“Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка для багатьох була і є однією із найулюбленіших книжок дитинства. Та й, мабуть, не лише дитинства”
Достатньо згадки про корову Контрибуцію, яка мала правити новітнім «Хосе» за лютого бика у кориді на сільському вигоні, щоб настрій неминуче покращився.
«Тореадори» і Нестайко – фактично синоніми, проте помилково вважати письменника, так би мовити, автором одного твору. Всеволод Зиновійович за свої 79 років написав понад тридцять книжок про пригоди казкових персонажів і школярів на кшталт Яви Реня і Павлуші Завгороднього – чи не найвідоміших героїв Нестайка. До речі, «Тореадори» у 1979 році були включені до Особливого почесного списку Ганса-Крістіана Андерсена найвидатніших творів світової дитячої літератури. А минулого року, у рамках Форуму видавців у Львові, цю книжку внесли до списку «Книжок незалежного 15-річчя, які вплинули на український світ» у номінації «Дитяче свято»…
До речі, країні Сонячних зайчиків, про яку Нестайко написав цілу трилогію, цьогоріч виповнюється 50 років: перша книжка – «В країні Сонячних зайчиків» – вийшла у 1959 році у видавництві «Веселка».
Нині письменник продовжує писати свою не менш відому казкову повість «Незвичайні пригоди в лісовій школі» з не менш знаменитими героями зайчиком Косею Вуханем і Колькою Колючкою і готує до друку продовження цієї повісті.
Сьогодні Всеволоду Зиновійовичу виповнюється 79 років.
«Главред» щиро вітає улюбленого письменника і бажає йому здоров’я й життєвих сил написати те, що він виношує у голові й у серці. Розмова з Нестайком напередодні його дня народження почалася незвичайно: Всеволод Зиновійович зацікавився назвою нашого видання («А що воно означає, «главред» отой?»). І зауваживши, що слово веселе і дещо «пригодницьке», розповів про свою причетність і ставлення до журналістики…
…Я дуже люблю журналістів і взагалі редакційних працівників. Бо я не тільки письменник, а з 1958 року ще й член Спілки журналістів. Тоді мене одночасно прийняли і в Спілку письменників, і в Спілку журналістів…
За «Барвінок»?
І за «Барвінок», і за «Дніпро» – я працював у цих журналах… Було, що й статті публіцистичні писав, і рецензії до «Літературної України»… Тож я журналіст зі стажем! І я ж тридцять років пропрацював у видавництві – спершу воно називалась «Молодь», потім відбрунькувалося і стало «Дитвидавом», а потім його назвали «Веселкою»…
От кажуть, що «Тореадори з Васюківки» – це книжка, яку прочитати треба обов’язково і можна перечитувати впродовж усього життя. Для багатьох ця ваша книжка – поштовх для вивчення української мови. Ще для когось – психотерапія: це стосується дорослих людей, які в дитинстві читали ваших «Тореадорів»… Отакий от феномен…
Знаю, мені багато пишуть про це у листах, і мені дуже приємно, що так кажуть… «Тореадори з Васюківки» включені, як ви знаєте, до Почесного списку Ганса-Крістіана Андерсена творів дитячої літератури у світі.
Взагалі ж «Тореадори» мають довгу історію – так би мовити, майже п’ятдесят років уже живуть мої герої… А народилися Ява й Павлуша у 62-му, а може й у 61-му: я тоді їздив на полювання на Полтавщину, на Удай, і до нас прибився хлопчик, який звався Ява Рень. Він мені й розповів про свого діда, який зав’язував собі онучею око, щоб добре цілити: праве око без лівого не примружувалося…
А перше оповідання про пригоди Яви й Павлуші було надруковане у 63-му в моїй книжці «КосмоНатка» й називалося «Пригоди в кукурудзі»: цю історію про двох хлопців, які заблукали на кукурудзяному полі і вибралися звідти тільки коли в селі на стовпі заговорило радіо, розповів мені мій друг, художник Василь Євдокименко. Йому я й присвятив це оповідання, з якого почалися «Тореадори»…
От у Яви Реня з «Тореадорів» був прототип. А в інших – у Павлуші, в діда Варави, в баштанника діда Салимона, у родини Книшів, про яких ваші герої кажуть, що «наші люди торт ложками не їдять»?.. Як «накрутилася» ота Васюківка, Гарбузяни? Вони існують насправді?
Сонечко, я багато допридумував, звичайно, ні Васюківки, ні Гарбузян в реальності не було!.. А щодо діда Варави, то це ж рідний дід Яви Реня!.. Він з нами полював навіть!..
Всі оці історії – це комбінація з того, що я бачив у житті і що мені траплялося переживати… Ну й фантазія, звичайно! Все воно придумувалося завдяки моїм предкам, які мені передали такий дар…
А чому лейтенант у «Тореадорах» – той, що рятував Васюківку від повені і за якого вийшла заміж улюблена вчителька Яви й Павлуші Галина Сидорівна, у вас Пайчадзе? Чому грузин?
Чому грузин? Ну, тому що так історично склалося… Взагалі, я Грузію шаную і люблю. Мене видавали в Грузії тричі!.. І навіть грузинською мовою йшла моя п’єса… А, ні, це вірменською, пробачте…
А у вас є друзі-грузини? Просто останнім часом склалися такі особливі відносини між Грузією і Україною – і завдяки президентам, і після грузино-абхазького конфлікту влітку…
Ну, так у мене не вийшло, щоб якийсь грузин був моїм близьким особистим другом… Просто в мене дуже добре ставлення до Грузії!.. Я люблю грузинський народ – він волелюбний, і сміливий, і чесний… І гарних грузинів дуже люблю! І в цьому Пайчадзе просто хотів відобразити оце до них моє ставлення…
Я от зауважила, що у піонера Ігоря з «Тореодорів» у транзисторі, який він зібрав сам, грає джаз, а в той час це була «ворожа» музика… Це ви спеціально? Ви так джаз любите?
А це Малкович уже!.. Це була його ідея – дать тому Ігорю транзистор із джазом… Бо у мене були піонерські пісні – «Взвейтесь кострами, синие ночи…» І я погодився з Малковичем… Мої стосунки з джазом не дуже тісні, хоча наспівний, не такий гавкаючий, як оце зараз, джаз – ну, такий, як у Утьосова, я, звичайно, люблю…
Та й взагалі музику люблю… Мої герої, як ви зауважили, багато співають – і народні пісні, і пісні з кінофільмів, і просто ті, що чули по радіо… Пам’ятаєте, як Ява і Павлуша співали арію Хосе з опери «Кармен»? Ото ж вони по радіо наслухалися і задумали стати тореадорами… Виходить, то музика їх до цієї ідеї підштовхнула…
«Шпіонські» Книші їли торт ложками, Ява і Павлуша могли проїсти троячку (чималу суму за тих часів!) на морозиво, в країні Ластовинії мешканці вирощували цукеркові дерева… А ви любите солодощі?
Канєшно! Солодке люблять всі дитячі письменники – всі як один! Бо що було б, якби вони любили тільки гірке, чарку? Ну, іноді, ми, письменники, і чаркуємося, й не всі письменники люблять солодке… А я якраз до солодкого ставлюся з ніжністю!.. Люблю шоколадки, печиво гарне… Моя дружина пече хороший пиріг яблучний – я його дуже люблю…
Ви казали про предків, які якимось чином вплинули на ваш стиль і ваше ставлення до життя…
Мій дід по маминій лінії – Довганюк Іван Семенович – жив у Проскурові (назва Хмельницького до 1954 року. – Ред.) й будував будинки: був, так би мовити, прорабом, організовував будівників, але й сам усе вмів робити… Будівники будували будинки, він їх продавав – коротше кажучи, був таким підприємцем… Пани його запрошували грати у преферанс – навчили й запрошували… Дуже був славний і дуже дотепний той мій дідусь…
Ви якось розповідали, що козацького роду і прізвище Нестайко – козацьке…
Козацького! Звичайно, козацького! Справа в тому, що коли Катерина розігнала Січ у 1775 році, один із козаків – була легенда, що він був козацьким сотником – не поїхав за Дунай, а осів у Бучачі, на Тернопільщині, і одружився чи то з вірменкою, чи з напіввірменкою. Він і започаткував наш рід, в якому було багато священиків і взагалі багато цікавих людей… А потім, бачте, з’явився і Всеволод Нестайко… До речі, мій дідусь, який жив у Бучачі, був греко-католицьким деканом і керував цілою парафією. Він помер у 36-му, не дожив до тих часів, коли почалися гоніння на церкву…
А розкажіть про батька: кажуть, він був бійцем армії Українських січових стрільців…
Так, тато був січовим стрільцем… Вони з мамою побралися, шукали роботу й приїхали в Бердичів на знамениту цукроварню – тато працював там… А до того був у війську, потрапив у полон, втік… Біографія в нього була дуже непростою: вчився спочатку в духовній семінарії, був студентом однієї з академій у Відні… Але нічого так і не закінчив… Ну, він був такий…
Трошки Ява Рень?..
(Сміється.). Моторний, так… А потім хтось доніс, що він січовий стрілець… Це 30-ті роки були, «скрипниківщина», почалися переслідування – всіх підбирали, і його підібрали… Так і загинув мій тато, в 33-му, і пропав… І лишився я, звичайно, сиротою: три рочки мені було… А потім, коли в Бердичеві стало дуже голодно й скрутно, ми з мамою й сестричкою переїхали до Києва, до маминої сестри Віри Сулименко. Жили на вулиці Жилянській у квартирі в родичів…
Вам ніколи не хотілося написати про ті часи – про свого батька, про діда-священика, про той час і драматичні долі людей, яких ви знали?
Ой, не хочеться мені про це писати і про це згадувати… Я не люблю сумувати! Бог мені дав гумор, і я тримаюся за цей гумор, тримаюся за доброту і милосердя, які успадкував від своєї священицької родини. Ото з таким «ансамблем» і живу на світі…
Ви фактично прожили життя у Києві, а стільки написали про село й сільських дітей – про Васюківку, Гарбузяни…
Брат мами Олександр Іванович Довганюк був бухгалтером МТС у Станиславчику, на Житомирщині. І я туди часто їздив улітку, товаришував з сільськими хлопцями, бачив їхнє життя… Звичайно, все це в душу мені западало, от і придумалася потім та Васюківка… Але я й про місто багато писав – про Київ і про всякі вигадані місця й країни – про Дивоград, й про Рудоград, про Країни сонячних і місячних зайчиків…
А як ви почали писати?
Ну, в мене ж мама була вчителькою! Російської мови й літератури. Чому російської? Бо вчителювати вона почала у 1913 році, після закінчення восьмого класу гімназії, що давало право на вчителювання у молодших класах… Тоді ж українських шкіл не було, ви ж розумієте…
Ну, вдома ж ви українською говорили?
Згодом говорили вже українською, але оскільки мама викладала російську, то й материнська моя мова була російська. Але коли настав час іти до школи, мама віддала мене в українську школу і сказала: «Ти мусиш знати мову свого тата»…
У вас, окрім Яви й Павлуші, судячи з усього, є ще одна улюблена пара – Колько Колючка й Кося Вухань, учні лісової школи…
О, Кося Вухань!.. Це дуже мені милий зайчик! І його друг, їжачок Колько Колючка. Вони друзі, як Ява Рень і Павлуша Завгородній…
Взагалі я вважаю, що дитяча дружба – це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя…
А у вас був такий друг з дитинства?
Ну, по-перше, у мене був двоюрідний брат – Толя Сулименко. Він був театральним критиком, журналістом і п’єси писав… По-друге, був Рудольф Борецький, ми з ним у школі вчилися: він зараз заслужений професор Московського університету, журналіст і письменник. У школі ж я подружився з Гогою Малаковим (відомий київський художник, ілюстратор «Декамерона» Георгій Малаков. – Ред.): він сидів позаду мене і, пам’ятаю, малював малюнки про пригоди Акулкіна – такого собі Василя Тьоркіна… Він про нього цілі історії малював, і я, звичайно, постійно сидів у класі задом наперед…
Взагалі багато друзів було… Богдан Чайковський (перекладач, директор видавництва «Молодь». – Ред.), друг молодості, який затяг мене до Театру Лесі Українки, де ми були статистами… Дмитро Тхаржевський, який став академіком педагогічних наук, – нема його, на жаль, уже… Сєва Житкевич – конструктор, інженер-підводник…
Ну й дуже близьким моїм другом був Толя Базилевич (народний художник, ілюстратор «Енеїди» Котляревського. – Ред.)… Пам’ятаю, якось ми чаркувалися – а він тоді працював над «Енеїдою» – і він розмалював тоді і дзеркала наші, і вікна наші… Дружина прийшла й ахнула, але такі красиві були ці малюнки, що я випросив, щоб вони хоча б переночували, й змили їх уже на ранок…
Ваші герої – завзяті рибалки й мисливці. Як взяли в руки рушницю ви? Бо я не уявляю, що ви можете вистрелити у пташку чи якусь тваринку…
То ви правильно собі не уявляєте… Я справді був мисливцем, тому що всі письменники тоді полювали, і я їздив з ними… І от якось на полюванні підстрелив я качку, і вона впала мені до ніг. І дивилася на мене такими очима, що я, чесно вам скажу, після того зарікся полювати… Але тоді я мусив її добити – такий закон: підранок уже не виживе, нічого не поробиш уже… І я гріх на душу взяв, добив… Але після того розбив рушницю…
А з Остапом Вишнею ви де познайомилися? На полюванні?
О-о-о, це довго розказувати! Остап Вишня, тобто Павло Михайлович Губенко, був першим справжнім письменником, якого я побачив у своєму житті. Йшов 44-й рік, він тільки-но повернувся із заслання – десять років по таборах! І виступав у нашій школі, читав свою знамениту «Зенітку» – про діда Свирида з його «зеніткою», вилами-трійчатами. Сиділи ми всі в пальтах, бо було холодно, аж пара йшла з рота, але реготали!.. І не знав я тоді, що доля мене ще зведе з Павлом Михайловичем, і сам я теж писатиму…
Отож десь у 50-му я почав працювати у «Барвінку» літературним редактором українського видання, а російським літредактором виявилася прийомна дочка Павла Михайловича, Маша Євтушенко. От вона й переконала його писати щось для дітей і привела до «Барвінка». І він почав писати, а я мав, з одного боку, щастя, а з іншого, так би мовити, екзамен, випробування – редагувати його дитячі оповідання. Потім ті оповіданнячка вийшли книжечкою «Остап Вишня – дітям». Я редагував його дуже ніжно – так би мовити, міняв «доки» на «поки»… Зрозумійте, ну, як я ще міг редагувати Павла Михайловича? Пам’ятаю, почитав він оту мою роботу і сказав: «Прекрасне редагування!» Звичайно, це був жарт, бо ж нічого було там міняти насправді…
Якось так є, що люди із тяжкою, навіть трагічною долею, як от у Остапа Вишні, стають гумористами, і взагалі ховають пережите в собі…
Це народне почуття гумору, яке закладене і запрограмоване у нашому народі. Оце глибинне почуття гумору – почуття, яким славиться наша нація українська і яке рятує від усіх злигоднів і бід. Те ж саме й зараз: ви думаєте, коли виступають наші депутати, люди не сміються, слухаючи, що вони говорять?..
А ви слухаєте це?
Слухаю, аякже! І сміх бере, і сум, що вони, вибачте, такі малограмотні… Але я про політику не хочу балакать – я не політик, я письменник дитячий…
За радянської влади треба було вміти вписуватися у певні ідеологічні рамки й дослухатися до побажань, як і що писати. Ви відчували цей ідеологічний прес на собі?
Знаєте, сьогодні я згадую той час… Вважаю, що загалом письменницька атмосфера тоді була непоганою… Хоча, звичайно, всяке було: і заздрість, і нелюдяність, і переслідування – всяке…
З іншого боку, пам’ятаю, як мені пояснили те, чому не можуть випустити на екран фільм, знятий на Харківській студії Костянтином Зелікіним за «Тореадорами»… Бо, мовляв, мої піонери Ява і Павлуша недостатньо «піонерські» і взагалі нетипові для радянської країни діти – і одяг у них повимазуваний, і дисципліну зривають, і взагалі недостатньо вони позитивні…
Ну, врешті багато хто писав у стіл чи так, як Олесь Гончар видав свій «Собор» – видав, знаючи, що його напевно потім заборонять… У вас були моменти самоцензури?
Сонечко, без самоцензури важко було тоді прожити і щось видати, це правда.
А з Олесем Гончаром, пам’ятаю, ми в один день вийшли з Комуністичної партії – коли на теперішньому Майдані Незалежності, а тоді на площі Жовтневої революції, голодували студенти: то був жовтень 1990-го, й вони вимагали відставки Віталія Масола. Серед тих студентів була й онучка Олеся Терентійовича… І от ми, українські дитячі письменники, теж виступили проти Масола – про це ще в українській «Літературній газеті» було надруковано. Це був, напевно, єдиний колективний лист, який я підписав у своєму житті, бо я ніколи ніяких таких листів не підписував…
Зараз ви написали б щось по-іншому?
Ну, як по-іншому… Ні, напевно… Але, мушу вам сказати, що Іван Малкович мене переконав трохи осучаснити «Тореадорів», і я зробив нову редакцію, там з’явилося десь із десяток нових епізодів. Правда, піонерів я не став міняти на скаутів – вони так і лишилися піонерами. Але от кінцівку «Тореадорів» я все-таки поміняв. Перша була героїчна – там і Ганька-кулеметниця, і Чапаєв… А потім я подумав-подумав, що гріх, так би мовити, закінчувати «Тореадорів» патетикою такою… І написав гумористичну кінцівку: всі мої герої там регочуть – і Павлуша, і Ганька, і Ява… Отак сміхом я й закінчив…
А у вас не було бажання написати веселу «дорослу» книжку? Наприклад, про якогось українського Швейка? Ви ж, здається, диплом по Гашеку писали…
О-о-о, пам’ятаю як зараз – Osudy dobrego vojaka Svejka za Svetove valky… Я ж писав чеською мовою тоді… Але щоб книжку дорослу… Не знаю, зараз мені уже важко було б щось таке писати… Я весь у цих своїх Косях Вуханях и Кольках Колючках, продовжую писати про їхні пригоди в лісовій школі… Оце Малкович щось обіцяв і видать…
А як він вам придумався, отой Кося Вухань? Ну, те, що ви любите тваринок, зрозуміло…
Та люблю… В мене собачка був, спаніель – Дюк… Нема вже його… П’ятнадцять років прожив і в день свого народження, 20 травня, помер… А як придумався Кося, Колько, Хрюша Кабанюк, інші? Й сам не знаю… Це ж казка…
Хоча у мене моя лісова школа – це прообраз сучасної школи. І всі оці вчителі – і Пантера Ягуарівна, класна керівничка, і Мамонт Африканович, і Бегемот Гіпопотамович, і Бурмило Михайлович Ведмідь – вчитель ведмежої мови… Мені здається, кожен може впізнати у них своїх вчителів… А в Кольку і Косі діти, відповідно, бачать себе…
А чому вас саме школа отак притягує?
Ну, у мене, як і в Антона Павловича Чехова, в дитинстві майже не було дитинства… Шкільне дитинство моє скінчилося в четвертому класі – потім була окупація, і вчилися ми, можна сказати, підпільно: моя мама намагалася, щоб ми хоча б того, що знали, не позабували… П’ятий клас я перескочив, одразу пішов до шостого – наша школа була у дворі між Гоголівською й Тургенівською… Перескочив через дев’ятий, закінчив десятий клас у вечірній школі робітничої молоді на Солом’янці… І незважаючи на свою, так би мовити, легковажність, таки одержав срібну медаль – у мене з фізики була четвірка…
Можете згадати якусь шкільну пригоду? Ви були чемним чи, як Ява і Павлуша, випускали на уроці пугутькала?
О, я був не дуже дисциплінованим, але конкретно якусь пригоду не пригадаю зараз… А пугутькало… Куди ж мені пугутькало! То ж була міська школа, де б ми його взяли?..
Вам ніколи не хотілося бути вчителем?
Думки бути вчителем у мене не було… Хоча, вважаю, кожен дитячий письменник – по-своєму вчитель! Якщо він пише, він і вчителює, тому що він намагається прищепити дітям якісь гарні риси, якусь совість пробудити… Це все, так би мовити, вчительська справа…
Яка книжка в дитинстві була для вас важливою? Я знаю, що ви Марка Твена любите…
Так!.. Так-так-так! Я навіть чув, що хтось по радіо назвав мене українським Марком Твеном… Це мене дуже потішило, бо я люблю Марка Твена з дитинства і вважаю, що це основоположник світової літератури для дітей і підлітків… У мене є портрет Марка Твена роботи Базилевича з написом мені: «На пам’ять про спільного улюбленого письменника»…
«Лісову пісню» Лесі Українки дуже любив – кожен раз, як читав, то аж!.. Ну й, звичайно, любив те, що й всі діти на той час: і Сетона-Томпсона, і Жюля Верна, і Майна Ріда, й Фенімора Купера… А з українських письменників – Коцюбинського дуже любив, Шевченка напам’ять багато чого знав… І ще – прекрасних Миколу Трублаїні, Олександра Копиленка, Володимира Владка… Ну, й один із найулюбленіших моїх письменників – Антон Павлович Чехов…
Ваші герої кажуть, що вірять «у космос, у телевізор, у глобулус» – в науку, коротше кажучи, на відміну від «неписьменних бабів», які вірять у відьом, водяників і привидів… А якби таке запитання поставили вам – у що ви вірите? – що б ви відповіли?
Я вірю в добро… Вірю в людські чесноти… Вірю в те, що все-таки в душі кожного існує Господь Бог, і в кожного він свій… Вірю в єдиного Господа… І він не стільки в іконах і церквах, скільки в душах людських. Розумієте, в кожного, якщо він чесний, порядний, добрий і зичливий, то в кожного, так би мовити, свій Господь…
Автори: Оксана Козак, Роман Малко (фото), “Главред”.
Джерело: Главред
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.