23 вересня 2018 р.
Лідер поп-рок-гурту Тарас Тополя розповів Укрінформу про те, як робити український контент модним – так, аби молодь тягнулася і брала приклад, а також – чому не всім виконавцям слід давати “ліфт наверх” тільки через те, що співають українською та чому надважливо змінювати систему освіти в країні.
ЄДИНА НАША УМОВА – ВІДСУТНІСТЬ ПОЛІТИКИ. БЕЗ БУДЬ-ЯКИХ ОБЛИЧ
Ми спілкуємося із Тарасом Тополею у Мукачеві – під час фестивалю “Твоя країна Fest”, організованого за підтримки Мінінформполітики.
– Це наш третій концерт у межах фесту, – каже Тарас Тополя, досі “Антитіла” грали тільки у Конотопі й Маріуполі. Хоча й організатори, і ми так само хотіли, щоб наш гурт був залучений в усіх сімох концертах фестивалю.
– Чому для вас це так важливо?
– Бо наша місія як гурту збігається із концептом цього фесту. Відстоювати у прикордонних містах і регіонах, де є вплив інших культур на українську, де є певна асиміляція українців — через співжиття на одній території з іншими народами, так от, відстоювати тут своє, українське, принаймні, в таких от форматах, необхідно. Тому такий концепт потрібно розширювати, і брати географію не щодо 7-ми міст, а до 15-20. Треба розширювати також формат фесту — театром, показами сучасного кіно, виставками. Власне, тому ми хотіли бути всюди у межах “Твоя країна fest”. Але ще до того, як затвердили фестивальний графік, у нас уже були концерти намічені, два з них у Чикаго, один — у Дніпрі, і букінг був давно зроблений, тому ми не могли його скасувати.
– Чудово, що маєте таку сильну громадянську позицію!
– Ми самі зі свого боку цю роботу ведемо послідовно і давно — в контексті підтримки української культури та відродження україномовної пісні. Тому, коли Фома прийшов і сказав, що є ідея такого фесту, ми одразу підтримали. Єдина умова була — це відсутність політики. Без будь-яких облич.
ДЕРЖАВА НЕ МУСИТЬ ДАВАТИ “ЛІФТ” ВИКОНАВЦЮ ЛИШЕ ТОМУ, ЩО ВІН СПІВАЄ УКРАЇНСЬКОЮ
– Тарасе, ви себе називаєте одним із артистів, які просувають українську музику. Скажіть — зараз її потрібно просувати, чи процес і так запущено і просто треба долучатися?
– Так, ми маємо квоти, пісні звучать, поступ є. Але я вважаю, що просувати українську музику потрібно, тільки не абищо — а, власне, пора робити певну селекцію. Бо не все україномовне є хорошим і вартим того, аби держава давала йому якийсь певний ліфт наверх. Має бути селекція здорового глузду.
– А хто її повинен робити?
– Суспільство, зрештою, саме потім робить — це видно за рейтингами. Ну, а ще її роблять ті, хто дотичний до організації музичного простору, це люди, які займаються промоцією української культури та пісні. Так от, вони мають тверезо оцінювати суспільство, час, у який ми живемо, і не перегинати палицю. Нам протистоїть у цій усій ситуації історичний процес, який існував тут із часу утвердження такої формації як Радянський Союз. Наслідки ми пожинаємо й досі — адже століття працювала політика поборювання буржуазного націоналізму, яким означували українську пісню, українську мову. Скільки людей було знищено, зацьковано. І ось цей стереотип, що українська мова – холопська, сільська, меншовартісна – формувався кулями, криваво.
А у нас із вами завдання — все повернути в нормальне русло, але не в такий спосіб, яким це русло колись міняли.
– Лагідна українізація, чи не так?
– Саме так, саме вона. Нині бути українцем — це має бути тренд для успішних людей. Це має відігравати рольову модель для дітей чи підлітків: ось, погляньте, це успішний український музикант, бізнесмен чи художник, чи режисер. Беріть приклад, розмовляйте українською, розвивайтесь, творіть — і ви такі будете. Тобі не має бути соромно за те, що ти є носій української мови, що ти — українець. Це треба поступово змінювати. Ну, а інструментарій для цього досить відомий: у демократичному суспільстві це роблять тренди. Ми зі свого боку, як гурт “Антитіла”, ці тренди формуємо — своєю продукцією, музикою, інтерв’ю, життєвою позицією, власне.
– Вертаючись до питання квот і державної підтримки сучасної української музики. Тут є цікавий нюанс: от, незважаючи на це, чимало музикантів продовжують свою мантру про “не формат”, мовляв, все одно не беруть на радіо, не пускають в ефіри… Це мантра неправильна — чи таки досі працює “не формат”?
– Він завжди є, не формат. Нам свого часу теж дуже часто казали: “не формат”. Я насправді не відчув, що із введенням квот якось посилились наші позиції на радіо. “Антитіла” з якогось моменту самі увійшли на радіостанції зі своїми піснями — а до якогось моменту цього не було, і ми працювали на результат.
– Тобто, щоб стати форматом, треба працювати…
– Тут, насправді, маса факторів грає роль. По-перше, треба розуміти, що кожна радіостанція — це приватна історія, де є свої погляди у власників, у музичних редакторів на те, яка пісня їм підходить, яка — ні. Для однієї станції твоя пісня — “не формат”, для іншої — формат, а для третьої — вона теж формат, проте є небажання музреда взяти її в ротацію. Є багато причин, з яких музредактори чи ті, хто формують ефір радіостанції, можуть відмовити артисту.
– І не варто ламати руки? Що би ви порадили?
– Варто просто бути собою і робити ту музику, яка тобі подобається. Але якщо ти цілишся на шоу-бізнес — із додатком саме “бізнес”, тобто, ти хочеш перетворити свою музику в комерційну історію, то ти маєш зважати на певні чинники. Вони є не тільки в Україні, а в кожній країні, де є шоу-біз, приватні медіа, певний суспільний смак, сформований роками. Просто так переламати через коліно редактора державною директивою, яка змусить його пустити тебе в ефір лише тому, що ти талант і співаєш українською, – це не спрацює. Це якби в тоталітарній країні — то так, спрацювало б. Але ми — держава демократична. Тому — ні.
МОВА — ЦЕ ТВІЙ КОД, А ПІСНЯ — ЦЕ МОВА У НОТАХ
– Скажіть, Тарасе, ви — з україномовного середовища? Як у вас українськість виховували батьки, і як зараз ви виховуєте це у своїх дітей?
– Я народився і виріс у Києві, тому моє середовище завжди було двомовним. Мій Поділ, де я ріс, — це в основному двомовне середовище, здебільшого, навіть, російськомовне — поки що це переважно так. Але в моїй родині спілкувалися українською, й далі продовжують: і родичі, і ми з дружиною, і я з дітьми.
– Хочете сказати, що мова — це перше, що формує тебе як українця?
– Безумовно. Це код, який у тебе в голові. Це те, як ти думаєш. Хоча я можу мислити і російською — і говорити, й спілкуватися. І мої діти також. І я розглядаю це як засіб комунікації. Але мова державна одна – українська, вона має бути домінантна, і це важливо у процесі нашої боротьби за справжню незалежність.
– А в сенсі пісні?
– А пісня — це є мова у нотах. Тож українська пісня так само важлива, як і мова, — якщо ми хочемо ідентифікувати себе у цій глобальній системі координат як окремий народ, нація, зі своєю культурою, історією, яка здатна дати світу набагато більше, ніж він очкує. Просто прийміть нас такими, як ми є, — зі своєю історією, традиціями, культурою і баченням того, як ми маємо жити у цьому світі разом із вами.
Я ПОКАЗУЮ ПРИКЛАД: ХОЧЕШ — БЕРИ, НІ — ТВОЯ СПРАВА
– Тарасе, у вас чітка громадянська позиція, попри те, що у нас досі ведуться дискусії – чи має бути поет громадянином, чи ні. Чи спонукаєте інших колег мати таку ж позицію? Може, хтось бере приклад?
– Позиція як утвердилася, так і не міняється — і колег до цього не залучаю. Я в цьому сенсі схиляюся до того, що будь-яка людина має свою клепку в голові й своє бачення світу. Моє наразі таке, щоб подавати іншим приклад. Хочеш — бери. Ні — теж твоя справа. Я не ментор і не прагну цього. Є люди, які зі мною солідарні, є такі, як флюгер: сьогодні – так, завтра – інак, є люди із позицією кардинально іншою. Я їх не засуджую.
– А коли у цеху музикантів ідуть розмови, мовляв, — хтось поїхав у Росію, заграв там концерт — ну, хай тепер начувається…
– “Антитіла” тут виняток, мушу вам сказати, бо ми майже не ведемо розмов у цеху музикантів. У мене є кілька людей, з якими я підтримую контакти — їх можна перерахувати на пальцях однієї руки, це моя дружина Олена, Сергій Притула, з яким ми солідарні повністю в наших позиціях, ще кілька людей.
– Тобто, брати по духу…
– Так, очевидно. Була в мене одна історія до війни, коли ми спілкувалися досить тісно із Сергієм Бобунцем із гурту “Смысловые Галлюцинации”, ми планували навіть спільний трек записати, але під час анексії Криму перекинулися кількома рядками у Фейсбуці десь у коментарях, і я зрозумів, що там – “Крим наш”, а у мене – “Крим мій”. От і все. І спілкування припинилося, я вважаю марною тратою свого часу когось переконувати в протилежному, це боротьба з вітряними млинами. Там настільки системно працює машина пропаганди, що це лізе з кожного слова. Є багато інших речей, на що можна витрачати свій час у цьому житті.
ЯКБИ УКРАЇНСЬКИЙ АРТИСТ НА КОНЦЕРТІ В РОСІЇ ПІДНЯВ ПРАПОР ПІД ЧАС ВИСТУПУ, ПОВЕРНУВСЯ БИ ГЕРОЄМ
– А чи пропонують вам виступати в Росії, чи узагалі не звертаються навіть, знаючи вас?
– Пропонували не раз, і ми тролили, що у нас, мовляв, є благодійний фонд “Вільні.UA”, який займається волонтерством, тому запропонували організаторами перерахувати туди 10 тисяч доларів, на які будуть закуплені аптечки та засоби захисту для бійців ЗСУ для боротьби з ворогом на Східному фронті. І ще однією умовою було підняття українського прапора на сцені під час виступу.
– А в яке місто кликали?
– У Москву, в столицю — виступ мав бути в Кремлівському палаці.
– О, то це тролінг 80 рівня, як прийнято казати!
– Ну, вони вислухали наші вимоги – і більше не зверталися. Але насправді, якби хтось із наших артистів зробив такий акт тролінгу — підняв прапор України під час виступу в Росії, то повернувся б назад героєм сюди, і ніхто би його вдома не зацьковував і не критикував.
– Це якби повернувся…
– Ну, це жовто-блакитний прапор, не тризуб, не червоно-чорний стяг — за державні символи країни не карають і не затримують. Загалом, було би дуже добре, якби хтось із українських виконавців, які ще до війни здобули там популярність, вийшов на площу якогось із російських міст із українським прапором і сказав якийсь спіч чи заспівав пісню. Це як мінімум була би інформаційна бомба.
Але питання в тому, що наші виконавці займають якусь таку дивну позицію в цьому сенсі…
– Ну, це своєрідне заробітчанство, врешті-решт…
– Згоден, ці виїзди в Росію з концертами обговорюються або як заробітчанство, або як визнання своєї меншовартості: от без Росії, їхньої публіки ми не можемо ніяк.
СПОЧАТКУ ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ, А ПОТІМ — МУЗИКА, БО ТАКИЙ СЬОГОДНІ ЧАС
– Що вам дає волонтерство?
– Це егоїстичні мотиви мої, усіх учасників гурту “Антитіла” та тисяч інших людей у країні. До 2013 року був наш певний світ, у якому ми собі існували — часом краще, часом гірше, словом, – хто як міг. А в 2014-у році нависла загроза, що ми цей світ узагалі втратимо, і все посиплеться, і як мінімум – по лівому берегу Дніпра буде якесь незрозуміле формування поруч із нами. Тому ми вирішили, що зараз час музиці трохи затихнути, а більше сил варто покласти на громадянську позицію – аби захистити все те українське, до якого ми звикли.
– Як відчуваєте цей час, у якому живете ви, й загалом, ми усі – в державі, на континенті, у світі?
– Я описав би його одним словом — буремний. Це буремний час. Те, що відбувається з нами, нашою країною упродовж останніх чотирьох років, отримає свою оцінку від істориків, аналітиків не одразу, але через десятки років цей час розцінюватимуть як непересічний. Дуже драматичний. Але разом із тим, це час, коли історія твориться і люди проявляються у своїх максимальних чеснотах, або навпаки.
МЕНЕ НІЧОГО НЕ ЦІКАВИТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ РЕФОРМА ОСВІТИ В КРАЇНІ
– Скажіть, Тарасе — на підтримку чи захист чого ще, окрім мови, пісні, ви би зараз стали. Адже українські артисти нині активні як ніколи — Руслана от цілі викриття щодо рубок лісу робить, Олександр Положинський, зокрема, ставав на захист карпатського масиву Свидовець від варварської забудови. Які теми цікавлять вас?
– Мене нічого не цікавить більше, ніж виховання та освіта дітей.
– Власних, маєте на увазі?
– І власних, а більше — стан системи освіти в Україні взагалі. Тобто, зміна підходу до виховання, до навчання, до простору, до форм освіти…
– Ну, в країні от щойно стартувала НУШ — одна з ключових реформ, тому певний поступ таки є, чи не так?
– Зараз те, що відбувається, – це покращення матеріально-технічної бази шкіл. А я говорю про те, що нам необхідно сьогодні кардинально змінювати підхід до навчання, до освіти, до виховання — починаючи із дитсадочка.
– Чому?
– Я вважаю, що взагалі все це приречене на провал, якщо нове покоління виховується по-старому. Якщо ми міняємо якісь зовнішні речі, а внутрішні глобально не змінюємо, то це величезна проблема. Від того, яким буде нове покоління, якраз і залежить майбутнє держави. Бо ти можеш збільшити ВВП, набудувати доріг, підприємств і хмарочосів, але якщо нове покоління виходить малоосвіченим, невихованим, не пристосованим до певних умов — до того, що світ є глобальним, що обмін інформацією є миттєвим, що накопичення знань — це, звісно, важливо, але набагато важливіше вміння знайти необхідну інформацію зараз, у цю секунду, і згуртувати навколо своєї ідеї команду. А таких речей поки що не вчать ні в наших школах, ні в інститутах. Якісь певні тенденції йдуть, не можна казати, що все по-старому, але їх дуже мало.
Тому освіта — це та сфера в громадянському суспільстві, де я міг і хотів би прикласти свій час. А час — це наш єдиний вичерпний ресурс, і найдорожче, що є в людини. Я би витрачав його на зміну системи освіти та виховання в Україні. З великою радістю і самовіддачею.
Розмовляла Тетяна Когутич, Мукачево
Фото Володимира Тарасова
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.