Аліна Козіч: Я – «хороший поліцейський». Дівчата полюбили мене

19 травня 2017 р.

Абсолютна чемпіонка Європи зі спортивної гімнастики Аліна Козіч зачаровувала своєю вишуканою хореографією і суддів, і глядачів.

Коли Аліна оголосила про завершення кар’єри, пропозиції роботи хореографом з різних клубів і збірних світу посипалися як з рогу достатку. Запрошення прийшло і з далекої Японії, з найвідомішого там клубу “Цукахара”. Відпрацювавши в Японії п’ять років, Аліна підписала контракт зі збірною Угорщини. А цього року на київський міжнародний турнір Ukraine Nation Cup приїхала у формі збірної Білорусі.

— У Білорусі працюю лише три місяці, – розповіла Аліна Козіч (на фото). – Ми не знайшли спільної мови з головним тренером збірної Угорщини, передусім у професійних моментах. Я не гримала дверима, з гімнастичною федерацією про все домовилися цивілізовано. Сказали, що чекають на моє повернення. Та навряд чи… До того ж мені не вдалося подолати мовний бар’єр. У Японії я доволі швидко почала спілкуватися на побутовому рівні. А от угорська не далася мені. Два роки спілкувалася англійською. Роботу у збірній Білорусі мені пропонували ще до того, як підписала контракт з угорською федерацією. Гімнастичні тренери багатьох країн активно спілкуються між собою. І у розмовах проскакують фрази: «Може, колись ти приїдеш працювати до нас…». Ось так на одних змаганнях ми розмовляли з Антоніною Кошель, олімпійською чемпіонкою Мюнхена-1972, яка очолює Федерацію гімнастики Білорусі. Згодом вона нагадала про це на чемпіонаті Європи. Та заманливою ця пропозиція видалася, коли дізналася, що працювати до Білорусі поїхав наш Олег Остапенко. А також повернувся до команди Микола Грядовкін, який готував гімнасток у Польщі. Білоруській команді потрібен був хореограф… Коли в Угорщині виникла конфліктна ситуація, задумалася над пропозицією Кошель. Зателефонувала Остапенку, і він сказав, що готовий співпрацювати зі мною. Це схилило шальки терезів на користь Білорусі.

 — Які враження залишилися після знайомства з білоруською гімнастикою?

— Не варто від білоруської команди чекати результату вже завтра. Надто довго їхня гімнастика переживала занепад. Але молодь там перспективна.

В Україні у мене не було можливості спостерігати, як працює Остапенко. Я лишень починала їздити на збори збірної у Конча-Заспу. І тільки краєм ока могла побачити, як він працює з Вікторією Карпенко. Ми всі – і маленькі, й великі – страшенно його боялися. Він був дуже вимогливим, дівчата плакали у нього на тренуваннях… Усе тренування у нього проходить у шаленому темпі, часу на перепочинок не заплановано ані хвилини. Та тільки такий підхід може дати спеціальну витривалість. Остапенка під час тренування зворушити було неможливо. Він не реагував на сльози. Гадаю, у нього під ліжком відро наших сліз стоїть. А то й цілих три (сміється). Він бачив перед собою мету, і вів ученицю до неї.

 — У Білорусі суворий тренер змінився?

— Олег Васильович казав, що втомився бути таким суворим. Можливо, тому градус навантажень на тренуваннях трішечки впав… Колись у Союзі був величезний вибір спортсменок. Тренери обирали, для прикладу, п’ятдесят найкращих. І другий та навіть третій десяток гімнасток насправді нічим не поступався першому. Тренери могли викручувати підопічних на всі лади. Хтось зламається? Не біда. Найсильніші виживуть. Тепер по-іншому. Дітей, захоплених гімнастикою, не так і багато. Тому в сучасних тренерів більше жалю до підопічних… Але без великих навантажень, без вміння переступати через себе результату не досягнеш.

 — А в який момент кар’єри вам самій доводилося переступати через себе?

— Після операції і відновлення, коли набрала зайві п’ять кілограмів, і на перших тренуваннях не могла, образно кажучи, підняти свою п’яту точку. Коли в стійках руки тремтіли – не витримували нової ваги. Моєму тренеру, Сергію Буцулі, доводилося бути жорсткішим зі мною: змушувати бігати, додатково підкачуватися, обмежу­вати себе у їжі. І це у той час, коли подруги після уроків гуляють, тусять на дискотеках…

 — Як минає день у білоруських гімнасток?

— Дівчатам не бракує часу ні на навчання, ані на розваги. На вихідні вони ходять у кіно чи театр. Дітям потрібно розважатися. Можливо, з часом «підкидатиму» їм книжки. Мене свого часу вразив «Алхімік» Пао­ло Кое­льо. Принесу їм почитати, і попрошу переказати (сміється). Збір у нас триває два тижні, тоді у дівчат два повноцінні тренування на день. Потім тиждень вони ходять у школу: перше тренування у них скорочене, потім йдуть на навчання, а після школи – на вечірнє тренування. У збірній команді працює жінка, серед інших завдань якої є перевіряти у дівчат виконання уроків. Вона живе поруч із ними, стежить за дисципліною, аби у них було чисто у кімнатах.

Наша база підготовки розташована у Мінську, а більшість гімнасток приїздять до нас з інших міст. У збірній я «хороший поліцейський»: дівчата полюбили мене. Я – хореограф, а значить, більш лояльна до них. Та вони знають: коли працюємо на колоді чи вільних вправах, краще зі мною бути слухняними. Поза межами залу ми приязно спілкуємося. Разом ходимо до сауни або просто сідаємо поговорити. 12-річних дівчаток цікавить усе на світі…

Мені подобається у Білорусі. Мінськ спокійніший за Київ. Уперше за багато років роботи у гімнастиці у мене з підопічними немає мовного бар’єру. Гадаю, надовго затримаюсь у цій країні.

 — Як вплинула на ваше розуміння гімнастики робота в Японії та Угорщині?

— На чемпіонаті світу-2011 у Токіо японська команда, яку ми готували, посіла п’яте місце. Це був фурор! Навіть не сходження на гору, а стрімкий зліт, минаючи кілька сходинок. Жіноча гімнастика в Японії не була популярною. Ми за кілька років зліпили команду з того, що віднайшли у клубах, – типових таких середнячків. Та з того чемпіонату на японську команду почали зважати у гімнастичному світі. Японський клуб і націо­нальна збірна були моїм першим місцем роботи. Вчилася там бути тренером, хореографом з чистого листа.

Японія – країна трудоголіків. Коли переїхала до Угорщини, мене найбільше вразила їхня пасивність. Там сидять і чекають, що все складеться само собою. Керівник збірної не вникав в особливості роботи. Й інших пригальмовував, не давав тренерам втілювати своє бачення гімнастики. В Японії життя біжить у темпі секундної стрілки і не відхиляється від годинника ані на мить. В Угорщині тренування за розкладом починалося о дев’ятій. Тренери приходили на п’ятнадцять хвилин пізніше, а дівчата на цей час тільки починали перевдягатися… Японська система навчила мене пунктуальності та стабільності: я точно знала, що у мене заплановано завтра, а що через місяць. В Угорщині поняття не мала, що у залі відбуватиметься післязавтра. Головний тренер збірної волів би, аби я радше сиділа на лавочці і дивилася в стелю, аніж робила усе те, заради чого угорська федерація мене запросила… Хоча я прив’язалася до своїх угорських підопічних. Прощалися зі слізьми на очах.

Фото Анни Савчик

 

 

Розмовляла Олена Садовник

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s