторінок, збагнув, що роман ще навіть не наближається до завершення. У мене була лише купа непов’язаних між собою епізодів і деморалізуючий досвід. Я усвідомлював, що повинен якось зобов’язати себе, щоб завершити роман. Тоді від одного видавця отримав пропозицію видати роман. Підписав угоду з чітким терміном (дописати роман за три місяці) і взяв аванс. Це було вкрай ризиковано, але якби цього не було, то перший роман ніколи не було б написано.
– Яка концепція роману-трилогії «Щоденник дезертира»?
– Трилогію «Щоденник дезертира» я задумав як розповідь про трьох найкращих друзів, кожен із яких є головним героєм одного роману. Слід зазначити, що кожен роман можна прочитати незалежно від інших як цілком самодостатній. Вони хронологічно пов’язані: другий та третій романи починаються наступного дня після завершення попереднього. Трилогія охоплює період від квітня 1998 по 5 жовтня 2000, тобто два роки правління тодішнього режиму. У центрі уваги переломні моменти життя головних героїв, які намагаються жити «по-своєму». Це персонажі з міських околиць, хлопці з «сусіднього під’їзду», не святі й не грішники, спритні і схильні до пороків, інколи сильні, інколи слабі, у кожному разі – життєрадісні і спраглі життя. Їхні «професії» адекватні: один є власником музичної крамниці, інший ілюстратором коміксів і дилером легких наркотиків, третій денді і продавець фірмового одягу. Трилогія осмислена так, що світлі тони поступово стають темнішими.
– Що передусім спонукало вас писати про такі важкі роки для Сербії у трьох романах? Чи маєте намір колись видати трилогію однією книгою?
– Минули роки, а ми ще не проаналізували, чому в 90-их зазнали цієї неймовірної цивілізаційної поразки. Не почули ні слова про це, не кажучи вже про пошук відповідей. Але пошук відповідей – це не завдання письменника, йому слід помічати і ставити питання. Трилогія «Щоденник дезертира» присвячена тодішнім втраченим поколінням. Цей період є чудовим літературним матеріалом, який письменникові пропонує майже ідеальний контрапункт: з одного боку репресії і безглуздість диктатури, а з іншого – вітальність і незнищенність життя. Я хотів би, аби трилогію було надруковано одною книгою, але три романи разом мають 700 сторінок. Мій видавець каже, що такі об’ємні книги важче продаються. Поки що ринкова логіка перемагає. Але гадаю, що колись наполягатиму на цьому.
– Як ви можете пояснити своїм майбутнім українським читачам назву трилогії? Про яке саме «дезертирство» йдеться?
– Я знав багатьох людей, які у 90-ті роки в Сербії підсвідомо втікали від реальності, жили в світі фільму, музики, легких наркотиків, постійно займалися риболовлею, ходили в гори, читали езотеричні книги… Зрештою, і сам робив щось подібне, бо весь час проводив у музичній крамниці, тому тема втечі від реального життя була мені близькою. Зайняті своїми планами, усі думали, що божевілля, в якому вони живуть, їх не торкнеться, що це трапиться з кимось іншим. Усі троє слухають найновішу музику, дивляться мистецькі фільми, одягають фірмовий одяг. Вони хочуть належати до цього світу й жити «нормально» відповідно до світогляду 80-их років. Але реальність роздавала все гірші карти, головні герої все частіше опинялися в непередбачуваних ситуаціях, зустрічалися з проблемами, які неможливо було вирішити. Їх «внутрішнє відчуття світу» реагувало інстинктивно, що часто було помилковим, зважаючи на суспільно-історичні обставини. Проте ці переконання не були їхніми трагічними помилками, а навпаки – отим найкращим, що є в них. Мені цікавлять відлюдники, оті маргінали, непристосовані до системи, часу, середовища, пристрасні і життєлюбні борці за свої переконання, за свій світогляд. Боротьба за те, щоб залишитися самим собою є важливою не лише для митців, а й для кожної людини, яка має хребет.
– Ваші романи читаються на одному подиху і комунікують із читачем. Як методами вдалося цього досягти, зважаючи на те, що трилогію написано за досить короткий час?
– Довелося вкласти весь свій досвід у написання трилогії. За допомогою різноманітних технік і методів я п’ять років цілодобово будував цей уявний світ, керуючись передусім порадами для молодих письменників Курта Воннеґута. Найважливіша з них – читач не повинен нудьгувати, коли візьме вашу книгу до рук. Цього я дослівно дотримувався. Хочу, щоб мої книги читалися швидко й легко. Для досягнення цього довелося вкласти чимало праці в цю «уявну» легкість. Я намагався одразу «затягнути» читача у текст, розказати йому цікаву історію з неочікуваними поворотами, гумором, не набридати безглуздими описами, а щоб вчинки персонажів були логічними й добре вмотивованими. Для мене важливо, щоб кожна наступна книга була кращою за попередню. Якщо я не отримую насолоду від писання, тоді саме письмо не має смислу.
– Зважаючи на різноманітні техніки, використані в трилогії, та її діалогічність, чи не хотіли б ви, щоб романи були екранізовані?
– Я дуже хотів би, щоб так трапилося, але це не залежить від мене. Люблю фільм як мистецтво, навіть думаю картинами, тому це відчутно в романах. Певно, в мені живе якийсь нереалізований режисер. Завдяки фільму і телебаченню усе більше візуальних поколінь читачів. Аби вижити, література мусить прилаштовуватися до часу. Не бачу в цьому жодної єресі, а навпаки – новий виклик.
Розмовляла Зоряна Гук
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.