Юрій Андрухович: Невже потрібно постійно сидіти на Майдані, аби вірити у себе?..

26 квітня 2015 р.

483dd9b82b7210bf2f2b26afd78abb81-94daee141fdfb684d11dc74eb3a67be2

Юрій Андрухович – один з тих діячів культури, яких прийнято називати моральними авторитетами. Його думки нерідко викликають у суспільстві суперечки, але до них однозначно прислухаються. Письменник завітав у редакцію “ВЗ” у день святкування ювілею літературного угруповання “Бу-Ба-Бу”, щоб обговорити не лише питання творчі, а й не менш важливі політичні проблеми.

– Пане Юрію, як ставитесь до того, що ваше звання “патріарха “Бу-Ба-Бу” трансформувалося у “патріарха сучасної української літератури”? Як ділили “регалії влади” з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем?

– У березні 90-го, коли мені виповнилося 30 років, Неборак запевнив, що це мусить бути новою ієрархічною сходинкою у нашому літературному угрупованні. Я перетнув цю вікову межу найшвидше, тому отримав звання “патріарха”. Чому Ірванець “підскарбій”? Гадалося, він мав би бути найбільш фінансово спритним з нас (хоча не особливо помічаю за ним цю властивість). А от Віктору статус “прокуратора” цілком відповідає: любить звернути увагу на чиїсь помилки.

Коли вперше, у 2000-х, прочитав про себе як про “патріарха сучукрліту”, вирішив, що це журналістська недбалість. Але журналісти вперто поширювали мій статус в “Бу-Ба-Бу” на всю літературу, і з плином років у цьому визначенні іронії звучало все менше… Коли мені буде 85, змушений буду з цим званням змиритися.

– Ви часто буваєте в Європі. Помічаєте якісь зміни? Яке майбутнє чекає Європу?

– Європейський Союз викликає чимало критичних зауважень, але усі сходяться на тому, що нічого кращого досі у європейців не було. ЄС є життєздатною формою у період спокійного ситого життя. Але коли з’являються екстремальні умови, що потребують оперативного рішення, ЄС неповороткий й безсилий: то висуне вето Мальта, то шантажуватиме заблокуванням політичного рішення Греція. На рівні зовнішньої політики Європі складно виробити спільну лінію поведінки.

З іншого боку, Євросоюз має базові досягнення, які закладають основи спільної загальноєвропейської свідомості. Наприклад, освітні блага: молода людина може обрати собі будь-який навчальний заклад на усьому велетенському континенті, де найякісніше викладатимуть її дисципліну. А на вікенд вони відпочивають в країні, яка їм до смаку, – сьогодні в Ірландії, завтра у Швеції…

– Що напружує у спілкуванні з європейцями?

– Важко було минулого літа під час дискусій пояснювати, що спонукає 19-річну людину іти добровольцем на фронт, жертвувати своїм життям. Юний європеєць відповів би: “Я б за жодну країну не клав би свої кості, їхав би туди, де війни немає”. Зрозуміло, вони тео­ретизують – ніхто заздалегідь не знає, як би повівся, коли б у двері увір­вався загарбник.

Напружує гіперкоректність, тотальне заперечення негативних емоцій, soft power у політиці… Це лицемірство, яке стало нормою існування (не осмислюваною, на рівні інстинкту). На щастя, мої колеги, європейські письменники, відчувають, що їхнє суспільство втрачає природність реакцій. Англійський прозаїк П’єр Ді-Бі-Сі розповідав, що, прилітаючи у Лондон, бачить в аеропорту слоган: “Тут заборонена ненависть”. На перший погляд, це прекрасно. Але з іншого боку – заперечувати будь-яку ненависть означає забирати у людини базові рефлексії.

– Як ставитесь до того, що Петро Іванишин, друг Дмитра Яроша, професор Дрогобицького педуніверситету, називає вас “співцем Заходу”?

– Не погоджуюся стосовно “співця Заходу”. Я дуже люблю дрогобицьку публіку, відвідую фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі, але жодного разу не бачив там пана Іванишина. Якщо людина так перейнята моєю особою, то мала би прийти і поставити мені запитання чи відкрито виступити з якоюсь філіпікою проти мене… Але людина ховається, коли я там є. З цього роблю висновок, що має місце якась хвороблива антипатія, можливо, комплекси.

– Згадався ваш резонансний виступ у листопаді минулого року у Відні. Тоді казали, що “європейські цінності уперлися в ціни”. Мовляв, європейські цінності нині захищають українці, а європейці думають лише про вигоду, яку втрачають через санкції проти Росії. Зокрема, згадували австрійців, які жаліються, що їхні магазини терплять збитки, бо скоротились потоки російських туристів. Як відреагували європейці на нього?

– Отримав багато схвальних, навіть захоплених коментарів. Виступ передруковували німецькі газети… Звісно, це  не vox populi (бо відгукувалися письменники, журналісти), і складно оцінити, наскільки виступ змінив масову свідомість європейців. Але європейці є вдячними партнерами у діалозі. Вони вміють вислухати і готові визнати свою неправоту, якщо позиція опонента буде аргументована та коректна. Це те, що капітально відрізняє європейців та росіян. У росіян є внутрішня потреба вважати себе ображеними на Захід, який начебто погано з ними повівся, обманув їх і хитрістю розвалив Радянський Союз. Така позиція (не підкріплена об’єктивністю) дає їм право на реванш, “жорстокість у відповідь”. Україна у їхньому розумінні – маріо­нетка в руках Америки та Заходу, яка псує кров Росії.

Реставрація імперської свідомості в головах росіян відбувалася поступово, починаючи з перших років після розпаду Союзу. І поява Путіна нізвідки у

99-му році була відповіддю Кремля на запит народу. Потрібен був той, хто імітував би відновлення імперії, а вони б з радістю повірили у цю імітацію. Тому маю сумніви, що, даю­чи росіянам більше інформації, спілкуючись з ними, ми у чомусь їх переконаємо.

– Але ж у Росії є Путін як промоутер неосвіченості чи то пак псевдоосвіченості – і є еліта: науковці, літератори, опозиційні журналісти…

– І серед університетської професури, і серед творчих спілок стільки мракобісся. Сотні прізвищ митців під листом на підтримку анексії Криму – яскраве підтвердження цього. Вони ще більше підштовхують Путіна до ірраціональних дій. З праявищем цього я зіткнувся ще у 1991 році, навчаючись на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. Горького – рефлексії того періоду увійшли у роман “Московіада”. Серед “підписантів” злополучного листа я знайшов прізвище свого тодішнього “однокашника” – одразу згадалося, як ми з ним “воювали” ще у гуртожитку.

Я проти гноблення російських лібералів, але й проти плекання ілюзій стосовно них. Мав неприємний випадок з телеканалом “Дождь” у Гамбурзі під час минулорічного вручення премії “За свободу слова у Східній Європі”. На хвилі Євромайдану в Україні організатори попросили мене виступити з промовою, яка передбачала похвалу усіх лауреатів (з наших журналістів нагороди отримували Мустафа Найєм, Юлія Мостова, Тетяна Чорновол, нагороджували також журналістів з Азербайджану, Вірменії, білоруського публіциста і російський телеканал “Дождь”). У своїй лаудації я багато уваги присвятив особі Путіна і його агресії. Вважав це доречним, зважаючи на аудиторію і час. За протоколом після мого виступу мало б відбутися вручення нагород, всенародне братання і похід на фуршет. Аж раптом редактор “Дождя” Михайло Зигар просить слова, виходить до публіки і розповідає, що не розуміє, до чого тут Путін, коли вшановується праця журналістів: “Пан Андрухович вдається до таких маніпуляцій, що позаздрив би Дмітрій Кісєльов”. Це була жахлива філіпіка. Вже було вирішив, що, може, й справді мій виступ був некоректним, аж почув як вірменські журналісти коментують випад “Дождя”: “Русские – это безнадежно”.

– Помітно, що ваше ставлення до Порошенка змінювалося у бік критичного в період від президентських і до парламентських виборів. Минув рік, як оцінюєте його політику зараз?

– Якби схематично зобразити моє ставлення до Порошенка – це була б синусоїда. Гарячкував, бо був приголомшений першими Мінськими домовленостями і Законом про особливий статус. Заспокоювався, коли падала статистика наших втрат на фронті… Пояснював собі, що це був вимушений крок, легко обурюватися тому, хто не відповідає за смерть наших військових. Але, даруйте за популізм, не можу зрозуміти бізнесових інтересів президента і наявність заводів Roshen в Росії.

Порошенко наче розсудлива і розумна людина, для чого тоді розкидатися фразами на кшталт “вирішу кризу за тиждень”, “відвоюємо Крим”. Хотілося б, аби слова і дії президента були узгоджені, бо люди пам’ятають ці обіцянки, у них закрадається зневіра.

– Україна пережила дві революції. Що ще має зробити народ, аби країна стала якісно іншою?

– Хвилює, що високий рівень мобілізованості і самоорганізації українців зникає, як тільки завершується Майдан. У час, коли треба розійтися по домівках і ефективно працювати, наша самооцінка й позитивні якості кудись зникають, а діалоги змінюються на “ну що це за болото, та це не люди, а вівці та пристосуванці”… Мабуть, нам потрібно постійно сидіти на Майдані, аби вірити у себе. Як сказав колись Лесь Подерв’янський: “Майдан треба занести в Конституцію України”.

– Чи змінили свою давню думку стосовно того, що Донбас і Крим треба відпустити?

– Не треба нікого тримати. Ми не налагодимо стосунків, поки не з’ясуємо, чого насправді хочуть ці люди. Нехай буде незалежне опитування, референдум, але без волевиявлення людей донбаська проблема не буде вирішена.

– Чому не хочете іти в політику?

– По-перше, вірю у філософію Сковороди щодо “сродної праці”. Я – індивідуаліст, мені складно даються колективні дії, а політика передбачає роботу в команді. Належність до фракції передбачає бодай мінімальну, але обмеженість маневрів, висловлювань. По-друге, судження, мовляв, усе, що є у світі прекрасного, нехай іде в політику — жахливе. У країні повинен бути незалежний від політики пласт мислячих авторитетних людей, які впливають на політику посередньо — через судження. Їхня цінність у тому, що виступають не як політичний проект, кимось фінансований, і не мають амбіцій щодо захоплення влади.

Таким чином можна не те що перевиховати політичних негідників, але поставити під тиск обставин і мінімалізувати шкідливі маніпуляції з їхнього боку. Як було із законом про люстрацію: вони не хотіли його, але змушені були прий­няти закон, а вже потім шукати виходу із ситуації. Українські політики почали відчувати, як вони це називають, “тиск вулиці” (а насправді – тиск громадянської свідомості та думки).

– Якщо ми вже зачепили “сродну працю”, то чи цікавить вас ще жанр роману?

– Мене непокоїть це питання — чи напишу ще роман. Заспокоюю себе, що не маю часу, багато пересуваюся по світу і тому відкладаю його написання. Роман для мене – особливий процес і атмосфера, коли потрібно зупинитися, відмовитися від подорожей, відсторонитися від подій.

– Чи можна митців сприймати окремо від їхньої політичної позиції? Наприклад, слухати Бреговіча та дивитися фільми Кустуріци, незважаючи на те, що вони підтримують політику Путіна…

– Потрібно розглядати кожен окремий випадок. Наприклад, Кустуріца – переконаний антизахідник, що протягом останніх 15 років з головою пішов у заперечення всього американського та гасла “Геть колоніалізм!”. Його відносить до російського берега тому, що альтернативи немає. Кустуріца – ідеолог, його позиція осмислена. Тоді як Горан Бреговіч — піжон, якому кортить утнути щось незвичне. Думає, поїде у Севастополь і доведе, що люди люблять Бреговіча усюди. У Києві він би кричав “Слава Україні!”, а у Белграді запевняв би: “Я артист і не розуміюся на політиці!”. Ще треба брати до уваги специфіку теренів колишньої Югославії, де на українському боці Словенія і Хорватія, а решта — на російському. Коли я минулого року був у Сербії, то їхнє телебачення жваво розповідало, як “браве воїнство” так званих донбаських республік визволяє території від українських загарбників…

 

Розмовляла Олена Гутик

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Андрухович Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s