Підприємець і меценат Владислав Кириченко: «Україна не відбулася тому, що в нас немає інтелектуальної еліти, яку можна назвати совістю нації»

Лідія Суржик «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012, 19:25

 

Об’єктивка DT.UA

Владислав КИРИЧЕНКО народився 1969 р. у м. Горлівка Донецької області. 1992 р. закінчив біологічний факультет Московського університету ім. М.Ломоносова, 2005 р. — Master of Business Administration Вищої школи економіки в Москві. Засновник біотехнологічного товариства «Хелікон» (Helicon), що є лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології. Фінансував українську недільну школу в Москві, рок-фестивалі в Україні, низку інших культурно-освітніх проектів. Налагодив випуск аудіокниг. На сьогодні «Наш формат» — найбільший інтернет-магазин українського контенту (книжки, музика, фільми, сувеніри, одяг з українською символікою).

2007 р. став засновником Українського наукового клубу, що гуртує українських учених світового рівня. Тоді ж долучився до створення гуманітарно-інвестиційного проекту «Хмелева», реалізує цілу низку соціальних проектів.

Сім років тому В.Кириченко повернувся з Росії, де мав успішний бізнес. На потужній хвилі духовного піднесення, генерованій Помаранчевою революцією, до України прихилилося немало українців, які вже змогли реалізувати себе за кордоном. Хтось відмовився від наукової кар’єри, щоб розбудовувати «український Гарвард», хтось сподівався, що мине небагато часу, і в нас буде коли не Південна Корея, то хоча б Польща. На жаль, чимало тих, хто щиро прагнув своїми знаннями та вмінням прислужитися Вітчизні, переживши гірке розчарування, згодом знову подалися за кордон. Владові Кириченку, схоже, про виїзд думати ніколи — розгорнув в Україні таку бурхливу діяльність, стільки оригінальних проектів започаткував, що навіть подив бере, як усе це вдається одній людині. Втім, на його переконання, сильна людина, на противагу слабкій, реагує на виклики не впадаючи в депресію, а отримуючи здоровий драйв, сплеск творчої енергії. 

Окремі судження мого співрозмовника можуть бути сприйняті як спірні, а то й неприйнятні. Відвертий, експресивний, іронічний, часом — гротескно-саркастичний в оцінках (подій, явищ, людей). Втім, різкі закиди у бік співвітчизників можуть слугувати свого роду подразником, закликом до дискусії, крижаним душем для тих, хто зневірився і занепав духом. 

— Пане Владиславе, традиційно День Незалежності — загальнодержавне свято, з кількома вихідними, парадом вишиванок. Щоправда, народ «святкує» його переважно на городах, копає картоплю та лає владу. Загалом, у суспільстві панують занепадницькі настрої…

— Хоч як це прикро, однак те, що в нас створено за два десятиліття, не можна назвати незалежною державою, це — квазідержава… Україна не відбулася з ряду причин, і найголовніша з них — у нас немає національної еліти, того інтелектуального прошарку в суспільстві, який можна назвати совістю нації. У нас традиційно відсутній прошарок, який генерував би еліту. І в цьому наша найбільша трагедія.

Історично українцям випав шанс створити власну державу. А ми так бездарно ним розпорядилися… Ізраїльтяни дві тисячі років чекали такого шансу. Вони кажуть: «Усе, що в нас цінне, — між вухами». Тобто здобутки, статки, компетенції — все це за рахунок інтелектуальних потуг. В українців, схоже, усі проблеми — між вухами. Тоді, коли інші країни й народи на бідних ґрунтах училися будувати індустріальне суспільство, українці, завдяки тому, що мали родючі ґрунти, виживали собі на хуторах, і це наклало відбиток на ментальність. «Нащо дітям та наука? Треба мати господарство — коней, корову, город». Пристосуванство і життя на хуторах породило особливий вид індивідуалізму: якщо американці — індивідуалісти конструктивні, то для нашого індивідуалізму навіть важко знайти визначення, але деякі його прояви я називаю рагулізмом, або жлобізмом.

Деградація охопила всі верстви населення. Соціальна поведінка більшості людей відповідає найнижчому рівню матриці Маслоу (ієрархічна система потреб людини, складена американським психологом. — Авт.). В її основі (найнижчий рівень) — елементарні фізіологічні потреби (їжа, одяг, житло), тоді як більш високі індивідуальні запити (самовираження, визнання) перебувають на вершині цієї ієрархії (чи піраміди). Більшість населення України переймається лише фізіологічними потребами, тобто соціальна поведінка переважної частини соціуму ближча до поведінки тварин, аніж, приміром, до поведінки свідомого громадянина європейської країни. Українці — мабуть, найбільша в історії білої цивілізації популяція з повністю деградованими соціальними комунікаціями.

Нація, яка вижила завдяки редукції соціальних чеснот — честі, совісті, моралі, креативу…

— Щодо чеснот. У суспільстві, де честь і совість не варті щербатого шеляга, ці морально-етичні категорії втрачають свою соціальну цінність. Багато хто вже сприймає як норму те, що все можна купити — довідку, диплом, дисертацію, посаду, місце в парламенті… 

— У нас заведено кивати на владу — мовляв, риба псується з голови. А ця наша так звана еліта звідки з’явилася? Чи не з того самого народу? Який народ — такі й обранці. Ми пожинаємо плоди тієї суспільної моралі, точніше — її відсутності, яка сформувала вже не одне покоління українців. Простий приклад. Фермер садить 30 гектарів кукурудзи і змушений потім сидіти в ній та відганяти селян, щоб не викошували. На колгоспному полі крали всі, і це, з погляду суспільної моралі, вважалося нормальним. Християнську мораль зруйнували, а нова не сформувалася. Ось і маємо суспільство без моралі.

Я багато читав і думав над цими питаннями. Десять років у мене пішло на дослідження України через різні проекти — гуманітарні, бізнесові, соціальні. Спектр спілкування в мене дуже широкий — від сільського магазину до вищих владних структур. У чому я переконався остаточно — людина, котра має здібності і високу кваліфікацію, може реалізуватися в Америці, Німеччині чи будь-якій іншій країні. В Україні в теперішній «системі координат» вона нічого не зможе зробити. У нас є олігархи, сировинний ринок, селяни та прошарок тих, хто обслуговує олігархів, — ось і все. Тобто типова Колумбія.

Для мене найболючіше усвідомлювати, що Україна так і залишиться сировинним придатком…

— Але ж ви, певне, знаєте, що В.Янукович заявив про амбітну мету: до 2020 року Україна має ввійти до двадцятки економічно розвинених країн світу.

— Декларативність такої заяви не викликає сумніву, принаймні у людей, здатних критично мислити. За рахунок чого ми маємо здійснити такий колосальний стрибок? Лише сировинних ресурсів для цього замало. Ми вже поставляємо в Китай метал на переробку. Україна не виробляє ні комп’ютерів, ні мобільних телефонів. Розвиненої високотехнологічної індустрії у нас немає і в перспективі, яку ми можемо осягнути, не буде. Для цього потрібні високоосвічені кадри, а вони переважно виїхали. Для мене найболючіше питання в зазначеному контексті — чи ми вже пройшли точку неповернення (точку біфуркації), як, приміром, Нігерія, Афганістан, Нова Гвінея тощо. Чимало тих, хто виїхав з України, вважають, що вже пройшли, і що Україна — випалена земля…

— Наскільки мені відомо, ваші бізнес-інтереси дуже розмаїті, зокрема, ви керуєте агрофірмою. Яка, на вашу думку, перспектива України в плані розвитку фермерства ?

— Вважаю, в Україні ніколи не буде масового фермерства. Може, це й на краще. У нас є шанси «перестрибнути» Америку. Ще 15 років тому в штаті Айова фермерське господарство площею 700 гектарів вважалося великим. Тепер там таких уже майже немає. Якщо в державі частка ВВП на людину 30 — 35 тис. доларів, то масштаби і рівень сільгоспвиробництва мають бути іншими. Очевидно, аграрна перспектива України — агрокорпорації (10 — 20 тис. га землі і сучасна техніка).

— Дехто схиляється до думки, що могутнім поштовхом до піднесення України може стати повернення вчених і висококваліфікованих фахівців, які поїхали працювати за кордон… Як це, наприклад, зробив Китай. У Росії також начебто існує такий проект… 

— Повернення кращих фахівців насправді мало реальне. Декотрі вже пробували повернутися… Мені особисто доводилося бути очевидцем того, як сприймаються такі розмови в академічному середовищі Росії. Насправді там ніхто не чекає тих, хто виїхав, навпаки — багато хто ставиться до таких планів негативно, бо вбачає в цьому загрозу власному благополуччю.

Що стосується України, то далі кулуарних розмов ця справа не зрушить. По-перше, у нас справжні наукові лабораторії можна перелічити на пальцях. По-друге, що тут робити фахівцям, які досягли світового рівня? Адже сучасної індустрії, що потребувала б постійного підживлення науковими розробками і технологіями, в нас немає.

Мене вражає те, що в нас практично на всіх рівнях немає розуміння цінності науки і освіти. У цьому полягає причина багатьох наших бід, прискореної самодеградації. А проте чому дивуватися? Людина — це продукт соціогенетики. Наука мами-тата, середовища закріплюється генетично. І якщо шукати гени пристосуванства, антисоціальної поведінки — то кращої популяції, ніж у нас, не знайти. Селянин вигодовує свиней, здає зерно, щоб його ледачкувате чадо купило довідку (диплом) про освіту. Якого фахівця ми отримаємо? Чи буде він здатний працювати? Та ніколи! Бо не навчився з дитинства працювати головою. Так само майбутні прокурори, судді, митники, податківці платять за довідку, бо знають, що потім «відмиють» хабарами. Одного разу в літаку розговорилися з американцем, зокрема зайшлося й про освіту. Коли я сказав, що знаю виші, в яких майбутні прокурори та судді купують кожен залік і екзамен, — людина, що сиділа поруч, не могла в це повірити. У нормальному суспільстві таке неможливо навіть уявити. Якщо людина сфальсифікувала якийсь науковий результат — її кар’єрний шлях закрито назавжди. Система соціальних чеснот не допустить такої ганьби. А в нашому суспільстві поняття честі повністю знівельоване, на всіх рівнях — від селянина до президента. Від’ємна селекція в Україні дала такі плоди, що часом жах охоплює.

— Який же вихід може бути зі стану деградації?

— Вийти з такого стану демократичним шляхом не можна, принаймні я таких прикладів не знаю. Маргінали за гречку та горілку обиратимуть парламент, у якому більшість становитимуть маргінали.

Країни з деградованим суспільством виводили зі стану занепаду сильні особистості на кшталт Ататюрка, Че Гевари, Лі Куан Ю. У нас поки що таких постатей я не бачу.

— Український науковий клуб запропонував своє бачення реформи науки і освіти в Україні. Яка, на вашу думку, перспектива НАНУ?

— Три роки тому Український науковий клуб (президент УНК — академік НАНУ Олег Кришталь) запропонував піти шляхом створення ключових лабораторій, як це зробив Китай. Таким чином, по-перше, кошти на наукові дослідження концентруємо на найбільш перспективних напрямах, і по-друге — у нинішньому статусі залишається Академія наук. Однак керівництво НАНУ пропозиції УНК не підтримало. Там бояться будь-яких змін, вбачають у них «підступні наміри». Втім, відомо, що на майно НАНУ давно вже накинули оком люди, далекі від справжньої науки, і до того ж не переобтяжені моральними принципами. Накинули оком недарма, бо матеріальні цінності в НАНУ зосереджені значні, є що забрати, зокрема заповідники (до речі, набагато цікавіші, ніж Донецький ботсад). І прикро, якщо все це розшматують і розтягнуть.

Щоб наука отримала користь, я б запропонував радикальний шлях. Насправді він і єдиний реальний — Академію як бюджетну структуру розформувати, її майно закріпити за державним департаментом з питань науки, який здаватиме його в оренду, а отримані кошти спрямовуватимуться на підтримку наукових досліджень. Інакше кажучи, це має бути ендавмент. Зараз же мільйони квадратних метрів здаються в оренду за «кеш» (гроші йдуть комусь у кишеню). Академії не потрібні мільйони квадратних метрів, бо справжньої науки як для таких площ не набереться. Люди за бюджетні кошти просто її імітують. У цьому легко переконатися, якщо ознайомитися з індексом цитування наших учених, зокрема академіків. До речі, коли я працював у Московському університеті, в радіусі 300 метрів від мого кабінету сумарний індекс цитування учених, які там працювали, був більшим, ніж усієї української науки.

— Аудитом, проведеним УНК, хтось зацікавився? 

— Незалежний аудит вітчизняної науки та освіти ми передали у державні інстанції. (З ним можна також ознайомитися на нашому сайті.) Якщо в Росії 30 —40% академіків — реальні науковці, то в Україні, за нашим аудитом, — відсотків п’ять. Решта — просто колишні комсомольські діячі, які пробилися в науку. У нас кількість академіків у десятки разів більша, ніж наукових лабораторій.

На моє переконання, система пожиттєвих академічних преференцій — карикатурна по своїй суті. Тоді як наука і освіта у нас просто знищені…

— Втім, з’явилося вже більше десятка дослідних університетів. 

— Насправді в нас немає жодного дослідного університету, який би відповідав вимогам, що ставляться до таких науково-освітніх закладів у світі. Нам не потрібно стільки вишів і стільки студентів — у нас просто ніде працевлаштовувати людей із університетськими дипломами, це просто неефективне витрачання державних коштів. Можливо, для бюджету було б менш накладно вивчити певну кількість дітей за кордоном, а вузи, які мають низький рейтинг, просто закрити? Як це зробили, приміром, молдавани.

— Про вас кажуть, що ви заробляєте гроші за кордоном, а витрачаєте в Україні.

— Всі мої проекти в Україні соціальні. «Наш формат», «Уніж», «Кузня»… За п’ять років видав 200 аудіокниг. Вбухав у цей проект купу грошей. Це проект виявився дуже збитковим. Аудіокниг в Україні не купують, як і фільмів та іншої української продукції. (От скачати на шару охочих знаходиться чимало.) Бізнес — це насамперед соціальна відповідальність. Гроші, які я заробив, вкладаю в такі проекти.

Мене інколи запитують, чому я цим займаюся. Людина має прагнути досконалості. Не в сенсі користування золотим унітазом. Насправді різниця між золотим унітазом і фарфоровим набагато менша, ніж між фарфоровим унітазом і відхожим місцем десь у кукурудзі. Даруйте, але в мене як у біолога своєрідні асоціації.

Кінь не отримує задоволення від того, що тягне плуга. Людина відрізняється від тварини тим, що вона може отримувати задоволення від праці більше, ніж набивання власного шлунка.

Так сталося, що я народився в Україні і мені судилося нести за неї відповідальність. Це мій хрест, який я не можу ні на кого перекласти. Впевнений: якщо нам вдасться реалізувати задумані проекти, зокрема «Уніж» (за назвою села на Івано-Франківщині), в Україні виросте нове покоління, з якісно інакшим мисленням і ставленням до життя. Влітку в Уніжі збираються молодіжні та дитячі організації, які тут не просто тусуються, а допомагають його розбудовувати. Ми будуємо мікромодель України, в якій би хотіли жити.

 

Джерело: Дзеркало тижня

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Кириченко Владислав

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s