Тарас Федюк, поет: «Сучасність» заліковує світоглядні виразки

19 лютого 2010 р.

Про мемуари Ірини Жиленко і перший роман Наталки Білоцерківець, про безкоштовні закордонні бестселери, про реальні й віртуальні літературні журнали і трохи про кінець світу «УМ» поговорила з головним редактором журналу «Сучасність».

 

Організований поет — це нонсенс, скажете. Розхристаний, мінливий, невротичний, екзальтований — більш підходящі епітети для поета–стереотипу, але Тарас Федюк — наш український феномен: він стриманий, делікатний, іронічний, тонкий, вихований, у нього вірші — справжні, написані понад хмарами і точно записані тут, але при цьому він фантастичний організатор і дуже успішний менеджер. Усі його літературні проекти — будь то видавнича серія «Зона Овідія», в якій за 5 років вийшло понад 40 книжок, чи літературний конкурс «Коронація слова», яким він керував — резонансні і корисні. У травні 2009 року Тарас Федюк очолив журнал «Сучасність», який в українській гуманітаристиці — «наше все». Заснований у 1961 році, він 30 років видавався в Мюнхені, потім у США, з 1992 року виходить у Києві. Нагадаю мимохідь, що оскільки цей літературно–мистецький часопис видавався поза межами підцензурної радянської України, на його сторінках друкувалися передові твори, прогресивні статті, заборонені поети і письменники, історія журналу — це історія української гуманітаристики, літератури і визвольного руху водночас. Довгий час редактором «Сучасності» був Іван Дзюба, потім Ігор Римарук, а в 2008 році в галереї «Лавра» була влаштована бучна презентація «перезавантаженої» «Сучасності» на чолі з головним редактором Віктором Морозом. Оновити і осучаснити головний літературний журнал України їм не вдалося, і в травні минулого року в редакторське крісло покликали Тараса Федюка. Про команду «Сучасності», редакційний портфель і український літературний процес із журнальної дзвіниці поет і редактор розповів журналістці «УМ».

«Моя улюблена робота — із болота тягти бегемота»

— Тарасе, ви казали в якомусь інтерв’ю, що любите працювати на вільних хлібах…
— Так, лежать на дивані, думать, читати, телевізор дивитися — спортивні новини.
— Що ж вас спонукало звалити на себе таку клопітну річ, як журнал «Сучасність»?
— Чесно скажу, моя улюблена робота — «із болота тягти бегемота». Я люблю бути кризовим менеджером. Як Медведчук. Тільки Медведчук — у межах всієї країни, а я — в межах певних проектів. От, знаєте, буває, людині дістається все готовеньке, вона сидить і добре їй — зарплата хороша, все само собою котиться. А мені що не дістанеться… Так було з Асоціацією українських письменників, іншими проектами, і так складається, що тягти бегемота мені подобається, а коли бегемота витягли — мені перестає бути цікаво. Тому що бегемот уже собі травичку хряцає, а мені знов хочеться тягнути що–небудь із болота. Принаймні це дуже амбітна робота, але вона забирає багато сил і нервів, яких дедалі менше й менше.
— Тобто ви вважаєте, що «Сучасність» уже «витягли»?
— Наша команда прийшла в травні минулого року — на той час не вийшло жодне число за 2009 рік, і, крім скандалів — законних, які вчиняли передплатники, більше нічого не було: ні редакційного портфеля, ні архіву, ні грошей за перед­плату, нам навіть не передавали ніякі справи. А на останній книжковій виставці у грудні ми вже презентували повний пакет «Сучасності» за цей рік, правда, перші номери здвоєні, а далі всі одинарні — з 12–м включно.
Якщо брати художню літературу — я задоволений: ми надрукували розділи нового роману Забужко, у трьох номерах дали Шклярів «Чорний ворон» — думаю, зараз буде багато про нього розмов. Шкляр, мабуть, останній із наших прозаїків, хто вміє будувати сюжет, закрутити інтригу, вміє характери виписати, тобто він володіє інструментарієм класичного прозаїка. Бо переважна більшість наших пізніших прозаїків — це все–таки рефлексивна проза: про себе, свої переживання, страждання. А тут чоловік посидів у архівах, познаходив цікаві документи, вималював дуже достовірне тло — в яких суліях була горілка, як говорили, як одягалися, — це дуже велика робота. У 12–му номері дуже несподіваний роман Леоніда Кононовича — це таке фентезі про козаків, які, за його версією, були не стільки християнами, скільки поганцями. Там є елемент провокативності.
Звичайно, ми ще не всім задоволені, треба і надалі пригортати авторів — все талановите, всіх, хто хоче, хто вміє писати проблемну публіцистику. Ми намагаємось уникати політичних речей «сьогодні на сьогодні», ми не давали виборчі «Хто переможе», у нас більше векторні статті — «Україна і Європа», «Україна–Азія», куди ми рухаємося чи стоїмо на місці, мовні проблеми, культурні. Зберегли авторів старих, назбируємо нових, але бегемот уже майже витягнутий із болота завдяки зусиллям усієї команди. У нас маленький колектив: я, мій заступник Павло Вольвач, заввідділом художньої літератури Олесь Ільченко і заввідділом публіцистики Олександр Маслак. Плюс дуже важливий чинник — дирекція журналу — брати Капранови.
— Двоголова дирекція.
— Так. У Росії двоголовий орел, а у нас двоголовий Капранов, вони забезпечують друк журналу, редактуру, коректуру, розповсюдження. І роблять це дуже фахово. А ми намагаємось вирішувати творчі завдання.
І найголовніше — журнал не міг би існувати без вирішальної підтримки наших засновників — і перш за все пана В’ячеслава Кириленка, голови партії «За Україну» та його команди.

Чого сидіти в офісі? Працювати треба

— Перше «перезавантаження» «Сучасності» було дуже гучним, а друга зміна команди була практично підпільною. Чому?
— Я, маючи певний досвід організації різних фестивалів, презентацій, чужих і своїх, переконався, що презентація книжки чи журналу у нас абсолютно не працює. Після презентації письменник не стає більш відомим, його книжки краще не продаються. В українському варіанті презентація — це обдзвонив, прийшли друзі, які й так знають, що у тебе вийшла книжка, прочитали її ще в рукописі, посиділи, випили по чарці й розійшлися. А насправді мають бути більше задіяні механізми книгарень, преси, телебачення.
— Ви як антикризовий менеджер проаналізували промахи попередників?
— (Просив би «антикризовий менеджер» брати в лапки, бо це насправді — жарт…) Я це знав із самого початку. Не хочу нічого поганого говорити про попередників,вони робили журнал відповідно до свого бачення, але мені здається, що стратегічною помилкою було те, що дуже різко поміняли політику, формат, ідеологію журналу. І намагалися зробити щось на зразок «Українського тижня» — короткі матеріали, дуже часто «сьогодні на сьогодні», як у тижневику, і майже зовсім прибрали художню літературу — пару віршиків, шматочок прози. Це робилося, щоб залучити нового читача, а от старий почав розбігатися у різні боки. Традиційний читач «Сучасності» звик до формату: відкриває журнал, там добірка віршів, потім проза, потім серйозні наукові дослідження, статті, публіцистичні, аналітичні матеріали. І для нього зміна формату була певним культурним шоком. Отже, старих читачів втратили, а нових не надбали, або надбали небагато. Бо є згаданий уже «Український тиждень», «Главред», «Кореспондент»…
— У перерахованих вами виданнях зовсім інший підхід — журналістський.
— Я це завжди кажу: дорогі мої, це абсолютно дві різні професії — поет і прозаїк, поет і журналіст. Це як садовод і космонавт. А у нас думають так: якщо я поет, значить, зможу писати прозу, якщо я пишу прозу, я можу бути блискучим журналістом, і навпаки. У цьому наша самовпевненість нас підводить.
— Ви взяли в команду людей, які вміють працювати, але не люблять піаритися.
— Я думаю, що той, хто серйозно цікавиться літературою, їх дуже добре знає. Ось Олесь Ільченко — блискучий прозаїк і дуже тонкий лірик, верлібрист, як на мене, один із найкращих — ще, може, такої ж сили верлібри у Герасим’юка. Це дуже тонка, інтелігентна, емоційна і розумна, якщо можна про поезію так сказати, поезія. І хороший фахівець — він блискучий редактор, добре знає мову, літературу, весь цей ареал людей, він замовляє статті багатьом — від Кості Москальця, який сидить у селі й носа до столиці не показує, але нам пише, і до Галини Пагутяк, яка обіцяє нам новий роман, уже, сподіваюсь, після отримання Шевченківської премії.
— А ви підбирали команду, щоб вам було комфортно з цими людьми?
— Мені хотілось, щоб це була одна команда, щоб у людей не було надмірних амбіцій, коли слова не скажи. Я з самого початку сказав: я з радістю вислухаю ваші заперечення, думки, міркування, але в якихось екстремальних речах останнє слово все–таки буде за мною. І нам удається працювати без конфліктів. Павло Вольвач часто має естетично відмінну від моєї позицію, ми розходимося в оцінці якихось поетів, але в нього є блискуча риса — він методично капає на голову: а оцей, а оцей, і зрештою друкується і цей, і оцей.
— І плюс ви дуже рідко працюєте в редакції, наскільки я знаю.
— Так, ми працюємо за комп’ютерами, по зустрічах, з людьми, по телефону, забігаємо в офіс. А сидіти — що висидиш? Я сам ніколи не любив сидіти в офісі з 9.00 до 18.00, Бог милував, у мене ніколи й не було такої роботи, і чого сидіти? Працювати треба. У нас справді дуже комфортний, хороший колектив, є різні бачення, але так і має бути, бо якщо ми всі будемо один з одним згодні, то є певні загрози стагнації.

Іноземні бестселери безкоштовно, своїм — гонорари

— Ви вже напрацювали концепцію журналу, коло авторів?
— Звичайно, за півроку ще не вповні, але багатьох людей уже пригорнули до себе, ми їм вдячні за співпрацю — від Івана Михайловича Дзюби до наймолодших. Наприклад, Олена Шарговська написала апологію двотисячників, які вони хороші поети, а Інна Долженкова написала дуже критичний відгук про це покоління.
— Дві протилежні рецензії — це надто просто, це газетний підхід — нехай читач вибирає. Чи є авторитети, які б «підвели риску» і заперечити нічого?
— У нас якщо хтось щось робить, то завалений роботою вище голови. Я все запрошую і Володимира Моренця, і Володимира Панченка, зараз надихаємо Григорія Максимовича Штоня, щоб він повернувся до критики. Відчувається дефіцит. Ось, скажімо, щодо прози, то ми будемо друкувати перекладні речі — у першому, другому і третьому числі це буде новий роман Памука, ще не перекладений ні в Україні, ні в Росії. Ми там випросили права…
— Що значить випросили?
— Перекладач зв’язався з літагентом Памука — вирішили…
— Це за гроші?
— Ні, ми намагаємося — безкоштовно. Але гонорари платимо, і треба сказати, що у нас найвищі гонорари у нашому літсегменті.
— Які?
— Гідні.
— Я зрозуміла, однак усе залежить від імені.
— Залежить, безумовно, а куди я дінуся? Так ось щодо імен, на півроку портфель уже є: Памук, Лариса Денисенко обіцяла новий роман, є гарна повість Теодозії Зарівної, обіцяє свою цікаву і глибоку прозу Михайло Слабошпицький. Я дуже чекаю на роман Наталки Білоцерківець, вона обіцяла нам його дати.

Про письменницького «дурня» і замовлення мемуарів

— Крім «Сучасності», існують хороші мобільні літературні журнали «Березоль», «Кур’єр Кривбасу», «Київська Русь», а авторів хороших мало, текстів хороших обмаль. Ви відчуваєте конкуренцію?
— У нас таке велике поле і нас так мало, що тут ми не конкуренти. Якщо говорити про актуальну літературу — то це наш журнал і ті, які ви назвали. На жаль, старі часописи — «Київ», «Вітчизна», «Дніпро» — не в обігу, не у вжитку, не у продажу. Очевидно, це ще пов’язано і з тим, що вони живуть у віртуальному літературному просторі, друкують тих письменників, яких, незрідка, мало читають, мало знають. Хоча є в редакційних публікаціях «старих журналів» чимало вартісного.
— Мабуть, у вас і гонорари кращі?
— Звичайно, я думаю, це має значення, бо те, що платять нашим письменникам видавці, це смішні гроші. У кращі часи (я не маю на увазі VIP–письменників, у них індивідуальні контракти) письменникам платять 300—400 доларів за роман. Погодьтеся, сидіти рік чи два писати роман і заробити 400 доларів —це нонсенс. Тому поки ми розходимося на літературному полі, але українська література не така щедра, тому ми будемо друкувати й перекладні речі, ще щоб і познайомити наших читачів зі світовим літературним процесом у межах нашої досяжності.
— А мемуари?
— Це окрема тема. От Ірина Жиленко завершила свої багаторічні мемуари, ми їх надрукували. Багато зацікавлених відгуків. Але якщо говорити за великим рахунком — українська література не має корпусу мемуаристики, крім відомих спогадів Юрія Смолича, Івана Дзюби, цікавих скандальних спогадів Юрія Іллєнка, «Доповідна апостолу Петру»… Оце чи не все… Тому ми будемо просити наших старших письменників писати спогади, бо відходять цілі покоління, не зафіксовані у друкованих спогадах. Часом трагічні, а часом смішні історії передаються із уст в уста, відбувалися цікаві речі, якісь фрази наших класиків губляться. Мені розповідали, що якось Остап Вишня сидів із своїм другом, випивав, зайшла мова про жінок, Вишня зітхнув і сказав: «Ну, ми з тобою, вже в такому віці, що можемо тільки онуків робити». Блискучий жарт. Це безцінні речі і вони повинні бути зафіксовані.
— Колись Олег Чорногуз розповідав дуже цікаво, як у Кончі–Заспі письменники грали в дурня за своїми правилами, там був цілий ритуал…
— Узагалі в нашій літературі була така традиція — грати в дурня, вона щезла. У дурня грали багато класиків, кажуть, що в дурня геніально грав Малишко, він усіх обігрував. Я ще молодим тоді був, але пригадую, як грали в карти цілу ніч в Ірпені Григір Михайлович Тютюнник, Борис Комар, Анатолій Колісниченко. У Бориса Комара була в Ірпені знайома тітка, яка вночі горілку продавала, він ходив по горілку, а мене посилали красти березовий сік. Я тоді вперше почув, як Григір Тютюнник напам’ять читає оповідання — я такого читання ні до, ні після не чув. Це геніально вистраждане кожне речення, кожне слово. Про щось я, можливо, колись у своїх мемуарах напишу, але поки ще не дозрів.
До речі, для журналу обіцяв дати фрагменти своїх спогадів Богдан Рубчак, як на мене, один з кращих представників «Нью–йоркської школи». З нетерпінням чекаємо.
— Яку з літературних газет ви тепер читаєте — «Літературну Україну» чи «Українську літературну газету»?
— Я чесно кажучи, ні ту, ні ту газету регулярно не читаю, але частіше тримаю в руках нову літературну газету, бо я там член редколегії. Хоча не все мені подобається, але мені здається, що Михайло Сидоржевський — це та людина, яка може зробити газету для актуального літературного простору, бо ЛУ — внутрішньоспілчанська багатотиражка. Хай на мене ніхто не ображається, але це так виглядає. І ще хотів би в кінці закликати усіх наших українців, читачів, тих, хто пише, — купувати українські книжки, передплачувати українські газети і журнали, бо ми дуже багато кричимо «Україна гине» і чекаємо, поки нам додому безкоштовно принесуть «Кур’єр Кривбасу» чи якусь газету, ми не передплачуємо самі себе, ми не підтримуємо самі себе. І це закид і до мене також. Я, як Леонід Данилович Кучма, газет не читаю, телевізор не дивлюся, на жаль чи на щастя. А теленовини — жахливі. На весь випуск — жодної позитивної новини: катастрофи, вбивства, скандали, ель ніньйо…
— У поетів чутливі душі, їх треба берегти.
— Та й так уже відчуваю, що скоро кінець усьому настане. Думаю, якщо не 2012–го, то за нашого життя — так виглядає. Ото тільки який Господь обере нам кінець? Чи такий довгий, мученицький, як за свідченням деяких наших футурологів: розтане лід, підніметься рівень Світового океану, скрізь не можна буде жити — бо настане велика спека, людей залишиться десь із 500 мільйонів і будуть вони жити на Північному і Південному полюсі. Чи щось стукнеться в космосі. Принаймні якщо наша цивілізація четверта, кажуть, то попередні цивілізації кудись же поділись, ну й ми кудись подінемося. Причому за мільйон років, як стверджують науковці, нічого не лишається від цивілізації — бетон, залізо — все перетворюється на пісок, порох. Буде знову чиста сторіночка, і люди прийдуть і будуть думати, що до них нічого не було. Правда, є ж щось поза нашою свідомістю, люди якимось чином угадують майбутнє, відчувають тонкі речі. У мене самого є знайомий екстрасенс, який мою виразку шлунка виліковує, поводивши руками.
— А потім?
— А потім вона через деякий час виникає знов. Але принаймні він її заліковує… А «Сучасність» намагається заліковувати світоглядні виразки. Ох, як пишно сказав!

І про АУП

— Чому нічого не чути про АУП — тому що асоціація українських письменників існує на папері?
— Першим президентом АУП був Юрко Покальчук, потім я, потім Ігор Римарук, зараз півроку вже знов я, тому що працювати на громадських засадах мало хто хоче. У Спілці хочуть усі — бо там є майно, зарплати. А тут нема нічого, треба просто прийти і працювати — за всі ці наші роки ми не отримали жодної копійки від держави. Зараз намагаємося відродити сайт, через два–три місяці запустимо, будемо щось видавати, є потреба організаційно людей побудити, бо поснули. Ця структура не така, як Спілка — немає вертикалі, хочеш щось для загалу зробити — зробиш, не захочеш — як хочеш.
В асоціації двісті з невеликим хвостиком людей, в Спілці 1700, але такі великі творчі організації у наш час поволі втрачають сенс, тому що вибудовується інший, світовий механізм: письменник, літагент і видавництво. І вже великі організації малоефективні та й малопотрібні. Бо якщо в радянські часи, не будучи членом спілки, ти не міг надрукувати книжку — то тепер до братів Капранових чи до Красовицького прийде письменник із хорошим текстом, і видавцеві неважливо — він член АУП, Спілки, іншої організації чи сам по собі.

Досьє «УМ»

Тарас Федюк — поет. Народився 6 жовтня 1954 року в м. Ананьєві Одеської області. Закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського держуніверситету. Автор поетичних книжок «Досвітні журавлі» (1975), «Віч–на–віч» (1979); «Дві хвилини уваги» (1983); «Політ осінньої бджоли» (1989); «Чорним по білому» (1990); «Золото інків» (2001), «Таємна ложа» (2003), «Обличчя пустелі» (2006), «Горище»(2009). З 1980 по 1996 — член Спілки письменників України. Почергово віце–президент і президент Асоціації українських письменників. Екс–керівник конкурсу романів, п’єс та кіносценаріїв «Коронація слова», засновник поетичної серії «Зона Овідія». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2006 року за поетичну збірку «Обличчя пустелі». З травня 2009 року — головний редактор журналу «Сучасність». Член комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка.

Джерело: УМ

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Федюк Тарас

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s