9 липня 2019 р.
Александр Белсвік (ліворуч) і Руне Белсвік
Норвезький дитячий письменник розповідає про переваги неспішного життя, досвід батьківства й потребу в дуже різних історіях. А його син Александр — про те, як став Каченям та що для нього означає «Булькало».
На цьогорічний «Книжковий Арсенал» норвезький дитячий письменник, драматург, автор романів та оповідань Руне Белсвік приїхав зі своїм дорослим сином Александром. Руне був почесним гостем фестивалю, а його синові було цікаво приїхати з батьком на зустріч із читачами книжки «Булькало», написаної 27 років тому саме для нього.
У книжці йдеться про казкову країну на березі річки, заселену дивакуватим істотами — Булькалом, Октавою, Пундиком, Пекарем Лисом, Загрібайком, а згодом — і Каченям. Письменник не описує своїх героїв – ми не знаємо, чи це люди, чи якісь чудернацькі створіння, скільки їм років, яку вони мають зовнішність. Натомість уявляти їх нам допомагають їхні розмови, думки та вчинки, їхні характери. Ці історії, каже Руне, ніколи не з’явилися б, якби не його син Александр. Саме йому письменник розповідав перед сном або по дорозі в дитячий садок різні оповідки, які згодом лягли в основу книжки. І Каченя в цих історіях – це Александр.
Книжка одразу стала популярною у Норвегії, а у 2018 році — вийшла в українському перекладі Ірини Сабор у видавництві «Читаріум».
Герої книжки живуть спокійним життям без метушні: готують ранкові пудинги, їдять хрустики, ходять в гості одне до одного. Тут немає карколомних пригод, але є вдосталь емоцій та переживань, думок та розмов. Це дуже медитативна книжка, особливо спокійно на душі стає тоді, коли Булькало знаходить підходящі камінці і йде кидати їх у річку. Бульк. Бульк. Бульк.
Руне Белсвік: «Часом люди забувають, як добре побути у світі, де все неспішно і спокійно»
На розмову ми зустрічаємось із Руне в одному із закутків «Мистецького Арсеналу». Це — виставкова зала, де панує тиша й відносно мало людей. Руне розповідає, що не любить подорожувати, не любить великих міст і книжкових ярмарків. Йому до душі — неквапливе життя, спокій і можливість побути із собою наодинці. Але це і так відчутно з його книжки про Булькала. Він і сам любить покидати камінці у річку. «Тому що це робить мене щасливим, — пояснює. — Коли я опиняюся біля річки, я завжди це роблю».
— Світ «Булькала» — це маленька казкова країна біля річки, де життя протікає неквапно і без метушні. Чим такий світ може бути цікавим сучасним дітям?
— Показати такий світ – важливо для мене. Часом люди забувають, як необхідно – і добре – побути у світі, де все неспішно і спокійно. Це не так просто побути на самоті зі своїми думками, емоціями, переживання, почути себе, і я хочу показати, що такі речі також важливі, що так також можна й часом варто жити. Без поспіху.
— А навіщо такий досвід дітям?
— Я не впевнений, чи для них це важливо. Коли мій син був маленьким і нудився, він завжди хотів робити щось більш динамічне, хотів активностей, розваг, хотів дивитися розважальні фільми, хотів пригод. А я намагався писати історії про малі речі, які мають для мене дуже велике значення, про те, яким чудовим може бути щоденне життя, сповнене простих буденних речей. Я сподіваюся, що для нього цей досвід також був приємним.
— Неспішний ритм життя героїв «Булькала» списаний із вашого життя?
— Певною мірою так. Найбільше я люблю бути вдома, хіба робити невеличкі мандрівки до магазину. Або ненадовго прогулятися в лісі. Я не люблю далеких мандрів. Мене лякають великі міста. Я з тих людей, які, потрапивши в нове місце, не підуть його обходити, а скоріше сядуть десь і будуть розглядати.
— «Булькало» є прикладом того, що навіть без карколомних пригод історія може бути справді хорошою. А якою є хороша історія для вас?
— У мене немає єдиної відповіді на це питання. Але знаєте що? Часом, коли я почуваюся кепсько, я можу подивитися пригодницький фільм або почитати детективи. Але коли я почуваюсь розгубленим, я ставлю собі питання: хто я? куди я йду? І тоді мені потрібні спокійні книжки, спокійне середовище, щоб заховатися в ньому.
— Ви себе вважаєте дитячим чи дорослим письменником? І в чому, на вашу думку, полягає відмінність?
— Передусім я пишу те, що є важливим для мене саме в той момент мого життя. Я завжди пишу про ті переживання та емоції, досвід яких маю особисто. Коли я пишу для дітей, то намагаюся встановити контакт із дитиною всередині себе, із дитиною-мною. Так я налаштовую контакт і з дітьми-читачами.
— А писання для дорослої аудиторії якось відрізняється?
— Коли я пишу для дорослих, то, переважно, про речі, які трапилися зі мною, коли я вже був дорослим. Про мій досвід бути дорослим. І це ті речі, про які я хочу поговорити саме з дорослими читачами.
А у книжках для дітей я переважно використовую свій емоційний досвід. Ті емоції, які я проживав в дитинстві, й ті які проживаю зараз, є, по суті, однаковими. Зараз я відчуваю щастя так само, як відчував його у дитинстві.
— Чи повинні ми говорити з дітьми абсолютно на всі теми чи все ж маємо їх від чогось оберігати?
— Я думаю, ми можемо в книжках для дітей писати абсолютно на всі теми. Тому що вони живуть в тому самому світі, що й ми. Вони проживають багато досвідів, вони проживають дуже різні відчуття і завжди хочуть знати, що сталося. Тому ми маємо дати їм всі ці дуже різні історії на дуже різні теми. Говорити з ними про все. Не боятися цих розмов.
— Коли Александр був дитиною, ви говорили з ним про складні речі чи робили це здебільшого через свої книжки?
— Я завжди намагався бути з ним максимально чесним. Я чесно казав йому, що я дорослий, але це не означає, що я все знаю, що я завжди є сильним, щасливим. Ні, не завжди. Я теж страждаю, я теж буваю сумним і розчарованим. Я хотів бути щирим з ним у своїх почуттях та емоціях.
— Окрім того, що ви пишете книжки, ви довгий час працювали у будинку для людей з ментальними особливостями. Ви досі там працюєте?
— Ні, я пішов на пенсію звідти ще минулого року.
— І тепер ми маєте більше часу для писання?
— Так (сміється).
— Навіщо вам була потрібна ця друга робота?
— Мені потрібні були гроші. Це — єдина причина. Але це також був чудовий досвід, мені подобалося бути поряд з цими людьми. Писання не приносить гроші регулярно. Ти маєш шукати додатковий заробіток.
Але це стосується не лише дитячих письменників. Навіть, якщо ти пишеш для дорослих, дуже небагато авторів займаються виключно писанням, значно більше письменників мають ще інші роботи.
— Як би ви описали ситуацію із дитячим, сімейним читанням в Норвегії?
— У Норвегії така сама ситуація, як і всюди. Кількість людей, які читають, зменшується. Але що я можу зробити? Я лише пишу. У нас багато бібліотек мають різні активності для читачів, запрошують авторів. І письменники їздять по школах, по бібліотеках, читають дітям, розповідають, дискутують. Багато років тому я теж їздив на такі зустрічі.
Важливо, щоб учителі або хтось інший із дорослих читали дітям. Щоб діти знали, що існує так багато різних історій, що у книжках можна знайти друзів, що книжки допомагають у житті.
— А як ви думаєте, люди повинні читати книжки? Це справді так необхідно в сучасному світі?
— Багато людей не читають книжок і живуть прекрасним життям. Але є проста порада для тих, хто почувається самотнім, хто не може знайти друзів, — спробуйте почитати книжки.
— Коли йдеться про дітей, хто має знайомити дітей з книжками – батьки? Вчителі? Бібліотекарі?
— Я думаю, найкраще, коли це робить людина, яка сама залюблена в книжки. Деякі батьки самі не люблять читати і не читають, інші — навпаки. Вчителі мають справу з дітьми майже щодня, тому було б добре, якби хтось із них любив книжки і міг цю любов прищепити дітям.
— Коли ви були маленьким, у вашому домі було не так багато книжок. Але ви зрештою виросли людиною, яка не лише любить книжки, а й сама їх пише…
— Я навчився писати у школі. Там ми мали писати короткі історії, і це було неймовірним досвідом для мене — залучати свою фантазію, вигадувати ці історії і записувати їх. Це прекрасний варіант усамітнення, він мені дуже подобався. Коли вчитель казав мені, що у мене хороші історії, це надихала мене писати ще більше. І це був початок мого письменництва.
— Тобто, вас надихнув вчитель?
— Так. Але пізніше, коли я був вже юнаком, часом було досить складно говорити з батьками про мої тодішні проблеми, зокрема пов’язані із закоханістю, тож приємним виходом для мене стало писання історій про це.
— Як ви думаєте, чи можуть книжки змінювати світ?
— Книжки можуть змінювати мислення людини. Можуть змінити думку людини про щось або про когось. Про інших людей. Але найголовніше — ти не почуваєшся самотнім, коли читаєш книжку. Хіба це не важливо? Для мене це дуже важливий момент.
— Ви відчуваєте особливу відповідальність, коли пишете для дітей?
— Коли я пишу, я завжди один, я усамітнююсь. І я знаю, що читач, скоріше за все, теж буде один, коли візьме до рук мою книжку. Тому я намагаюся бути чесним. Навіть якщо це фантастична історія, чесність має бути в ній теж. Як автор я роблю все можливе для цього.
— Чому «Булькало» такий популярний і чому його люблять люди дуже різного віку?
— Я не впевнений, але думаю, це тому що історія дуже проста. І хоча це вигадка, вигаданий фантазійний світ, але ця історія про дуже реальні почуття. Тому, можливо, ця вона резонує з емоціями та думками читачів.
— Коли ми читаємо «Булькало», то не знаємо, скільки років героям, чи це люди, чи це якісь фантазійні історії, яка у них зовнішність, ми можемо бачити лише їхні характери, поведінку і почуття. Чому ви не дали цієї інформації читачам? І якими їх бачите ви?
— Я не певен, що бачу їх (сміється). Це більше портрет внутрішнього світу персонажів. Це не стільки про зовнішність, скільки про внутрішній світ персонажів. Може, їм три роки, може — триста. Це не має значення.
— Що вам як письменнику дало батьківство?
— Коли я був маленьким, то часто думав: як це взагалі можливо — бути дорослим, бути батьком. Батько був для мене всім. Він був авторитетом, законом. І я дуже здивувався, коли сам став батьком, тому що я весь час сумнівався, я нічого не знав, я боявся. Тому бути батьком — це сумніватися в багатьох речах.
Я б не написав «Булькала», якби не став батьком і не мав цього досвіду. До появи Александра я намагався згадувати: як це — бути дитиною. Але раптом поруч з’явилася дитина, яка весь час ставила мені різні питання – і я все пригадав. Після вечері Александр не хотів іти спати, і я згадував, що коли був маленьким хлопчиком, то так само не хотів йти у ліжко ввечері. Це відкрило для мене дитинство наново.
— Як часто ви зустрічаєтесь зі своїми читачами?Для вас важливо чути, що діти думають про ваші книжки?
— Зараз я дуже рідко маю зустрічі зі своїми читачами. Але раніше — дуже часто. Зараз для мене важливіше побути одному у тиші, просто писати свої історії. Але часом я отримую від дітей листи. І щоразу це робить мене дуже щасливим: хтось прочитав мою історію і полюбив її. Це щастя.
— Ви зустрічали дітей, яким ваша книжка категорично не сподобалася?
— Так. Дехто казав: о, це така нудна книжка (сміється). Діти різні, тому хтось любить такі історій, хтось — ні.
— Хто першим читає ваші книжки?
— Мій редактор. Не родина.
— А родина коли?
— Коли книжка опублікована, родині дозволено її читати (сміється), але вони не завжди це роблять.
— Читаєте рецензії та відгуки на свої книжки?
— Так.
— Вам ніколи не доводилося почуватись не надто щасливим через них?
— Доводилось, якщо книжка критикам не сподобалася (сміється). На один день вони розбивають мені серце, але наступного дня мені вже краще.
— Ви також пишете п’єси…
— Так, коли театри звертаються до мене і просять написати п’єсу – я пишу. Це завжди добре оплачується, тому я погоджуюсь.
— Хто ваш улюблений герой у книжці «Булькало»?
— Це секретна інформація (сміється). Мені здається, що всі персонажі «Булькало» – це відображення певних рис мого характеру, це певною мірою я сам. Ти можеш бути милим, а можеш бути сердитим чи злим. Це притаманно кожному з нас.
Александр Белсвік: «Історія про Булькала і яйце – це не лише наша персональна історія, це загалом історія про батьківство»
Ідея записати розмову з Александром виникає спонтанно. Поки Руне відправляється на чергову розмову із журналістами, ми з Александром виходимо у двір випити кави. Поки стоїмо у черзі, Александр розпитує про Україну та про війну на Донбасі. Він цікавий до всього і, зізнається, дуже любить подорожувати, любить рух і великі міста, тож Київ йому припав до душі.
«Каченя у «Булькало» — це «мій герой», він списаний із мене і я себе з ним ідентифікую. Воно завжди в русі, воно потребує активної діяльності, воно хоче бути там, де щось відбувається, і воно хоче, щоб весь час щось відбувалося. А ще воно ставить велику кількість питань, — розповідає Александр. — Сучасні діти мають багато всього: телебачення, смартфони, планшети. Важко знайти час на хорошу історію. Але це варто зробити, тому що це відкриває тобі цілий всесвіт».
— Ти пам’ятаєш, як ця книжка писалася і якою була твоя роль у цьому?
— Коли я був маленьким і батько відвозив мене до садочка, я весь час у дорозі повторював, що не хочу туди їхати, а хочу робити щось своє. І тоді ми в дорозі починали вигадувати різні історії: що ми подорожуємо літаком, наприклад. І цю книжку побудовано великою мірою на тих наших іграх уяви. Коли батько вперше прочитав цю книжку мені, я її полюбив, хоча в ній і не було багатьох речей, які я хотів би там бачити.
Скажімо, я хотів, щоб у книжці були леви, але їх там немає. Коли я виріс, я не раз перечитував «Булькало», обидві мої дитини читали цю книжку і страшенно її люблять. Дуже багато людей виросли на цій книжці і мають міцний емоційний зв’язок з цією історією. І це — дивовижно.
— Я думаю, це дуже особливий досвід: ось є книжка, яка була написана для тебе, але її читають тисячі дітей. І я думаю, це особливий досвід мати батька-письменника. Як ти це сприймав тоді і як зараз?
— Зараз це робить мене гордим, я пишаюся, що мій батько – письменник і що «Булькало» – книжка про мене і для мене. Це робить мене щасливим. І це справді дуже особливий досвід – бути дотичним до чогось, що робить дітей щасливими. Мені приємно і я дуже ціную те, що серія історій про Булькала почалася із наших з батьком розмов.
Коли я прибув до Норвегії, я не одразу потрапив до дитсадка, тож ми з батьком проводили багато часу разом. Моя мама працювала вчителькою і мала ходити на роботу, а мій батько працював удома, бо ж він письменник. Ми ходили гуляти в ліс, лазили по скелях, перестрибували через струмки. Коли я став підлітком, наші стосунки стали менш близькими, але лишалися теплими. Хоча це був непростий період для кожного з нас.
Підлітки дистанціюються від батьків, і це нормально. А потім ти виростаєш, у тебе з’являються власні діти і ти раптом усвідомлюєш, що любов нікуди не зникала: ти досі любиш і поважаєш батьків, ти досі їм вдячний. Це дуже нелегко бути батьком, і це дуже нелегко — бути сином. Але коли я потребую поради — я завжди йду до батька.
— Ця книжка — це щось, що ти матимеш завжди, це такий лист від батька сину…
— Так, звичайно! Це — спадок. Ця книжка була написана для мене, батько читав її мені, тепер я читаю її своїм дітям. Моя молодша донька дуже любить гаджети і вона весь час в них, але для цієї книжки вона завжди знаходила час. Ця книжка дуже цінна і міцно зв’язує нашу родину.
— Ти завжди знав, що Каченятко у книжці — це ти?
— Так. Я всиновлений. Я народився в Колумбії, прибув до Норвегії, коли мені було трохи більше року. Тому, звичайно, історія про те, як Булькало отримує яйце і не знає, що з ним робити, — це історія мого батька, коли в нього і мами з’явився я. Я не був з тих дітей, які тихенько граються, які можуть спокійно посидіти. Тому моїм батькам, певне, було непросто.
Але історія з Булькалом і яйцем — це не лише наша персональна історія, це загалом історія про батьківство, про те, що не завжди легко дати відповіді на всі питання дитини, що батьки не завжди й мають ці відповіді.
Ти ніколи не можеш підготуватися до батьківства настільки, наскільки тобі хотілось би. Ти думаєш, що все буде ось так, що ти робитимеш ось це, а твоя дитина — ось це. Але потім все відбувається навпаки і зовсім не так, як ти собі уявляв, але це теж ок. Це і є батьківство.
Я радий, що приїхав сюди із батьком. На зустрічі із читачам я бачив, що усміхалися не лише діти, а й батьки. І від цього всередині було дуже тепло і дуже радісно. Як тільки батько мені сказав, що є можливість поїхати у Київ на книжковий фестиваль, я одразу зрозумів, що хочу бути тут із ним. Для нас обох було дуже важливим приїхати сюди разом..
— А ти щось пишеш?
— О, ні-ні (сміється), я пробував писати і я би дуже хотів мати талант до писання, але, схоже, не маю. У мене немає проблем із уявою, але у мене є проблеми з тим, щоб виразити все на папері. Але я можу говорити і часом говорю забагато (сміється).
Колись ми пробували писати один одному листи. Була ідея і бажання зробити з цього книжку. Але тоді з цього нічого не вийшло. Хтозна, може, колись ми повернемося до цієї ідеї і нарешті її втілимо.
— Ти читав усі книжки, написані батьком?
— Ні, не всі, але багато. Дитячі, підліткові книжки читав. Але так, є книжки, яких я не читав. Немає якоїсь особливої причини, чому я їх не читав. Просто не читав і все. Деякі його книжки видалися мені цікавішими, ніж інші. От і все. Я такий самий читач, як і всі інші — вибираю те, що мені до смаку.
— Коли ти був підлітковим, ти не казав батькові: «Не пиши про мене у своїх книжках!»?
— Не пам’ятаю, щоб таке було. Але пам’ятаю, коли мені було років 12, дехто з моїх однокласників весь час просив: нехай твій батько напише історію про нас. І я ніколи не впізнавав себе в героях батькових книжок. Можливо, якісь окремі риси, але це все одно був не я.
— Як це бути сином відомого дитячого письменника?
— Коли я був дитиною, це було дивно. У багатьох норвезьких підручниках були історії, написані батьком. Ми мали читати й робити за ними завдання. І часом батька запрошували до школи на зустріч із учнями. Для маленької дитини це завжди хвилююче, але також і бентежно, тому що ти ніколи не знаєш, що твої батьки скажуть і чи не виставлять вони тебе у дурному світлі. Чи не здаватимешся ти у їхніх історіях трохи дивним.
Коли я був малим, я завжди дуже пишався батьком, але також відчував і збентеження. А зараз — лише гордість.
— «Булькало» написаний для тебе. Коли книжка була опублікована і тисячі дітей змогли її прочитати, ти не відчував ревності?
— Ні, зовсім ні. Коли я був маленьким, я навіть не знав, що усі наші фантазії стануть книжкою. Батько ніколи не розповідав, над чим працює. Коли він пише, він усамітнюється і занурюється у якийсь власний всесвіт. Те, що ця книжка присвячена мені, – це прекрасна річ, це те, що робить мене щасливим, надихає, але так само вона належить й іншим читачам.
Розмовляла і фотографувала Марія Семенченко
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.