19 лютого, 2013 р.
Творчість Анни Шевченко, британської письменниці українського походження, західні літературні критики визначають по-різному. Її роман «Спадок» про змагання різних держав за спадщину гетьмана Полуботка французи вважають детективом, британці – родинною сагою, німці – політичним трилером, американці – шпигунською історією.
Сама ж Анна каже, що писала про Україну, про століття поневірянь та боротьби за власну ідентичність.
У. Т.: Пані Анно, чи багато в Британії письменників, які пишуть на українські теми?
– Виходять переважно публіцистичні твори на політичні теми, публікується чимало досліджень про геополітичний вибір України. Проте це не романи. Англійською вийшла цікава книжка «Одеські наречені» Джанет Скеслейн Чарльз, авторки з Нової Зеландії. Вона дуже добре відобразила той час, події, що відбувалися в Одесі між перебудовою та незалежністю. Надзвичайно цікавий погляд іноземки на наші реалії. Крім неї англійською про сучасну Україну вийшли романи Андрія Куркова, Марини Левицької, моя книжка і, мабуть, усе, наскільки я знаю.
У. Т.: «Спадок» – ваш перший роман?
– Так, а загалом найпершою моє книжкою був короткий довідник по Україні, але з погляду українського менталітету. То був 2005 рік. Я погодилася, бо в такий спосіб Україна потрапляла в серію книжок про різні країни світу. Потім, зовсім випадково, моя бабуся дала мені почитати щоденники діда – історика та дисидента. Читати було дуже боляче, і бабуся порадила: «Хочеш залишити якусь пам’ять про діда – напиши історію про всі ці справи. Нехай тепер то буде роман». Я тоді була вагітна. Ходила, чекала дитину і «виношувала» роман. Проте загалом робота над «Спадком» тривала 12 років.
У. Т.: Розкажіть про долю вашого діда Федора Шевченка.
– Сумна доля! Доля інтелігента 1970-х років. Він був фаховим істориком, директором Інституту археології. Написав правду про Грушевського, але в той час, коли це було заборонено. Робив дослідження про українських козаків, редагував «Радянську енциклопедію»… Був дуже різнобічною, талановитою людиною, його знали у світі. І це не сподобалося. Пішли анонімки, його скрізь зняли. То був 1972 рік. Тоді ж заарештували Івана Дзюбу, почалися гоніння на Дмитра Павличка. Найприкріше те, що дід стільки міг сказати, але не сказав. Це й був мій основний поштовх, щоб написати роман, доробити розпочате. Уже після перебудови його запросили до Академії наук розповісти про Грушевського. Народу зібралося стільки, що аж у дверях стояли. І він побоявся сказати правду. Його настільки зламала ця система, що не зміг. То стало моїм найбільшим болем. Мої дід і бабуся – персонажі «Спадку». Книжка вийшла з присвятою їхній пам’яті.
У. Т.: Ви зараховуєте себе до серйозних чи масових письменників? І чи погоджуєтеся в принципі розподіляти прозу на масову та інтелектуальну?
– Не вважаю себе письменницею. Я людина, яка розповідає історії. Для мене все відбувається, ніби у фільмі. Через різні історії з України хочу донести її історію до масового читача. Не те щоб я не поважала глибоку інтелектуальну прозу, просто не певна, що можу це зробити. До речі, на написання книжок мене надихнула шестирічна сусідська дівчинка. Я завозила її до школи разом із моєю донькою, і вона мені щодня давала три слова, за якими я мусила скласти оповідання. Часу було 20 хвилин, які забирала дорога до школи. Вона мене весь час редагувала. І лише через півроку сказала: «А тепер ти можеш подумати про те, щоб справді писати книжки».
У. Т.: Але ви все ж таки не казкарка, а радше автор детективів на історичні теми…
– Основний принцип моїх книжок – пояснити, що історія вміє мститися. Коли з нею поводяться необережно, вона негативно позначається на сучасності. Наступна моя книжка про секрети Ялтинської конференції. Це документи, про які ми не знаємо. Я працювала і в британських архівах, і в США, і в Лівадії, зустрічалася з людьми… Справді, там є секрети. Та інформація, яка випливе, зокрема, завдяки моїй книжці, збентежить певне коло людей. Але не знати її ще небезпечніше.
У. Т.: Ви вважаєте оповідання історій відповідальною справою?
– Безперечно. Я її відчуваю на сто відсотків. Відповідальність шалена.
У. Т.: Українські письменники на Заході сприймаються як екзотика чи як частина європейської літератури?
– Однозначно як екзотика. І це дуже прикро. Відчуваю це на собі. Сприймається українська література як щось нове, як невідомий світ. Нещодавно робила на ВВС програму: подорож до Криму, Росії та Далекого Сходу. Мене запросили говорити про другу книжку, присвячену Ялтинській конференції, і я погодилася на участь лише для того, щоб розповісти про Україну. Була здивована, що її в проекті програми взагалі не згадували.
У. Т.: Хто з українських авторів потенційно міг би вписатися в тренди, що популярні нині в Британії?
– Марина та Сергій Дяченки. Похмура, химерна фантастика – це те, що англійцям дуже цікаво. Можуть знайти свого читача темні детективи. Згадайте всі ці популярні скандинавські романи. Добре вписується Курков – його іронію, сарказм і сюрреалізм британці люблять та чудово розуміють.
У. Т.: Наскільки ваші книжки стають місточками, провідниками або й складовими творення українського іміджу на Заході?
– Якщо казати про роман «Спадок», я думаю, що контакт спрацював. Цьому сприяла детективна фабула. Також сюжет: пошук скарбів – то вічна тема, її всі розуміють. Через цю фабулу я хотіла донести читачеві українську історію. Коли одна з британських газет написала, що «Шевченко склала блискавичний курс української історії», я відчула, що мене зрозуміли правильно. Це й було моєю метою.
У. Т.: А якими бачать українців британці? Чим відома Україна?
– Три кити: Чорнобиль, Андрій Шевченко та шахти. Це прикро, але так є. Влітку здійнялася хвиля дуже негативного піару напередодні Євро-2012, преса багато пише про нескінченні українські проблеми в політиці. Але що приємно: люди добре зрозуміли, що Україна – окрема держава. Років десять тому досить часто не розрізняли, де Україна, а де Росія.
У. Т.: Отже, за вашими спостереженнями, український дискурс на європейських теренах, попри всі проблеми, рухається по висхідній?
– Я думаю, що так. Приміром, на Фестивалі європейських літератур у місті Коньяк до мене підходило багато французів, які цікавилися не лише літературою, а й Україною, її історією. Причому різними аспектами – від козацтва до Чорнобиля. Круглий стіл на історичні теми зібрав повний зал французів на 120 або й більше місць. І запитання, і коментарі були суто французькі. Освічені люди хотіли вдосконалити свою культуру.
У. Т.: Ваші книжки перекладені українською?
– Обидві художні поки що ні. Перша, «Спадок», вийшла у 12 країнах світу. Можливо, з’явиться й в Україні наступного року. Звісно, я дуже хотіла б, щоб мої книжки прийшли до українського читача.
Автор: Алла Лазарева
Інтерв'ю з України 