3 червня 2019 р.
Цього року на каннському телеринку MIPTV до десятки найочікуваніших проектів уперше ввійшов український серіал – трилер «Схованки» (Hide and Seek) від FILM.UA. «Телекритика» поговорила з автором сценарію, письменником Симором Гласенком, про стилістику проекту та навчання у голлівудських авторів.
Симор Гласенко (справжнє ім’я – Олександр Процюк) – автор роману «Нуар по-українськи». Ми розпитали його про те, чому неонуар набирає популярності та чим українська іпостась жанру відрізняється від західних.
Як саме у вас з’явилася ідея пройти курс сценарної майстерності?
Після виходу мого першого роману «Фабрика» мені запропонували попрацювати над вертикальними кейсами одного детективного серіалу. Саме тоді я зрозумів, що сценарій – це ще один бік творчості, який мені сподобався, ба більше, ним, на відміну від літератури, можна заробити на цигарки і пальне. Та водночас я розумів, що не володію для цього потрібною технікою. Різні там семінари й тренінги, якими рясніє стрічка соцмереж, мене не влаштовували. Передусім спікерами. Я ніяк не міг второпати, як людина без притомної фільмографії може навчати писати сценарії? Якось випадково я натрапив на курс сценарної майстерності голлівудських сценаристів Джеймса Крамера і Михайла Шульмана.
Аби потрапити на той курс, потрібно було виконати ряд творчих завдань, які потім підлягали відповідній оцінці. Оцінка мого потенціалу – ось чого я найбільше потребував. Якщо першими читачами моїх прозових рукописів були мій водій і найкраща подружка, то сценарій вони навряд чи б адекватно оцінили, передусім злякавшись неправильного розташування тексту на папері. Я склав тести і став чекати. І одного вечора мені зателефонували з СТБ (саме на базі цього каналу проходили курси) і повідомили, що мене прийнято до курсу і те, що за оцінкою творчих завдань я потрапив до групи, яку навчатимуть безкоштовно. Близько місяця я тікав із роботи й мотався з Житомира, де тоді мешкав, до Києва. Та це того вартувало. Мало того, що я отримав те, за чим прийшов, я ще й познайомився з прекрасними людьми. З деякими ми товаришуємо й досі, а деякі відіграли визначальну роль у моїй подальшій творчій долі, за що я їй безмежно вдячний.
В Україні взагалі багато авторів сценаріїв – це не випускники сценарних відділень вишів, а перекваліфіковані письменники(ці). Як вважаєте, з літературним бекграундом легше почати писати для ТБ?
Ви краще від мене знаєте, що є успішні сценаристи, які прийшли до ТБ з інших професій, які не те що не суміжні з літературою, а й взагалі до творчості не мають ніякого відношення. Все це суб’єктивно. Мені так званий літературний бекграунд допомагає тим, що у прозі я маю змогу реалізувати нереалізовані в сценарії прийоми. Як не крути, у сценарії ти раб структури. Крім того, останнє слово належить не тобі, а продюсеру, каналу, продакшену. Часто-густо ваші погляди не збігаються, і не все вдається відстояти. Ось тут мені на допомогу приходить література, де усі відкинуті ідеї знаходять пристановище у тій чи іншій формі. У прозі більше творчої свободи. Проте через встановлені обмеження у сценарії твоя уява мусить працювати з подвійним КПД. Як казав герой у «Ностальгії» Тарковського: «крапля води, з’єднуючись з іншою краплею, дає одну краплю. Не дві, а одну». У будь-якому разі це взаємовигідний зв’язок.
Наскільки фінальний варіант сценарію залежав від продюсерів/режисера?
Варто нагадати читачам, що «Схованки» це мій перший сценарій, мій, так би мовити, дебют. Єдине, чим можна виправдати той кредит довіри, який я отримав від компанії «Фільм.юа», це мої «горящие глаза» і два видані романи, один із яких – «Нуар по-українськи» – естетично збігався зі сценарієм «Схованок». Креативний продюсер Олеся Лук’яненко, завдяки якій і відбувся цей проект, і редактор Олексій Сахалтуєв старанно вели мене в роботі, яка до того ж усього була для мене й навчанням. Я зустрів увагу та непідробний інтерес до недосвідченого новачка з їхнього боку. Наша співпраця будувалася на взаємоповазі.
Зізнаюся чесно, я дуже гостро реагую на такі штуки. Я досить гоноровий хлопець і можу бути дуже різким, зазвичай собі ж на шкоду. Через якісь внутрішні комплекси найменший прояв неповаги сприймається мною як вселенська катастрофа, і тоді все летить шкереберть. Мої ж куратори терпляче ставилися до моїх промахів і щиро відзначали влучні попадання. Велику вагу мало питання довіри. Я чітко розумів, що у мене немає досвіду. Ми багато сперечалися, але завжди обґрунтовано. Однак тут справа така: ти або довіряєш, або ні. Я достатньо боляче сприймав ті чи ті зауваження, важко розлучався з написаним, мали місце й конфлікти на ґрунті сюжету. Досі прокидаюся в холодному поту, коли чую голос Олесі: «это не работает» або «это too much». (Сміється.) Але все ж таки я довіряв. І, як виявилося, недаремно.
Внесок режисера «Схованок» Ірини Громозди у сценарій неоціненний. Я вивів для себе формулу, що геній – це межа ризику. Іра ставить такі межі високо і широко, і це захоплює. Коли вона включилася у проект, нам виділили спеціальне приміщення для додаткової роботи над уже написаним сценарієм. Там ми буквально жили два місяці, проживали кожну сцену, проговорювали вголос кожну фразу, писали, дописували і переписували. Звідти, з тієї кімнати на другому поверсі, й вийшли «Схованки» у тому вигляді, в якому вони потім перенеслися на екран.
У світі популярний так званий скандинавський нуар. Що спільного в «українскього нуару» із західними аналогами, і чим він відрізняється?
Давайте будемо відвертими: так званий нуар у вітчизняному кіно і ТБ – явище рідкісне, якщо не сказати дике (у хорошому сенсі, звичайно). Тому говорити про якісь спільні чи відмінні риси із західними взірцями – щонайменше зарано. Натомість наведу вам один випадок, який я підгледів на зйомках. Ми знімали сцену арешту підозрюваного десь на окраїні Українки (класна алітерація вийшла): похмура погода, тяжке свинцеве небо, холод, мряка. Навколо якісь злидарські хижки, похилений іржавий металевий паркан, зміїсті гарбузові стебла на ділянках городів. Трохи далі важко тьмяніє Дніпро. Десь попереду бігає мужик у кривавому фартуху, тут же несеться загін спецназу, і усе це в суцільному диму. Вузькою асфальтованою алейкою між парканами йде режисер, оглядає описані локації і сама до себе раз за разом промовляє: «А у нас вот так… а у нас вот так». Я підходжу та питаю, про що це вона. Іра піднімає на мене свій погляд і каже: «Это и есть наш нуар».
На які серіали/фільми ви орієнтувалися під час розробки сценарію «Схованок»?
Як таких чітких орієнтирів не було. Який сенс робити те, що вже існує? Я писав свою історію, яку мені було б цікаво дивитися або читати. Звісно, привілей використання референсів ніхто у мене не відбирав і я ним користувався. Але, знову ж таки, я використовував їх не з метою наповнення історії, а виключно у питанні її вигідної структури. Так, я посценно (навряд чи є таке слово, хоча, хто його знає, може, у нових правилах правопису вже запровадили) розібрав кілька серій шведсько-данського «Мосту». Я просто писав сценарій з фільму: дивився сцену, натискав паузу, писав її, і так до фіналу. Потім сідав і аналізував, намагаючись віднайти секрет того, чому у цьому серіалі працює буквально все. Це дало мені змогу зрозуміти механізм вибудовування багатосерійної горизонтальної історії.
Багато уваги потребували діалоги. Російська мова не є для мене рідною і я не є її носієм. Тому для діалогів я надихався серіалом «Сімнадцять миттєвостей весни». Там я знайшов колосальну мелодику мови, гармонійну побудову кожного речення, віртуозний взаємозв’язок між ними. «Софистика, пастор, софистика»… Сцену вербування Штірліцом пастора Шлага з точки зору діалогів вважаю геніальною.
Як вам здається, чому неонуар сьогодні настільки затребуваний, особливо на ТБ? Навіть у нашому переліку серіалів червня є щонайменше 3 проекти, які в офіційних синопсисах описані саме так.
З цього приводу у мене склалася власна думка. Річ у тім, що після виходу «Нуару по-українськи» кілька локацій, де мала відбутися його презентація, попросили мене прочитати таку собі лекцію на тему походження нуару, про його розвиток і занепад. Так ось, під час роботи над матеріалом для лекцій я усвідомив, що нуар (у перекладі з французької «чорний») набуває свого розквіту саме у переломні часи, причім такі, що не віщують нічого доброго. Так, у літературі він розвинувся у двадцятих роках у США під час Великої депресії. У кіно – в сорокових, як реакція на Другу світову війну. Нуар – це рефлексія. Причім, як я думаю, рефлексія підсвідома. Світ сьогодні не найкраще місце. До вічних людських збройних конфліктів додається проблема забруднення довкілля, неконтрольованої міграції народів, задуха світового океану тощо. Страх, апатія і зневіра оволодівають суспільством.
Про Україну годі й говорити: обгризена з двох боків, замучена війною і нестабільністю. І хоча, звісна річ, світло все ж таки переможе, проте оті страхи й апатії потребують виходу. А культура, з точки зору емпіричного дослідження – це гігантська індустрія обслуговування людських інстинктів. Саме через неї людство й виплескує те, що за приписами моралі мусить тримати в собі. Підтвердженням цьому є вислів одного староіндійського теоретика літератури, який сказав, що «драма – це завжди наслідування». І нуар сьогодні – це оте саме наслідування реальності, ілюстрація настроїв, боюся сказати, домінуючих.
Як вам здається, «Схованки» потрапили до топ-10 MIPDrama саме через цей тренд?
На це запитання вам краще відповість продюсерський корпус. Я слабо розумію, що там взагалі відбувається. (Сміється.) Моэ завдання писати історії, які можна було б вигідно екранізувати. Усе що відбувається після цього, особисто для мене, є приємним бонусом і стимулом працювати далі.
У знімальній групі вказано ваше справжнє ім’я, а не літературний псевдонім. Ви хочете в майбутньому розрізняти кар’єру письменника і сценариста – та чи бачите себе й надалі автором сценаріїв?
Насправді у титрах буде зазначено «Симор Гласенко», що я вважаю правильним. Як прозу, так і сценарій я плету з одного й того ж невидимого полотна. Вони нероздільні. Псевдонім дає мені змогу максимально абстрагуватися від «его» і повністю віддатися творчості. Ви ніколи не зустріните Гласенка в магазині, і вам ніколи вдасться із ним поговорити, між іншим, як і мені. Він існує тільки тоді, коли пише, і щезає після крапки.
У прозі вже склалося якісне коло моїх читачів, які чекають від мене нових робіт, і тут завдання таке, щоб це коло постійно поповнювалося людьми освіченими та наділеними художнім смаком. Восени вийде моя нова книжка «Дім чистого світла», і я вже почав роботу над черговим романом. Щодо подальшої кар’єри сценариста, то тут багато чого залежить від того, чи будуть затребувані мої історії, і чи будуть продюсери знаходити їх цікавими для роботи. Світ кіно не начисляє балів. Ніхто не купуватиме твої тексти тільки через те, що ти автор успішного серіалу. Ти муситимеш працювати так само, як і працював. Тому, що тут скажеш, однозначно я продовжу писати, а там – як Бог дасть, так і буде.
Фото надане героєм
Розмовляла Марина Мойніхан
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.