10 червня 2024 р.
Командир 3 механізованої роти 28-ої бригади провів у полоні рік і три з половиною місяці. Його побратими ще залишаються в неволі.
Василь на війні десять років. Для нього все почалося на Майдані. Вдень він ніс службу в лавах Збройних сил, а ввечері знаходився з боку мітингарів. Перша людина, з якою він познайомився, коли ввечері, переодягнувшись у цивільне, прийшов на Майдан Незалежності, був Устим Голоднюк. Той самий хлопчина в голубій касці миротворця, якого застрелили 20 лютого 2014 року…
Загалом історія родини Стефураків – сімейна сага. Троє чоловіків цієї сім’ї воювали. Рідний брат Василя пішов у “Правий сектор” і восени 2014 року загинув… Це сталося в день народження Василя, який тоді також важко воював… Батько цих неймовірних хлопців прийшов в армію трохи пізніше – і був важко поранений на полігоні під час ротації…
Цензор.НЕТ розповідав історію родини.
Є вона і у другій книжці “Народні герої України. Історії справжніх” – загиблий Степан Стефурак посмертно отримав цю найвищу недержавну нагороду. Вже коли книга була в друці, стало відомо, що Василь потрапив у полон. Єдине, що давало крихітну надію на те, що його обміняють, – відео, яке майже зразу опублікували росіяни. Воно було одночасно болючим і… комічним. Василя примусили говорити російською. І дуже добре чутно і видно, що у цього хлопчини з Франківщини щелепа виключно україномовна. Для нього “русский как иностранный”.
Ми зустрілися з Василем в Києві. Він ще проходив реабілітацію. Але, здається, найкраще йому допомагає прийти до тями спілкування з сином. Він зразу попередив мене, що не буде розповідати про те, що з ним було в тюрмі, бо свідчення полонених, які повернулися додому і детально згадують, що з ними робили росіяни, миттєво відображаються на тих, хто залишається у них в заручниках. Їхнє і так важке життя в тюрмах значно погіршується…
“КОЛИ РОСІЯНИ ТІЛЬКИ ЗАЇХАЛИ В СЕЛО, МИ ЗРАЗУ ЗНИЩИЛИ ПРИБЛИЗНО 15 ЇХНІХ БМП-3”
– Де тебе застав повномасштабний наступ? Де знаходився підрозділ?
– В Одесі на ротації. Бригада мала обороняти саме це місто.
Війна для мене почалася… О четвертій ранку я прокинувся вдома від вибухів. Російська ракета прилетіла десь поряд. Раз, другий… Почалися телефонні дзвінки. Я одягнувся і вибіг з дому. Ми вже готові були, зібраний рюкзак – в машині. О сьомій ранку я був у Південному, займав оборону. Когось з наших відправили у Миколаїв. Щоб повноцінно напасти на Одесу, мав бути сухопутний коридор, тому ми очікували ворога на суходолі. Окопувались. Приходили мобілізовані, ми їх вчили. З часом підрозділи почали переправляти у Херсонську область. 20 березня я вже поїхав у Миколаївську область.
– Ворог з моря намагався напасти на Одесу?
– Та, але все закінчилося в морі. Без нас впоралися (посміхається.). На Херсонщині я потрапив в Олександрівку. І через тиждень почався наступ на це село. Ми вели оборону, але нас оточили. 20 днів ми билися зсередини. Ворога вибили, росіяни вийшли з села, але ми зразу вийти не могли. Прийшлося тримати оборону в оточенні. Пізніше все ж таки вибралися. Але дуже важко було.
– 20 днів в оточенні… А боєприпаси як вам підвозили?
– У нас всього було достатньо. Багато привезли, я багато взяв з собою. А потім ще довезли перед їхнім наступом. У мене були і заначки, і схрони по селу (сміється..) Я ж мав тиждень часу, щоб обійти все село. Воно невелике, але все одно… Тож все вивчив, в різних місцях підготував запасні місця і схованки.
– На якій посаді ти тоді був?
– Командир взводу 1-о батальйону. Це окремий гранатометний взвод.
Село було не досить велике. Три дні ми були взагалі без зв’язку – ані телефони, ані радіостанції не працювали. Якщо радіостанції пробивали, то в школі, де знаходилося КСП роти, командир роти мені не вірив, що я веду бої на краю села лише своїм взводом. Він думав, що я у полоні, тому командування не дало мені NLAW. Ми лише раз зустрілися з ним вже після розмови в радіоефірі. “Я боявся, що ти в полоні, а радіозв’язок тебе примушують використовувати вороги”.
Коли нарешті з’явився нормальний зв’язок, заступник командира батальйону спитав: “Ти в полоні?” – “Ні. Координати мої сусіди не приймають, нічого не роблять. Свій сектор тримаю”. Вони зв’язалися зі школою, з командиром роти і через день я прийшов туди, налагодили контакт.
Командир роти тримав оборону центра села. Розвідка вийшла звідти самостійно. Ще один взвод був розкиданий по селу в різних точках. Я контролював верх села. Дамба була зайнята росіянами. Ми зробили секрет у дальньому кутку села, відділення постійно сиділо в засідці, контролювали, передавали дані про переміщення ворога. А вони вели оборону… Не дивлячись на їхню активність, ми навіть змогли евакуювати поранених – по лиману. Щоб це зробити, зачистили берег, вийшли до води. Туди підійшов катер – надувний військовий човен. Забрали всіх поранених – 13 чоловік. Нам привезли NLAW, зброю, боєприпаси, акумулятори. Забули батареї до NLAW, правда… Їх намагалися коптерами нам присилати у село, бо росіяни просікли цю ситуацію з човном. Човен з пораненими відійшов вже метрів на 200-300, як вони почали стріляти, та не зловили його. Але після того вони вже контролювали берег здалеку, з засідки.
Ми віддали поранених і ще тиждень трималися в селі, а потім вийшли – з боями.
– Ви бачили результати вашого спротиву?
– Коли росіяни тільки заїхали в село, ми зразу знищили приблизно 15 їхніх БМП-3. Вони страшенно вразливі ззаду, біля двигуна. От ми біля 15 машин і спалили. Плюс, звісно, працювала наша артилерія. Місцеві давали нам інформацію – люди ж пересувалися по селу, ходили до дамби, де був ворог. Потім нам розказували, що командира роти змінили, бо першого вбили. Командира взводу також вбили… Місцеві були раді нам. Приносили квіти. Мене це дивувало. Казав їм: “Ви що, які квіти? Підіть, кацапам положіть”.
Ми виходили вночі двома групами, вже коли росіяни взяли школу – ми останніми залишили КСП роти. Моя група ще вдень розділилася на додаткові дві групи, за цей час у нас з’явилися поранені. Ми з пораненими вийшли, о третій годині ночі нас зустріли в Миколаївській області, біля міста. Йшли пішки, довго. Але до ранку вийшли всі. Так що, можна сказати, повномасштабна війна почалася для мене в селі Олександрівка.
– А не було у тебе паніки, що їх настільки багато, що ми не встоїмо?
– Так, їх багато. Куди не стріляєш…
– Всюди попадаєш?
– Майже так (сміється.).
– То це ж якраз непогано…
– Вони нас витіснили з села. Квартал за кварталом, вулиця за вулицею зносили – так як вони діють всюди. Школу повністю зруйнували. Щоб вийти зі школи, з підвалу, нам довелося розкопуватися, бо все засипало – другий поверх впав прямо на вхід. Я ж весь час, обороняючись, зміщався по селу. І дійшов аж до школи.
Коли ми вийшли, мій взвод додали до 3-го батальйону, який вже відправили воювати. Це була середина квітня. Ми вели оборону поблизу того села до жовтня місяця. За цей період багато сталося.
“НАС ЗАКИДУВАЛИ ГРАНАТАМИ. ОДНА ВПАЛА ПРЯМО ПЕРЕД МОЇМ БІЙЦЕМ – ЙОМУ ВІДІРВАЛО НОГУ”
– Вони весь час сунули вперед?
– Ми наступали! Постійно їх атакували, намагалися вибити з позицій – як вони зараз нас. Переходили поля. Зрозуміло було, що правий берег їм важко тримати, ми постійно тиснули, тому вони були змушені відійти… Головні удари проводилися ближче до Херсону. А ми відволікали удари артилерії на себе від підрозділів, які наступають. А в жовтні нас перекинули далі, ближче до Херсону.
19 жовтня почався масштабний наступ. У склад батальйону нам додали танкову роту. В селі Нова Кам’янка ми мали прорвати лінію оборони, зайняти позиції і протриматися добу, поки підійдуть основні сили. Але сталося щось незрозуміле, зв’язок пропав, як тільки ми вийшли на вихідні рубежі.
– Але ви прорвали лінію противника?
– Звичайно! Я був у другому ешелоні. Ми прорвали першу лінію і вклинилися на три з половиною кілометри, дуже глибоко були. Цілий день безперервно рухалися, а третього ешелону так і не було. На наші позиції ніхто не прийшов, ніхто не зайняв передній край позаду нас, і ми опинилися в мішку.
– А росіяни як на це реагували?
– Спочатку вони відійшли, а потім побачили, що атака зірвана, нікого немає. Три години пройшло, а ніхто не йде, немає активних дій. Проблема в тому, що нас було дуже мало. Зв’язок пропав. Одні поїхали вперед, другі не розуміли, як діяти далі. У когось просто машини поламалися. У командира танкової роти заглохла машина на позиції – і все. Він був біля мене, дві з половиною години просиділи.
– І москалі почали самі рухатися?
– Так, контратакували нас з двох сторін. Командир роти справа від мене відійшов, а в мене не було машин: одна згоріла, дві без зв’язку поїхали вперед. Танки не працювали. Ми сигналізували про себе димовими шашками. Як тільки з’являвся зв’язок по рації, позначав себе жовтою шашкою, щоб знали, де знаходжусь. Росіяни активно атакували справа і зліва, і мене взяли у мішок. Я думав: до вечора якось протримаюсь, а потім можна буде відійти. Вдень іти було неможливо – чисте поле…
– Багато вас опинилося в мішку?
– Взвод – дев’ятеро людей. Була ще машина розмінування УР-77, два їхні екіпажі, і чотири екіпажі танків. Всього десь двадцять людей. Шестеро поїхали назад, їх евакуювали. Одну машину, свою, я відправив перезаряджатися. Коли я висадився, то дав можливість тією ж машиною вивезти поранених. До мене назад так і не повернулися. Час, коли я міг відійти, швидко пройшов… А потім було пізно. Сподівався, що ми протримаємося до ночі, і тоді б точно змогли відійти. Але…
– Як вас брали у полон?
– Вони підійшли до нас впритул… Вже гранатами закидували, у мене бійцю відірвало ногу – граната впала просто перед ним. На той момент у мене був ще один поранений, боєць з позивним Кафтан. Я зрозумів, що вже все. І… почув українську мову. Тому не зразу зрозумів, що то ворог. Проти нас були кримчани, 10-та кримська десантна бригада. Кричали до нас українською, то я не зрозумів, що то не наші… Ми зупинили вогонь, бо командир батальйону казав, що зліва має підійти до мене якась група. В якийсь момент я і подумав, що то прийшло підсилення, ще й матюкнувся: “Ми що, між своїми перестрілюємося?!” Але ще дві секунди пройшли – і їх стало дуже багато, руська форма… Я все зрозумів і сказав: “Не стріляти, ми здаємося”. Вони нас взяли на приціл… Так ми стали полоненими…
– Що з тими пораненими?
– Кафтан в полоні. А той, що залишився без ноги, загинув. Ми йому надали допомогу і евакуювали, довго йшли. Він заснув, коли нас перевозили в БТРі, а коли ми вже приїхали, не прокинувся. Поки ми його несли, він ще був живий. Але втратив багато крові до того, як ми надали допомогу. Він помер десь о 12 ночі. Здається, його тіло обміняли…
“БАЙДУЖОСТІ СТАЛО БІЛЬШЕ. НЕ ШКОДА НІКОГО”
– Є твоє відео з полону. Воно давало надію, що ти живий і є шанс на обмін…
– Спочатку всіх вивезли в Крим, до Севастополя. Я завжди жартував, що буду заходити в Крим через Ростов, а вийшло, що з Криму зайшов на Ростов (гірко сміється.). В Ростові я провів тиждень перед обміном. Перший обмін зірвався, тому що літак збили.
– Це ти був якраз в той період?
– Так. Стрьомно було! Їдемо в автозаку, з нами був полонений підполковник, і я йому кажу: “Стрьомно летіти, ще зіб’ють нафіг…” (сміється.). І тут нам кажуть: ваші збили літак. Уявіть наш шок…
– Ти був у полоні…
– Рік і три з половиною місяці – з 19 жовтня 2022 року до 31 січня 2024-го.
– Завдяки чому тримався весь час?
– Нам багато чого розказували. Весь час відбувалися ротації спецназу, який нас охороняв. От вони розповідали, що Кадиров вже у Києві сидить…
– Ти вірив в це?
– Ну, я ж був після Херсонських подій, після звільнення частини херсонщини. Вони думали, що ми всі з Маріуполя, нічого не знаємо.
Як я тримався? Багато хто мені снився. Устим не снився, а Стьопу, брата, бачив пару разів. Син снився – я з ним рибу ловив. Ми ловимо-ловимо, я його саджаю в машину – і просинаюся. Оце мені допомагало вірити в обмін, не втрачати надію.
– Були хвилини відчаю, сльози чи ти став злішим?
– Байдужості більше стало. Не шкода нікого…
– Ти весь час перебував із своїми бійцями?
– Ні. Після Севастополя нас перевели у Волгоградську область, і я нікого більше не бачив, були всі нові люди. Нас всіх порозкидували по різних місцях.
– З ким ти був у камері?
– З 36-ої бригади хлопці, зі 101-ої. Всі з Маріуполя. 99-та бригада тероборони Маріуполя. “Азовці”, з Нацгвардії. Після звільнення я повідомив про всіх, хто був зі мною, дав дані про кожного…
– Багато залишається ще в полоні?
– Цивільних багато. Дуже багато.
“Я Б НІЧОГО НЕ МІНЯВ У СВОЄМУ ЖИТТІ. ЛИШЕ Б – ВИЙШОВ БИ З ТОГО МІШКА, ПОКИ ВІН НЕ ЗАКРИВСЯ, АБИ НЕ ПОТРАПИТИ В ПОЛОН”
– Коли ти зрозумів, що вже в Україні, чого хотілося? Що просив? Як ти себе поводив?
– Дивно було, що я рівно ходжу, дивлюсь на людей, мене ніхто не зупиняє, руки не треба за спиною тримати, все можна робити. Що в очі можна дивитися. Це все спочатку дуже дивувало. А найбільше хотілося поїсти. Нас погодували смачним супчиком в Сумах. І я в магазині купив все, чого хотів! Після цього два тижні живіт так болів, що прийшлося сісти на дієту. Якийсь час їв лише кашу.
– Коли ти з сином побачився?
– Він одразу до мене приїхав – колишня дружина привезла. Після обстеження і лікування в Дніпрі мене відправили на реабілітацію в Ірпінь під Києвом, то я майже кожного дня їжджу до малого, забираю його зі школи, вожу по різних гуртках. Батьки до мене приїжджали, а я ще додому не їздив.
– Ти 10 років на війні. Були моменти, коли пошкодував, що не звільнився з армії раніше? Хотів би щось змінити?
– Якби потрапив у 2014, знову зробив би те ж саме.
– Навіть якби знав, що буде полон?
– Так. Але якби знав про полон, зробив би так, щоб його не було. Треба було вийти з того мішка, поки він не закрився.
– Що будеш робити далі?
– Вступаю до Університету оборони. Поки війна – залишуся в лавах Збройних сил України. Потім звільнюся.
– Ти одружений вдруге…
– Так, ми побралися якраз перед полоном. Першого вересня ми розписалися, а в жовтні я попав у полон. Моя дружина одеситка. Тож я тепер живу в Одесі.
– Після того обміну, коли ти повернувся, не було, здається, жодного обміну…
– Був один – на сто людей. Той обмін був через тиждень чи півтора після нашого. А нас в обміні було чи 210, чи 209 людей. Я спілкуюся з рідними своїх солдатів, переписуюсь. Коли був обмін, писав про це, списки з’являлися – пересилав їх. Якщо є якісь новини, повідомляю. Це дуже важко, насправді, що твої люди, з якими ти воював, досі знаходяться в неволі. Важко…
– 28-а бригада зараз стоїть в районі Торецька. Ти спілкуєшся з тими, хто воює й далі?
– До мене приїжджали побратими, комбат провідував, коли я був у Дніпрі. Володимир Голоднюк, батько Устима, не припиняв мені допомагати всі роки війни. Коли я вже був на Херсонщині, машину мені привіз. Вона досі їздить у взводі, де я служив. Він постійно про мене піклується, телефонує. Я щасливий, що живий і повернувся в Україну. Але головне – щоб повернулися всі, хто досі залишається в полоні.
Розмовляла Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.