Галина Пагутяк, письменниця: Не дозволяю, аби світ мене змінював. Я – в опозиції до нього

16 січня 2014 р.

Її щирість могла б здивувати дитину, а глибина її одкровень – вразити кожного, хто прочитав, бодай, одну її книгу. Письменниця Галина Пагутяк, яка має звання наймістичнішого автора України, водночас є живою душею вічного Урожа, давнього Добромиля та невиплаканої Саліни. Душа, втілена в її творах, волає до нас вустами предків. І вони на сторінках її книг оживають. Не кожен письменник так правдиво, так безкомпромісно вміє розмовляти з Часом. Без демонізації, без осуду, без ярликів. А їй це вдається.

Лауреат Шевченківської премії (2010 р.) за книгу прози «Слуга з Добромиля» – Галина Пагутяк – розповіла читачам газети «Час і Події», чому не пішла в політику, чому Франко та Шевченко – не пророки, та чому на полицях українських книгарень так мало справді якісної літератури.

Пані Галино, ви пишете вже не перший рік. Пам’ятаєте, з чого починалася ваша письменницька дорога?

Я не вмію нічого більше робити, тільки писати. Ця «одержимість» словом у мене була з дитинства. Внутрішній вогонь допомагав мені переборювати всі труднощі, що поставали на моєму шляху. Думаю, дуже правильно сказано, що талант – це характер.
Галицьке виховання – дуже недемократичне. Знаю чимало людей, які могли щось зробити, і було таке бажання, але батьки їм не дозволили. Зламали їх як не опікою, то суворістю. Мене ж ніхто не міг зламати. Творчість вимагає жертв: мінімалізувати стосунки зі суспільством, навіть стати дещо асоціальною особистістю. Якщо письменник дуже комфортно почуває себе у суспільстві, значить, з ним щось негаразд. Він повинен бути альтернативою суспільству.

Згідно з однією з теорій, творчі люди є виразниками колективного підсвідомого. А ви як вважаєте?

Це залежить від складу мислення. У когось є наукове мислення, в когось – логічне. У мене, для прикладу, міфологічне мислення. Намагаюсь здобути знання, досвід заради того, щоб змінити ними світ. Але не дозволяю, аби світ мене змінював. Я – в опозиції до нього.

Письменник, поет має брати на себе місію провідника? Чи це нав’язана суспільством вимога?

Він має бути абсолютно щирим, абсолютно чесним, абсолютно правдивим. І більше жодних обов’язків перед суспільством він не повинен мати. Багато письменників є пророками, але вони про це навіть самі не знають. Письменник, якого називають пророком, або який сам так себе називає, як правило, є лжемесією.

А як же ті ж Шевченко, Франко?

Якби їм при житті сказали, що вони є пророками, вони б розсміялися. Вони були переконані, що роблять зовсім небагато. Це їх зробили пророками. Для того, щоб знищити, принизити. Велич цих людей полягає в тому, що всі вони були абсолютно правдивими та щирими в тому, що робили. Однак не вважали, що мають якусь місію. У них були справжня харизма та одержимість.

На вашу думку, якщо людина не виконує певну місію, покликання, це позначається на її житті?

Так, гвинтик випадає, і механізм вже не працює так, як слід. І навіть позначається на дітях цих людей. Важко, звичайно, знайти своє призначення. Я, коли виступаю перед дітьми у бібліотеках чи перед студентами, завжди кажу: «Ви знаєте, що можете бути отакими на зріст (духовний), припустимо, 1 м, але ви можете ще трішки підрости, щоб поставити ще вищу планку. Хай на 10 см. Тільки отоді ви себе реалізуєте. Через «не можу». Це – як знайти «камінь сили». Ідеш, падаєш з ніг, але проходиш ще п’ять метрів, і камінь, який ти підбираєш, стає твоїм «каменем сили». Отак і в творчості».

Коли читаєш ваші твори, уявляєш дуже ніжну, дуже делікатну жінку, але мені здається, що у вас сильний характер.

Звичайно, я – сильна. Все, що я досягнула в житті, це тільки всупереч усьому. Різко вирізнялася у школі, всюди. Хоча прекрасно ладнала з дітьми, мала повно друзів. Була заводіякою, шибеником, хоч і донькою директора школи.
Ніколи не використовувала «блати», хоч була членом Спілки письменників. Мовчки поїхала працювати вчителем у найглухіше село. Потім трішки викладала у приватній школі. Після чого зрозуміла, що краще підмітати вулиці (сміється – ред.). Хоча була дуже креативним учителем (викладала іноземну літературу), і діти мене обожнювали. Лише останні декілька років займаюся літературною діяльністю.
Працювала також у правозахисній організації, яка допомагає біженцям, доки ООН не припинило її фінансування. Завдяки цій роботі я написала «Писаря Східних Воріт Притулку». Прикро, що нині ООН перетворилася в якусь бюрократичну, абсолютно непотрібну структуру, яка не має жодного впливу на міжнародній арені.
Дуже сильно розчарувалася в людях, тому що бачила, куди би не пішла працювати, все закінчиться так само. Бо не зможу дивитися на кумівство, на корупцію, на ниці вчинки. Не можу працювати з нешляхетними людьми.
Свою доньку навчила не боятися. Це – найбільша моя заслуга. Вона ніколи не зробить якогось ницого вчинку. І при цьому є достатньо сильною, щоб чинити опір.

Як ви виховували свою доньку?

Ніколи її не принижувала, не казала їй, що вона погана. Це було дуже ліберальне виховання. Ніколи не повчала. Але найголовніше, щоб дитина не мала причин тобі брехати.

У ваших творах «Душа метелика» та «Ранок без вечора» дуже тісний зв’язок із природою.

Нічого дивного, адже я майже 35 років прожила в селі. У своєму Урежі, де є річка, поля, ліси, озера… Переконана, що долю людини формує ще й пейзаж. Після школи, поки була мала, завжди втікала на річку, а потім почала сама ходити до лісу. Рятувала пуголовків у пересохлих калюжах, спостерігала, як усе довкола росте. І одночасно читала книжки, зокрема, Франка, який завжди був дуже мені близьким, бо ж і народився в сусідньому селі. А «Робінзон Крузо», мабуть, найважливіша книга мого життя. Мій фантастичний роман «Господар» – це ж також робінзонада. Дуже люблю облаштовувати світ з нічого. Насправді мені дуже мало треба. Лише мінімальний побут.
Я пристосовувала світ до себе. Здебільшого, світ книжки. Оселялась у ньому – і все.

Українська література має шанс виробити своє власне обличчя?

Вона вже давно має власне обличчя. Але це обличчя намагається не помічати критика. Натомість, академічні літературознавці дуже добре знають, хто є хто. Про поетів я взагалі мовчу, бо у нас чудова поезія.

З молодих хто «вибруньковується»?

А «вибруньковуються» справді цікаві речі. Як би тільки їх не «відфутболювали» наші видавці… Та й критики не помічають молодих авторів. Якщо ті, звичайно, не «влазять» у якісь «тусівки». Такої паскудної критики, яка у нас є зараз, не пам’ятаю. А я вже 30 років у літературі! З’являється критик, а вже через місяць він «куплений». За мідяки.
Дуже перспективним письменником вважаю Петра Яценка. Про його першу і другу книжки навіть «пес не гавкнув». Критика просто не помітила. А він мені дуже близький за духом. Це дуже самобутній автор з власним упізнаваним стилем.
Чи візьмемо, до прикладу, Володимира Даниленка, в якого не все з творчого доробку рівноцінне, але який також є дуже талановитим письменником. Ним колись буде пишатися наша література. Анатолій Дністровий – теж цікавий письменник.

Зараз, здебільшого, «розкошує» масова література, детективи або т. зв. «жіноча» проза.

Якби то була якісна жіноча проза, але коли це написано безграмотно, коли це – плагіат… Скільки плагіаторів у нас спіймали за руку в літературі? Чимало Але всі вони й далі продовжують писати й повчати інших. Якби в іншій країні письменника спіймали на плагіаті, йому б назавжди закрили дорогу в літературу. А у нас – роби що хочеш, видавай, що хочеш, і ти – успішний. Кради в Стівена Кінга, кради в Лавкрафта, вставляй цілі сторінки з Вікіпедії… Чим більше ганьби – тим більше тобі заздрять.
А чи варто взагалі писати такі жахи, трилери? Адже ви самі казали, що Слово змінює світ.
Найбільше зіпсувати світ можна низькопробним протермінованим продуктом. Оцим можна «отруїтися».
Можна писати еротичні романи. Можна дозувати і лайливі слова, але в розумних межах. Але ж не перетворювати літературу у струмок помиїв! Молоді письменники думають, що завдяки епатажу, порнографічним сценам, сценам насильства чи елементарним крадіжкам в інших авторів можна здобути успіх. Так, успіх справді можна здобути, але він не буде тривким. Треба обирати між тим, щоб бути не популярним, але добрим письменником, або бути популярним і бути поганим письменником.
Покоління, котре зі мною увійшло в літературу – Андрухович, Забужко, Іван Малкович – це сильні письменники. Вони відповідально ставляться до того, що вони пишуть, не дозволяють собі «халтури», на відміну від їхніх епігонів.

Чи справді більшість ваших творів написані слідами сновидінь?

Коли людина ізольована від іншого світу, на неї той світ не впливає. Наприклад, на акторів на сцені зовнішнє середовище не має впливу. Вони здатні існувати, як у коконі, всередині якого створюють свій світ. Його ж вони транслюють назовні. Тому деякі з моїх творів схожі на сон. Насправді це був не сон, а образ із підсвідомості. Я вже налаштувала себе так, що перед тим, як сідати писати якусь велику річ, перші рядки мають мені приснитися.

Лотман свого часу писав, що жерці шаманських культур були здатні контролювати свої сни.

Ні, мої сни – як сни на замовлення. Треба лише задати тему. Але контролювати сни інколи мені таки вдається. У моїй повісті «Записки білого пташка» йдеться про контроль над снами. Нібито, є такий білий пташок, який влітає у сни і рятує дитину над прірвою, вбивць зупиняє… Це – моя найбільш містична річ. Перша, до речі, яку я написала, коли оселилася у Львові.

А «Слуга з Добромиля» – хіба не містичний твір?

Тут та сама історія. У мене вже у голові крутилася ідея. Я їхала в потязі, дрімала… І раптом у голові виринула фраза: «Пан слуга з Добромиля». До речі, пан слуга – то була посада, представник магната, який був у кожному селі. «Мій» же слуга представляє господаря з вищих світів.

Ви писали, що є нащадком Цепешів, давнього роду.

Басарабів! Цепеш – це прізвисько, Дракула у масовій культурі.
Справжнє його ім’я було Владислав ІІІ Басараб. А Цепеш і Дракула – то вже пізніші прізвиська, причому, негативні. Мама, в дівоцтві Басараб, згадувала, що наш рід – із молдаван, колись був дуже багатим і шанованим. Басараби, молдавські господарі, володіли солеварнями в Галичині.

А ви вірите у речі, про які не говорять офіційно?

Вірю. Але справа у тому, що те, що називають надприродними здібностями – це елементарна людська чутливість до природи, до всього. Людина так зливається з природою, що здатна змінювати стихію собі на користь. Я знаю, як можна викликати вітер. Була свідком, як його викликали, щоб завадити мені вийти з хати, коли я відвідала чужу територію. Знаю, що можна наслати пошесть на тварин, на рослин, змінити погоду. Це все – реально!

Чи не думали ви податися у політику?

Політика і мистецтво – речі несумісні.

А як же Марія Матіос, яка є нардепом і успішною письменницею?

Подивимося, хто кого перетягне. Або її з’їсть політика, або навпаки. Вважаю, вона вчинила вельми необачно.
Але ж, аби щось змінити, у політику мають прийти високодуховні люди.
Але не митці. Митцям у політиці нема що робити. У нас вже були письменники-політики, які нічого не змогли вдіяти з колишніми вбивцями, а тепер – корупціонерами. А талант, який мали, спалили у політичній боротьбі. Те саме чекає і на Марію Матіос, якщо вона вчасно звідти не піде.
Головне для письменника – не продаватися жодній владі. У нього, навіть якщо стає опозиційним політиком, є ймовірність з часом стати тією самою владою. А влада в Україні розтліває.
Таких харизматичних політиків, які були колись, які ходили голі-босі, як от Голда Майєр, зараз нема. Вона мала лише дві сукні, коли будувала Ізраїль! І створила потужну державу. У нас, натомість, немає жодного політика, який би був аскетом і не користувався привілеями!

Але ж у політиці мають бути достойні люди. Хто вони?

Це мають бути люди соціально активні й непідкупні. Немає значення, хто вони за фахом. Хоча, мені здається, що політик – це, насамперед, професія. На неї треба вчитися. На першому етапі важливі не так професійні риси, як здатність об’єднати народ довкола суспільно-корисного проекту. Нашому народові після стількох років обдурювання, брехні і фальші потрібен дуже харизматичний лідер.

Вірите, що така людина прийде?

Думаю, так. Прийшов же новий Папа Римський, який прийняв обітницю бідності і почав наводити порядок у своєму «королівстві». Не належу до римо-католиків (я, взагалі, – агностик), але мене тішить, коли на тлі тих усіх гундяєвих, наших розбещених патріархів з’являється така скромна людина, яка їздить на роботу автобусом.

 

 

 

 

Розмовляла  Зоряна Франко, Львів. Спеціально для «Час і Події»

 

 

 

Джерело: Час і події