Олесь Янчук: Творити треба там, де ти народився

23 лютого 2016 р.

Олесь Янчук: «Творити треба там, де ти народився»Близько тридцяти років тому Національна кіностудія імені Олександра Довженка була не лише символом українського кіно, але й потужним підприємством, де працювало 2600 професіоналів. У радянський період щороку тут знімали дванадцять повнометражних стрічок і понад вісімнадцять-двадцять телевізійних серій. Сьогодні студія існує за рахунок коштів, які комерційні телеканали віддають за оренду павільйонів та інших профільних послуг, і тримається на двохстах фахівцях, що сумлінно виконують свою роботу та не втрачають надію на відродження українського кіновиробництва. Серед них і генеральний директор кіностудії, народний артист України, відомий український режисер Олесь ЯНЧУК.

– Пане Олесю, на посаді директора кіностудії Ви вже майже два роки. Які позитивні зрушення відбулися за Вашого сприяння?

– Враховуючи, що ми державна установа, зрозуміло, що без достатнього фінансування та підтримки з боку держави значних перетворень не зробиш. Нами розроблений детальний план модернізації кіностудії, але на сьогоднішній день у держави немає на це коштів. Сучасне законодавство дуже ускладнює притягнення коштів інвесторів. До того ж, ви розумієте, що сьогодні ми переживаємо надзвичайно непрості часи. Однак за цей короткий час вдалося відновити бутафорний та костюмерно-пошивний цехи. Адже раніше унікальна колекція (понад сто тисяч костюмів) зберігалася без належних профілактичних умов. Ці надбання потребують постійної уваги фахівців. Також ми повернули деяких працівників, яких звільнило попереднє керівництво. Це просто унікальні професіонали своєї справи, якими не можна розкидатися.

IMG 0788

– Коли я йшла через довженківський сад, то побачила дерев’яну капличку…

– Це символічний дарунок від Національного парку «Гуцульщина» з Прикарпаття, який очолює мій давній приятель Василь Пророчук. Ця капличка з’явилася якраз напередодні святкування 50-річчя від створення фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Всередині каплички – оригінальний іконостас, розписаний художником Юрієм Нікітіним. На ньому зображені не лише святі, але й деякі відомі кінематографісти, персонажі і творці «Тіней забутих предків»: Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко. Ця капличка – оберіг нашої студії від тих злих сил, які останніми часами кружляють навколо неї.

FullSizeRender

IMG 3054

– Зараз на кіностудії знімають фільми?

– На жаль, зараз ні, але в минулому році студія надавала послуги режисеру Володимиру Савельєву, який знімав свій проект за кошти спонсорів і меценатів. Картина називається «На краю безодні». У ній розповідається про події Карибської кризи 1962-1963 років. Під час створення цього фільму знімальна група активно користувалася послугами бутафорного цеху. Зробили точний макет атомної бомби, яку Хрущов планував кинути на Сполучені Штати Америки, а також була збудована величезна декорація, де практично відбувалися майже всі зйомки майбутнього фільму. Також планувалися зйомки ще однієї картини режисера Віктора Греся «Йом-Кіпур судний день» за оповіданням Володимира Короленка. Але режисер, на жаль, захворів і тому весь знімальний процес перенесли на цей рік.

– А як щодо Вашого останнього проекту «Таємний щоденник Симона Петлюри»? На якому він етапі?

– Ми подали проект на конкурс, який проводить Держкіно. І тепер чекаємо на результат. Але яке б рішення не було, я цей фільм все одно зніму.

– На кіностудії імені Довженка?

– Так, звичайно. Наприклад, коли б таку стрічку створювати у Голлівуді, то це б коштувало легко понад двісті мільйонів доларів. У нас цей проект має бюджет п’ятдесят мільйонів гривень. Скажімо, останній мій фільм «Владика Андрей» мав кошторис виробництва два з половиною мільйони доларів. На той час – це було майже дванадцять мільйонів гривень. Це дуже скромно для історичної картини. Взагалі я тільки один раз у своєму кінематографічному житті не мав жодних фінансових проблем. А саме, коли ми знімали фільм «Голод-33». У кіновиробництві брак коштів – це завжди дуже погано. Тоді ти гостро відчуваєш, як твої руки зв’язані. Я завжди знімав економно, зважаючи на свої небезмежні фінансові можливості. На жаль, інколи на екрані це відчувається. І якби я був максималістом, то, мабуть, жодного фільму не зняв би, крім «Голоду-33». Але все ж таки мої роботи продовжують своє життя. Щороку їх демонструють на телевізійних каналах. Поки не було цього жахливого піратства в Інтернеті, вони дуже успішно продавалися на DVD.

479 7916

– Повертаючись до Вашого нового проекту. Чому зацікавилися саме Симоном Петлюрою?

– У 2008 році мене запросили на Каннський кінофестиваль з «Владикою Андреєм», де його показували в позаконкурсній програмі. Це було моє перше знайомство із Францією. Користуючись нагодою, я вирішив відвідати Париж. Мої приятелі повели мене в Латинський квартал, на вулицю Расін, де я побачив саме той ресторан «Шартьє-Бульйон», куди Симон Петлюра часто заходив. Саме в кількох кроках від цього ресторану у травні 1926 року він був застрелений Самуїлом Шварцбардом. Безпосереднє знаходження саме на тому місці дуже емоційно вплинуло на мене… Трохи пізніше я почав збирати інформацію про головного отамана УНР. В Паризькій бібліотеці Петлюри мені надали цікаві документи про нього та про судовий процес над його вбивцею. Цікаві матеріали я знайшов у Лондонському архіві. Також я зустрічався з людьми, які допомогли мені у пошуку цікавих фактів про життя Петлюри. Загалом робота над сценарієм тривала п’ять років. Мої друзі і колеги, сценарист Михайло Шаєвич та головний редактор студії Олександр Шевченко, доклали багато зусиль до того остаточного варіанту сценарію, який ми подали на конкурс.

До речі, це вже четвертий спільний проект з Українським конгресовим комітетом Америки. Перед тим ми разом з ними зробили три фільми: «Атентат», «Нескорений» і «Владика Андрей».

428 2883

 

– У цих та інших роботах Ви зобразили яскраву історичну особу або подію. Чому обрали саме жанр історичного кіно?

– Мене завжди цікавили ті чи інші історичні події, які відбувалися в Україні. У радянські часи, на жаль, історична правда була спаплюжена. Це стосується і того ж Голодомору. Я, коли вчився у школі, ніколи не чув про нього. Тому, наприклад, якщо говорити про мій перший фільм «Голод-33», я відчув, що якщо ця тема так цікава мені, то, напевно, вона буде цікава іншим. Так воно і сталося. Коли я опинився в бібліотеці Українського інституту при Гарвардському університеті в Бостоні Сполучених Штатах Америки, аби знайти інформацію про голод 1932-1933 років, то виявив дуже багато матеріалів і про визвольні змагання, і про Українську Повстанську Армію, про Бандеру, Шухевича, Шептицького. Радянська історія називала цих людей ворогами, зрадниками і колаборантами. Але я побачив зовсім інше.

– В результаті ці знахідки сприяли створенню нових фільмів?

– Так, я привіз з Америки цілу валізку так званої «антирадянської літератури», яка відкрила для мене досі незнані, цікаві історичні факти. Це справді потім переросло в кілька кінопроектів: «Атентат – Осіннє вбивство у Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей».

– Ви згадали фільм «Залізна сотня», який розповідає про боротьбу бійців УПА у 1944-1947 роках, а чи не виникало думок зняти художню стрічку про героїв Небесної сотні?

– «Залізна сотня» – це був подарунок долі. Коли я полетів у 2002 році в Австралію з прем’єрою фільму «Нескорений», то познайомився там з автором книжки «У вирі боротьби» Юрієм Борцем. Його книгу я ще раніше прочитав, однак пана Юрія, колишнього вояка УПА, особисто не знав. Під час нашого спілкування у Сіднеї він запропонував мені зняти за мотивами його книги фільм, виявивши бажання бути продюсером проекту. Таким чином народився поки що перший і останній австралійсько-український художній фільм.

Одного із персонажів «Залізної сотні» зіграв наш прекрасний актор Євген Нищук, відомий всім як голос Майдану.Саме він назвав усіх загиблих героїв Майдану Небесною сотнею. Одного разу я делікатно запитав, чи не надихнула його на цю назву назва нашого фільму «Залізна сотня», яка належить автору сценарію Василю Портяку. Євген відповів: «Так».

Залізна сотня – це була сотня вояків Української Повстанської Армії, яка воювала в районах Лемківщини. Потім пішла рейдом в Німеччину. Частина вояків загинула в кривавих сутичках, частина дійшла аж до Мюнхена. Це були патріоти, які чітко бачили перед собою ціль. Що ж стосується Небесної сотні, то це були люди, переважно незнайомі між собою. Їх усіх в першу чергу об’єднував Майдан. Я був на Майдані десь за три дні до тих страшних подій. Бачив на власні очі тих сміливих молодих людей (деякі з них були ще зовсім юні) в шоломах і зі щитами. За кілька днів деякі з них віддали своє життя за справу Революції Гідності.

Звичайно, можна було зняти про це фільм, який був би не тільки про Небесну сотню, а й, очевидно, і про події Майдану. Є надзвичайно багато документального матеріалу, який можна взяти на озброєння. Крупні та середні плани можна відзняти постановочно і за допомогою новітніх цифрових технологій об’єднати це все в єдиний зображальний ряд.

430585 223317061089373 752375495 n

– Іноземні режисери почали активно знімати документальні фільми про Україну. Зокрема цього року стрічку про Революцію гідності «Зима у вогні» єврейського режисера Євгена Афінеєвського номінували на премію «Оскар»…

– Я вважаю, що така зацікавленість іноземних кінематографістів до України – це дуже добре.

– Однак у таких фільмах українців показують жертвами, а не героями.

– Нас почнуть показувати героями тільки тоді, коли ми остаточно переможемо. На прем’єрному показі фільму «Залізна сотня» мені хтось сказав: «А ви створіть такий фільм, щоб УПА дійшла аж до Кремля». На що я відповів: «То це вже буде фентезі!» Хоча з іншого боку елементи уяви і фантазії дуже важливі у мистецтві.

– Чи впливають якось на Вас Ваші ж фільми?

–  Коли я починаю знімати якийсь проект, то моє життя змінюється. Я є частиною цього проекту. Він у мені живе. Є в мене таке смішне порівняння: це наче в тяж зайти. Це дуже цікавий стан, тоді все життя десь далеко. Є тільки твій фільм, є майбутні епізоди, які весь час крутяться в голові. І ти завжди думаєш про своє кіно, де б ти не був, і воно дуже часто тобі сниться. Коли я знімаю фільм, тоді я зовсім інша людина.

– Як Ви ставитися до того, що багато молодих українських режисерів їдуть за кордон, аби заробити на хліб, адже в Україні поки що немає повноцінного кіновиробництва?

– Я вважаю, творити треба там, де ти народився. На своєму матеріалі, на своїх традиціях, на своєму ґрунті. Якось я поїхав на Гуцульщину до приятеля (він сина женив). Повертаючись до Києва, я зупинився на узбіччі в Чорному лісі і викопав десять маленьких смеречок. І поїхав просто до себе на дачу, а вранці посадив їх. Так от, з тих десяти дві тільки й прижилося. Отак, напевно, і творці на еміграції.

 

 

 

Розмовляла Ольга СЕМИЛЯК

 

 

Джерело: НП

Залишити коментар

Filed under Янчук Олесь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s