Наталка Бабіна: Берестейщина є кавалком українського материка

23 грудня 2013 р.

Наталка Бабіна. Фото з сайту euroradio.fm

 

Народжена у сільці Заказанка під Брестом білоруська письменниця Наталка Бабіна нарешті прийшла до своєї другої вітчизни: в Україні видано її книгу «Рибгород» (оригінальна назва «Рыбін горад»). В інтерв’ю газеті українців Польщі «Наше слово» Бабіна визнала: «Коли я зрозуміла, що я українка, все стало на своє місце», — її шлях до українськості не був простий, а більшість україномовних мешканців Берестейщини про власний шлях навіть не замислюються. Що не заважало Бабіній написати про них книгу, а ще про бандитську владу, котра в Білорусі не так вже далеко відбігла від нинішньої української.

Про книгу, про фільм який планується зняти за його мотивами, про те що буде з Берестейщиною і культурним обміном між Україною та Білоруссю говоримо з нашою землячкою з Мінська.

Наталка Бабіна з дочкою. Фото з архіву письменниці

Наталка Бабіна з дочкою. Фото з архіву письменниці

— В Україні дуже мало знають про вашу малу батьківщину, Берестейщину. Вона видозмінюється разом із вами – в радянські часи вона була одна, на зламі 1980-1990-х інша, за Лукашенка третя. Чи можуть відчути сучасні українці, приїхавши на Берестейщину, її зв’язок з Україною?
– Берестейщина є кавалком українського материка, відірваним від нього в 1939 році. Наша говірка, на думку таких відомих авторитетних дослідників, як Нікіта Толстой, є вельми старою архаїчною і чистою українською говіркою. Але після того, як нас прилучили до Білорусі, вона перестала розвиватися. В той час, коли загал української мови ставав сучаснішим, ми залишилися на тому рівні мови, що існував на 1939 рік. Говірка піддається досить сильному пресу русифікації. Ви-те чуєте мою мову, я білорусам кажу: хто вуха має той чує, якою я мовою говору. Але так чи інакше мова Берестейщини не є сучасною українською. І якщо хтось із українців приїжджає, то він хоч і чує українську мову, але дуже зрусифіковану. У мові простої людини на три українські слова буде одне російське.

На території Берестейщини немає жодної школи, жодного класу, жодного факультативу, де би людей вчили українській мові, їхній рідній. Звісно, це феномен, що при всьому тому берестейці не відрікаються від своїх коренів, своєї говірки. Більше того, цим літом я познайомилася із кількома людьми, які пишуть своїми говірками, і то не тільки старші, чи люди мого покоління, а й молодь. І для мене це досить оптимістичний показник, я вельми цьому рада.

Я входжу до складу Союзу білоруських письменників, і цього роки вийшла до керівництва із пропозицією, аби утворити секцію українськомовних літераторів Берестейщини. Мене тішить, що мені пішли назустріч, і я буду займатися організацією цієї секції просто зараз. Уже спілкувалася із людьми котрі згодні туди увійти, і намагатимусь розвивати явище писання рідною говіркою.

Наталка Бабіна, Рибгород /Пер. із білорус. Божени Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013

Наталка Бабіна, Рибгород /Пер. із білорус. Божени Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013

— Тобто Дмитро Фальківський, Остап Лапський, Наталка Бабіна – не остання в цьому переліку?
— Богу дякувати, ні. Думаю, що це феномен нашої нації, українськості, що ми тримаємося за своє до останнього.

— Що для вас теперішній Брест, важко його назвати Берестям чи Брест-Литовськом..?
— Брест треба бачити на власні очі – приїжджайте. Сучасний Брест лучить риси різних народів. Досі в ньому це присутнє. Якщо йти Брестом, то насамперед почуєте російську мову, вона домінує, але ви-те почуєте й українськую мову, бо люди в селах говорять по-своєму, можна почути польську мову, бо в місті є велика діаспора поляків. Білоруську також можна почути, бо в Бресті є прошарок тих, хто усвідомлює себе білорусами і всюди свідомо вживають білоруську. Їх правда немніго, але вони є. Брест з вигляду – сучасне європейське місто.

Історія Бреста трагічна і драматична. Від старого Бреста нічого не заховалося, старий Брест був там де теперечка Берестейська фортеця. Коли царська влада в 1863 році почала її будувати, всіх людей звідти виселили, а під час Другої світової війни все було зруйновано дощенту, від старого міста не зосталося жодного будинку. Проте цікавість до історії в берестейців є. Знаю, що існує проект відновлення старого міста, і я цю ідею підтримую – щось краще, ніж нічого. Хоч ці будинки не будуть автентичні, але свідчитимуть про інтерес до минулого. З місяць тому я мала зустріч зі студентами І курсу Берестейського педагогічного університету – з істориками і філологами білоруської філології (ще донедавна була україністика, але її скасовано). Я була позитивно вражена, як ця молодь, котра на перший погляд більш цинічна і практична, як вони вдумливо і з розумом підходять до історії свого міста. Як вони сприймали мою українську мову, як вони сприймали мою білоруську мову. Видно, що їм це не байдуже.

Наталка Бабіна. Фото з сайту nn.by

Фото з сайту nn.by

— Ваш роман «Рыбін горад» в оригіналі тримовний: місцеві з берестейського Полісся говорять українською говіркою, влада російською, ви пишете українською. Як роман сприйняли в Білорусі? Чи великий був наклад і чи перевидавали його в Білорусі?
— Білоруською мовою було два видання. Перше «тарашкевицею» [аналог української «скрипниківки» — Ред.], котрий краще передає особливості мови. Друге видання «наркомівкою», шкільним правописом. Обидва видання розійшлися, тобто можна сказати, що успіх був. Думаю вже перевидати втретє. Іншими мовами видавався в Польщі, в Україні і в Англії. Себто розголос присутній.

Якщо говорити по змісту, то і українські, й білоруські рецензенти більше звертають увагу на політичні моменти, перегукування з політичною ситуацією. Поляки акцентували на філософських моментах, пошуках людиною свого коріння. Нас більше хвилює проблема бандитської влади, фальсифікацій на виборах, неповаги влади до людей.

4

— Ви — білоруська письменниця, досить критична до пануючого режиму, ваш брат Андрій Динько очолює одну з найкращих газет «Наша ніва». Водночас ви вважаєте, що можна бути етнічним українцем і політичним білорусом водночас: таку поставу часто не сприймають свідомі білоруси, їм хочеться аби здравомислячі люди були в усьому білорусами.
— Я людина досить вперта, і це вочевидь таки українська риса. Якщо я вважаю, що права, то я про це буду наголошувати постійно. Я би поділила це питання на дві частини. По-перше, як ставиться влада. Владі насамперед узагалі тут не треба: а) білоруси; б) ні українці, ні поляки, ні навіть росіяни. Їй потрібні люди без хребта, люди без національності, які б задовольнялися чаркою і шкваркою, а не перешкоджали тій владі робити своє, а саме збагачуватися. Тому влада активно протидіє будь-яким проявам формування національних рис на території Білорусі. Із владою все зрозуміло.

Натомість якщо говорити про громаду, свідомих білорусів – багато хто розуміє цю проблему. Що коли не піклуватися про українськість на Берестейщині, то там буде російськомовний анклав, розсадник анаціональності. Але є й такі, котрі вважають що визнавати український характер Берестейщини рівнозначно зашкодити білоруській ідеї. Доходило до смішного, кажуть мені: «Я бувала на Малоритчині [південно-західний регіон Брестської області, поміж Волинською областю України та Північним Підляшшям у Польщі – ред.], там ніхто по-українськи не говорить!». Навіть якісь погрози в мою адресу висловлювали. А я ж не одна така – окрім мене є українське товариство в Бресті, в Барановичах, є в Пінську спільнота. Вони доводять своє, і що з нами, з цією проблемою треба рахуватися, а в стратегічному плані – на неї опиратися.

Фото з сайту inspired.com.ua

Фото з сайту inspired.com.ua

— Вам належить фраза: «Аби зробити Берестейщину білоруською, варто визнати її український характер». Що ви під цим розумієте?
— Я чую від білорусів, що, мовляв, я хочу приєднати Берестейщину до України. Але я ж не вар’ятка й мені про жодні переноси кордонів не йдеться. Але ми, як і кожна національна меншина, маємо право на національну автономію. Якщо нам у цьому праві відмовляють, нічого доброго з того не вийде: Берестейщина буде совєтська.

— Чи вірите ви в те, що фільм який невдовзі зніматиметься за «Рибгородом», передасть ту атмосферу часу місця і простору, яку відчували ви при написанні цього твору?
— Я сама дописую сценарій, і в ньому зберігаю багатомовність тексту. Фільм для мене досить вагома подія, його готується знімати міжнародна група кінематографістів, у котрій присутня білоруська і польська складові (продюсер польський, режисер білоруський). Особисто я би хотіла, аби теж певним чином долучилася українська сторона. Ставлю собі це за завдання – таку сторону знайти.

6

— Після того, як ваш роман перевидали в Україні, ви приїжджали до Львова на його презентацію. Що змінилося у вашому ставленні до України, її сприйнятті, і чи отримали ви хоч якесь почуття сатисфакції, визнання від України?
— Коли я приїжджаю в Україну, відчуваю таке почуття полегшення, гордості за Україну, що мені вже й не треба, аби про мене там говорили і мене визнавали. Для мене Україна напевно, як мати: хоч би що було з Берестейщиною, а може бути по-різному, але ніде не подінеться Україна. Вона відбулася як незалежна держава, нікуди не подінеться українська мова. З Україною у мене, як у героїв казок, котрі припадають до джерела, аби набратися сил, щоб боротися далі. Так і зі мною під час цих приїздів. Набираюся сил, щоб жити й воювати.

Події, що відбуваються нині в Україні, для білорусів мають вельми велике значення. Так само для українців Берестейщини: у мене є друзі-берестейці, котрі їздили на Майдан. Кажуть, що дивляться постійно українські канали, й те, як люди борються за своє, як народ може змусити себе поважати. Повірте мені, для нас, берестейців, це важливо – і хоч би чим це закінчилося, я впевнена, що люди таки настоять на своєму. У вас є головне: ви-те нація, а я при вас.

Фото з сайту nv-online.info

Фото з сайту nv-online.info

— Мені колись білоруська знайома сказала: вам, українці, добре, бо вас багато. Чи в тому проблема білорусів, що їх менше?
— Якби я знала відповідь на це питання… Щось у цьому, звісно, є: з тих 9 мільйонів білорусів може третя частина справжні білоруси, а решта – заїжджі, або теж такі, як ми, берестейці, а нас близько мільйона. Не хочу множити стереотипи, що, мовляв, білоруси помірковані, що вони боязливі – це не так. Я знаю мніго людей, розумних, хоробрих і впертих – у хорошому сенсі цих слів. Треба напевно, щоб минув певний час. Українці як нація сформувалися швидше, білоруси зараз цей шлях ще проходять. Важливо нам, білорусам, не опускати рук і робити, що кожен вміє й може.

— Чим відрізняється літературний процес в Україні та в Білорусі? У мене нерідко складалося враження, що білоруська культура через те що її заганяють у підпілля, креативніша та загартованіша…
— Львівський книжковий форум справив на мене величезне враження. Власне, кількістю українських інтелектуалів, тим корпусом людей, котрі пишуть на таку різну тематику, виходить стільки книжок. У Білорусі, з одного боку, культура дуже цікава, є талановиті люди, талановиті твори. З іншого, не покидає думка про те, і нехай мене правильно зрозуміють мої білоруські колеги, ми тут набагато менш інтенсивніше працюємо, ніж українські літератори й музики. У 2013 році вийшло тільки два білоруські романи. Я собі також постійно кажу: більше працювати!

Мені імпонує українська сучасна література, я би дуже хотіла, щоб поміж українськими та білоруськими літераторами була глибша взаємодія. Мені самій хочеться перекладати. Приміром, моя улюблена українська письменниця Марія Матіос у Білорусі майже не відома, а я переконана, що її творчість тут би мала свій відгук. Планую найближчим часом перекласти її останній роман «Черевички Божої Матері», думаю, білорусам варто з ним ознайомитися. Поки що процес взаємного перекладання не інтенсивний. Чула, що до 200-річчя Тараса Шевченка деякі твори перекладуть і видадуть.

Фото з сайту livelib.ru

Фото з сайту livelib.ru

— Нотка стереотипу: чи можливо в Білорусі видати книжку Марії Матіос? Чи є для цього кошти, видавництво, мережа розповсюдження?
— Звісно, можна, якщо цим займатися. Є приватні видавництва, розвинені чи дрібніші, прошу дуже. Що такого в книжках Матіос, щоб вона була тут заборонена? Інша річ, що дійсно гайки закручують. Ось нещодавно у видавництва «ЛогвінаЎ» , котре видало чимало білоруськомовної літератури, просто відібрали ліцензію. Але час не спинити, і люди займаються своєю справою. Не можна скласти руки й сказати: ось такі обставини і я нічого вже робити не буду. Головне – знаходити можливості.

 

 

Розмовляв Роман Кабачій

Джерело: ЛітАкцент

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s