Сергій Василюк: Справжньої незалежності без «хунти» не буде

3 вересня 2014 р.

Сергій Василюк

«Сподіваюся, що мені новий альбом перестане подобатися»

 

 

 

Лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк відомий своїм шанувальникам не лише як музикант чи композитор — він ще й громадський діяч та політик. Сам же Сергій вважає себе громадянином, який не стоїть осторонь. «Сіль» розпитала музиканта про новий альбом, історію гурту, політику та те, що робить фронтмена «Тіні Сонця» щасливим.

 

 

Новий альбом «Грім в ковальні Бога» як публіка сприймає?

За сукупністю факторів можна сказати, що це альбом найкращий, хоча попередні не на багато від нього відстають. Там кожна пісня доволі хітова. Якісно записано, цілісний, концептуальний, як одна історія. Це наш перший альбом, створений на власній студії Івана Лузана. На той момент він з нами грав. Творчий, без нервів зроблений альбом. З душею, цим я завдячую й Івану Лузану. Він справді професіонал, дуже добре себе проявив і як співтворець цього альбому. Шкода, що інші фактори розвели наші дороги.

У попередніх альбомах я чимало чую недоліків. Хоча, наприклад, альбом «Полум’яна рута» і славиться своїми хітами: «Пісня чугайстра», «Козаки», «Слався, мати Русь», але якість запису значно поступається новому альбому. Водночас і в ньому достатньо добротних речей — «Ніколи не плач», «Коли на серці сумно», «Меч Арея»… ці пісні вже доволі відомі й улюблені. Взагалі, це поганий симптом для творчої людини, коли вона каже, що їй усе подобається. Сподіваюся, що через рік мені альбом перестане подобатись, і я стану  нормальною творчою особистістю, яка прагне більшого. І на новий альбом ми вже збираємо матеріал.

У мене завжди в резерві є чимало доробків, особливо якихось мелодій (я більше себе вважаю композитором), тексти мені нелегко даються, але, з іншої сторони, я їх уже добірно шліфую, щоб вони мене самого і по енергетиці, і по змісту проймали.

Сергій Василюк

Чому ваші дороги з Лузаном розійшлися?

Про це важко говорити, і ми вирішили не виносити це назовні. Тепер ми граємо з Юрком Миронцем (він зі «Шпилястих кобзарів»). Юрко дуже гарно влився в колектив,  подобається шанувальникам. У нього є свій стиль: в Івана він був більш готичний, а в Юрка — запальний, енергійний. Але так чи інакше, практично з усіма колишніми членами гурту ми лишилися в дуже добрих стосунках.

15-річчя гурту святкували?

В останній рік ми ні дні народження, ні річниці гурту не святкуємо — всі в собі. Можливо, це вплинула ситуація в країні, що якось не до святкувань. Може, внутрішня самокритика не дозволяє чомусь радіти. З цим ювілеєм нас привітало дуже багато шанувальників.

Звичайно, 15 років тому важко було сказати, що це був такий вже гурт, бо нас було лише двоє: я і мій брат Олексій Василюк. Ми просто замкнулися в коморі на старій ще квартирі та записали на магнітофон першу пісню, яку склав Олексій. По щирості, ця пісня не була хітовою, але це був певний крок — Олексій показав свою творчість. І ми вирішили, що вже не будемо перегравати інші гурти (найбільше грали старого «Скрябіна»), а будемо працювати над своїми піснями (у мене на той момент було чимало своїх текстів).

Олексій допоміг мені подолати внутрішній бар’єр, і я йому показав свою роботу «Моя дорога» (пісня увійшла в альбом «Святість віри»). Але тоді ми грати не вміли, я — на одній струні, Олексій грюкав по якихось коробках. Через рік долучився до гурту Андрій Безребрий (мій однокласник). І тоді ми почали грати в тандемі — я на гітарі, а він уже грав соляки. За два роки після створення гурту ми вже почали записуватися. Було кілька виступів у неповному складі. І 2005 року ми вийшли на сцену в повному складі й заграли «козацький рок». Тобто гурту повних 11 років, якщо по правді. Але 15 років тому ми зробили перший крок до його повноцінного створення.

Гурт «Тінь Сонця» на фестивалі «Ше.Fest»

 

«На сцену Помаранчевого майдану нас не пускали…»

Тяжко було розкрутитися?

Коли ми виступили в клубі «Барви» 2003 року, то багато людей поставилося до нас неоднозначно, дехто — доволі негативно, якось їх відштовхувала українська суть, бо ж було заведено співати або англійською, або російською. Але деякі організатори пророкували нам велике майбутнє. Почали з’являтися шанувальники.

Через рік після цього виступу ми зіграли в палаці культури КПІ, ще через півроку виграли гран-прі на фестивалі «Подих», а ще через рік видали наш перший альбом «Над Диким Полем».

Шкода, що нам так і не вдалося виступити на фестивалі «Рок-екзистенція», нас туди чомусь не брали. Так само нас не брали і на перший Майдан (2004—2005 рр.). Хоч перед самим Майданом ми брали участь у концерті «Авангард перемоги» на Контрактовій — ми його закривали, все було дуже феєрично, і люди прямо звідти пішли на Майдан, але на головну сцену нас не пускали. Нам було образливо, бо тоді вже існували і «Вільним небокраєм», і «Козача могила», «Гукає дикий вітер», і ми хотіли показати це тим, хто вийшов на Майдан зі схожими ідеями. Але нас сприймали, як якихось «надто радикально-українських», хоча в наших текстах не було ні пропаганди насильства, ні жодного слова про «смерть ворогам» чи чогось подібного.

Я вважаю «Тінь Сонця» доволі просвітницьким гуртом — ми співаємо про молодого українця, який пам’ятає своє коріння. У нас немає нічого такого радикального: ми згадуємо лише про «кайдани, які розірве Ненаситець» (найбільший Дніпровий поріг) — це такий символізм. Ми ніколи «неполіткоректними» не були, але все одно є такі люди, які бояться чогось бодай трішки по-справжньому українського, а не просто україномовного. Ми бачимо кожну націю зі своєю культурою, як квітку в красивому квітнику, хоча деяким політикам це, можливо, не подобалося, тому нас туди й не пускали. Цього року — звичайно, інша річ, ми були більш відомі. І я там виступав, і гурт «Тінь Сонця» теж.

Дуже багато шанувальників ставали й нашими друзями, колегами, допомагали нам в оформленні альбому, в організації концертів.

До Помаранчевої революції, як каже мій брат, ми справді очолювали цей рух — української патріотичної музики (просто про нас мало хто знав) — ми співпрацювали з різними громадськими організаціями, робили спільні концерти. І важливо, що дуже багато киян, російськомовних — українізувалися.

Гурт «Тінь Сонця» на фестивалі «Ше.Fest»

Чи є в гурту улюблене місто?

У Львові нас завжди класно сприймають. Там своєрідний прийом. У Дніпропетровську чи в Одесі — там інший прийом, але й на Сході всюди він дуже хороший. І, звичайно, Київ — бо це моя мала Батьківщина. І публіка мені рідніша, бо я сам киянин. Але особливо запам’яталися концерти в Запоріжжі, в Харкові — наскільки сильно нас там сприймають, це незабутньо. Цікаво було зіграти вперше в Кременчуці. Нас там знали менше, спочатку була прохолодна атмосфера, а потім вони втягнулися в наш творчий світ, і мені дуже сподобалося.

 

«Зрусифікований українець у Донецьку не відрізняється від зрусифікованого українця з Києва»

Як у Донецьку?

Гуртом ще не грали. Ще зіграємо. А я туди їздив 3—4 рази сольно. У кожному місті є свій слухач, який тебе чекає. Ватажком на Донеччині був і лишається Станіслав Федорчук, який приводив на мої концерти гарне коло своїх побратимів, і з ними завжди було приємно спілкуватися. Крім того, я минулої осені здійснив цілий тур Донеччиною, заїжджали в Краматорськ і в Горлівку, Маріуполь та Шахтарськ.

Українці з Донецька такі самі, як інші. Зрусифікований українець у Донецьку нічим не відрізняється від зрусифікованого українця з Києва. Українці всюди однакові. Просто за часів Радянського Союзу Донецьк дуже піддався ще й ментальній русифікації. Загалом там найпотужніше будували тип радянської людини і тому там важко, хоча українці там переважають.

Сергій Василюк

Як оцінюєш ситуацію в країні?

Справді, незалежну державу неможливо побудувати на початку без приходу «хунти». Доки не прийде силовий елемент, який буде здатен знешкодити всіх ворогів та зрадників — неможливо провести люстрацію, доки не буде цілеспрямованої співпраці верхівки нашої влади зі спецслужбами. Мені важко оцінювати роботу СБУ, бо там є різні люди, але очевидно, що далеко не всі там є патріоти України, а є залишки колишніх КГБістів, які, навпаки, працюють проти України як держави взагалі. Багато є військових, які є представниками класичної Червоної армії, і для них Україна — це щось чуже. Можливо, вони за ці 20 років і знищили нашу армію. І очільники нашої держави в цьому плані не дуже рішучі. І в теперішній ситуації нам немає на що інше сподіватися, ніж на героїчну боротьбу наших хлопців на Сході. Водночас доводиться сподіватися на якусь підтримку західних країн. Проте вони могли нам допомогти більше. Давно могли дуже серйозно заступитися за Україну, виходячи з Будапештського меморандуму, але вони цього не роблять. Це ще раз підтверджує, що Заходу ліпше мати терпимі стосунки з Росією, а заради України вони не будуть наражатися на неадекватність з російського боку. Росія тепер доволі потужний світовий гравець, і багато хто в ЄС та країнах НАТО не хоче з Росією воювати і наражати своїх громадян на цю війну. Відповідно вони бояться відкритого конфлікту.

У чому основна проблема українців, на твою думку?

Люстрація — це необхідна дія, щоб звільнити поле діяльності для нормальних, адекватних людей. Як у культурі, так і в інших сферах. Якщо ми хочемо проводити нормальну українізацію, то мають бути розумні для того діячі. Якщо ми хочемо зацікавити нашою культурою українських громадян, то маємо відповідно робити якісні телепередачі, фільми (документальні, художні), потрібні спеціалісти, які зможуть це зробити. Але поле для такої діяльності зайняте.

Гине українське село, селяни недостатньо принципові, щоб встати і сказати, що «ми не будемо продавати молоко за дві гривні, ми будемо продавати за п’ять». Відповідно в цьому має допомагати держава. Але для багатьох бізнесменів це буде невигідно, бо великий бізнес не зможе розкошувати, як нині. Але країні ж важливіше, щоб вижили селяни, а не одна бізнес-компанія. І коли цілими полями в цілих районах заправляє одна людина, використовуючи мінімум робочої сили, виснажуючи ґрунти, не дотримуючись системи сівозмін — вона губить наш чорнозем і нищить остаточні перспективи українського села. Те саме в промисловості… Не треба продавати сировину-напівфабрикат, треба створювати готовий товар в Україні.

Тому до влади мають прийти ті люди, які здатні подолати олігархію та корупцію. Наші громадяни мають працювати на користь нашої держави і отримувати за це собі на хліб.

Дайте можливість селянину працювати на Україну — і він буде працювати. Тому потрібні дуже серйозні кадрові зміни у верхівці, там не вистачає справді патріотів, які будуть відроджувати Україну. А це неможливо без люстрації, а люстрація неможлива без силового фактора і політичної волі президента.

У нинішній ситуації має статися якесь диво, щоб уперше в історії країни до влади прийшли патріоти і їм дали можливість працювати. Диво полягає в можливості пробитися крізь стіну кримінально-корупційної системи, крізь зневіру українців…

Чи відчув ти зміни після Євромайдану?

Принципових змін не відбулося, відбулися зміни, наприклад, губернаторів, але за великим рахунком чиновницький апарат по всій країні не змінився. Хтось із чиновників міг вийти з Партії регіонів і долучитися до якоїсь проукраїнської політичної сили, але їхнє єство не міняється, просто перефарбовується, і далі робить свою ганебну справу. То по суті вони не дають можливість Україні стати на ноги.

На жаль, наша революція по багатьох аспектах була непідготовленою. Вона була правильною, але справжня революція повинна готуватися так само, як свого часу це робила Організація українських націоналістів.

 

«Хочу, щоб закон у Києві був законом, а не формальністю»

Ти більше музикант чи політик?

Я більше Сергій Василюк.

А хто такий Сергій Василюк?

Він — українець, який має певний хист до написання пісень і певні знання, котрі він проявляє в громадсько-політичній площині. І на чомусь обмежуватись я не хочу.

Чому не вдалося перемогти на Кіровоградщині та київському окрузі?

Обидва рази зайняв «призове» місце, але… На Кіровоградщині можна було перемогти, проте не було достатньо людей, які могли би захистити волевиявлення громадян. Якби була трошки більша команда, було більше реклами і багатьох інших аспектів, які б забезпечили мені більшу впізнаваність і популярність на окрузі, я би переміг.

У Києві мені, відверто скажу, було певною мірою важче, бо я не є суто громадським діячем Києва, бо ніколи суто Києвом не опікувався. Ми проводили там різні суботники, вичищали Лису, Старокиївську гори, я брав участь у захисті архітектури міста, пам’яток, але саме на Печерську (Округ Сергія Василюка. — Прим. ред.) не мав особливої популярності. Тому перемогти за один місяць було б фантастикою.

Якби ти став міським головою — твої перші реформи.

Всіляко доклав зусиль, щоб закон у Києві був законом, а не формальністю. Відповідно я би посилив відповідальність наших громадян за той чи інший вчинок. Головне, що би хотів зробити для міста — це збереження його історичного обличчя. Збереження зелених зон та збільшення цих зон. І покращення благоустрою — у нас багато є такого абсурду та вседозволеності, що просто жах. Наприклад, у цивілізованому світі навіть мови не може бути про те, щоб на смузі руху громадського транспорту хтось паркувався. На це треба вводити величезні штрафи, щоб люди раз і назавжди від цього відучилися. І для цього потрібне верховенство закону. Якщо людина кидає недопалок не в призначене місце, а на зупинку чи дитячий майданчик — вона має бути дуже добре оштрафована, ніякої пощади не має бути.

Хочу, щоб Київ був красивим і шляхетним містом. А все інше, у тому числі в економічних питаннях, думаю, зможуть зробити гідні люди: це насамперед відродження наших великих промислових об’єктів. Це ж абсурд: на заводі «Арсенал» виготовляють скло для фотоапаратів, яке потім іде в Німеччину, там створюють гарні фотоапарати, а потім продають їх у нас набагато дорожче. Невже ми не можемо власні фотоапарати робити? Це один з маленьких прикладів, з яким я безпосередньо знайомий. Таких схожих прикладів у Києві — маса.

Але я не збираюся йти в мери.

Чи будеш балотуватися до Верховної Ради зараз?

Не факт. Побачимо.

Яким чином розвиватиметься твоя політична діяльність далі?

Я просто небайдужий громадянин, який робить своє чи то через партію, чи поза нею, чи то на концертах, чи на акціях. Зрештою, у військових частинах даючи концерти…

«Тінь Сонця»

Чи їздив гурт у Росію?

Торік їздили. Цього року — не варто.

Як там?

Класно! Багато людей їхало із Сибіру, з Челябінська, наприклад, щоб на нас подивитись. Гарно сприймали.

У гурту ж немає російських пісень?

Немає, але ми спеціально для виступу підготували російську народну пісню. Ми б її дуже хотіли записати… «Ой ты, степь широкая». Ми її робили у версії Кубанського народного хору (там керівник — українець).

Виступ був хороший. Але по дорозі нас і підрізали, і косо на нас дивилися, обурювалися, коли чули українську мову.

На жаль, багато росіян ведуться на путінську пропаганду. Нині я бачу слов’янське братерство без Росії… Хоча лишаються все одно адекватні росіяни, які нас слухають, поважають.

 

«Мені хочеться, щоб цей складний історичний момент українці пройшли гідно»

Якби не музика, то чим би ти жив?

Музика дала все в моєму житті… Найімовірніше, взявся б за історію, можливо — географію. Викладав би. Я й тепер інколи читаю лекції — в Могилянці, Острозькій академії.

Сергій Василюк з дружиною

Ти часто буваєш удома? Як до твоїх захоплень ставляться рідні, дружина?

Дуже добре, підтримують мене в усьому. З дружиною часто подорожуємо разом на мої концерти. Я радий, що в мене така родина. Але, звичайно, не вистачає часу, щоб проводити вечори в родинному колі. Проте намагаюся частіше бачитися з батьками, з бабусею у Василькові (вона в мене одна лишилася). Мені не завжди вдається приділяти достатньо часу рідним, це критикують, але ставляться із розумінням.

Про що ти мрієш?

Я хочу одного прекрасного дня на Кіровоградщині чи на Миколаївщині зустріти українського селянина, який мені скаже: «Я щасливий, що живу в Україні, я щасливий, що я селянин». Поїхати в Донецьк, зустріти шахтаря чи металурга, який скаже: «Я такий щасливий і гордий з того, що я українець». Зустріти творчу особистість, яка скаже: «Я радий, що я творю українське мистецтво і культуру».

Хочу, щоб мрії наших героїчних пращурів втілилося. А в нас з ними одна мрія — процвітаюча Україна, справді незалежна (не формально).

Надіюся, що я як музикант долучаюся до цієї справи.

Я чесно скажу, мені нині нецікаво виступати за кордоном, краще поїду до Жмеринки, до Глухова. Мені хочеться, щоб цей складний історичний момент українці пройшли гідно і вийшли з нього переможцями, єдиною родиною.

Ти вважаєш себе щасливою людиною?

Звичайно. Мені гріх скаржитися. Звісно, бувають складні моменти в житті. Деякі моменти мені треба пройти і подолати певні труднощі до щастя. Але я щасливий, що можу говорити те, що хочу — це справді щастя! А остаточно щасливим я буду через кілька десятків років, коли нарешті відчую, що прожив життя не даремно.

Фото автора та зі сторінки соцмережі Сергія Василюка

 

Залишити коментар

Filed under "Тінь сонця", Василюк Сергій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s