29 вересня 2017 р.
Дівчачі косички, футболка з логотипом “Навчальний центр 44” і особливий погляд. Я знаю цей погляд, його важко сплутати з іншими. В ньому якась вселенська мудрість і водночас беззахисність, сталева міць і прихований смуток, вразливість і надзвичайна впевненість у собі. Такого коктейлю в людському мозку може наколотити лише війна. Люди, яких вона торкнулася, знають щось особливе, недосяжне нам, мирним і наївним. І цей погляд саме з таким коктейлем. Правда він ніяк не пасує дівчачим косичкам. Тож хочеться цю людину обняти. Але не для того, аби пожаліти, а з вдячності й поваги.
Дар’я Зубенко — ветеран, парамедик, має освіту соціолога.
Дар’я Зубенко — ветеран, парамедик, має освіту соціолога. В мирному житті навчає поліцейських премудростей домедичної і першої медичної допомоги. Бере активну участь у соціальних проектах, що мають на меті змінити нашу країну й суспільство на краще. Даша стала однією з героїнь проекту “Невидимий батальйон”, який здійснює громадська організація “Інститут гендерних програм” за підтримки агентства США з міжнародного розвитку через проект USAID “У-Медіа” і реалізує Інтерньюз Нетворк. Крім того, дівчина-парамедик взяла участь у соціально-мистецькому проекті “Пісні війни”, що об’єднав учасників АТО і українських співаків. Даша Зубенко заспівала пісню про дівчат-військових разом із відомою співачкою-патріоткою Настею Приходько. А до Дня захисника Вітчизни в рамках проекту “Пісні війни” має відбутися концерт, отже в дівчини-ветерана буде можливість спробувати себе й на великій сцені.
Але про все по черзі.
— Дашо, як ти стала парамедиком?
— Все почалося з Майдану. Але активним учасником тих подій я не була — приїжджала разів 7–10, хоч активно підтримувала Майдан у соцмережах. Коли почалися бої, зразу вирішила діяти. Волонтерством займатися не могла, бо не заробляла великих грошей, та й часу вільного багато не мала. Тож пройшла курси першої домедичної допомоги, потім — вишкіл в Українській резервній армії. Але остаточно вирішила їхати на фронт після перегляду з друзями фільму “Добровольці Божої чоти”. Ми вийшли з сеансу і зразу почали це обговорювати. Одна з наших подруг на той час уже працювала в ПДМШ ім.Пирогова. Там набирали людей без медосвіти на спеціальність “парамедик”. Ми подали заяви, пройшли вишкіл (готувала нас тоді ще організація “Захист патріотів”) і в березні 2015 р., як стажери від ПДМШ, вперше поїхали на позиції біля Пісок.
— Що запам’яталося найбільше, коли потрапила на передову?
— Дивлячись що вважати передовою. Спочатку дивно було перебувати навіть у прифронтових містах. Здавалося, люди тут мають бути іншими. Потім ми зрозуміли, що в цих містах життя практично не відрізняється від довоєнного, тільки військових навколо багато.
Коли вперше приїхала в Піски, мене вразили розбиті будинки. Там уперше почула, як прилітає. Але це ще й близько не була війна. Ми вивозили поранених і розуміли, що ось ця людина щойно була на війні під обстрілами, і вона вижила. Потім у Пісках — двоє цивільних поранених. До них у двір прилетів ВОГ (осколкова граната.— Ю.В.), посікло обох осколками. Ми тоді заміняли групу, яка працювала в селі на передній лінії.
Не можу сказати, що мене щось вразило. Більший стрес, взагалі, викликала моя причетність до навколишніх подій, відповідальність. Боялася, що зроблю щось не так, щось забуду. А від цього залежить людське життя. Потім, через два місяці, коли потрапила на Широкине, я зрозуміла, що доти війни не бачила. Село ще було окуповане. На краю — добровольчі батальйони “Азов” і “Донбас”. Обстріли тривали безперервно, особливо у вечірній час. І якщо в Пісках ми працювали на другому етапі евакуації, то в Широкиному — вже на першому. Я була парамедиком окремої роти, єдиним медиком у групі.
— Яка головна функція парамедика на передовій?
— Забезпечити, щоб поранений із мінімальними втратами дожив до наступного етапу евакуації. Зупинити кров, перев’язати, відправити далі.
— Страшно. Але, на щастя, в нас лише кілька разів справді йшлося про життя. Зазвичай були неважкі поранені, і я не плекала ілюзій, що когось рятую. Я просто виконувала функцію, яку міг би виконувати будь-який підготовлений боєць. Але це робила я, аби військові могли займатися своєю роботою.
— Як ти долаєш свій страх?
— Я його не долаю. Я з ним живу.
— Але ж, мабуть, треба якось мобілізовуватися й абстрагуватися, аби адекватно діяти в умовах бою.
— Найгірше, коли нічого робити. Коли точиться бій, обстріли, а ти просто сидиш десь у куточку. І тоді починається мандраж: що я тут роблю? Зараз прилетить міна, і який буде сенс у тому, що я загину?.. Потім — виклик по рації: “трьохсотий”, — і ти миттю зриваєшся, біжиш і вже ні про що не думаєш. Але страх буває різний. Інколи він переходить в ілюзію безпеки — коли ти сидиш у підвалі або в якомусь напівзруйнованому будинку, а поряд літає. Тобі здається, що, доки ти тут, із тобою все гаразд. І зовсім інше відчуття — коли лежиш у полі, й по тобі починають стріляти. А ти не знаєш, бачать тебе ті, що стріляють, чи ні… Єдине твоє укриття — це трава, яка гойдається в тебе перед обличчям. І можна лише лежати й молитися. Та щойно з’являється завдання виносити пораненого — ти йдеш і робиш усе, що від тебе залежить. Руки трусяться, але робиш.
— У частині були дівчата, крім тебе?
— Так. Я була в добровольчій частині, і там немає гендерного розподілу. Маю на увазі, що в плані бойових завдань нас не розділяли. Якщо дівчина може виконувати завдання — вперед. У нас були дівчата мінер і снайпер. Вони не мали жодних поблажок, тому що жінки. Просто все треба робити правильно, аби себе убезпечити.
— Але ж в екстремальних умовах про техніку безпеки, мабуть, не дуже думається.
— Як дівчатам-медикам вдається виносити з поля бою чоловіків, набагато важчих за себе?
— Тренування. Я завжди займалася спортом. Але є ще щось, окрім фізичної сили. Коли знаєш, що вже не можеш, а однак робиш. Можливо, це сила волі.
— Дашо, як ти почувалася в численному чоловічому колективі?
— Звичайно. Коли приїжджаєш у частину, де
30 чоловіків, спочатку всі вони — на одне обличчя. Коли спілкуєшся, вже стає зрозуміло, хто є хто. А потім виходиш із ними на бойові. І ці люди вже стають для тебе побратимами, з яким стосунки складаються дуже просто. Я розставляю свої особисті кордони, і все, — мене вже теж сприймають як побратима, просто жіночої статі.
— Як почувалася, повернувшись на мирну територію?
— По-різному. Я дома півтора року і давно вже не сприймаю себе як військову. Просто деякі пріоритети змінилися. Не можу сказати, що мені важко адаптуватися. Я намагаюся зрозуміти людей навколо, аналізую мотиви їхньої поведінки. Я ж вивчала соціологію. Знаю, що приблизно 60% суспільства — це люди, яким байдуже до всього, що відбувається у країні. Вони махали прапорами на патріотичному піднесенні, потім масово несли гроші й тушонку на фронт, а потім втомилися і просто почали жити своїм життям. Ще є люди, які вважають, що в нас
громадянська війна. Але є й такі, які не втомлюються, допомагають армії, але не афішують цього.
Я не чекаю від людей особливого ставлення. Уперше приїхавши з фронту, певний період не могла ходити в цивільному одязі. Ходила у формі. Не тому, що хотіла себе показати. Просто на той час тільки в цьому одязі почувалася собою. Дивитися на мирне життя було дивно: ресторани, маршрутки, торгові центри… Це так приємно — не чекати, що щось звідкись прилетить. Ловиш себе на думці, що раніше цього не цінувала. Але потім звикаєш і починаєш жити як звичайна людина.
— Ти сказала, що пріоритети змінилися. Як саме?
— Я набагато більше почала думати про свою роль у цьому світі, в цій країні. Якщо раніше я працювала, аби просто заробляти гроші, то тепер не уявляю роботи, котра б не була пов’язана з суспільними змінами. Все, що робить наше суспільство кращим, мені цікаве. Те, чим я займалася до війни, відступило на другий план.
—Чим ти займалася до війни?
— Я — соціолог за освітою, закінчила КПІ, потім аспірантуру. Згодом зрозуміла, що наука — це не моє. Займалася фрілансом, брала участь у вогняних шоу. У мене навіть був маленький вогняний театр.
— Розкажи про соціальні проекти, в яких береш активну участь.
— Наразі це — “Невидимий батальйон” і “Пісні війни”. Завдяки першому було досліджено роль жінки в російсько-українській війні, вдалося зрушити з мертвої точки питання гендерної рівності, розширити список військових посад, які стали доступні жінкам. До того ж скоро має вийти фільм, у якому показано, що жінки на війні виконують функціональні обов’язки не гірше за чоловіків. Взагалі, армія — це питання не гендеру, а професійних якостей. Якщо для жінок відкрити всі посади, це не означає, що дівчата масово підуть в армію. Просто ті, хто може й хоче цього, не муситимуть пробивати лобом п’ятдесят стін.
— Дашо, як ти ставишся до чоловіків, які уникають обов’язку захищати країну?
— А я ніколи не вважала, що всі чоловіки мають воювати. Бачила на війні дуже багато пристосуванців. 90% того, що вони роблять, відображається у Фейсбуці, такі собі героїчні фоточки у щоденній стрічці новин. Або, скажімо, люди йдуть на війну, а потім вважають, що їм усі винні, бо вони сиділи в окопах, доки інші перебували на мирній території. Для мене немає поділу, що чоловік, який воює, — нормальний, а той, котрий не воює, — ненормальний. Чи може хтось дорікнути Віталію Дейнезі (фонд “Повернися живим”), що він не воював? А пішов би на війну — і не було б фонду та тієї колосальної допомоги армії, яку він надавав і надає. Хтось має бути тилом, розвивати науку, культуру, освіту. Є природний розподіл функцій у суспільстві.
— Що думаєш про заяву колишнього головного психіатра Міноборони Олега Друзя щодо “93%” небезпечних ветеранів, які раптом з’явилися в нашому суспільстві, й ажіотаж, якій зчинився навколо цього?
— Людина на відповідальній посаді не стежить за своїми словами. Те, що Олега Друзя відсторонили від посади, — правильно. Але вважаю, що цю новину все-таки занадто роздули. Шеврона “93%” — не купуватиму.
— Про що мрієш, Дашо?
— Щоб війна закінчилася. Перемогою. Чим швидше, тим краще. Але я не вірю тим, хто зараз каже, що ми запросто можемо взяти Донецьк і Луганськ. Я знаю: ворог — дуже сильний і професійний. Мрію, аби в нас стало більше свідомих людей, які не перекладатимуть на когось відповідальність. Наша країна має змінюватися на краще, а це робиться виключно силами активних небайдужих людей. Щодо особистого — то в мене все є: друзі, мотивація, сенс у житті, цікаві люди, з якими я спілкуюся.
Розмовляла Юлія Вовкодав
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.