25 червня 2008 р.
Вирушити в подорож навколо світу, та ще й на вітрильній яхтi, можуть тільки справжні відчайдухи та сміливці. Саме таким українські яхтсмени вважають свого колегу Валерія Петрущака, адже він вперше за історію незалежної України здійснив подорож навколо світу на власній яхті «Лелітка». І хоч було це у далеких 1994— 1998 роках, Валерій Дисанович ще й досі мріє повторити свій подвиг, тобто проплисти за 1399 діб 30 тисяч миль, три океани та 12 морів. А ще український яхтсмен переконаний — йому це вдасться, адже у подорож він візьме з собою свій надійний «екіпаж» — дружину Наталю, яка була з ним і під час перших кругосвітніх мандрів. У 2006 році Валерій Петрущак видав книжку вражень від мандрівки — «Солоний гопак», а нині готується до її перевидання. Але найбільша мрія яхтсмена — пропливти навколо світу ще раз. Про інші плани першого кругосвітнього мандрівника України, яхтсмена та кандидата технічних наук Валерія ПЕТРУЩАКА — наша бесіда.
— Як виникла ідея здійснити кругосвітню подорож на яхті?
— Ця ідея з’явилася у мене ще у дитинстві, у післявоєнні роки, коли я зачитувався романами Жуля Верна, його морськими пригодами, адже письменник теж був яхтсменом і мав власне судно. Бажання відчути на собі подих свіжого океанського бризу не давало спокою усе життя. З самого дитинства я любив подорожувати, часто вирушав у спортивні походи, але врешті-решт мрія взяла гору — і я записався до яхт-клубу. У 1975 році я став майстром з вітрильного спорту, а також брав участь у багатьох змаганнях. Тож я пройшов хорошу парусно-вітрильну школу, перш ніж вирушити у подорож.
У РОЛІ РОБІНЗОНІВ
— Чи вдалося комусь із українських яхтсменів повторити ваш подвиг?
— Насправді, мандри на спортивних яхтах нині не така вже й рідкість, але на вітрильних — безумців значно менше. До мене ніхто з українців не наважувався вийти у відкрите море і проплисти весь материк. Пізніше, тобто після моєї подорожі, такі спроби були. Як кажуть, головне — почати, а потім справа рушить з місця.
— А який маршрут ви обрали для мандрівки?
— У вересні 1994 року на яхті «Лелітка» ми вирушили з причалу київського крейсерського яхт-клубу, рушили Дніпром до Чорного моря, а через чотири роки повернулися знову до столиці. За цей час ми пройшли Мармурове та Егейське моря, не могли пройти осторонь Туреччини, і хоча наплив туристів з України у той час не був таким великим, все ж турецька загадковість і велич приваблювала неймовірно. Також побували на острові Мальта, в африканському Тунісі, Іспанії та Англії. А звідси ми рушили на Канарські острови, до Карибського моря та Панамського каналу. А потім почалося найцікавіше — ми вийшли у Тихий океан: відкритий простір, де немає нікого навкруги, тільки ти і вода…
Багато часу ми з дружиною провели на одному з полінезійських островів — Таїті. Якраз тоді полінезійці проводили акції протесту проти атомних випробувань. Разом з представниками «Грінпісу» ми взяли участь у цих демонстраціях. Далі нас чекало знайомство з Індійським океаном. На одному з його островів ми провели кілька місяців і відчули себе у ролі робінзонів: харчувалися тільки бананами, кокосами, рибою тощо.
— Куди б ви мріяли повернутися ще раз?
— Найбільше мені запам’яталася Нова Зеландія та Австралія. Але не через те, що саме тут ми простояли дев’ять місяців на ремонті яхти: вона постраждала від сильного шквалу під час стоянки на якорі. Мене вразила мужність, доброзичливість та сила новозеландців, які мають дуже високі моральні цінності. Також хотілося повернутися до Австралії, де залишилося багато друзів з української діаспори. До речі, підходячи до її берегів, яхта зазнала ще одного ушкодження — зламався руль пiд час 12-бального шторму на Тасмановому морі. Тому останні тисячі кілометрів ми подолали без керма — лише за допомогою вітрил. А на додачу в нас скінчилися гроші, тому довелося працювати тут цілий рік у зварювальній майстерні.
— А як вдалося вирішити проблему з працевлаштуванням?
— Спочатку я звернувся до Міністерства міграції Австралії, розповів про свою ситуацію, мовляв, щоб покинути вчасно країну, мені потрібні гроші. Тут мені видали тимчасову робочу візу, і я влаштувався на роботу в зварювальну майстерню. Її власник був нами дуже задоволений, оскільки його прибутки зросли втричі. Він навіть пропонував нам лишитися на кілька років у Австралії, але дружина вмовила мене рушати далі. В цілому фінансові труднощі нам допомагали долати родичі та друзі з Києва, які пересилали нам гроші у разі потреби.
ЖІНКА НА ЯХТІ
— Окрім фінансових проблем, виникали ще якісь труднощі?
— Єдина перешкода, яку нам довелося подолати, — це перехід Тасманового моря по дорозі до Австралії. Тоді були дуже несприятливі погодні умови: суцільні шторми, вітри, циклон за циклоном. Взагалі у такий час не рекомендується виходити у море, але ми ризикнули. Невпинні шторми тривали понад три тижні. Отямившись трохи від них, ми знову потрапили у 12-бальний шторм. Враховуючи те, що після таких погодних перипетій ми лишилися живими, усі інші труднощі — дрібниці.
— Напевно, вирішувати усі проблеми вам допомагала дружина, яку ви називаєте своїм екіпажем?
— Без Наталі мені дійсно було б нелегко. Одинаком іти у мандрівку набагато важче, бо на яхті є чимало роботи, яку одна пара рук неспроможна зробити. Іноді бувають такі ситуації, коли по кілька діб не можна спати — треба весь час вартувати за штурвалом. Тому присутність дружини полегшувала мою працю у десятки разів.
— А чим ви займаєтесь нині?
— Дружина опікується внуками, а їх у нас аж семеро, а також доглядає за садом. Раніше я працював у Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова, нині — у страховій компанії «Рокада», але основним хобі вважаю вітрильний спорт, тому весь вільний час проводжу біля своєї «Лелітки». До речі, коли я вивчав походження цього слова, то з’ясував, що лелітки — це доньки богині води Лелі, а отже, символізують синій колір. Для мене це дуже важливо, оскільки ще на початку 90 хроків я поклявся, що обійду весь світ на яхті під жовто-блакитним прапором.
А ЧОМУ ТАНЕЦЬ?
— Чи збираєтесь втілити свою мрію про другу кругосвітню подорож у життя?
— Ця думка не дає мені спокою ось уже багато років. Але на те вона і мрія, щоб намагатися утілити її у життя. Тому наступного року, якщо нічого не завадить, ми з дружиною вирушимо у чергову кругосвітку, тільки трішки іншим маршрутом — хочеться більше часу провести біля берегів Південної Америки.
— А результатом подорожі стане чергова книга?
— Наразі у світ вийшло видання «Солоний гопак», яке стало словесним результатом першої подорожі, яку ми здійснили разом з дружиною навколо світу. Ми планували, щоб наша мандрівка не була туристичним походом. А різниця між ними у тому, що мандрівник ділиться своїми враженнями з дуже широким колом людей.
— А чому ви назвали книгу «Солоний гопак»?
— Річ у тім, що коли яхта йде морем, вона ніби танцює на хвилях. І цей танець дуже важкий — з солоними бризками, вітром та хвилями, тому й зародилася така назва. Мої іноземні колеги часто вигадують подібні імена для своїх яхт. Так, один з перших поляків, який вирушив у кругосвітню подорож за пострадянських часів, назвав свою яхту «Полонез». Через кілька років у таку ж подорож вирушила польська яхта «Мазурка». Тобто танцювально-музична тематика дуже близька морякам.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.