12 травня 2016 р.
Ірина Евса
Лауреат «Російської премії» за 2015 рік Ірина Євса розповіла Cultprostir, як живе і відчуває себе російськомовний поет в Україні в епоху змін.
26 квітня в Москві в одинадцяте відбулося вручення «Російської премії». Це єдина російська літературна нагорода, якою відзначають досягнення авторів, які пишуть російською мовою, але живуть за межами Росії. Лауреаткою, яка отримала першу премію в номінації «Поезія» за підсумками 2015 року, стала поетеса з України Ірина Євса за книгу віршів «Юго-Восток».
Ірина Евса – авторка 12 збірок поезій. Випускниця московського Літературного інституту імені Горького. Друкувалася в журналах «Звезда», «Новый мир», «Знамя», «Интерпоэзия», «Крещатик» і багатьох інших. В опитуванні, що проводилося журналом «ШО» в 2013 році, увійшла до п’ятірки кращих російськомовних поетів України.
Народилася і живе в Харкові. Любить рідне місто і не проміняла б його ані на Москву, ані на Київ. Уникає публічності, але не відмовляється прочитати вірші там, куди її запрошують. Гостро переживає події, пов’язані з військовими діями на сході України. Не без гіркоти говорить про місце поета, який пише російською, в українському літературному процесі.
Розмова з Іриною Євсою вийшла набагато гострішою, ніж я припускала. Але щось підказує мені, що за цим ховаються справжні небайдужість і біль за свою країну і поезію, яка в ній народжується.
- Якщо набрати в рядку пошуку «Євса», гугл відразу ж видає Ірину Євсу. Що означає ваше прізвище?
Є варіанти. Свого часу я вирішила знайти людей із таким самим, як у мене, прізвищем в Інтернеті. Відкрилася сила-силенна людей із таким прізвищем, тільки всі вони були індусами, і моє прізвище слугувало їм ім’ям. А якщо серйозно, то це прізвище мого батька. Він народився на хуторі Іваниця під Прилуками, і майже всі жителі там були Євсами. Один із них провів невелике розслідування і розповів мені, що на цьому хуторі жили переселенці з Прибалтики. Можливо, розгадка десь у тих краях.
- Як давно ви пишете вірші? З чого все почалося – нерозділене кохання чи печоринське «Я був готовий любити весь світ, – мене ніхто не зрозумів»?
Ні перше, ні друге, оскільки я почала писати вірші років у дев’ять. Гадаю, що в той час мене просто приваблювала можливість заримувати навколишнє.
- Ви є лауреаткою низки престижних премій. Чи є серед них нагорода, яка для вас є дорожчою за інші?
Дуже дорога мені премія імені Бориса Чичибабіна. Я отримала її за книгу «Лодка на фаянсе». Гадаю, пояснювати, ким був Борис Чичибабін, не потрібно. А мені ще й пощастило знати його особисто і спілкуватися з ним.
- Книга, за яку ви отримали «Російську премію», називається «Юго-Восток» і видана в Москві. Назва обрана не випадково чи це збіг із певними подіями?
У назві книги немає ніякої політики. Лише географія. Південний Схід – ареал мого проживання. Книгу було складено давно, а пропозиція видавництва «Арт Хаус медиа» просто співпала з подіями в Україні. Якщо її погортати, в цьому легко переконатися.
- Так, у книзі вірші, присвячені Криму, і не тільки. Але, припустимо, читач бачить на обкладинці напис «Юго-Восток»… Чи не було у вас бажання обрати іншу назву, щоб не викликати непотрібних асоціацій?
Ну, у освіченого читача швидше виникнуть асоціації з «Юго-Западом» Едуарда Багрицького. А неосвічений розбереться, погортавши книжку. Для віршів, включених до цієї збірки, я обирала найбільш точну назву і жертвувати нею на догоду обставинам мені не хотілося.
- Вас не можна назвати публічною людиною. Ви нечасто виступаєте з читанням віршів, особливо в Україні. Чому?
Я в принципі не тусовочна і не гастрольна людина. Але якщо у мене виходить, то обов’язково їду на фестиваль, який мені цікавий. І, певна річ, читаю там вірші. До речі, тринадцять років поспіль, якщо говорити про Україну, ми проводили в Харкові фестиваль імені Бориса Чичибабіна. У ньому брали участь поети, які пишуть як російською, так і українською. На жаль, зараз місту, мабуть, не до фестивалів. І ще. Я, як правило, виступаю тільки там, куди мене запрошують. Україна цими запрошеннями не дуже балує. Єдине місто, куди мене звали і звуть почитати вірші, – це Київ. І якщо поїздки туди зриваються, то лише з моєї причини: через проблеми особистого характеру, різні життєві обставини.
- Біографія поета – його твори, але завжди цікаво зазирнути за лаштунки. Чим займається поет Ірина Євса, коли не пише вірші?
Читаю, дивлюся фільми, редагую і упорядковую книги, зустрічаюся з друзями, годую їх чимось смачненьким. Ходжу на виставки — я дуже люблю живопис. Плюс всі звичайні справи, без яких не обходиться життя будь-якої людини. Нічого екстремального, загалом.
- Російськомовна поетеса, ви і після розпаду СРСР продовжуєте жити в Харкові. Вам ніколи не хотілося поїхати, наприклад, до Москви? Інше середовище, інші можливості.
Я вчилася в Москві. У Літінституті. Якби дуже хотіла залишитися в цьому місті, певно би, залишилася. Але Харків завжди був досить комфортним для мене містом. Інтернаціональний, дружній, до міри прагматичний. Але і не без деякої, притаманної лише йому екстравагантності, інакше б з нього не вийшли такі автори як Юрій Милославський, Едуард Лимонов, Володимир Мотрич. Зрозуміло, що поетові легше відбутися в столиці, ніж у провінції. Але у вашому запитанні, і це змусило мене посміхнутися не без звичної гіркоти, вже закладена певна парадигма. Поета, який живе в Харкові, пише російською, не прийнято питати, чи хотів би він, наприклад, переїхати до Києва? Мова, як правило, відразу ж заходить про Москву, так? Тобто він за визначенням – чужинець для країни, в якій, тим часом, народився і продовжує жити? І так, на жаль, було завжди. І до розпаду СРСР – також.
- Москву взято як приклад стереотипу прагнень нещодавнього минулого. Чим настільки важливий для вас Харків?
Я народилася в цьому місті. Батько був військовим, тому дитинство моє пройшло частиною в Пітері, частиною в Білорусії. До Харкова я повернулася в 16 років. Місто ніколи не тиснуло на мене і не виштовхувало зі своїх меж. За це я йому безмежно вдячна.
- У 2013 році «Божественна комедія» Данте і «Фауст» Гете у вашому перекладі отримали антипремію «Абзац» за найгірший переклад. Що це була за історія, чому так вийшло?
Історія насправді є дуже простою. У 2005 році видавництво «Эксмо» вирішило випустити «Божественну комедію» Данте в перекладі Дмитра Мінаєва. Оскільки переклад був досить архаїчним, а через це для сьогоднішнього читача складним, мене попросили зробити сучасну літературну редакцію тексту. І я виконала цю роботу, зберігши при цьому стилістику перекладача, але відновивши порушені ним терцини і досить делікатно виправивши всі стилістичні та мовні похибки. Книга вийшла. На титульній сторінці було написано: «Переклад Д. Мінаєва. Сучасна поетична редакція І. Євси». Так само мною було відредаговано «Фауста» Гете в академічному перекладі Миколи Олександровича Холодковського.
Обидві книги потім неодноразово перевидавалися в моїй літературній редакції. Але в одному з перевидань «Божественної комедії» співробітник видавництва припустився технічної помилки, поставивши на титульній сторінці «Переклад І. Євси» замість «Переклад Д. Мінаєва». Зрозуміло, що я до цієї помилки жодного стосунку не могла мати за визначенням і довгий час взагалі про неї не знала. Люди, які зробили з цього скандал, могли б знайти відповіді на всі обставини, що їх цікавили, дуже просто – задавши питання мені або видавництву. Чому вони цього не зробили, сказати не можу. Слідства через гидливість не вела. Багато-хто мені радив подати на них до суду. Але громадянину України судитися з групою осіб, які живуть в Росії, нереально. Я кажу навіть не про моральні витрати: мені просто елементарно нема де взяти грошей на оплату адвокатів і часті поїздки до Москви.
- В Україні мало фестивалів і майданчиків для поетів, які пишуть російською. Чи немає у вас відчуття відірваності від українського літпроцесу?
Зрозуміло, що є. А що я, власне, можу зробити, щоб це змінити, якщо навіть наш Чичибабін-фест місто перестало фінансувати, пояснивши це відсутністю коштів на культуру?
- І, до речі, як ви себе відчуваєте: як російський поет, український, російськомовний поет України?
Давайте почнемо з іншого кінця. А яким поетом відчуває мене моя країна? Якщо мати з дитинства говорить дитині, що вона – рідна і кохана, вона і буде почувати себе такою. А якщо вона почне переконувати її, що вона – підкидьок, такою дитина і стане. Ще до перебудови я назвала літераторів, які живуть в Україні і пишуть російською, нічийними. Дуже точно це потім сформулював Олександр Кабанов – «меж двух отчизн, которым я не нужен». У цьому сенсі мало що змінилося за час незалежності. А тому українським поетом я назвати себе не наважуюсь, оскільки моя країна вважає інакше. Слово «російськомовний» завжди викликало в мене відразу. І в той же час я не впевнена, що маю право назвати себе російським поетом, оскільки російською мовою я описую аж ніяк не російські реалії. «Як тебе звати?» – спитав Циклоп в Одіссея. І той відповів: «Ніхто». Ну, що ж, якщо я і справді для України – Ніхто, можу сказати лише одне: за стільки років я до цього притерпілася.
- Харків – це дуже близько від лінії фронту і військових дій на сході України. Як ви сприймаєте ці події: боляче? страшно? важко?
До Харкова гуркіт снарядів не долітає. Але це нічого не означає. Я ніколи не зможу змиритися з тим, що гинуть люди. Рано чи пізно війни завершуються. Настає примирення. Вчорашні вороги стають союзниками. В історії вистачає таких прикладів. Але людей не воскресиш. І ніхто не поверне матері сина, дружині – чоловіка, дітям – батька. Я весь час думаю про те, що відчуває людина, яка втратила близьких. Що вона відчуває не тоді, коли йде війна, а після її завершення, в хвилини благодатної тиші. Які втішні слова для себе знаходить.
- У вас є вірші на тему подій в Україні останніх двох років?
«Ну и что с того, что это Колька…», «Муравей», «Считалка», «Речь на паузы дробил. Чистил ножиком ранет…», «Уступи лежак захмелевшей паре…». Гадаю, не має сенсу їх зараз перераховувати. Такі вірші є. І їх не так мало.
- Ваші вірші мають дуже щільне плетіння. Багато деталей, подробиць. Але в той же час у них рідко зустрінеш відкриту емоцію, оголений нерв. Це позиція стороннього спостерігача – авторський вибір?
Мені важко відповідати на це питання через те, що я з вами не згодна. Я ніколи не займала позицію стороннього спостерігача. Ні в житті, ні в віршах. Мабуть, ви перша знайшли в них саме це. Можливо, ви мало мене читали. Або у нас різне розуміння того, що таке «оголений нерв». Адже є, як в музиці, «відкритий звук» і «закритий». Зовнішнє і внутрішнє. Але, в будь-якому разі, ви маєте право на власне прочитання, і сперечатися з цього приводу – безглуздо.
- Я регулярно читаю ваші вірші на фейсбуці, і мені вони завжди здавалися близькими до епіки, до фіксування подій кінокамерою, до промовляння радше відстороненого, ніж емоційного. Мені б дуже хотілося, щоб ви зі мною посперечалися.
Мені здається, що автор не може і не повинен вести дискусії з читачем щодо своїх віршів, вірніше – щодо їхнього сприйняття. Це справа критиків.
- Лауреат «Російської премії» – це ситуація на кшталт «свій серед чужих, чужий серед своїх». Як було сприйнято отримання вами престижної російської нагороди в Україні та в Росії?
А чому б моїй країні не порадіти з того, що цю премію отримав поет з України, а не з іншої, скажімо, країни? Але вже сама форма вашого питання цю можливість, мабуть, відкидає. Що стосується Росії, то люди, яким мої вірші є близькими, судячи з фейсбуку, хвилювалися за мене і були раді, що премія дісталася мені. Не сумніваюся, що були й інші. Але це річ цілком природна.
- Йдеться, власне, про те, що часто українському автору, який пише російською, необхідно отримати премію в Росії, щоб привернути до себе увагу в Україні. Але через війну реакції з обох боків бувають дуже різними і неадекватними. Як було у вашому випадку?
Не знаю, як з іншими, але по відношенню до мене не було жодних негативних реакцій у зв’язку з отриманням цієї премії. Адже вона літературна, а не політична. Чи не так? У будь-якому разі, я сприймаю це саме так.
- Продовжуючи рядки «Что сказать мне о жизни? Что оказалась длинной…», що б ви сказали?
Що річ не в тому, довгим є це життя чи коротким, а в тому, щоб візерунок його склався.
- У вас – склався?
Можливо, не таким, як уявлялося мені в юності. Але контури я розрізняю. І маю сподівання на те, що життя ще не завершене, і я встигну внести в цей візерунок певні корективи.
Книга Ірини Євси «Юго-Восток» на сайті видавництва «Арт Хаус медиа
Розмовляла Ія Ківа
Інтерв'ю з України 