Юрій Мушкетик, письменник: За перший гонорар купив батькам хату (повна розмова)

4 січня 2019 р.

Отримавши по телефону «добро», ледь стримував радість у передчутті незабутньої зустрічі з письменником-класиком. У своїй садибі у Кончі-Озерній нас із дружиною привітно зустрів Юрій Мушкетик. У свої 89 років через поганий зір, як сказав Юрій Михайлович, «не дружить» ні з газетами, ні з телевізором, тож від сучасного життя досить відірваний.  У 1986—2001 роках Юрій Мушкетик тричі поспіль обирався головою Національної Спілки письменників України.

За плечами Героя України, лауреата Шевченківської премії чималий літературний вантаж — його перу належить творчий доробок із майже чотирьох десятків повістей та романів, чимало з яких перекладені й видані за кордоном.

«Такі були долі, такі були родини»…

 

— Юрій Михайлович, розкажіть про свою родину, дитинство…
— Оглядаючись, ми бачимо лише руїни… Родом я з Чернігівщини з «огіркового» Ніжинського району, села Вертіївки (хоча спершу воно було Веркіївкою — назване на честь його засновника на ім’я Оверко).
Дід, по маминій лінії, після російсько-турецької війни залишився з однією ногою. А було у діда 11 своїх дітей і ще троє прийомних! І такі діти, що бери кожного — і це окремий роман! Дуже любив коней, мав велике господарство, був ковалем, мав хату під бляхою, а отже — куркуль: тож більшовики й заслали в Сибір, де він і помер! А ще, набагато раніше, діда розстрілював такий собі Микола Крапив’янський — командир першої революційної дивізії, хоча, хибно, командування цією дивізією приписується Миколі Щорсу.
Так от дід із простреленими й проштрикнутими багнетом грудьми — все ж тоді вижив… Варто додати, що свого часу дід врятував батька цього Крапив’янського, вихідця з сусіднього села Володькова дівиця (перейменованого за «советів» у Червоне партизанське) — ось така була Миколина більшовицька «подяка».
Мій батько чотири роки був у Червоній армії, свого часу дійшов до Кримського Перекопу. Тато був дуже спокійною й скептичною людиною. Довелося йому воювати й у Другу світову війну, був капітаном. Потрапив у німецький полон — працював на заводі. Втік і воював вже у складі словацького партизанського загону. Коли фронт пересунувся й прийшли «червоні», батька забрали в «наш» фільтраційний табір — перевіряли на «благонадійність». Був він там десь до 1946-1947 років, і вже коли помирав, лежачи під стіною, його врешті як «доходягу» відпустили додому. Але на сільських харчах він, набравшись сил, вижив, почав вчителювати (закінчив інститут, хоч і досить пізно), вів і в мене уроки.
Мати, Уляна Онуфрівна, на противагу батьку — була як вогонь. Як скажу, то й не дуже повірите — вона була головою найбільшого колгоспу в Чернігівській області, причому… безпартійна й дочка ж «куркуля».
І, якщо на голову-комуніста можна було «тиснути» (здав зерно — вези ще, а ні, то поплатишся партквитком), то мою матір районне начальство упрошувало. А вона у відповідь: «Видам аванс, засиплю посівний фонд і що залишиться, те й повезу здавати державі. А інакше — не повезу!» Чимало разів місцеві партійні бонзи хотіли її звільнити з роботи, але односельчани не голосували за когось іншого!
Матір я майже ніколи в дитинстві не бачив: встаю вранці — у печі вже зварена квасоляна юшка, а її немає… Головою колгоспу вона була декілька років поспіль. Коли підійшов пенсійний вік — їй помстилися за те, що була свого часу самостійна, й не дали пенсії.
Був у мене ще брат — Леонід, який пройшов війну в штурмовому батальйоні рядовим (за статистикою, «окопна рота» проживала рік — за рік в постійних боях усіх «вибивали»). Під кінець війни отримав важке поранення в голову. Грузин, професор-хірург — зробив вдалу й унікальну на той час операцію: вийняв куски черепа з мозку, вставив пластину. Ми нічого довгий час про Льоню не знали — він довго валявся по госпіталях. По поверненню додому — із часом закінчив аспірантуру, а згодом працював у інституті сільського господарства…
— Як Ви справляєтеся по «господарству» самі?..
— Так, на жаль, моя дружина вже 10 років як померла. Дуже гірко без неї жити… Маю дві дочки: менша закінчила поліграфічний інститут, потрошки малює, член Спілки художників, а старша — філолог, доктор наук, член-кореспондент АНУ.
Один із зятів був дипломатом, а інший працює на заводі імені Артема (живуть скрутно, бо лише два робочих дні через те, що завод фактично стоїть…). Доньки постійно мене підтримують, часто приїздять у Конче-Озерну щось допомогти по дому.
Якось приходили покупці, то, побачивши мою «хату-садибу», кажуть: «Вона нам і на нужник не потрібна!..» До слова, неподалік мене хати подружжя Любові Забашти та Андрія Малишка, Раїси Іванченко, Андрія Головка, Миколи Руденка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Павла Загребельного, Олега Чорногуза, Миколи Жулинського. Зараз там майже скрізь нові господарі й навколо вже майже всі «круті»: ось хоча би сусідка праворуч — тут мешкає… донька Тимошенко.
— Цей будинок в Кончі-Озерній Ви побудували самі?
— Ні, свого часу була постанова, згідно з якою, виділили землю й трест будував. Але кожен із господарів отриманої ділянки будував будинок за свої гроші. Цей будиночок я придбав у 1985 році у Наталі Забілої (нині вже покійної). Мій варіант одноповерхової будівлі у сорок «квадратів» дещо гірший, а ось, наприклад, двоповерхові помешкання Гончара та Панча, які неподалік, — кращі.

«Миші з’їли мій зошит з віршами!»

 

— Як так трапилося, що Ви стали письменником? Чому обрали цю нелегку стезю?
— Не знаю… У школі був кращим учнем і всі мені пророкували математичний ухил. У школі в старших класах чи не єдиний таємно писав вірші й записував їх у зошит, який ховав у хліві в стрісі. Але, якось миші з’їли той зошит! (Сміється).
По закінчені школи приїхав у Київ — вирішив поступати в ГВФ, адже уявляв, як повернуся в село в картузі з розкриллям, до своїх дівчат… Але потім вистачило розуму одуматися. Пішки прийшов із вокзалу до університету Шевченка, прочитав список спеціальностей і вирішив поступати на філологію.
Вчився добре, був персональним стипендіатом. Згодом мене залишили в аспірантурі. Я довго вагався (і до, і пізніше), яку ж професію вибрати…
Ще навчаючись, студентом почав писати роман. А писав його в гуртожитку вночі, на підвіконні, або ж на кухні, коли всі спали. О, тоді я «набрався» стільки насмішок (хлопці дуже кепкували, коли дізналися, що пишу роман, не маючи за душею й рядка), що вистачило на все життя…

«Із голоштаного студента став заможним чоловіком»

 

— І як Ви назвали своє перше «дитя» й де брали матеріали для нього?
— А той історичний роман (хоча потім у редакції його перекваліфікували у повість) я назвав «Семен Палій». Він вийшов у 1954 році окремою книжкою одночасно і в Україні, і в Москві, вийшов він у Росії й у журналі «Москва». І я вмить із голоштанного студента став заможним чоловіком. За перший гонорар купив батькам хату.
Коли ж писав роман, то багато рився у фондах бібліотеки академії. У мене був дуже хороший викладач, він віддав свій пропуск у «академку», бо чомусь тоді студентам не давали.
До речі, коли вже закінчував цей роман, то злякався: «А чи це не графоманія?» Я його тимчасово відклав, недописавши, й написав два оповідання. Одне поніс у дитячий журнал «Барвінок», а інше — в журнал «Дніпро». Десь із чотири місяці чекав, але відповідей не було, тож пішов у «Барвінок». Там сиділа консультант, яка давала «одлуп» таким, як я. Почала шукати моє оповідання, риється-риється, але не може знайти. І ось несподівано в кімнату заходить відповідальний секретар, запитав, у чому справа. Поцікавився, як називається оповіданнячко, а почувши — засміявся: «Так воно ж уже в номері!..»
Це був тріумф, якого я більше ніколи в житті не мав, навіть отримуючи, вже згодом, державні премії!..У «Дніпрі» також надрукували моє велике оповідання. А платили тоді за об’єм, і якщо іменитим письменникам гонорар виплачували купюрами в десять, двадцять п’ять, п’ятдесят чи сто рублів, то мені дали номіналом в один. Я обклався ними й боявся вийти на вулицю — пограбують. За той гонорар купив собі костюм (у якому потім і аспірантуру закінчив, і одружився)!
Тож після такого визнання вирішив для себе: «Я не графоман!», і дописав роман.
— Де починали свій «трудовий шлях» після аспірантури?
— У журналі «Дніпро». Спершу був відповідальним секретарем, потім заступником, а згодом чимало років — головним редактором. То були і найцікавіші, і найважчі роки в моєму житті. Тоді, коли вже ніхто не друкував дисидентів — ми їх друкували: спершу під власними прізвищами, а коли це стало неможливо — під псевдонімами.
Найбільше горя я набрався, будучи саме редактором журналу «Дніпро». Мої друзі казали: «Жди тюрми!» Скільки я «секретаріатів» та засідань «членів бюро» відсидів, скільки доган отримав…
Пригадується епізод, як я відпочивав у Ірпені, де був і академік Давиченко. Якось ми вийшли на вулицю, а він і каже: «У Вас з’явилося забагато псевдонімів у журналі — це лихо!
Ось, скажімо, один із останніх, Ганна Квасик — це ж Ганна Вштанях. Я Вас як батько, як друг попереджую…», і ми їдемо в Спілку письменників на парт­збори. А там із трибуни академік Академії наук УРСР Леонід Новиченко, тикаючи пальцем у зал, сердито каже: «А тепер скажу своєму другові Юрію Мушкетику: кого він ховає під псевдонімами? Ворогів?!» І хоча Новиченко був естетично витонченою людиною, але водночас дуже вже — «вертлюх» і «мельник».
Невдовзі мене викликають ще й у ЦК комсомолу, а там у завсектора на столі розкладені всі журнали «Дніпро». Показуючи на останній номер, питає: «Хто така Ганна Квасик?» І тут я вирішив, що якщо зараз не зіграю, то вже не зіграю… Тож у відповідь: «Не скажу!» Той «комсомолець» грюкнув кулаком по столу: «Скажете! Ви знаєте, де Вас розговорять!» Я ж: «Радянські закони дозволяють використання псевдонімів!», а той у відповідь: «Ми Вам покажемо радянські закони!..» Довго опираючись, врешті кажу: «Ганна Квасик — це секретар Донецького обкому комсомолу» (а вона писала гостро, тож боялася гніву — тому й ховалася за псевдонімом). І продовжую: «Навіщо воно Вам. Бо і Вам, і мені соромно…».
Тоді тикає в інший номер, де друкувався Іван Світличний (але за моєї вказівки, на той час матеріал підписано прізвищем Крекотень, реальної людини, що працювала в Інституті мовознавства). Я ж «видаю»: «Це псевдонім науковця, який критикує свій інститут, то й сховався під псевдонімом. Подзвонити йому?» Тут врешті й відчепився від мене той дотошний чиновник.
І це лише один із багатьох «приємних» моментів перед моїм звільненням!

Особливі книжки про кібернетику і цензуру

 

— І все ж звільнення Вас не оминуло.
— У 1974 році мене таки звільнили з посади головного редактора, як «неблагонадёжного». Мені тоді здавалося, що стою проти всього світу: телефон не дзвонить, ніхто з друзів не заходить, а на вулиці тебе знайомі минають і руки не подають… Якось несподівано мене викликають із протокольного відділу ЦК комсомолу («Дніпро» був при них) і кажуть: «У Вас ще дві догани! Чогось Ви їх «тоді» не доотримали?».. А я у відповідь: «Залиште їх собі!..»
Тоді вже мав сім’ю, а її ж треба годувати. Тому вирішив написати книжку про кібернетику й що головним героєм буде Віктор Глушков — тогочасний директор Інституту кібернетики. Я розрахував, що це ж поважна людина — академік (до того ще й депутат Верховної Ради УРСР, як казали був «вхожий до Брежнєва»), то хай лишень спробують не надрукувати. Писати було про нього важко, адже треба було зустрічатися, а він був людиною дуже завантаженою. Наголошу, що Глушков був «людиною пам’яті» номер один на планеті Земля!
Повість про цього видатного вченого вийшла друком у 1976 році під назвою «На круті гори». Ця повість дала мені «друге дихання», адже почав друкуватися й друкуватися. Наступного року у журналах «Вітчизна» і «Дружба народов» (російськомовний) надрукували роман «Біла тінь», який створений на основі роботи моєї дружини (вона за фахом хімік — працювала в інституті органічної хімії та Інституті отруйних речовин).
Але одразу відбувся «погром» роману «критиками», зокрема Шамотою у «Комуністі України». Тож у видавництві в Україні набір розсипали. Але все ж роман отримав «хід», завдячуючи російськомовній версії, й був надрукований литовською, чеською, словацькою, німецькою, іспанською мовами. Партійні українські бонзи, побачивши, що Мушкетика друкують за кордоном, — перестали ставити палки в колеса. Тож в мене почали виходити друком роман за романом.
— А які з останніх творів написані Вами?
— Років зо три тому вийшов роман «Така її доля» — написав про свою матір. А у цьому році — «Цензура втручалася в усе!»
— У СРСР була жорстка цензура! Вочевидь, Вам доводилось неодноразово з нею зіштовхуватися…
— Ви навіть не уявляєте, що то було таке… Цензура втручалася в усе! Наприклад, у когось у романі була невеличка еротична сценка — цензор її викреслює, а замість цього пише: «І т.д., і т.п.». Тож до читачів пішло: «Він її обняв і поцілував, і т.д., і т.п.».
Або, наприклад, у романі «Гетьман Скоропадський» — гетьман виступає перед людьми й каже: «Ми принесли вам волю, щастя!» А цензор мені говорить: «Не можна такого!» Питаю: «А, що ж він міг народу сказати?» Цензор вперся й не дає виходу в світ номеру журналу, а це ж обвал — ні зарплати людям, та й загалом — НП! Я беру ручку й виправляю на: «Ми принесли вам канчуки та зашморги!» Цензор дивиться на мене й каже: «Ви мене за повного ідіота вважаєте?»
Хоча в нас цензор був ще непоганий, тим паче ми його трошки підпоювали, у кафе водили. Якось дзвоню йому: «Іване Трохимовичу, я можу забрати верстку?» (він має печатку на ній поставити). А він мені: «Можете, об одинадцятій», а я вже знаю — цензор знімає 11 сторінок. У нас завжди був запас — ми його несемо, аби замінити — він затверджує, й нас не штрафують. Адже штраф накладався на журнал за затримку номера чи ще за щось, і тоді не отримуємо «прогресивки».
А згодом був інший цензор — Цвігун. Якось приходжу до нього, а він сидить за столом й потирає руки, і так радісно: «Єсть новєнькоє огранічєньіце!..» Або ж якось питаю в нього: «А, де поділася ця стаття?», а він, присвиснувши: «Скрилась в туманной далі!»
Через цензуру кожен із наступних номерів видавати було все важче й якщо розповідати — це ціла епопея… Про все пережите я написав і як умру, то надрукують! Зараз не хочу ці спогади оприлюднювати, бо чимало там ще живих, які свого часу були «стукачами» і т.п.

«Немає вже таких глиб-письменників!»

 

— А куди ці «доброзичливці» «стукали»?
— Щодо моєї роботи такий «добродій» міг «настукати» в ЦК КПУ, причому робили це добрі знайомі, які були охочі до цієї «роботи».
— Ви тричі поспіль, з 1986 по 2001 роки, обиралися головою Національної спілки письменників України.
— Так, спершу був головою київської організації Спілки письменників, а потім НСПУ. А у 2002 році пішов на творчі хліби й сидів тут, у Кончі-Озерній, і писав: як міг і що міг.
Зараз написав цілий ряд гос­трих статей у «Літературній Україні» — про все потрохи, зокрема й про владу. Ми ж завжди вибираємо політиків за принципом: не кращого, а щоб не був гірший! По правді кажучи, боюсь, аби й зараз ми не вибрали гіршого…
— Розкажіть про своїх друзів-письменників…
— На жаль, їх уже немає. Нещодавно помер останній із них — 95-річний Олександр Сизоненко. А було в мене їх багато… Ось ще по університету був найщиріший мій друг (боюсь, що його вже всі забули) — письменник-байкар Анатолій Косматенко. Він був великий правдолюб, на жаль, згодом, подружився з чаркою й рано помер… І хоч Анатолій Денисович був старший за мене на десять років, але був і товаришем, і батьком, і порадником.
Товаришував також із критиком Прокопом Мисником, драматургом Олексієм Коломійцем, Чорногузом і багатьма іншими. Хоча до багатьох класиків я не ліз у друзі.Було багато цікавого в житті. Спілка ж раніше — як бджолиний вулик гуділа, а зараз не те, дещо занепала… А які бували збори: і цікаві, і гострі! І найстрашніше, що нині впала не лише Спілка, впала й література! Немає вже таких глиб-письменників! Хоча було й чимало тих, хто Спілку не прикрашав, бо наробили іншим лиха…
Було в Спілці і кафе «Еней», і більярдна в підвалі, де письменники жваво спілкувалися. Якось граю у більярд із Олексієм Коломійцем, а тут із «Енея» заходить Василь Земляк, який щойно випив чарочку й вже благодушний. Раптом хапає Коломійця й каже: «Льоша, як я тебе люблю!» і цілує.
Ми з Коломійцем часто їздили на рибалку, особливо на Прип’ять: ночували, варили юшку. Одного разу їду машиною з приятелем повз редакцію, а йде Коломієць у білих костюмі й туфлях. Запитує: «Куди зібралися, хлопці?», кажемо: «На рибу». А Олексій проситься й собі, та й поїхав із нами. Тоді ми упіймали величезну щуку й віддали Олексію. Другого дня дзвоню й запитую: «Ну, як щука?», а Коломієць: «Та хай вона здохне! Поки Люба мені по морді нею побила, так і ранок настав».
— Як Ви ставитесь до творчості Василя Земляка?
— У журналі я друкував майже всі твори цього геніального письменника, якого дуже люблю. Але, якби він антикуркульською лінією не підпсував себе, то його література була б вічною класикою. Він був дуже імпозантним, ходив у шикарному костюмі, а писав завжди… лежачи.
«Коли її прочитав, то вхопився за голову!»
— Які цікаві життєві історії зараз Вам пригадуються?
— Я знав багатьох! Зокрема, й Олеся Гончара, й коли він вже «заробив» й інфаркт, й інсульт, то гуляти сам боявся йти, тому дзвонив мені, адже мешкав у будинку неподалік, й ми ходили з ним.
Це була справжня Людина! Хоча, не приховуватиму, Олесь Терентійович був амбітним: він дивився, щоб усі «коники» бігли рівно, а його — попереду. (Сміється). Був дуже порядною людиною й великим патріотом України. Якось прийшов до мене в гості й розказує історію часів свого головування в СПУ: «Дзвонить мені Смолич (який був заступником Гончара. — Авт.) й наказує (не просить) вийти на розмову в коридор і там каже: «Завтра треба виключити зі Спілки Ліну Костенко!» Відповідаю: «Я виключати не буду!»
Розкажу й про Смолича. Він написав книжку «Розповіді про неспокій» і приніс її перший варіант до нас у журнал. Там було багато правди про письменників, як їх садовили й т.д. (Щоправда, згодом, мені старші письменники казали: «Сам садив, а тепер оплакує!»). Я його книжку подав до друку, а цензор: «Ми цього друкувати не будемо!» І тоді Гончар, Смолич і Бажан пішли в ЦК КПУ до секретаря по агітації й пропаганді й той дав «добро» на друк. Я знову поніс матеріал до цензора й говорю, що секретар сказав друкувати, а він: «Мені такої вказівки не було!» Дзвоню Андрію Даниловичу й кажу, мовляв, ви дозволили, а цензор — уперся, й тут же чую в слухавку: «Не лізьте поперед батька в пекло, партія накаже — полізете!».
Лише через два роки таки надрукували ту книжечку Смолича. Коли я її прочитав, то вхопився за голову: автор усе переробив, аби лише надрукували. Як так можна?! Ось лише один епізод. У першому варіанті Смолич пригадує, як йдучи по кладовищі в Харкові, зустрічає на алеї Юрія Яновського, який каже: «Сьогодні річниця смерті Хвильового. Підемо до його могили». А на могилі застають Миколу Куліша, який дуже товаришував із Хвильовим. Куліша підняли, а він був як весняний птах — худий, вимучений (на нього саме почалися гоніння з боку влади). Його повели попід руки й вже за цвинтарем він виривається й кричить: «Я більше не можу!..» А у вихолощеному варіанті: на цвинтарі біля могили вже зустрічають… Ярослава Галана (український комуністичний письменник. — Авт.), який, б’ючи палицею по могилі Хвильового, примовляє: «Ось куди треба забити осикового кілка!»

Про «Собор» Гончара й історичну правду Шевченка

 

— Свого часу Гончару дісталося через «Собор»…
— …його нещадно громили. Спершу «хвиля» пішла з півдня УРСР — там виходили гнівні статті, проводилися збори. І коли ще тут, у центрі, було досить тихо, якось проходять партійні збори. На трибуну виходить Кость Басенко (нібито ж і людина, і письменник непоганий) і «поніс» на «Собор», як на антирадянський твір. А свій гнівний виступ постійно підкріплює фразою: «Ви всі мовчите, а я як моряк — скажу правду!»
Коли він сів, встає дотепний Іван Немирович й вже з трибуни каже: «Я оце щойно приїхав із Далекого Сходу — ми там були в українських селах. І, коли їхали великим катером по Амуру, нас оточили китайці на маленьких «джонках» і почали кидати банки з фекаліями (у ті роки між СРСР і Китаєм були напружені стосунки — Авт.). Але банки до нас не долітають, а ударяються об борт і падають їм на голови. Так от я, як моряк — морякові, скажу: ти мене зрозумів Костя?!»
— Як Ви обирали тематику для своїх творів?
— Я багато рився в архівному відділі та стародруків. Наприклад, з’ясував, що Семен Палій був моїм земляком і вирішив написати про нього. То була цікава людина, хоча згодом пішов до Петра І… І колись, і зараз, якщо почати шукати всю історичну правду, то це тільки в Шевченка. Нема більше ні в кого! Я часто переривав величезні гори фоліантів, але істину знаходив лише у Тараса, який історичним постатям давав вбивчо-правдиву оцінку (і Самойловичу, і Дорошенку, і Хмельницькому, і багатьом іншим).
— Після школи були повторні спроби віршувати?
— Писав. У мене є одна книжечка віршів, але на тому все й скінчилося.
Гади москалі завжди були агресивними
— Як вважаєте: виконали «план» — написали всі твори, які хотіли?
— Мабуть, так. Але, паралельно, років тридцять, я писав спогади, та зараз майже втратив зір. А ці ж спомини всі переплутані, їх треба упорядкувати, а я вже не можу й дуже через це шкодую. Там є всього потроху, зокрема і батьківське, і дідівське. Ці невидані спогади надруковані на друкарській машинці віддам старшій дочці, щоб впорядкувала (я ж там правив, переставляв «глави» — довелося передруковувати).
— Що хотілось би вам сказати щодо війни на сході України?
— Я не воював, але на війні був… Ми відступали з колгоспом у 1941 році й я гнав коней (три місяці з коня не вставав). Були страшні епізоди, зокрема, коли натрапив на наш побитий духовий оркестр — дві вантажівки, між якими розірвалася бомба… А німці нас наздогнали аж у Полтавській області й завернули — ми повернулися додому. За увесь багатоденний час у дорозі (туди й назад) довелося побачити чимало результатів боїв: покинута зброя, побита техніка, трупи бійців…
Коли жили в окупації, то бувало, що хліба не було по тижню, харчувалися самою макухою. Щодо теперішньої війни на сході… Гади москалі, вони завжди були агресивними, тупими й жорстокими — це вічний наш ворог! Із ким вони лише не воювали! І завжди намагалися прожити за чужий рахунок. Із ними нам ніколи не по дорозі!
Боюсь, що ця новітня російсько-українська війна триватиме ще довго. Але, на щастя, є ще в нас патріоти! Наша українська доля важка — весь вік доводиться виборювати свободу. Я з гордістю й захопленням дивлюся на наших молодих хлопців, які зі зброєю в руках захищають нашу землю. Хто загинув — вічна їм пам’ять, а всім іншим — стояти скільки можна й боронитися. Дуже переживаю за наших бійців!..
Розмовляв Тарас Здоровило
Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s