12 жовтня 2021 р.
Вистава, яку можна відчути серцем, скуштувати на смак та почути. “Шосте чуття” – інклюзивний проєкт Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки та київської режисерки Катерини Лук’яненко. Вистава “Хто росте в саду” дозволяє незрячим людям побувати в театрі і на рівні з іншими зануритись в цікаву історію.
Режисерка Катерина Лук’яненко не вперше працює над інклюзивною виставою. Вона вже встигла подарувати незабутні емоції незрячим в Литві та Києві, а тепер ще й в Івано-Франківську. Як київській режисерці працювалось в Івано-Франківському ляльковому театрі, як проходила підготовка до вистави і для кого будуть наступні інклюзивні дійства – читайте далі.
“Вистава “Хто росте в саду” – це загалом моя одинадцята інсценізація. Я вже встигла попрацювати з акторами в Херсоні, Чернівцях, Литві, Києві та Івано-Франківську. Зараз я працюю режисеркою в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. На цьому я точно не зупинюсь, хочу й надалі досліджувати, розвивати інклюзивну тему і працювати із режисерськими проєктами.
Мої перші вистави були в саме в ляльковому театрі. Пригадую найпершу ще в університетські роки – “Лисеня-хитрун”. Якщо в театрі ляльок ми оживляємо ляльку, то в проєкті “Шосте чуття” – простір. Це новий формат, бо ми наповнюємо життям парк, осінь, літо, сад і все інше” – розповідає режисерка.
– Як розпочалась Ваша співпраця з Івано-Франківським обласним театром ляльок ім. Марічки Підгірянки?
В мене була ідея, а в керівництва місцевого театру ляльок була цікавість до чогось нового, тому й вирішили тут презентувати виставу “Хто росте в саду”. Ми разом зробили проєкт на грант інклюзивного мистецтва для Українського культурного фонду. Нам вдалось перемогти й так ми почали втілювати проєкт “Шосте чуття” – виставу з урахуванням сприйняття незрячих та слабозорих слухачів. Ще ми цей проєкт називаємо виставою відчуттів або виставою із заплющеними очима.
– Це не перша Ваша інклюзивна вистава. Які ще вистави були й де Ви їх презентували?
Перша однойменна вистава проєкту “Шосте чуття” була у Литві, наступна – “Хто росте у парку” була в Києві в університеті імені Івана Карпенка-Карого, а третю виставу “Хто росте в саду” ми презентували в Івано-Франківську. Поки в проєкті є ці три вистави. Все починалось із мого литовського досвіду. Там мені вдалось отримати грант мобільності у сфері культури і я змогла презентувати виставу в Паневежиському театрі ляльок на колесах.
– Розкажіть про свої враження від роботи в Івано-Франківському театрі ляльок.
Мені сподобалось співпрацювати, загалом ми й досі працюємо над проєктом. Щобільше, я вірю, що ми й надалі будемо реалізовувати спільні проєкти. Команда у нас була дуже велика, але найперше я починала працювати із заступницею директора театру Тетяною Стефінів. Пізніше ми зустрічались з акторами, проводили тренінги. З акторським складом мені було надзвичайно легко, всі були позитивно налаштовані. Я вважаю, що це один із найперспективніших лялькових театрів в Україні.
– Скільки часу Ви готували інклюзивну виставу “Хто росте в саду”?
Над виставою ми працювали з червня цього року. Я спілкувалась з композитором, з художницею, авторкою, а вже в липні ми зустрілись з акторами й працювали над власними відчуттями. Доводилось ходити вуличками міста із заплющеними очима, щоб зрозуміти думки та відчуття незрячих. Були ще тренінги на довіру, увагу, бо це дуже важливо для того, щоб слухачі змогли довіритись акторам. Далі ми вже готували саму виставу, займались тифлокоментуванням, багато аналізували. Актори мали самостійно зрозуміти, як відчути кожну пору року і тоді вже показувати це присутнім. Робота над самою виставою тривала десь три тижні.
– Чому основою вистави стала саме історія Катерини Міхаліциної?
Насамперед там багато природи, а мені важливо, щоб із заплющеними очима, люди відчули контакт із нею. На жаль, в сучасному світі ми надзвичайно мало контактуємо із природою, а наш проєкт дає таку можливість. Кожен може на годину відключитись від усього зайвого і просто побути наодинці із природою та своїми відчуттями. Ми пропонуємо зануритись в історію прекрасного соловейка, який вирушає на пошук дому, а коли повертається в Україну, то не може знайти свого місця. Думаю, ця історія дуже актуальна зараз.
– Чи консультувались Ви із незрячими, щоб краще продумати деталі вистави?
Так, ми консультувались із незрячими. Я спілкувалась із такими людьми в Києві, в Литві й також в Івано-Франківську. Навіть для акторів ми організовували тренінги спільно із людьми, в яких проблеми із зором, були заняття із психологами, щоб зрозуміти, як побачити виставу із заплющеними очима.
– Як у Вас проявляється шосте чуття?
Я думала, що в усіх це чуття буде однаково проявлятись. Втім, моє шосте чуття – емпатія. Я відчуваю певний контакт і співпереживання до особливих людей. Тож як виявилось, шосте чуття в усіх різне. Ми навіть робимо умовний список цих відчуттів. В когось після вистави виникає довіра, а в когось – спогади із дитинства. Може розвинутись уява, фантазія і часто люди розповідають після вистави, що й не думали про те, як можуть створювати картинки у своїй свідомості. Тобто слухачі бачать те, чого не видно.
– Чим ще інклюзивні вистави відрізняються від звичайних?
Інклюзивна вистава відрізняється від звичайної тільки формою демонстрації. Втім, внутрішня ідея така ж, як і у звичайній виставі. Я вважаю, що кожна вистава має ставити якісь питання й знаходити відповіді. Наш проєкт – дуже індивідуальний, тому кожен йде від нас з чимось своїм. Вона для того, щоб зрозуміти весь широкий спектр відчуттів.
Наша вистава підходить для незрячих і для здорових людей. Вона повністю адаптована під людей із проблемами зору, а зрячим ми пропонуємо пов’язки, щоб всі на рівні змогли заглибитись у свої відчуття. Це дуже важливо, бо люди з вадами зору відчувають, що соціум їх сприймає і кожен намагається зрозуміти цю проблему.
– Чи плануєте подорожувати Україною із цим проєктом?
Я вірю, що вистава “Хто росте в саду” буде брати участь в українських і закордонних фестивалях, бо це досвід, яким варто ділитись. Я думаю над тим, щоб зробити ще одну виставу за історією Катерини Міхаліциної. В неї є триптих, який складається з історій “Хто живе в парку”, “Хто живе в саду” і “Хто живе в лісі”. Тож зараз я міркую над тим, де б краще було реалізувати третю історію.
Ще планую створити виставу для дітей із метальними розладами, для людей із вадами слуху. Вірю, що я зможу зробити цикл інклюзивних вистав, бо це важливо й актуально. Загалом я мрію, що дуже скоро ми не будемо називати ці вистави інклюзивними, бо кожна буде адаптована під усіх глядачів.
– Які побоювання супроводжують вас під час режисерської роботи?
Один відомий режисер казав, що постановник – людина, яка йде чорним лабіринтом, де немає світла, і веде за собою десяток акторів. Він думає, що йде в правильному напрямку, проте сумнівається, але не дозволяє сумніватись акторам, а впевнено прямує далі. Наприкінці, коли режисер знаходить світло, то дуже радіє, бо весь час сумнівався. Тож мене супроводжують такі ж побоювання. Я постійно думаю, чи зможу все реалізувати, чи зрозуміють люди, чи буде всім комфортно. У звичайній виставі я хвилююсь щодо декорацій, реквізиту, а в інклюзивній – щодо глядачів. В таких проєктах головними є все ж не актори, а гості.
– Чи сподобалось вам працювати із франківським акторським складом??
Мені подобається працювати там, де люди відкриті до нових пошуків, форматів та проєктів, коли присутня емпатія. В Івано-Франківську це все було, тому нам вдалось зроби те, що і планували.
Розмовляла Христина Ткачук
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.