8 січня 2024 р.
Утой час як росіяни шаленими темпами будують військові заводи, Україна стикається з гострою нестачею снарядів та дронів. І попри усвідомлення нагальності проблеми, українське виробництво БПЛА не задовольняє потреби армії.
“Телеграф” вирішив дізнатися, чому ситуація з дронами змінюється не на користь України і хто має зайнятися подоланням проблеми. Про це і не тільки ми поспілкувались з військовослужбовцем ЗСУ та колишнім депутатом Верховної Ради VIII скликання Ігорем Луценком. Днями його майстерню з виробництва безпілотників постраждала при ракетних ударах ворога, однак це — не найбільше проблема у випуску БПЛА.
— У Росії активно розвивають оборонну промисловість. Чи можуть вони наростити потужності до то рівня, аби щодня запускати сотні дронів на українські міста?
— Кремль вже давно взявся за планомірне налагодження виробництва FPV-дронів. Тому це цілком досяжна мета, яку вони собі поставили й до якої йдуть. Вони вже запускають до сотні на добу. І я думаю, що через деякий час цей показник може зрости до 2-3 сотень.
— Недавно президент Зеленський заявив, що Україна планує виготовити мільйон FPV-дронів до кінця року. Як це число співвідноситься з кількістю дронів, які зараз використовують ЗСУ? Чи дійсно мільйон суттєво допоможе?
— Мільйон дронів — це абсолютно досяжна цифра для виробництва. Однак нам треба мати хоча б два-три мільйони на рік. Ця війна досить інтенсивна, щоб “проковтнути” таку кількість безпілотників. Мільйона вистачить, щоб втримати ситуацію на фронті, але щоб рухатися далі — цифру треба якісно збільшувати. Тож питання навіть не в кількості, а в якості. І питання в тому, чи буде держава брати участь у цьому процесі. Зараз на 90% це вирішують приватні виробники й за приватні кошти.
Якби держава пів року тому зрозуміла, що FPV-дрони — це великий тренд, то можна було б вже зробити велике державне замовлення, розподілити дрони по калібрах, моделях і класах. І наші приватні підприємства могли б виконати це завдання. Передусім цим має зайнятися великий і середній бізнес, можливо, об’єднатися.
Виробництво БПЛА в Україні майже повністю є приватним. Держава закриває лише 10-20% потреб. Мені здається, що державний ВПК практично не працює. Все тримається на приватній ініціативі. Зрештою від держави нема не тільки грошей, а навіть формулювання того, що це потрібно.
— Сьогодні Україна залежить від західних поставок озброєння. Якби ми налагодили своє виробництво, яку лінійку боєприпасів і техніки могли б забезпечити самостійно, швидше і в достатній кількості?
— Ми могли б виробляти набагато більше, якби було планування роботи. В економіці та виробництві необхідна чітка стратегія. Зараз держава не знає, що їй потрібно, і не оголошує державні довгострокові замовлення. У результаті все відбувається за кошти приватних виробників. Але й вони не можуть планувати свою роботу, інвестувати в дослідження та розробки, а також нарощувати виробничі потужності.
З огляду на більшість скандалів бізнес не може розраховувати на прозоре фінансування і конкурентність. У нас в принципі немає нормального забезпечення в багатьох галузях. Як приклад наведу снаряди калібру 155 мм: очевидно, що ми майже не виробляємо цих боєприпасів. Все що є, це західний ринок.
— Ви писали, що велика російська агрокомпанія “Ефко” замість виробництва молочних продуктів планує інвестувати близько пів мільярда доларів у виробництво безпілотників. Як можна стимулювати наш приватний сектор до переорієнтації на випуск продукції, корисної на фронті?
— Стимулювати насправді дуже просто. Навіть Росія змогла з цим впоратися. Найпростіший спосіб — оголосити чітке державне замовлення на виробництво дронів, боєприпасів та іншої продукції, необхідної для армії. Тобто дрони мають замовлятися наперед, великими партіями та з чітко зазначеними характеристиками.
Наприклад, попередній міністр [оборони Олекcій Резніков] знецінював та ігнорував дрони. Я б навіть сказав, що він відверто глузував над дронами. При цьому виділяв кошти Розенблату на їхню розробку. Можливо, тепер щось зміниться, можливо, з’явиться людина, яка поліпшить цю політику.
Зрештою, можна подумати про те, як місцевим бюджетам створити прості, зручні механізми для закупівлі дронів. Аби вони могли купувати безпілотники під потреби бригад. Адже сьогодні дрони — це критична технологія.
Держава може давати податкові пільги й інші стимули тим громадянам та підприємствам, які займаються благодійністю.
— Отже, цим має займатися президент?
— Президент у нас відповідає за все. Я не знаю, чим він тоді зайнятий, якщо не займається цією проблемою. Система влади в Україні побудована так, що лише перша особа має для цього необхідну політичну й адміністративну силу. Інакше ми ніяк не подолаємо нинішнє колосальне відставання від РФ у дронах. Не зможемо навіть зіграти внічию з Москвою. Тому у президента має бути спеціальна “промислова” або інженерна ставка. Кожні кілька тижнів в Офісі президента слід організовувати зустрічі влади, промисловості та розробників, де б обговорювали хід робіт і звітували, що робиться для того, щоб українські дрони перевершили російські.
Адже що може бути зараз важливішим за дрони? Дехто каже, що артилерія. Однак вона вже не може працювати без дронів. Так само і ракети HIMARS. Жодна військова технологія не може бути застосована ефективно без взаємодії з дронами та безпілотними системами.
— Ви якось зазначали, що зараз інженер — це ключова постать, рівнозначна військовому. Чи достатньо у нас кваліфікованих кадрів і як їх залучити у військову промисловість?
— На місці парламенту я б розробив механізм альтернативної військової служби для інженерів. Якщо ти кваліфікований інженер, то не йдеш на передову, а працюєш за спеціальністю. Це дійсно страшенно потрібно, бо виробництва загинаються від кадрового голоду. Звісно, я моделюю принцип подолання проблеми, над цим треба серйозно подумати.
В Україні інженерні професії втрачають свою цінність. Знайти нормальних фахівців, які пам’ятають щось після інституту і розвивалися як спеціалісти, дуже складно.
Наприклад, із фізично здорових чоловіків, можна зробити піхотинців. Але лише з 5 або навіть 10 відсотків можна зробити справжніх інженерів.
Мені відомо чимало випадків, коли люди, які могли б бути корисними для захисту Батьківщини в тилу, калічаться на фронті через неефективне використання їхніх навичок і можливостей. Тому нам слід застосовувати жорсткий і прагматичний підхід, щоб не відправляти всіх на передову.
— Чи є в нас проблеми з поставками комплектуючих? Адже наймасовіші дрони, які збирають в Україні для фронту, практично повністю складаються з китайських запчастин.
— З цим є проблеми. Перша — ризик. Якщо Росія готується до нового наступу та війни з Європою, то через деякий час всі можливі поставки комплектуючих в Україну буде обрізано. В такому разі ми залишимося ні з чим. Ми як воююча країна мусимо про це думати і разом з партнерами максимально локалізувати всі можливі виробництва. Без західних партнерів ми не впораємося, однак і покладатися на імпорт — не можна.
Друга проблема — це ланцюг постачання. Через те, що кожну нову деталь потрібно замовляти з Китаю, тестування та розробки нових технологій в Україні значно уповільнюються. Замовлення зазвичай займає два-три тижні в кращому разі, не враховуючи можливі проблеми: форс-мажори на кордонах і нашу митницю. Іноді потрібно щось негайно, але в Україні нема відповідальної структури, яка б цим займалася.
Наостанок, третя проблема полягає в тому, що не всі технології Китаю можна експортувати. Через це ми не можемо отримати доступ до критично важливих технологій. Звісно, така залежність від китайських поставок є однією з серйозних загроз для української національної безпеки.
— Чи мають російські винахідники конкурентні технології?
— Моя оцінка суб’єктивна. Я вважаю, що у російських розробників на порядок більше можливостей, бо вони успадкували більшість науково-технічних шкіл Радянського Союзу. Росія забрала звідси фахівців і ключові технології. Наприклад, відносно недорога і якісна антена, на якій літають російські “шахеди”, була розроблена в Україні. Це ключовий елемент: без України Росія не могла б цього мати. І таких прикладів багато.
Тому вони значно випереджають нас у розвитку радіоелектроніки. Але у нас є шанс протистояти цьому, якщо налагодимо ефективну взаємодію із західними науково-технічними центрами. Є тисячі українських виробників різних видів військової продукції: пристроїв зв’язку, радіолокації та електронної розвідки. Однак взаємодії із західними спеціалістами та корпораціями у них нема.
Думаю, тут може допомогти [голова Мінстратегпрому] Олександр Камишін, адже це його повноваження створити механізм для такої взаємодії. Це реально, але потрібне щире бажання і системний підхід.
Моя оцінка роботи фронтових пристроїв також суб’єктивна. У росіян їх більше, а їхні системи захисту від дронів ефективніші за наші.
— Які інші типи виробництва, окрім БПЛА, нам потрібні?
— На війні нема нічого зайвого. Потрібно все, що може допомогти відбити атаки ворога і вести контратаки. Передусім, нам потрібна достатня кількість артилерії та артилерійських снарядів.
Нам також потрібні повітряні технології, тобто літаки. Бажано винищувач F-35. Це нам точно допоможе.
І, звісно, нам потрібні ракети. У світі є десятки тисяч ракет, але нам чомусь ніхто не дає саме такі, якими можна було б уражати щось на території Росії. Чи навіть, скажімо так, ефективно працювати по Криму. Нам не дають можливості остаточно задушити Чорноморський флот, знищити їхні склади, зруйнувати їхню логістику. Тому така у нас політично-проблемна ситуація.
— Багато кажуть, що держава саботує процеси, пов’язані з військовими розробками. Як насправді це все працює у вашій майстерні і як мало б працювати?
— Це все волонтерство, люди отримують невелику зарплату. Ремонтують і модернізують дрони, роблять нові речі, експериментують тощо. І таких майстерень багато в різних містах. Та на мою думку, це мали б бути державні замовлення.
Щоб ми могли приймати заявки, записувати реквізити військових, а потім подавати звітність про виконані роботи. І все це могло б оплачуватися з держбюджету, нехай навіть за мінімальним тарифом. Але це було б дуже зручно, бо давало б нам чітке уявлення про майбутнє і відчуття захищеності. Люди зараз працюють, але я не знаю, що буде завтра.
Після обстрілів [29 грудня і 2 січня] роботу ми не відновили, бо майстерню треба перемістити в інше місце. Відновити роботу десь поруч неможливо. Добре, що люди нам трохи допомагають. Загалом з наших ніхто не поранений. Нам пощастило, якщо можна так сказати. Матеріальні збитки уточнюємо.
Але від держави жодної допомоги нема. За весь час моєї військової служби я від держави отримав тільки не особливо потрібний мені автомат, пістолет і, може, кілька сотень літрів дизелю.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.