29 травня 2019 р.
Дорж Бату – письменник, що встиг змінити вже кілька професій, і щоразу у своїй справі він досягав успіху. За освітою Бату – сходознавець. Закінчивши університет, Бату працював журналістом спочатку в Бурятії, пізніше на українському телебаченні, а згодом і в Штатах. Тепер Дорж корегує траєкторії в Центрі керування польотами NASA. Широкому колу читачів він, утім, відомий насамперед як автор історій про свою колегу та подругу Франческу, повелительку космічних траєкторій. Перед Книжковим Арсеналом, на якому Бату презентуватиме вже другу книжку про Франческу, «ЛітАкцент» зустрівся з автором, аби поговорити про те, як потрапити в NASA, хто вигулює супутники і чи подобається йому працювати з Олексою Негребецьким.
– Почнімо від джерел. Як ви потрапили в аерокосмічну галузь? Як я розумію, ви не з тих, хто в дитинстві мріяв про космос.
– Ні, я не мріяв і не планував працювати в технічній галузі, однак життя змусило шукати нову роботу. Так я потрапив у лабораторію, що займається виробництвом і випробовуванням розмаїтих деталей для космічних операцій.
– Звучить, ніби в NASA не особливо й складно потрапити…
– Це не зовсім NASA, але фірма афілійована з NASA і SpaceX.
– Ваша посада називається «оператор корекції траєкторій». І, наскільки я знаю, ви працюєте вдвох із партнеркою над спільним завданням. Паралельно робите розрахунки вручну, а потім звіряєте параметри. Результати обов’язково мають збігатися. Чому цього не робить комп’ютер?
– Насправді комп’ютер робить багато чого. У нас є автоматика, станції, на яких здійснюють розрахунки, однак супутники літають за певними траєкторіями. І є супутники, на яких автоматика не стежить за всім, у таких випадках ми знімаємо телеметрію в двох точках, а потім дивимося, чи вона збігається із заданим курсом. Якщо не збігається, слід прописати алгоритм повернення на траєкторію.
– Чим загрожує відхилення траєкторій? На Землі може, наприклад, зникнути інтернет?
– Теоретично – так. А практично – для того ми й існуємо, аби нічого не сталося. У нас є купа автоматики, наприклад, «захист від дурня»: комп’ютер показує, в якій амплітуді мусить бути певний показник. Однак всі критичні місії розраховуємо вручну – ви навіть не уявляєте, наскільки часто помиляється техніка.
– Звучить як романтична ідея: людина досі може впоратися там, де техніка безсила.
– Коли йдеться про розрахунки й керування, людина завжди може впоратися там, де техніка безсила. Людина керує технікою, а не навпаки.
– Ви не вірите в повстання машин?
– Не вірю. Насправді те, чим я займаюся, неймовірно далеке від романтики. Ідеться про буденну технічну роботу, бо ж ми не робимо нічого надскладного: не шукаємо нові зірки та екзопланети, не досліджуємо галактики. Знаєте, на Мангеттені є професія вигулювач собак? А ми – вигулювачі сателітів.
– Але «вигулювач сателітів» звучить дуже романтично, не руйнуйте міфів в очах людей.
– Можливо так, романтично.
Продовжуючи тему розрахунків. Дуже важливо, що в нас завжди два оператори, які проводять самостійні розрахунки на різних станціях, а потім звіряють. Якщо параметри збігаються, значить усе правильно: машина може помилитися, одна людина – також, але не двоє. До того ж ми не маємо права викидати чернетки, тому комісія завжди зможе встановити, де щось пішло не так. У Франчески з цим були проблеми: вона розв’язує дуже складні рівняння просто в голові, тому чернеток не лишається. Деколи їй доводиться писати, просто щоб вони були.
– Розкажіть про ваше знайомство з Франческою. На торішній презентації ви сказали, що спочатку Франческа видалася вам дивною і лише потім ви дізналися, в чому причина цієї дивини.
– Я лише один раз чи двічі розповідав цю історію, хоча вона дуже смішна. Перед нашим першим знайомством Франческа або хвилювалася, або поспішала, а тому нафарбувала лише одне око. А фарбується Франческа дуже яскраво, тому це було помітно. Я трохи підсміювався, дівчині така реакція дуже не сподобалося, і вона спитала: «А чого ти ржеш з мене, що не так?». Я відповідаю: «Ти нафарбувала лише одне око». Франческа зі словами «А ти такий розумний? То нафарбуй мені друге!» висипала на стіл всю косметичку. Довелося фарбувати. Звісно, не вдалося, але волю емоціям вона дала.
На початку, коли ми почали працювати, мені ніхто не сказав, що Франческа має аутизм. Думав, ну, дивакувата дівчина, але хто з нас подарунок. Я не почував дискомфорту, і хоча часом Франческа реагувала дивно, загалом із нею було класно працювати. Вже потім мене викликали й повідомили, що в моєї колеги аутизм. Спитали, чи ОК мені з цим. Відповів, що, звісно, мені ОК, але з того моменту почав шукати інформацію про аутизм.
Неочікувано для себе я виявив, що то цілий світ. Ідеться не про хворобу, розлад чи відхилення, зараз відходять навіть від слова disorder. Це певна особливість роботи нейронів головного мозку, трохи інший алгоритм дії. Ніби порівнювати операційні систему Microsoft PC і Mac. От ми з вами всі – Microsoft, а Франческа – то Mac.
Ось і вся відмінність між нами і людьми, що мають аутизм; між нами й тими, що мають синдром Дауна.
До речі, на цьогорічному Арсеналі я взяв участь у презентації книжки Ібен Акерлі «Ларс. LOL» про дівчинку Аманду, яка опікується хлопчиком із синдромом Дауна. Я почав читати цю книжку, і відчуття Аманди, яка теоретично знала про синдром Дауна, однак усе одно переживала, дуже нагадували мої переживання на початку співпраці з Франческою.
– Коли ви писали книжки про Франческу, думали, що так допомагаєте наблизити до нас людей з аутизмом, зробити їх зрозумілішими?
– Я взагалі почав писати не книжку, а веселі історії для колег. Довгий час я працював журналістом, тому знаю, як писати тексти. Неочікувано помітив, що історії про Франческу лайкають і поширюють, однак і тоді про книжку не думав, бо я ж не письменник і ніколи не був дотичний до видавничої справи. Потім Олекса Негребецький написав, що якби я вирішив зібрати з того книжку, він узявся б її редагувати.
– Тобто пан Негребецький був першим, хто запропонував вам зібрати з історій книжку?
– Олекса був не першим, хто сказав «Пиши книжку!», але першим, хто запропонував щось конкретне. Мені страшенно подобається його українська, його дубляжі, тому я вирішив: якби Олекса працював із текстом, могло б вийти непогано.
– Вам було легко працювати з Олексою? Він, як я знаю, досить строгий редактор.
– Дуже строгий. Але мені працювати з редактором легко: я просто з ним не сперечаюся. Часом, коли Олекса робить якісь несподівані речі, хочеться спитати: «Ну чому?!» – але внутрішній голос підказує: «Заспокойся. Якщо метр сказав, значить, так мусить бути».
– Олекса багато змушує вас змінювати? Дописувати, викидати?
– Буває. Іноді каже: нам треба написати те й те. А викидає він цілими шматками, безжально.
– Шкода тексту в такі моменти?
– Звісно, шкода, але я ж підписався на це. Метр знає, що робить. Я вважаю, що книжка – це радше колективний проект, тому я неймовірно вдячний і своїй дружині, яка підтримувала мене, Олексі, Мар’яні Савці, художнику Олександру Ком’яхову – всій команді. Без них книжка не з’явилася б.
– Олекса контролює ваш текст. А Франческа? Вона каже вам, які історії можна публікувати, а які – зась? Я знаю, що вона частину історій навіть перекладає через ґуґл-транслейт.
– Ґуґл-транслейт – така болюча тема! Я дуже не люблю, коли Франческа так робить, бо потім вона обурюється й ображається, думаючи, що я з неї знущаюся і виставляю її навіженою. Щоразу я довго пояснюю: «Ні, геть не так! Я колись казав тобі таке? То чому ж ти думаєш, що я таке напишу?»
– Ви додаєте вигадані деталі до реальних історій, аби було цікавіше?
– Ні, навпаки, я прибираю деякі деталі, тому що окремі ситуації виглядають геть неймовірними, ніхто й не повірить. Я намагаюся наблизити їх до якогось «адекватного стану». А окремі історії взагалі не ввійшли до книжки: іноді я так сміюся, що не здатен нічого записати. А наступного дня ніколи не пишу, бо втрачається нитка діалогів, забуваються смішні моменти.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що пишете на роботі під час коротких п’ятнадцятихвилинних перерв. Цей режим письма впливає на жанр історій про Франческу?
– Думаю, так. Такі оповіді не можуть бути нескінченно довгими, я не розмазую думку маслом по тексту. Структура досить чітка: є початок, кульмінація та фінал. Я можу додати рефлексій чи власних спогадів, але в основному все сухо і за фактами, я ж новинар.
Була, наприклад, така історія. У нас працює кондиціонер, а тому завжди злітають папери зі стола. Барелл приніс велику скляну кулю з ниткою посередині – таке собі прес-пап’є. І каже: «Така кльова штука: падала на бетон і не розбилася». Франческа її взяла до рук, але я себе заспокоїв: у нас всюди ковролін, що може статися в приміщенні, вкритому ковроліном, якщо куля не розбилася, впавши на бетон. А на стиках той ковролін перекривають алюмінієві поріжки, прибиті цвяшками. Раптом куля вислизає з рук Франчески падає на цвяшок і, напевне, той цвях влучає просто в точку напруги, бо сфера акуратно розколюється навпіл. Як в казці про курочку: баба била не розбила, прийшла Франческа – і все.
– Франческа реальна. А як щодо інших персонажів тексту? Офіцер Барелл, професор Рассел – всі мають реальних прототипів?
– Не прототипів, це ж вони і є! Все правдиво, я не розкриваю лише імен та посад.
– Багато доводиться змінювати через те, що ви працюєте в NASA і якихось даних не можна оприлюднювати?
– Я не пишу, про що не можна. Звісно, є певні обмеження, як і в будь-якій компанії. Умовно кажучи, в кожній піцерії є двері «Stаff only». Це означає, що простим смертним туди не можна.
Я дотримуюся певних принципів, насамперед – таємниці приватного життя, тому не згадую адрес, змінюю імена, не публікую фото і не вказую прізвищ. Франческа – реальне ім’я, але я ніде не вказую її прізвища.
– Зараз ви мешкаєте в Штатах, однак пишете українською, а ваші батьки з Бурятії. При цьому ви володієте монгольською, китайською, англійською, українською та російською мовами. Ви вважаєте себе людиною кількох культур чи радше йдеться про свідомий вибір однієї – і якої в такому випадку? Це питання взагалі вас мучить?
– Взагалі жодним чином не мучить. Я громадянин тієї країни, де я в даний момент живу, яка захищає мене, де я плачу податки. Я працюю під американським прапором, я американець. Однак я тривалий час жив в Україні, це не чужа мені країна, я розмовляю українською, в мене тут багато друзів, моя дружина українка, і діти також говорять українською. Я також вважаю себе монголом, монгольська – моя рідна мова, я виріс і був вихований у тій культурі.
– Вам затишно в Україні після Штатів?
– Я не відчуваю в Україні жодного дискомфорту чи культурного шоку. Я повернувся в Україну додому. І в Штати теж поїду додому.
– Ви сказали, що вважаєте себе американцем. З цього випливає логічне запитання: чому ви не пишете англійською, якщо англомовний ринок, вочевидь, привабливіший?
– Я ніколи не вважав, та й зараз не вважаю себе письменником. Ці історії постали як оповіді для українських колег, моїх друзів тут. Звісно, ми плануємо переклад англійською. Я хотів би поділитися цими історіями з американцями, адже в нашому суспільстві дуже гостро стоїть проблема негативного ставлення до людей з аутизмом. Однак ми не соромимося говорити про наші проблеми і намагаємося знайти рішення. А ще це просто весела книжка.
– Історії про Франческу буде екранізовано? Чи думали ви про це?
– Я про це не думав, але є люди, які вже подумали. Якщо все піде добре, гадаю, невдовзі матимемо екранізацію.
– Розкажіть історію супутника Щасливого, яким можна керувати за допомогою голосу, і це містичним чином вдається Франчесці. «Розмовляти зі супутником» – звучить сюрреалістично.
– Насправді історія проста: у Містера Щасливчика не працював один із трастерів – двигунів орієнтації. Доводилося придумувати алгоритми застосування інших двигунів. Це технічна сторона історії. А містична полягає в тому, що інженери наполягали: ми мусимо розмовляти із супутником, питати, як у нього справи. Ми були шоковані, але такий підхід спрацював. На жаль, Щасливчик не міг жити вічно.
– Ви сумуєте за супутниками, які зникли, згасли?
– Раніше – ніколи. Це виглядає як маячня, але за Щасливчиком я дуже сумую. У другій книжці про Франческу я розповідаю, як він пішов, – це надзвичайно зворушлива історія. І навіть зараз, коли згадую, в мене ком стоїть у горлі. Щасливчик – досі член нашої команди.
– Ви працювали журналістом і в Штатах, і в Україні…
– Так, як не дивно, в Україні також. Коли я приїхав в Україну, не очікував, що працюватиму за спеціальністю. Але першу ж роботу отримав у медіа.
– Репортажі?
– Так, спочатку – регіональна компанія, потім – «Інтер». Я тоді не дуже добре володів українською мовою і пам’ятаю, що в нас було 46 дублів першого репортажу. Мені той текст потім снився. Але сподобалося неймовірно: перший репортаж, який зробив я, ще й українською мовою.
– Ви й досі підтримуєте контакти з колишніми колегами. Не думали повернутися в журналістику?
– На даний момент я не бачу можливостей забезпечувати родину журналістикою. Але я завжди відкритий до всіх пропозицій й досі вдома тримаю камери, повний набір техніки для виробництва відео.
– Ви згадали, що не дуже добре знали українську мову, коли записували перший репортаж. Як вивчили? Допомогла дружина?
– Не просто допомогла, а навчила мене. Ярина була моїм єдиним вчителем, і я просив, аби вона розмовляла зі мною українською. Дружина дуже терпляче виправляла мої помилки, мені це не подобалося, я дратувався, але вона не зупинялася. Мова, яка в мене є зараз, – заслуга Ярини.
– Хто ваш наступний герой? Чи тема «Франческа і світ» невичерпна?
– Більше книжок про Франческу не буде, і це логічно: спочатку ми були студентами, потім подорослішали і в нас з’явилися власні інтерни. А все, що відбувається далі, – це доросле життя, все, що я хотів сказати на цю тему, вже сказано. Поки не розкриватиму подробиць, але наступний герой не має жодного стосунку до космосу. Це дуже несподіваний персонаж, навіть як на мене, й скоро ця історія піде в друк.
– Ваша трійка улюблених письменників, не обов’язково українських.
– На перше місце я поставив би Гокінґа. Він пише дуже просто й докладно про складні речі. Читаючи його тексти, я про все забуваю, ми ніби лишаємося наодинці і він металевим голосом розповідає мені про світ. Наступний – Парновський. Він, імовірно, навіть більше підходить українській аудиторії, тому раджу книжку «Як влаштовано Всесвіт. Вступ до сучасної космології» Сергія та Олексія Парновських. А з фікшна на мене сильне враження справив молодий Любко Дереш і його «Поклоніння ящірці».
– За якими ще українськими авторами стежите?
– За Карпою і її надзвичайною роботою задля української культури. За Іларіоном Павлюком, з яким ми познайомилися ще в 1993 році у Владивостоці, коли я й не думав про Україну. Тепер мені здається, що Україна широка, вона неможлива без українських громадян, політв’язнів та мешканців окупованих територій. Кожен наш день мусить починатися з думки про таких, як Олег Сенцов.
– Яку книжку обов’язково привезете з Книжкового Арсеналу?
– «Я і Конституція» Лариси Денисенко. Думаю, ця книжка має стояти на столі в кожного чиновника, особливо сьогодні.
Розмовляла Богдана Романцова
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.