Прощатися з воїном прийшов весь Глухів. Пам’яті загиблого під Лиманом героя, кандидата історичних наук Юрія Коваленка

9 червня 2023 р.

Юрій Олександрович Коваленко загинув 14 березня 2022 року. Невдовзі (далеко не кожному загиблому на цій війні так щастить) його тіло привезли до рідного Глухова, що на півночі Сумщини, зовсім (15 км) неподалік від російського кордону. Віддати шану герою прийшли тисячі містян – Юрія Коваленка в Глухові знали і любили, поважали все, що він робив для дослідження і збереження історії міста. Поховали Юрія Олександровича у рідному селі Некрасове, як він і хотів, поруч із батьками

 

 

 

Так достойно і з великими почестями завершився земний шлях цієї талановитої людини. Кандидат історичних наук, археолог, командир пошукового загону “Обеліск”, екскурсовод, музейник, музикант, співак – Юрій Коваленко умів багато і все робив напрочуд гарно. У кінці 2020 року підписав контракт із ЗСУ і став на захист Вітчизни. Це був свідомий вибір 54-річного чоловіка. Хоча до військкомату він ходив записуватись ще у 2014-му, перед тим, як поїхав волонтером місії “Чорний тюльпан”. Починаючи з трагічних подій під Іловайськом, кілька років Юрій Олександрович їздив із волонтерами у “сірі” зони розшукувати тіла загиблих українських солдатів. Саме в той час ми і познайомилися ближче. Письменник шукав факти та історії людей про Іловайський “котел”, історик і дослідник такі факти бачив на власні очі і фіксував. Після чергової експедиції “Чорного тюльпана” ми зробили з ним інтерв’ю, а згодом Юра змонтував вражаючий документальний фільм із матеріалів по пошуку загиблих.

Ці рядки волею випадку я пишу на лавці Історичного музею в Києві, де кілька років тому ми провели одну із наших спільних зустрічей із глядачами Юриного фільму і читачами роману “Іловайськ”. Поруч зі мною на сопілці грає чоловік у вишиванці, чимось невловимо схожий на Юру, алеями ходять групи людей, щоб зробити з кручі світлину панорами Києва. Тут саме повітря, здається, дихає великою українською історією. Напевне, не знайти кращого місця, щоб згадати про Юру, його дружину Оксану і всю їхню неймовірну родину.

Оксана Коваленко – дружина Юрія Олександровича, його найближча людина і найвірніший друг. Журналіст, редактор, мама двох дорослих доньок і бабуся зовсім маленької Варвари. Але сьогодні їхня зазвичай багатолюдна квартира порожня. Немає археологів чи волонтерів, які часто зупинялися на ночівлю, немає доньок, які тимчасово виїхали до Німеччини до Юриних колег. Але сама Оксана тут, удома, в строю: працює в Глухівській міській раді, з місцевими волонтерами збирає кошти на Юрин батальйон – і вчиться жити сама.

Розповідає Оксана Коваленко:

“Пам’ятаєте, воно у повітрі висіло: війна…війна… Юра тільки приїхав з-під Авдіівки, був на навчаннях у “Десні”, і їх звідти екстрено повернули в Глухів. Тиждень були постійно навчальні тривоги. У нас вдома було усе зібране: і речі, і автомат… Ми живемо у Глухові. Кордон у нас, якщо по прямій, то це кілометрів 12-15, трасою трішки далі. Коли 24 лютого зателефонували близько пів на першу ночі, він зібрався за кілька хвилин. Було схоже, що це вже по-справжньому. Я: “Юр, що, війна?” Він: “Не знаю!”. О четвертій чи трохи пізніше вони вже виїхали.

Увесь їхній підрозділ по Києво-Московській трасі поїхав у бік Києва, а 10 БМП навпаки – у бік кордону до пункту пропуску “Бачівськ”, де лоб у лоб зустрілися з колоною росіянців. Як потім Юра казав: “Ми не знали, куди їдемо. Хлопчик поряд у БМП питає у мене: “Олександровичу, це ж навчання?” Ніхто їм не сказав, що почалась війна. Юра про це потім так згадував: “Ми вже фактично в бою, сусідня беха горить, а ми сидимо у своїй і думаємо, які правдоподібні навчання нам влаштували! Ось вже мій ротний біжить, і у нього щось червоне на обличчі, а я собі думаю: нічого собі, як гарно підготувався, кетчупом намазався, щоб було натуральніше!”. Уявляєте, люди вже в бою, а мозок відмовляється сприймати, що це – війна, бо їм ніхто про це не сказав. У перші години війни був у них перший загиблий – Михайло Несольоний, перший Герой України з 16-го батальйону. Водій медичної машини, його танком розстріляли.

О 8 ранку Юра зателефонував, питає: чи зайнятий Глухів, чи є вже тут рашисти, натяками сказав, у якому вони селі. У них були важко поранені. Ми туди викликали швидку і допомагали вивозити поранених, а вони поїхали далі. Я бачила, як вони, наче мурашки, обсіли броню, єдину БМП, що вціліла. Холодно, траса зайнята, техніки немає – з 10 БМП втрачено 9. Але усі доїхали до Чернігівщини і воювали далі. Потім була Київщина.

Є історія, яку Юра просто обожнював. У перший день один їхній військовий був на лікарняному в Глухові. Де йдуть бої – невідомо, де батальйон – невідомо. І цей солдат розуміє, що треба якось наздогнати своїх. На трасі вже ворог, там колони їхні. І він вдягає старий спортивний костюм, бере пляшку горілки, дідів старий мопед, періодично ковтає горілку, щоб був запах, і так їде між ворожими колонами на тому дирчику. Його зупиняють рашисти, питають: “Чувак, ти куди? Війна!” А він у відповідь: “Та манав я вашу війну, я тут по заробітках їду, яка нафіг війна!?”. І так за добу наздогнав своїх. Дирчик кинув, а в цих спортивних штанях воював ще місяць. А міг же залишитись тут, перечекати. Але ні. Мама моя, як дзвонила Юрі, то завжди питала: “А той, що на мопеді, живий ще?” – “Живий!” – “Слава богу! Це герой”.

У лютому наша старша донька Леся була на сьомому місяці вагітності. На Суми чи на Київ вже не виїхати, ізоляція. У нас було тихо, але скільки це могло тривати, ми не знали. Але й кудись їхати ризиковано, навіть якщо я за кермом, то… Ви ж розумієте, а раптом – пологи? Моя подруга доньку відправляла: доїхали до Путивля, телефонують друзям у Буринь, а ті кажуть: “Тікайте – у нас танки!” На другий день з нашої лікарні везли хворих на Суми, то цю дівчинку переодягли медсестрою, і так вони блокпост проїхали. Прийняли непросте рішення, що донька залишається у Глухові разом з чоловіком. Ніби все було нормально: і ліки були, і лікарі були, але і відчуття було, що завтра усе може різко змінитися… Врешті, Леся благополучно народила дівчинку 19 квітня.

А молодша донька Іванка жила в Сумах, у гуртожитку СДПУ на Роменській. Було дуже багато дзвінків від батьків, чиї діти застрягли у Сумах, і вони телефонували у Глухівську міську раду, чи можна якось дітей забрати. Зголосився водій шкільного автобуса, зробив чи п’ять, чи більше рейсів – забрав усіх студентів, кого можна було. І моя дитина приїхала додому. Пам’ятаю, як її просила: “Іваночка, ти ж будеш їхати через блокпост, не треба там мейкап повний робити, щоб “какая красівая дєвочка” в автобусі – це була не ти. Бо я знала випадки, коли люди просто зникали на тому російському блокпосту через річку Сейм.

– На честь Юрія Коваленка названа вулиця. Напевне, це дуже незвично – мешкати на вулиці, що носить прізвище твого чоловіка? – питаю Оксану.

– Після того, як почалася війна, усе стало незвичним, – каже вона. – І ми відчуваємо те, що не повинні були б відчувати. Зараз, від початку війни вже в нашій громаді є 36 загиблих. Першу глухівську вулицю – Пушкіна – перейменували на честь Ігоря БІЛЕВИЧА. Його загибель була шокуюча, болюча і безповоротна. Бо Ігор був людиною, яка у Глухові уособлювала Україну. Він жив цим, він був майстром, проводив фестивалі різьбярів, заснував у нас козацький клуб, був козаком Хортом. Він 24-го чи 25-го лютого вже пішов воювати. Він пройшов АТО, і залишатись у Глухові чекати рашистів не міг, з однодумцями поїхав у бік Києва, під Броварами пішов у місцеву Тероборону, а потім – на Схід. У жовтні під Лиманом загинув. Ігор Білевич – людина дуже популярна, можна сказати, обличчя Глухова, викладач університету. Було громадське обговорення, люди висловились за перейменування, і я розуміла, що так має бути.

Тепер загинув Юра, його іменем назвали вулицю. Люди самі збирали підписи за це. Я так скажу: це важливо і для мене, і для сім’ї, і я вдячна людям. Але у мене в душі залишається якесь таке відчуття тривожне, мені незручно перед іншими родинами, де також є загиблі. Моя мама дуже проста мудра жінка, вона обожнювала Юру, у них були прекрасні стосунки, питає мене: “Доню, а за якими критеріями вулицю назвали? Це ж тому, що він був знаменитий, що він багато зробив, досліджував Глухів, багато копав, музей зробив, і те робив, і це робив? І ще пішов на війну і загинув?”. А у нас є хлопчина, однокласник мого хрещеника, якому було 20 років, коли він загинув під Києвом. А мама й каже: “А от цей хлопчина, якби дожив до 60 років, може б теж став знаменитим, тільки йому не дали цього зробити”. Коли у мирному житті після смерті достойного земляка громада вирішує назвати вулицю його іменем – це одне. А коли людина стала воїном, стала поруч з такими самими воїнами в один ряд, то тут насправді важко визначити критерій. Можливо, це я так копаюся в собі. Тому думаю, що в Глухові ще має бути вулиця загальна, яка б мала назву всіх загиблих героїв.

– За яких обставин ти дізналася, що Юра загинув?

– Останні два тижні у них були дуже інтенсивні переїзди: їдуть в одне місце, потім переїжджають в інше, потім ще в інше. Це в районі Куп’янськ-Кремінна-Лиман. Я просила його вивчити номер мого телефона, намагалися придумати пароль, якщо потрапить в полон, і ми домовились, як він буде мене називати, щоб я зрозуміла, що щось не те. Може, це якісь шпигунські книжки, але ми готувались до різного. Я просила, щоб він завжди давав мені номер когось, хто з ним поруч. Юра, коли вже вони почали заходити в той ліс на позиції, попередив, що його не буде два дні на зв’язку. Пройшло два дні – зв’язку немає, три дні – немає, чотири дні – немає. Набираю побратима, представляюсь, а він мені: “Що, хвилюєтесь, ага? Може він там собі якусь молодицю знайшов!”. Я така собі думаю: “Ага, шуткує, значить усе нормально” Кажу: “Ось я приїду, дам вам там усім розгону!” – “Буде вже скоро ваш Коваленко, – продовжує він. – Он їде вже. Вивели”. Потім Юра розповідав, що там було пекло, багато загинуло і багато поранених, їх усіх вивезли, а ділянку потрібно було тримати, і Юра залишився ще на кілька днів. Він вийшов, був на адреналіні, хоч і дуже втомлений. Він тоді був задоволений, якраз і наша посилка дійшла до нього, ми йому чоботи відправили, бо вже почалася грязюка. Він поїхав у Лиман, посилку забрав. Це, до речі, був єдиний раз, коли в посилці я йому ще й листа написала: “Юрчику, пишу тобі на фронт…”. Він її отримав, але не перебирав посилку, каже, я знаю, що там лист є, я його потім побачу. І от він повернувся, прочитав лист, набрав мене, зворушений, сказав, що поклав його собі під бронежилет. Там він і залишився (плаче).

 Юрій і Оксана Коваленки

Після цього вони мали бути ще два дні в більш-менш безпечному місці, але знову щось трапилось, і через день він знову поїхав. Я знала, що вони на позиціях у лісі. Юра казав: “Я щасливий, що я в лісі”. Він терпіти не міг той голий степ, посадки. А тут – величезний сосновий ліс, я дивилася по карті. Пройшов день, мені вночі надійшло сповіщення, що його телефон на зв’язку. Розумію, якщо телефон спіймав десь зв’язок, то або Юра когось виносить, або Юру хтось виносить. Передчуття біди зашкалювало. Зв’язок знову пропав. Зранку зателефонувала товаришу, командиру. І все… мала передчуття, серце вискакувало. “Це дружина Коваленка…” – а у нього голос зовсім інший, ніяких вже жартиків, ніякого гумору. “Я ж до вас без істерики, кажіть, як є!”. Він каже: “Загинув”. Я: “Де тіло?”. Бо я ж знаю випадки, коли люди по пів року не можуть забрати тіла. Він: “Тут”. Я: “Ви бачили?” – “Бачив” – “Це точно Юра?”. Він: “Точно…” Ну і все… От так я і дізналася…

Коли Юру привезли його товариші, з якими він вивозив раніше тіла загиблих хлопців… Це як у книжках читаєш… Я не вірила, що у нас може бути таке взагалі, це якась помилка, ця війна. Це як сон… Але ж ми всі розуміємо, що це все – наше реальне життя. Таке випало на нашу долю. Зараз ще війна йде, і ми не знаємо, ні коли вона закінчиться, ні як вона закінчиться, ні якими втратами вона закінчиться. Пів країни вже живе в такому стані, як я. І я чітко розумію, що завтра може не настати будь для кого (плаче). Але треба продовжувати боротись. Згрібатись докупи у думках, шукати опору і продовжувати боротись. Наші загиблі нам не пробачать, якщо ми через своє горе впадемо у відчай і станемо говорити про втому від війни.

– На прощання з Юрою прийшов увесь Глухів…

– Юра завжди з прикрістю відмічав, що, коли у Глухові військових ховають, то не приходить багато людей, немає моря прапорів, немає тієї атмосфери патріотизму, що воїн загинув. І от у нього все це було…

Ми Юру ховали у селі Некрасове, де він народився. Мені зателефонували люди звідти і кажуть: “Оксанко, такий нюанс – квітів багато не буде, немає зараз нічого, березень місяць, а ми б хотіли дорогу встелити квітами… якось нам незручно”. А я кажу: “Беріть прапори!” І ось вони за ніч наробили такі саморобні прапори (показує паперовий жовто-блакитний папірець). Їх було дуже багато. І для мене ця саморобна поробка цінніша за букети дорогих квітів.

Сергій приїхав, наш похресник, і запитав, що він має робити під час похорону? Кажу, твоїм завданням буде кричати “Слава Україні!”. Бо якось зазвичай під час похорону ніхто цього не робить, усі мовчки стоять. У Юри було дуже багато людей, може, і кілька тисяч прийшло у Глухові, уся площа була зайнята. І всі відповідають: “Героям Слава!”, і ще, і ще…

Через тиждень він зробив собі татуювання у вигляді кісточок рук і догорілий сірничок. Одразу зрозуміла: це – символ археологічних розкопок, бо хлопець був з Юрою в експедиції в Батурині із шостого класу. І мої дівчата набили собі татуювання про тата, вони були обидві з ним дуже близькі. Маестро… його позивний.

– Як ти даєш раду своїм емоціям?

– Це такі питання, на які я не маю відповідей. Я ходжу на роботу, намагаюся робити речі, які робила завжди, автоматично. Я завжди лягала спати пізно. Для мене лягти спати о першій годині ночі – це нормально, завжди читала. А зараз я хочу прийти з роботи і лягти спати, бо хочу, щоб день швидше минув. Змушую себе спати, щоб постійно не шукати відповіді на питання: чому так сталося, чи могло бути інакше?

Знаєш, інколи я намагалася Юру пожаліти, а він завжди відповідав: “Оксаночко, я такий не один, тут всі такі. Тисячі воюють, і гинуть. І ти така теж не одна, думай, що є люди, в кого ситуація в сто разів гірша”.

Ми із Світланою учора говорили (Світлана Білевич, вдова Ігоря Білевича, – ред.)… Ніхто насправді не знає, як правильно поводитися. А вона настільки до всього ставиться, на мій погляд, по-філософськи, що у мене є приклад людини, яка важко переживає своє горе, але гідно тримається. “Я пишаюся своїм чоловіком!”, – вона говорить це вголос.

І я пишаюсь. Пишаюсь, що взяв у руки зброю і пішов воювати, переборовши власний страх. Він не просто історик-теоретик, а людина, яка долучилась до творення історії.

І зараз з нашого найближчого оточення воюють ветеринар, електрик, педагог, фельдшер швидкої і навіть клоун. Хочу, щоб всі вони повернулись живими…

Оксана частує нас смаколиками на своїй акуратній чистенькій кухні і варить у турці каву. Згадує: “Інколи Юра приходив зранку до мене на роботу забирати ключі від машини, і завжди приносив каву. Купував її у у кав’ярні поряд, брав таку, що я люблю… І от, знаєш, коли мене питають: “Що найбільше тобі не вистачає зараз?”, то я… я можу сама собі купити каву, багато кави, а от Юра мені її більше ніколи не принесе…”

– Цю картину (над кухонним столом висить картина з квітами) ви разом із Юрою купили?

– Юра постійно ходив на розкопки, якісь розвідки і завжди приносив мені квіти з лісу. Зараз би (у середині травня, – ред.) у мене в квартирі було б уже повно грибів і квітів. Я думала раніше, що так усі живуть, що у всіх жінок завжди є квіти. От зараз бузок квітне, то у мене стояло б вже тут відро бузку. Навіть коли не мав можливості подарувати квіти, однак щось придумував. Наприклад, коли Юра ще у 2021 році стояв з батальйоном у Авдіївці під Донецьким аеропортом, ми приїхали його провідати, привезли коптер з Глухова. Він біжить до мене з цим пір’ям прямо з позицій (кілька красивих коричневих пір’їнок стоять у вазі на столі, біля якого сидить у кріслі Оксана) у руках: “Оксаночко, квітів там немає, але у нас там стільки фазанів, ось тобі такі “квіти”, тримай!”. І ось вони стоять вже два роки, ці авдіївські пірїнки.

Ми колись з Юрою були у Шостці, а там у кав’ярні маленька виставка живопису, місцеві художники свої роботи продають. Ми завжди хотіли купити щось натуральне, якусь авторську роботу. От сидимо, п’ємо каву, дивимось на цю картину з бузком і кажемо: “Таку б ми купили”. Вона якась така спокійна, душевна… Але каву попили, грошей пожаліли – і поїхали додому. А вже після похорону Юри, коли я дітей проводжала на вокзалі у Шостці (я настояла на тому, щоб вони поверталися у Німеччину), я спеціально поїхала в те кафе, а картина там ще й досі висить. Тепер я вже не пошкодувала грошей. Тепер квітів від Юри у мене тут не буде, але буде ось така картина. Юра точно її хотів би у нас дома бачити.

– Ти згадала про доньок і Німеччину. Яким чином вони там опинилися?

– Юра двічі був в еспедиції під Берліном, на розкопках по Другій світовій. І йому у перші дні нападу русні написали відразу кілька німецьких пошуковців, що готові прийняти його родину. Був момент, коли в ізольованому Глухові стало дуже страшно, це квітень був, і тоді ми остаточно прийняли рішення, що молодшій доньці Іванці треба їхати. Вона до того за кордоном не була, страшно було саму відпускати, хотіли, щоб вона їхала з подружкою Софією, це Юрина хрещениця. Уявіть, Гідо Левандовський із сином приїхали до польсько-українського кордону і забрали наших дівчаток. Дівчата прожили у них майже рік. Рік жили у родині Гідо і Андреа, яких до того ніколи не бачили. Тепер це рідні люди, ми перед ними у великому боргу. Планували зустріти їх з Юрою у нас у Глухові після війни. Я питала у них: “Як ви на це погодились, що вас на це спонукало, що торкнуло?”. Він відповідав: “Ми подумали, якби з нами таке трапилось, то ми б хотіли, щоб нам хтось допоміг”. А могли б просто сидіти у своєму шикарному будинку у благополучній Німеччині і нічим не перейматись. Ні! Німці, як і поляки, як і інші європейці, прийняли мільйони українців, і з великою турботою поставилися до наших родин. Старшу дочку Лесю з онучкою забрала пів року тому до себе родина Майєр, це друзі Гідо.

– Юрій Олександрович захистив дисертацію, вже перебуваючи у ЗСУ. Як це стало можливим?

– Коли Юра приїжджав у відпустку ще тоді, до широкомасштабного вторгнення, йому тут часто люди ставили дурне типове питання: “Коли війна закінчиться?!”. Юра завжди відповідав: “Війна ще по-справжньому і не починалася. Буде таке, коли з кожної хати заберуть до війська когось, тоді буде війна!”. Юра відчував, що кацапи так просто від нас не відстануть. Я казала: “Юро, не мели, що попало! ХХІ століття, яка війна!?”. Але він був істориком і добре знав, що вся історія йде по спіралі. Ще у 2018-2019-х роках казав, що захистить дисертацію – і піде служити. Бо вже не їздив по тіла наших хлопців з “Чорним тюльпаном”, їхня місія була не затребуваною, як це було після Іловайська років два. А він хотів бути корисним. Готував мене так. Дисертацію писав довго-довго, бо був не книжною, а “польовою” людиною, практиком. Вже стільки всього він накопав, що у нього там на п’ять дисертацій накопичилось.

Нарешті дописав, а тут – ковід, і не можна засідання наукової ради проводити, захист дисертації відклався. Юра й каже: “Дисертація мені вже перегорає, я в армію не встигаю, вік підтискає!” Було вже майже 55 років йому. І тут, тільки він підписує контракт із ЗСУ, його науковий керівник Олександр Борисович Коваленко повідомляє, що призначено передзахист. Юра каже: “Я вже в армії, це неможливо”. А тоді вже можна було дистанційно засідання проводити, але там, де він служив тоді, зв’язок дуже поганий. Юра знайшов якусь будку високу, де ловить інтернет, мовляв, звідти зможе працювати. “Як ти це собі уявляєш? Іди до командира, поясни ситуацію”. А Юра терпіти не міг когось напрягати своїми проблемами: “Нікуди не піду! Уяви рівень бойових задач, а я тут зі своєю дисертацією”. Але через день дзвонить, посміхається, каже, що ротний, як почув про кандидатську, то одразу все допоміг. Тож виходив на зв’язок з-під Донецького аеропорту. До речі, Юра дуже високо цінував військовий талант свого ротного Дерев’янка, саме цей молодий офіцер командував боєм під Глуховом у перший день вторгнення, воював на Чернігівщині і під Києвом. А вже на захист дисертації чоловік брав відпустку і їздив у Чернігів на кафедру захищатися. Для нього дисертація не була ціллю життя. Але археологія і історія – його життєвий шлях, і дисертація – його певний підсумок.

– Майже одразу після похорону ти передала зібрані людьми для вашої родини гроші на потреби Юриного підрозділу. А ще набула гучного резонансу баночка зібраних Юрою грибів.

– Юра був дуже комунікабельною людиною. У нас тут вдома часто хтось ночував, гостював: якась екскурсія, якісь археологи. З письменницею Тамарою ГОРІХА-ЗЕРНЯ і з її чоловіком ми познайомились, бо у них тут недалеко у селі батьківська хата, мама Тамари родом звідси. Вони сюди приїздили, як на своє “місце сили”. Юра з Тамариним чоловіком – Святославом Бойком (фронтмен гурту “Широкий Лан”, музикант, волонтер зараз воює на фронті) одразу порозумілися, з першого погляду зрозумілі, що вони свої. Коли Юра пішов у військо, то Святослав допомагав купувати активні навушники, оптику для Юриного підрозділу ще до повномасштабного вторгнення. Минуло тижнів два, як Юра загинув, я побачила, що Тамара приїхала сюди, зателефонувала їй, кажу, давай на хвилинку зустрінемось. До речі, вона була однією з перших, хто мені взагалі позвонив після тяжкої новини. Є люди, які не знають, як зателефонувати, і це, мабуть, нормально, є люди, які телефонують, приходять, щось говорять – і це теж нормально. Немає рецепту, як себе поводити з такими, як я. Чи говорити про Юру, чи краще змовчати, чи нагадувати, чи зайвий раз не треба. Інколи я сама берусь заспокоювати і втішати співрозмовника.

І от ми домовилися з Тамарою про зустріч, я подивилася вдома – стоїть баночка лисичок, я взяла цю баночку, воно так по-домашньому. Посиділи десять хвилин, поплакали, пообіймалися, я віддала гриби, кажу, це вам від Юри, може Свят вирветься у відпустку з війни. Ввечері Тамара мені телефонує: “Рука не підіймається відкрити цю банку грибів. А ти не проти, якщо ми зробимо аукціон, і виставимо її на продаж?” І ми назбирали майже 150 тисяч гривень за баночку лисичок. Я у себе в телефоні відео знайшла, як Юра їх мив, перебирав. Він, до речі, додому приносив понад 40 видів грибів. Підкреслюю, не просто знав, а саме збирав і вживав.

Завдяки тим лисичкам у нас назбиралось на два старлінки, чотири зарядні станції, інші потреби: тепловізор, ноші, ліки. Тамарина ідея спрацювала просто шикарно.

– Ти підтримуєш контакт із Юриним підрозділом?

– Намагаюсь. Але вони ніколи нічого не просять. Я з медиком їхнім говорила, ледве витягла, що треба ліки, крапельниці, бо контужених багато. “А ноші вам треба?” – “Звісно треба”. Вони ж в лісі, і всі ноші, на яких носять поранених, всі подрані, зношені. Знайшли пластикові круті ноші, це наші хлопці десь роблять у Києві. Їх дуже хвалять, бо на них можна тягнути всюди: по землі, по гілках… У них можна “впрягатися”, і одна людина може тягнути. Одні такі ноші коштують 6,5 тис. грн. Недешева штука. Коли я зателефонувала хлопцям на виробництво і почала питати, вони відразу запитали: “Куди відправляти?”. Я кажу: “Грошей ще не маю поки, саме збираємо”, а вони у відповідь: “Кажіть, куди відправляти! Хлопцям вони треба зараз! Через місяць їм вже, може, і не потрібно буде”. Вони їх відправили на Лиман, а ми днів за десять лише розрахуватися змогли. Не знаю, може мені так пощастило, але мені здається, що я живу серед унікальних людей, де всі всім довіряють. Або це просто Україна…

– Юра міг вижити на тих позиціях, як ти думаєш?

– Якби пощастило – то так. Але того разу настала його черга. Коли я чую зараз, що там, під Бахмутом, наші трішки просунулись, якийсь невеликий проривчик зробили, я розумію, якою це ціною. Юра розповідав, що він з хлопцями сидить у тому лісі, в тій ямочці, а по них прилітає усе, що є. Там криють насмерть, а потім намагаються лізти, зав’язується стрілецький бій. Там і коптери літають, скидають гранати прямо за комірець. Це було питання часу – скільки там можна вижити, адже війна там йде в прямому ефірі, вони – як на долоні. Газом травили, міни щохвилини. Якби мій чоловік не сидів в тій ямочці під дощем у тому лісі, а відійшов туди, де не стріляють, в ту ямочку сіли б буряти чи “вагнерівці”.

Юру вбили пострілом з танка. Його винесли звідти, але в ту ямочку інший наш солдат зайшов. Розумієш, Юра був маленьким ланцюжком… але якби той ланцюжок десь там внутрішньо зламався, то невідомо, як би весь фронт втримався. Юра не здійснив великого яскравого подвигу – ні під танк не кинувся, ні на таран не пішов. Він просто сидів у тій ямочці, де він мав сидіти, це було його завдання, і він не відступав. Терпів, мучився, але тримався. Разом з іншими. Якби у Юри не вистачило сили волі – чи злякався, чи набридло, сказав би: “Та я вже пішов, досить!”, – може б і не було того, що зараз, оцього наступу по флангам біля Бахмуту. Можливо, саме тому, що вони тиждень-два-три втримали цей лісочок, це дало змогу в іншому місці нашим натиснути. Ми не знаємо, як там усе відбувається, ми не бачимо усю картину. Я тільки бачила ту ямочку, і що там сидить Юра і тримає свою маленьку ділянку фронту… І це його подвиг як воїна.

Я прекрасно розумію, що він не один, таких, як Юра – тисячі. Я намагаюся себе заспокоїти тим, що Юра був дорослою людиною, майже прожив своє життя, попереду – старість, якісь хвороби, невідомо що… Але це не діє насправді. Адже ми планували старість разом зустріти, онуків няньчити. Помирати він точно не хотів. Це дурні слова, що це “був його вибір” і він знав, що може загинути. Ні, дорогі мої, помирати він точно не хотів, казав, ми маємо за Україну не гинути, а вбивати, треба боротися. Він не розумів тих, хто ховається від повісток, адже насправді рано чи пізно помруть усі. Він знімав кілька відео останні дні, на ньому він спокійний, але дуже втомлений. Втомлений важкою працею. Бо війна – це брудна, важка, чоловіча робота.

Зараз важко усім, але ми в тилу просто не розуміємо рівня мучеництва і жертовності наших військових. Мусимо всіма силами допомагати армії. Ось і це інтерв’ю для мене важко давати, важко щось особисте виносити на загал, але, я думаю, що хтось прочитає і, може, прямо зараз зробить донат на ЗСУ.

Розмовляв Євген Положій для “Цензор.НЕТ”

ФОТО: з архіву сім`ї Коваленків 

 

 

 

 

Джерело: Цензор