19 грудня 2023 р.
Марина Єщенко народилася в селі Великий Кобелячок на Полтавщині. Закінчила магістратуру Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Літературна творчість». Працювала бібліотекарем читального залу періодики у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича, старшим лаборантом у Центрі літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Поезії й проза опубліковані у понад 70 журналах і альманахах, і 20 газетах районного, обласного і всеукраїнського значення. Входила до літературної спільноти «Свідки слова». Дипломантка численних Всеукраїнських літературних конкурсів. Виграла грант на видання книжки від Київської міської державної адміністрації «Перша книга автора», завдяки чому в 2015 році вийшла книга оповідань «Поговори зі мною». Книга була відзначена премією Книга року – 2015 «Глиняний кіт» в номінації «Проза» – за яскравий дебют в жанрі оповідання. У 2017 році вийшла збірка новел «життЯ моЄ!!!». Також у 2017 році виграла грант Президента України і видала пригодницьку повість «Бібліотекарки не виходять заміж». У 2023 році стала лауреаткою Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, а також здобула стипендію від Міністерства культури Чеської республіки.
Пані Марино, розкажіть, будь ласка, як Ви захопились письменницькою діяльністю. Можливо, Вас хтось або щось надихнуло розпочати свою подорож літературною стежкою?
З роками я дивлюся на це інакше. Бо мені хочеться відповісти, наприклад, що я написала перший віршик, коли мені ще семи років не було, а тоді згадую, що навчилася писати близько восьми років (так я жила в той час, коли ще люди не були одержимі раннім розвитком дітей). Але перший вірш і справді я придумала на свій день народження на семиріччя: “Летів літачок – Зачепився за гачок”. Я не пригадую, що саме вплинуло, але чомусь упевнена, що ми з сестрою чубилися, і мама сказала, що краще б ми віршували. А ми легко підхоплювали якісь види творчості чи ігри – двічі повторювати не треба. Пам’ятаю, моя сестра придумала вірш: “Я пішов гуляти в сад, Погуляв, прийшов назад”. Мені це здавалося такою довершеністю, що я два зошити надиктувала мамі двовіршів, але все, на думку сімейства, не могла перевершити сестру. І зараз часто думаю про те, що її не перевершила. Те, що вона не пише, лише доливає масла в вогонь.
Які емоції у Вас виникають, коли Ви згадуєте свої перші твори? Як Ви гадаєте, чому?
У мене позитивні емоції про свою дитячу творчість. По-перше, у мене відсутнє почуття сорому, по-друге, у мене наявне відчуття часу і місця. Тобто я розумію, що ті твори я написала у молодшому шкільному віці, тому у мене немає до них вимог, як до бестселерів нобелівських лауреатів. Я кандидат філологічних наук, але я й педагог за освітою, тому сприймаю дуже добре свої тексти. Направду, я більше згадую різні моменти, пов’язані з творами, ніж самі твори. Наприклад, як на якомусь заході в школі зачитали мій вірш, і до мене підійшла учениця, років на п’ять молодша, і попросила автограф. Я навіть підпису свого ще не мала. Стояла витріщалася і лупала очима. А вона сказала, що це я зараз так опецькувато реагую, а через кільканадцять років буду відомою письменницею, і вона продасть мій автограф за шалені гроші. Або згадую, як я написала оповідання про школярів-курців, надіслала в обласну газету, його надрукували, один хлопець із менших класів розповів моїм однокласникам, що я, мовляв, про них написала твір, вони всі прочитали і цькували мене понад тиждень. Поняття булінгу тоді ще було незнайоме нам, аха, зате я дізналася, що мої однокласники можуть читати літературу, хоча на уроках всіляко опираються цьому.
Одна з Ваших літературних робіт має назву “Бібліотекарки не виходять заміж”. Що б Ви хотіли показати своїм читачам цією книжкою?
На момент, коли я написала повість «Бібліотекарки не виходять заміж» у мене не було ще жодної виданої книжки. Я не здатна занепадати духом. Хоча при цьому у мене й немає завищених поглядів на себе. Я працювала в читальному залі бібліотеки, мої колеги знали, що я пишу, бо коли якісь мої твори публікувалися в якихось виданнях, то в бібліографічному відділі чи в каталогізації це фіксували. Тому одного разу колеги смачно сварилися, і хтось ляпнув, мовляв, заткніться, нас чує Марина, а вона ж може згодом про це твір написати. Це для мене було відкриттям. Я раптом зрозуміла, що й правда, в мене під носом відбуваються цікавезні речі, а я вигадую щось. І я завела гарнезний блокнот, який би було шкода, якби він згинув даремно, й занотовувала в нього різноманітні історії з бібліотечного життя. Коли клацнуло: «Час!», то я взялася сортувати нотатки й вибудовувати сюжетну лінію. Я кепський автор, бо я в останню чергу думаю про читачів (спойлер – узагалі не думаю). Тому у мене була мета показати сучасне життя бібліотеки, показати, що ми, бібліотекарки, не австралопітеки в пухових хустинах. Хоча показати це читачам на меті й не було. Бо якби я думала про них – твір би узагалі не народився.
Поділіться, будь ласка, порадами для юних письменників, як не кинути творити через життєві проблеми.
Перш за все, думаю, що варто не ставити завищених вимог до своєї творчості, виконання тих чи інших планів у певні терміни. Наприклад, я разів п’ять уже подавалася на літературну премію «Смолоскип», двічі отримувала заохочувальну премію, і тричі третю. Видають книгу лауреатам першої і другої премій. Для мене це спортивний інтерес, але не в ракурсі «якщо, то…» В сенсі, що я не ставлю вимог, що якщо я і цього разу не переможу, отже, я літературне ніщо і писати більше не буду. Ні, в мене немає таких причинно-наслідкових зв’язків. Першу третю премію я здобула за рукопис, який через кілька років виграв грант КМДА і вийшов першою книжкою, другу й третю премію я здобула за рукопис, який згодом виграв грант Президента України і вийшов третьою книжкою. Останню третю премію я отримала від «Смолоскипу» за рукопис, який здобув стипендію Чеського міністерства культури, стипендію Українського ПЕН-клубу і тепер готується до друку.
Чи відбувалися з Вами події, які ви хотіли б пережити знову? Чому?
У мене дуже хороша уява, тож я завжди можу уявити певну подію, тому переживати її вдруге нащо? Але й уявляти не дуже люблю, бо з таким успіхом із часом починаєш сумніватися, що вона відбувалася з тобою насправді. Я дуже спокійна насправді. Наприклад, інколи буває, що начальник, наприклад, кричить на роботі, і в мене виникає думка, що от зараз було б влучно сказати таке-то і захистити себе цими словами, але він перескакує на іншу тему, і я думаю, що ні, це уже недоречно казати, але наступного разу я це скажу… І от доки я так думаю, плани вибудовую, що наступного разу – наступного разу точно! – скажу це, начальник повертається до попередньої теми, а я це помічаю, лише коли він знову говорить уже про щось інше. Що ж, думаю, втретє точно не пропущу моменту. Це можна назвати «пережити знову»? Ні, бо я б хотіла прожити певні моменти, маючи можливість змінити їх. Але це не про мене. Але якби це було можливо, я б хотіла змінити якісь життєві моменти. Наприклад, в загоні, де я була вожатою, одна дівчинка упала і зламала зуба, а в неї була неймовірно гарна усмішка. Я б хотіла попередити цей момент. І подібних ситуацій купа. Але оскільки це неможливо, то нащо про це фантазувати? Я ж не фантаст, врешті-решт.
На Вашу думку, якими мають бути твори сучасного письменника, щоб їх охоче читали?
Розказувати, якими мають бути твори, щоб їх читали, це, певною мірою, безглузде зухвале менторство. Радше можу сказати, які книги читаю я: своїх знайомих. Це наразі. Зараз просто дуже багато книг виходить, і я свідома, що більшість із них чудові й класні, тому купую тих, кого хоча б трішки знаю вживу. Бо тих, кого не знаю, самі якимось чином з’являються в мене на полиці. Так, я бачу огріхи своїх знайомих, але ніколи їм про це не скажу. Наприклад, зараз актуально писати про війну. Але я зараз купила книгу одного маститого українського автора, і читаю НЕохоче його книжку: змістовно вона про те, що я хотіла б прочитати, а формально слабує. То радити мені писати авторам на актуальну наразі тематику, чи ні? Думаю, тут іще важить стиль написання, а це важко порадити. Я взагалі люблю все на межі фолу (хоча уявлення не маю, що таке фол, ггг. Здається, футбольне поняття, ні?). Трагіфарс, абсурд – щось таке. Треба визначитися з жанром і в ньому працювати, нарощуючи м’язи. Або ні.
З чим Ви можете порівняти створення нової книжки?
Почну з того, що створення книжки у моєму розумінні – це суто видавнича робота. Макет, редагування, дизайн обкладинки, верстка тощо. І для мене насправді це тяжка робота. Бо я маю до всього діло і пхаю скрізь свого носа. Якщо ви маєте на увазі створення рукопису, який згодом (або не згодом, або й узагалі ніколи не) стане книжкою, то мій мінус, але можливо, й плюс, полягає у тому, що я не думаю, пишучи твір, про потенційного читача. По-перше, я сама доволі прискіпливий читач, тож часто буває, що разів сорок перепишу оповідання, доки, нарешті, заспокоюся. Або ж покидаю писати на третьому абзаці: от вирішила, що не треба – і все. Оскільки я автор здебільшого новелістики, то під час їхнього написання про книжку не йдеться. Хоча так, з книжки, яка зараз готується до друку, першу новелу я написала з чітким розумінням, у якій книжці воно буде, і які новели там будуть ще. І врешті так і сталося. Якщо книга таки вийде, аха. Якщо загалом, то пишучи рукопис, який має стати книжкою, мені цікаво, чи я його завершу. Банально, але так: мені цікаво, чи вистачить мені снаги дійти до кінця. Питання видання у мене взагалі в десятці зацікавлень не стоїть. Якби, пишучи рукопис, я думала про те, чи зможу я десь прилаштувати твір, то я б, можливо, визначилася з жанром, перейшла на романістику, адже всі знають, що новелістику видавці не надто полюбляють, і зайняла б свою нішу. Або б зневірилася й закинула писання. Але ні, у мене фігурує бажання розкрити якусь ситуацію тощо, зазвичай це поміщається в новелу, тому я й не скачу на інші жанри. Повість «Бібліотекарки не виходять заміж» то радше випадковість.
Розкажіть, будь ласка, про свою письменницьку мету.
Відразу скажу, що у мене немає завищених планів, однак я й не належу до людей, які знецінюють свою роботу. Тому я, перш за все, хочу, що мої твори були прочитані й оцінені. Не преміями навіть, а щоб їх читали читачі і не шкодували, що витратили на мої книги гроші, чи що сходили в бібліотеку і притягнули звідти триста грамів добра. Написання рукопису і врешті створення книжки має завершений цикл, який завершується на тому, що її має прочитати читач. Без цього це безглузда затія. Я дослідниця абсурду, однак множити безглуздя – в сенсі, що писати рукопис книжки, видавати і не розраховувати, щоб її прочитали, не входить у перелік моїх зацікавлень.
Як Ви вважаєте, чим особливі сучасні українські читачі?
«Вважаєте» – це вже про сформовану думку, у мене лише підозри з цього приводу. Інколи мені здається, що сучасні люди взагалі не читають, а потім я потрапляю на якийсь захід, де відвідувачі, виявляється, не тільки, наприклад, мої твори прочитали, але й із біографією ознайомилися, і я думаю, що не маю права складати враження й фундаментувати його. Мені здається, що сучасні читачі знають, що вони хочуть читати і чого не хочуть. І чи, власне, хочуть читати, а чи ні. Вони більш виважені, ніж попередні читачі, бо раніше було не проблемою завантажити піратську електронну книжку іноземного автора в російському перекладі, тепер же читач це навряд чи робити буде. І навіть не тому, що на перше місце вийшла українська мова, просто він готовий платити, і платити саме за якісний переклад. Так, сучасний читач скрупульозний у виборі книжок і у виборі того, за що платить. Бо ціни книг зараз не дозволяють нехтувати ними.
Яким Ви бачите своє творче майбутнє?
Я можу зараз написати, що я бачу, що стану популярною, почну заробляти на літературі, звільнюся з роботи, засяду за комп’ютером і писатиму-писатиму-писатиму. Але ж це навіть не ілюзія і не самообман. По-перше, нащо мені таке лихо: маю на увазі, що зачинитися в квартирі перед монітором. По-друге, саме в повсякденному житті витають тисячі сюжетів, які врешті схопить моя уява й опрацює в наступні твори, тож зачинятися, а тим паче мріяти зачинитися в квартирі не варто. А по-третє, у мене є дар передбачення (жартую, звісно, але повітряні тривоги передбачаю майже завжди, аха), але популярність – це результат вагомої роботи, а не творчі плани чи мета.
Розмовляли Богдан Красавцев, Анна Слезіна
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.