26 січня 2024 р.
У Театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави Давида Петросяна “Процес” за однойменним романом Франца Кафки.
Написання Кафкою “Процесу” припало на роки Першої світової війни. За життя письменника опублікували тільки два уривки з роману. Автор наказав спалити всі рукописи після своєї смерті, але його друг Макс Брод не дотримався вказівки, і згодом “Процес” став одним із найвідоміших творів світової літератури.
За сюжетом до прокуриста банку Йозефа К. вранці, у день його тридцятиріччя, заходять незнайомці й повідомляють про арешт. Протягом історії головного героя переслідує невидима сила правосуддя. Він намагається дізнатися причину свого арешту, однак бюрократична машина позбавляє його такої можливості.
“Процес” Давида Петросяна нагадує концентрацію абсурду, марень чи п’янкого сну.
В інтерв’ю Софії Коваленко для Суспільне Культура режисер поміркував про актуальність сюжету, жанр і сценографію вистави, проблему патріархату, а також анонсував майбутні театральні проєкти.
Чим цікавий роман Кафки? У чому актуальність сюжету в українському контексті?
А як український контекст відрізняється від німецького? Якщо подивитися на події великих творів, вони про людину загалом, а люди всі плюс-мінус однакові. Звісно, ти береш той чи інший твір світової класики, тому що навколо відбувається щось конкретне. Але сама ситуація — набагато масштабніша за контекст однієї країни.
Коли за окрему людину все вирішено наперед, це питання світового політичного театру. Я не звужував би проблему до України. Думаю, Кафка інтуїтивно відчував, що певні речі будуть.
Як би ви описали світ, створений усередині вистави?
Коли я знаю, з ким сперечаюся, це конфлікт або психологічний, або побутовий. А якщо не бачу обличчя опонента, то проблема екзистенційна.
Тут варто було шукати не розкриття побутового конфлікту людини й системи, а місце людини в правилах гри, які їй не до кінця відомі. Людина постійно перебуває в маренні.
Чи можна назвати той світ усередині вистави кафкіанським?
А хто знає, який світ кафкіанський? (усміхається) У кожного він свій… Ми не знаємо, про що пише автор. Так, можемо спробувати зрозуміти його стилістику, що дуже важливо. Ти мусиш відрізнити на сцені Шекспіра від Кафки, тому що ключики зовсім різні.
Це все одно питання інтерпретації, бо і написаний текст, і вистава, і музика, написана до неї, є окремими творами. Вистава — це синтез погляду режисера на автора.
Як ви визначили жанр вистави? Чи можна сказати, що “Процес” — це вистава з гумором, але про песимізм?
Взагалі, “Процес” — мабуть, перша робота, де мені вдалося реалізувати своє відчуття. Воно полягає в тому, що сучасний театр — це не про один конкретний жанр; це синтез ситуацій. Сучасний світ настільки абсурдний, що обмежувати історію конкретним жанром не має сенсу.
Щодо гумору, якщо вчитатися, сам Кафка досить смішний, тому думаю, історія не повинна постійно “грузити” глядача.
А яку сцену вважаєте найбільш комічною?
Гумор — дуже суб’єктивна річ. Я можу з чогось сміятися, а глядач сидить жахається. Важко сказати, бо я дивлюся іншими очима; дивлюся, чи виходить сцена.
Смішно мені завжди, коли бачу, що актор включився в ситуацію і починає імпровізувати. Я навіть не сміюся, а радію з того.
Ви часто заохочуєте акторів до імпровізації?
Театр — це передусім актор. Мені абсолютно нецікаво, якщо у виставі я буквально бачу режисуру: коли не персонаж вийшов на мізансцену, з огляду на свої емоційні переживання, а все виставлено, тобто він спеціально переходить і робить щось красиве. Картинки вибудувати я дуже легко можу, а ось як їх виправдати — запитання.
Справді круто, коли актор включається в ситуацію й додає від себе. Обожнюю акторів, які в заданій темі починають по-своєму жити. Краще живе, ніж мертве, але придумане.
Ваш голос взяв участь у виставі в сцені зі слуханням у суді.
Прийом планувався ширшим: я думав зупиняти сцени… Була ідея, що вистава — це театр у театрі, а той невідомий суддя, як деміург-режисер, тобто актор може протестувати, чинити по-своєму, але каже йому, що робити, саме режисер. Суддя моделює ситуацію. Таких історій мало бути більше, але я подумав, що воно перетягує виставу трохи в інший бік.
Розкажіть про ідею сценографії.
Сценографію створювала Анна Шкрогаль. Ідея полягає в тому, що все відбувається в будинку Йозефа К. Для кожного дім — це його інтимний, особистий простір. Інтимний простір Йозефа поступово опечатують, створюючи ніби склад. На початку постанови позаду дверей уже багато що опечатано. Це процес, який потрохи охоплює весь предметний дім героя.
У фіналі Йозеф теж стає частиною того предметного світу — з людини зробили частину меблів, які запечатали й лишили на складі.
У виставі порушена гендерна проблематика. Головну чоловічу роль виконує Ольга Голдис, до того ж вона — єдина акторка у виставі. Усі, хто “чинить правосуддя” — чоловіки. Чому вирішили, що Йозефа К. гратиме Ольга?
Я обираю артиста за психофізикою або темпераментом, а не за гендером. Вистава — про патріархат і про те, що світ бюрократії та руйнівних енергій належить чоловікам. Україна теж була частиною цього бюрократичного радянського світу. Більшовики захопили її і зробили частиною свого бюрократичного апарату. Багато людей увійшли в роль і перетворилися на маленьких чиновничків.
Ми говоримо багато про те, що навала, яка десятий рік руйнує нашу країну, — це Радянський Союз, вони десь застрягли. Мені нецікаво розмірковувати, де саме. Більше хвилює, що ми теж там застрягли. Фізичну незалежність ми тоді здобули, але ментально й екзистенційно досі є частиною радянщини. Нам треба скидати цей “одяг”, бо головного героя у виставі ніхто не роздягає перед смертю. Він сам робить такий вибір, скидаючи з себе чиновника. Йому вже не страшно бути вбитим, тому що головне — ментально звільнитися від тієї парадигми й бути собою.
Герой залишається сам на сам із бюрократичною судовою системою і ця машина його ламає. Чи здатна людина сама змінити систему? Чи є сенс протистояти їй, якщо ти один?
Питання не в тому, що ти один. Зараз багато молоді, яка не мовчить, якщо хтось хоче зруйнувати стару історичну будівлю, а на її місці побудувати готельчик. Вони по-європейськи мислять. Якщо їм не подобається щось, вони не, як у радянські часи, обговорюють це на кухні, не кажуть “алігархі проклятиє”. Сьогодні молодь пише петиції, виходить на вулиці, страйкує.
Що стосується світу загалом, на жаль, я можу песимістично розмірковувати. Чим далі, тим світ стає більш бюрократичним і належить конкретним людям. Навіть те, що про Європу всі говорять у контексті демократії та ліберальних цінностей, є неправдою. Там лише механізм співвзаємин інакший, аніж у пострадянських країнах.
І вистава, і роман Кафки порівнюють людське життя із судовим процесом. Як ви думаєте, що в кінці цього процесу? Який там вирок?
У Кафки питання в тому, що головному герою вирок стає неважливим. Він звільняється від страху перед звинуваченнями. Фінал роману можна трактувати по-різному. Наприклад, американський режисер Орсон Веллс ілюструє його перемогою Йозефа над системою. Герой сам роздягається й лягає в яму, але при цьому сміється над усіма.
Фінал же вистави говорить, що все триватиме, допоки ми не скинемо з себе радянський наратив. Я маю на увазі не лише побутові звички, а й взагалі свідомість. Російська формула “А што ми можем сдєлать? За нас всьо рєшилі” — у нас цього не менше. Просто ми любимо тикати пальцями в брудного сусіда замість того, щоб придивлятися до чистого й наслідувати більш людське.
Що після “Процесу”? Поділіться планами на рік. Які проєкти можете анонсувати?
Зараз готуємо “Отелло” за Шекспіром у театрі Лесі Українки, де переважно будуть запрошені артисти з кіно й інших театрів. Потім у театрі Франка планую італійську комедію кінця шістнадцятого століття “Слуга двох панів” за Карлом Ґольдоні.
У Театрі на Подолі за твором Ібсена ставитиму “Гедду Ґаблер”. Також буде інсценізація чудових романів Аготи Крістоф “Грубий зошит” і Одона фон Горвата “Молодь без Бога”.
На малій сцені театру Франка працюватиму з твором Брехта “Барабани вночі”, а на великій сцені театру Заньковецької у Львові планую українську класику: або “Украдене щастя”, або “Безталанна”.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.