8 червня 2024 р.
Про таких, як Вадим Свириденко, кажуть: легенда. І пишуть книги, у крайньому разі – статті у Вікіпедії.
Якщо ж дуже стисло, у кілька речень, то буде так: воював з 2014 року, брав участь у боях за Щастя та Дебальцеве у складі 128-ї бригади. Після поранень та обмороження – був оперований, втратив кисті рук та стопи ніг. Навчився ходити на протезах та користуватися штучними руками, котрі йому виробили та прилаштували у США.
Після 8-місячного лікування у США перебував у львівському військовому госпіталі на реабілітації, повністю опанував себе, може бігати і піднімати штангу. У 2016 році Вадим Свириденко представляв Україну на 41-у марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні, де став призером, пробігши 10 км. У вересні 2017 на Іграх нескорених 2017, що проходили у Торонто, здобув бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах.
Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня, орденом “Народний Герой України”, орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
Фото: Міна Сорвіно
Останні роки Вадим Свириденко – радник-уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій. В інтерв’ю “Цензор.НЕТ” він розповів про те, як держава і ветеранська спільнота бачать реабілітацію та адаптацію поранених ветеранів війни нині та у майбутньому. І що для цього роблять.
– Вадиме, ми з вами розмовляємо напередодні щорічного благодійного заходу, що відбудеться у Шотландії. Це марш-кидок ABF Cateran Yomp The Allied Forces Foundation. У ньому візьме участь українська команда Iron Warriors, до складу якої увійшли діючі військові на протезах та поранені військові. Ви – капітан команди. Розкажіть, для чого роблять цей небанальний захід?
– Кожен рік українську команду запрошує Американський ветеранський фонд Allied Forces Foundation і Cateran Yomp з Шотландії. Спочатку це було придумано для того, щоб проводити реабілітацію – психологічну, фізичну. Ми ж розуміємо, що поранені бійці – це особливі бійці. Вони спочатку разом з лікарями борються за своє здоров’я, щоби пройти важкий медичний шлях до повернення. А потім постає питання – що далі? І дуже добре, що у нас в Україні є така програма – фізкультурно-спортивної реабілітації – і ще в 2016 американці нам запропонували взяти участь в марші морської піхоти, а потім в Cateran Yomp.
Ми збираємо команду з поранених бійців. Це можуть бути як легко, так і важко поранені. Від цього залежить, яка буде дистанція. Якщо важко поранений – 35 кілометрів, легко поранений – 85. Це однозначно непроста дистанція, не просто по асфальту пройти. Пересічна гірська місцевість, річки…
– Зупинки передбачені?
– Є піт-стопи. Тому що не можна йти безперервно, треба за бійцями слідкувати. Знаєте, я у 2018 році вже брав участь у такому заході. Він насправді дуже крутий. Треба бути готовим психологічно, фізично і технічно. Ми розуміємо, що без фізичної підготовки там не вийдеш, не пролізеш. Бо є довгі, затяжні підйоми, спуски. Це – дистанція спеціально підібрана, щоб люди готувались. Непідготовлену людину туди краще не делегувати, вона просто зійде.
Потрібно, щоб протези були готові. Якщо протез десь підтирає, теж буде дуже важко пройти. Або динаміка у нього дуже слаба. Треба, щоб були четверта, п’ята ступінь, щоб протези допомагали, підштовхували бійця іти цю дистанцію.
– Душніли (популярне нині слово) почнуть нити : а нафіга в ту Шотландію чи у ті Штати пертися? Чого вони хочуть досягти?
– У нас ще коли почалось АТО/ООС, важко поранені хлопці були. І завжди було питання, як їх далі піднімати, що робити. Бо всі кажуть, що життя не закінчується – але це все слова. Треба дати механізм, щоби важко поранений починав працювати з самого шпиталю. Щоб уже хлопці психологічно почали відновлюватися.
У цьому сенсі ми – це приклад. Нам інколи важко: треба змінювати систему, підхід і до протезування, і до психологічної підготовки. Треба постійно показувати, що кожен боєць має і може знайти в собі той стрижень. Тому що він пройшов війну і має бути прикладом як для інших, так і для сім’ї.
Таким чином, ми, уже дивлячись на поранення, знаходимо ті чи інші можливості відновлення в спорті. Це не обов’язково має бути легка атлетика. Це може бути і футбол, стрілецька зброя, лук. І ще з 2018 року ми як метод відновлення запропонували довгі дистанції. У нас хлопці, які ніколи не бігали марафони, бігають по 42 кілометри. Після поранень. Кожен вибирає для себе варіанти по можливості, по його здібностях, по тому, як він себе налаштовує, – і там уже обирає якусь дистанцію.
– У Шотландії, я так розумію, буде варіант вищого ступеня складності.
– Тому ми і відбираємо хлопців… Вони у нас всі як не десантники, так ССОшники, прикордонники. Які – да, мають ампутації – але фізично продовжують себе навантажувати. Тобто вони мають бути готові.
Для чого ми це робимо? Насправді це дуже показово, в таких змаганнях за кордон ми вирішуємо одразу кілька питань. По-перше, хлопці себе знову підтягують, ще сильніше стають. По-друге, ми світу показуємо, що війна продовжується – і нам не треба про це розповідати. Наші протези за це кажуть. У нас є вечори, де військові можуть поспілкуватися. Там і ветерани інших країн є, військові. Вони повертаються до своїх країн, зустрічаються з іншими військовими, з політиками і розповідають, що війна в Україні триває.
-Це справді так, адже у тих же Сполучених Штатах ветерани дуже інтегровані в політику. Вони впливають на порядок денний політиків. У нас наразі це взагалі майже на нульовому рівні.
– Я скажу більше: такі зустрічі допомагають покращити протезування і усілякі проєкти у нас в Україні. Ми зустрічаємось з ветеранами, дивимось, які у них протези, слухаємо їх програми, які у них є. І уже привозимо в Україну нові проєкти, нові протези.
– Скільки людей у вашій команді?
– На сьогодні 11 людей. Це 7 людей на протезах, двоє легко поранені і двоє супроводу. На дистанції має бути супровід. Хоч у нас і є там спеціальні чіпи, на підстопах ми чекінимося. Тобто воно іде до загальної системи, що ми рухаємось, ми ідемо. Бо якщо ми десь зупиняємося, за бійцями виїжджає швидка.
Взагалі дистанцію за 24 години можна подолати. 35 кілометрів однозначно долається десь за 7-8 годин. А уже повна дистанція у 85 кілометрів – це доба. Тобто хлопці добу ідуть, не зупиняючись. На піт-стопах тільки можуть якісь шоколадку з’їсти, щось випити, чай, водичку.
– Окрім тих цілей заходу, про які ви вже сказали, фінансову якісь надмету ви для себе визначили?
– Однозначно. Ми розуміємо, що на сьогодні головна задача держави і всіх, хто опікується нашими ветеранами – підняти їх на ноги, вертикалізувати, щоб вони ходили. Але ж у нас дуже багато молодих хлопців, які хочуть бути такими ж швидкими, завзятими, як були до війни. Тобто хочуть бігати, бути прикладом. І ми хочемо зібрати їм гроші на спортивне протезування. Воно у нас в державі взагалі-то фінансується, але ми розуміємо, що цих грошей недостатньо.
– Яку суму ви хочете зібрати?
– Мета – 100 тисяч фунтів британських. Якщо це буде більше, ми будемо тільки раді. Кожен фунт буде відданий ветерану, щоб йому зробили спортивний протез.
– Ви – радник-уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій. Займалися цим до повномасштабки. Чи не стає вам час від часу моторошно від того, що з кожним місяцем поле вашої роботи збільшується? Бо ж росте кількість важкопоранених і легкопоранених.
– Складність ситуації ми відчули вже тоді, коли почалась повномасштабна війна. На той момент країна опинилася в кільці. Ми були оточені, потрібно було захищатися. Зі сторони ворога на нас пішли літаки, танки, гелікоптери. Кількість їх була неймовірною – і я вже тоді зрозумів, що кількість поранених збільшиться на тисячі людей. Тому від початку пішли листи на всі відомства, на всі міністерства, адже ми мали бути готовими і перераховувати фінанси, щоб направляти їх на потреби поранених.
– Необхідність така була, але навряд чи у перші тижні війни вам хтось відповідав.
– Задачі були інші, розумієте? Але ми уже за пару місяців бачили кількість поранених, де вони знаходяться і що їм потрібна допомога. Ми їхали до них, збирали по 40-50 чоловік, надавали первинну психологічну допомогу. Розповідали про протезування, його види, про те, що є державні програми. Це дуже впливало на їхній психологічний стан. Допомагали з документами…
– Справді, особистий досвід в такій ситуації – це потужний позитивний фактор. Одна річ – якщо зі зневіреним важкопораненим розмовляє цивільний, навіть якщо і добрий, психолог. І зовсім інша – коли поранений слухає Олександра Дармороса, військового психолога з неймовірною історією подолання своїх поранень…
– Програма “Рівний рівному” давно у нас працює, але десь не допрацьовується. Тому однозначно ця програма має бути переглянута. Тому що у нас з’явилось дуже багато поранень, яких не було до повномасштабки. Втрата зору, ампутації – це дуже складні поранення
– До того ж, на цій війні за статистикою лідирують не кульові поранення, а уламкові. Міни, снаряди, ракети.
– Я не ділю на міни і снаряди. Я більше ділю хлопців за ураженнями. Це ураження центральної нервової системи, черепно-мозкові травми, спинного мозку, ампутації внутрішніх органів. Для мене це більше важливо. Щелепно-лицеві, наприклад. Я чітко розумію, до якого фахівця звернутися, яку допомогу треба бійцю надати, який супровід, тобто маршрутизатор. Зараз він змінюється. На сьогодні і реабілітація сильно змінилася, вона росте. Кількість реабілітаційних центрів у нас збільшилась; там працюють хірурги, які уже працювали з такими тяжкими травмами.
Ми розвиваємося – але війна не закінчується. Щодня ми маємо нові виклики, нових поранених. Ми знову ідемо туди, вивчаємо, вносимо корективи.
– Що собою на практиці являє робота радника-уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій? З чого складається ваш типовий день?
– Щодня мені потрібно знаходити оці напрямки, недопрацьовані нашими міністерствами; вказувати їм на ці пробіли, щоб вони їх закривали, і контролювати ці процеси. Але я не можу просто сидіти на місці і дивитися. Тому весь час їжджу по країні, буваю на різних засіданнях. Заїжджаю до наших ветеранів, у мене своя програма надання первинної допомоги.
Я не просто їду в заклад і вказую на їхні недоліки, а й збираю хлопців, розповідаю їм це все.
– У вас є куратори з Офісу Президента і профільних міністерств?
– У мене є свої керівники, які слідкують за моєї роботою і яким я доповідаю за свою роботу. У випадку, якщо міністерства мене не чують, я можу звернути їхню увагу, щоб вони допомогли вирішити те чи інше питання.
– За роки повномасштабки з президентом Зеленським доводилось предметно поспілкуватися?
– На сьогодні він постійно в роботі, в роз’їздах. Тому спочатку більше ідуть службові доповідні, які вивчаються.
– І хтось оце все йому переповідає?
– Да. Але у випадку великої складності я зустрічаюсь з ним особисто.
– Тобто такі зустрічі бувають?
– Однозначно. Але вони не розголошуються.
– Спілкуючись з ним, відчували, що він у темі?
– Якщо він десь не в темі, я маю пояснити проблематику. Для цього і є наша робота, щоб знайти питання, які не розкриті; розповісти, в чому полягає ця проблематика, як її намагалися вирішити і чому вона досі не вирішена. І прийти з розумінням того, як її вирішити.
– Я правильно розумію, що ці ваші зустрічі ішли за таким сценарієм: він питав, що треба, ставив питання, а ви відповідали?
– По-перше, він завжди цікавиться різними питаннями. Коли ми зустрічаємося, я одразу розповідаю, з чим прийшов. Заздалегідь збираю всі питання, щоб розповісти всю картину з пораненими. Взагалі-то я переважно працюю з важкопораненими, але можу розповісти і про ситуацію з членами сімей загиблих і полонених. І, звичайно, доповідаю не тільки я, а всі, хто працює з цими питаннями. Бо ж зрозуміло, що проблемні питання потрібно вирішувати всім – не в одному міністерстві і не в одному відомстві. Якщо хтось один каже, що от я можу вирішити це питання, – це неправда. Таке не можна вирішити самотужки. Тому всі відповідні міністерства мають надати своє бачення. І довести фінансово, що це можна вирішити, що країна буде менше втрачати. Хоча деякі напрямки потребують і великих фінансових витрат.
– Тобто ви задоволені рівнем співробітництва з державою?
– Це весь час робота. Головне, щоб люди були задоволені державою. Ми ж ці посади займаємо не все життя. Якщо нам вдається зробити якісну роботу, я відчуваю в собі внутрішнє задоволення. Якщо хтось мені каже за це “дякую”, однозначно ми зробили свою роботу правильно.
– Я і мої колеги стільки пишемо про проблеми, інколи варто казати і про здобутки. Якими бачите головні досягнення – ваші і ваших колег?
– Наші досягнення – це, наприклад, нові види протезування в Україні. Це надання первинної психологічної допомоги. Адже не всі наші психологи вміють реально надавати первинну психологічну допомогу. Це програма надання допомоги нашим полоненим, які тільки повертаються з полону. Кількість полонених дуже велика і вони теж весь час повертаються.
Є програми, які постійно вдосконалюються. Це наші паліативні напрямки – зараз існує величезна за обсягом проблематика того, що робити з нашими хлопцями, які отримали, наприклад, черепно-мозкові травми і на все життя будуть прикуті до ліжка.
– Скільки таких людей лікуються в Україні і за її межами?
– Десь сотні, десь тисячі, дивлячись на поранення. І вони зараз потребують нових закладів сестринського догляду. Зараз ця проблематика виноситься на президентський рівень.
– Багато з важкопоранених наразі лікуються за кордоном. Чи означає це, що треба сконцентруватися на закордонних напрацюваннях, на прикладах країн, де воно працює, як годинник? Чи на нашій війні аналогів, включно з медициною, взагалі нема?
– Ви сказали одне правильне ключове слово: на війні. Жодна країна не може сказати, що в ній ідуть такі бойові дії і є такі травми. Бо вони комбіновані. Ми ж розуміємо, що дуже багато бійців при втраті, наприклад, кінцівок, отримують осколкові травми, черепно-мозкові поранення, контузії – і ніде більше немає такої великої практики. У нас зараз є проєкти, коли до нас їдуть закордонні лікарі і привозять нам проєкти. Ми це збираємо з усіх країн в одному місці, в одній державі – і робимо систему. І це правильно. Дійсно, спочатку ми відправляли за кордон дуже багато бійців. Але ж справжній результат показали тоді, коли до нас почали приїжджати лікарі з інших країн. Приїжджати – і навчати наших лікарів тут, на місці. І саме на місці ми почали надавати повномасштабну медичну допомогу.
– Це і за логістикою простіше, і рідна земля часто краще зцілює.
– Абсолютно. Наприклад, якщо ми відправимо за кордон 5 лікарів, що ми навчимо? А тут можна зібрати 50 лікарів, провести навчання, показати хірургічні операції…
– …і далі маємо потужну пропорцію, скільки людей з цих навчань поїдуть до стабіків і шпиталів зі вкрай корисними знаннями.
– Вони ж зібрані з усієї України. Це командування медичних сил, це цивільні лікарні, провідні хірурги, вони беруть на себе якраз хірургічну відповідальність. Вони це питання закривають. А потім іде питання уже післяхірургічної, медичної частини. Іде реабілітація, різноступеневе відновлення. У нас зараз є багато дуже крутих реабілітологів, хірургів. Найголовніше – не стояти на місці, а розвиватися.
– Назвіть, будь ласка, 2-3 показники по базових пільгах та сумах, які держава надає важкопораненим.
– Держава зі складнощами, але забезпечує важкопоранених протезами. До повномасштабної війни – взагалі у повному обсязі. Ми ж до жодного фонду не звертались.
– Зараз все складніше?
– Складно. Економіка валиться. Всі протезні завод попіднімали ціни. Держава забезпечує, але іде дофінансування. У нас працює дві постанови: 321 і 518. 321. Це як первинне протезування. Воно не таке складне, менше фінансується, але іде потрійне фінансування, якщо порівнювати з цивільним протезуванням.
Наприклад, для ноги вище коліна – 860 тис.грн. Це на первинне протезування; це там, де ще стопа іде, скажімо третьої мобільності, коліно не таке складне. Але вже коли через рік вступає 518 постанова, там уже іде за 2 мільйони.
– Є дані про те, скільки людей скористалися тим, що вони мають від держави отримати за таких умов?
– Давайте я вам у відсотках скажу. Усі фонди збирають гроші – і ми ці фонди чуємо. Але це 7 % від 100, решта закривається державою. Ви розумієте, суми це не маленькі.
– Якщо з кількістю все більш-менш нормально, то з якістю протезів бувають серйозні питання. Ні?
– От якби у нас війна почалась зараз, я би сказав: да, Радянський Союз. Але війна у нас почалась у 2014 році. Про це всі забувають. І протезування у нас почало розвиватися з того періоду. У нас, слава богу, відкинули тоді Радянський Союз. Хлопці поїхали за кордон, почали привозити нові види протезування. Біонічні руки у нас з’явились у 16 році. І це фінансуються державним коштом. Ступінь стопи у нас – на 5 рівні, а це дуже висока динаміка. І знову хочу нагадати про спортивне протезування. Не всі держави його мають, це наші досягнення.
– Знаєте, що скажуть найприскіпливіші читачі? Щось він дуже співає про здобутки. Як соловейко…
– Подивіться на мене.
– Відповідь воїна. Менше з тим…
– Добре. Я тоді скажу так: читайте наше законодавство, 321 і 518 постанови. Там чітко прописано, якими протезами забезпечуються наші воїни. Якщо ці протези прописані в цій законодавчій базі, значить, держава їх оплачує.
– Класно, значить теоретично законодавча база вибудована нормально. А далі починається де державна бюрократія, а де – і людський фактор. Тупі, байдужі чиновники. Той же незрячий військовий психолог Олександр Дарморос розповідав мені про травматичний досвід – як власний, так і його підопічних. Про те відчуття люті і безпорадності, яке охоплювало його, коли чиновники зухвало відмовляли йому у тому, що гарантовано законом.
– Саша стикнувся з такою проблематикою…
– То чи є куди важкопораненим військовим звернутися в таких випадках?
– Є. Командування медичних сил має гарячу лінію і вона працююча. Є міністерство соціальної політики. І є фонд, до якого можна звернутися з заявами про те, що некоректно поспілкувалися, мало місце незнання законів або, може, сидить якийсь сепар – і навмисно це робить.
Звертатися можна і до мене. На ту ж офіційну сторінку у Фейсбуці , куди мені і пишуть. Спеціальна людина відповідає на всі дзвінки, і ми вирішуємо такі питання. Є юридичні відділи. Є, нарешті, Міністерство ветеранів, яке має свій юридичний відділ і свої філіали в кожній області. Туди теж можна звернутися за допомогою, якщо хтось некоректно поставився, і питання не вирішено.
– Один американський ветеран розповідав мені таке: у нас, каже, біля кожного великого військового меморіалу чергують психологи. Чому? Тому що за статистикою певний відсоток самогубств серед ветеранів трапляється після травматичних візитів до загиблих побратимів. Адже кожний сприймає таке спілкування з могилами по-різному.
Я тоді подумав: наскільки ж до дрібниць у них продумані такі речі. Це, зрозуміло, і тому, що країна воювала – у Кореї, В’єтнамі, Іраку, Афганістані. І вони аналізували свій досвід, часом дуже гіркий. Коли у нас буде така ретельність турботи про своїх ветеранів війни?
– Насправді ми пішли далі американців. Продумуємо все. Ми вивчали їхній досвід, вивчали досвід АТО. І справді, отакі складні випадки уже десь після двох років після війни якраз дуже частішають. Після участі у бойових діях. Дійсно тоді накриває.
На сьогодні ми розробляємо таку систему – від міністерств соціальної політики і оборони до територіальних громад – щоб весь шлях, який проходить ветеран від повернення з бойових дій додому, – був під контролем. Базову модель реалізовуємо в Рівненській області, де ми навчаєм соціальних менеджерів. Це якраз люди з ветеранського осередку, сімей загиблих, які хочуть допомагати ветеранам. Це стає їхнім життям; вони у себе на місцях контролюють кожного ветерана, його стан. Спілкуються з сім’єю. У вищих закладах вчать, як надавати реальну психологічну допомогу; ці люди стають фахівцями на місцях; вони розуміють, як спілкуватися з тим чи іншим ветераном, коли треба звернутися до потрібного фахівця, щоб йому допомогли.
Окрема тема – коли ветеран звертається з якимось питанням до міністерства ветеранів, філіалу, або до собезу. Саме невирішення питання призводить до таких нервових зривів. Ми в жодному разі не можемо казати: мовляв, ми це не можемо зробити, іди звідси. Натомість ми кажемо: добре, ми подумаємо. Навіть якщо поки не знаємо, що робити. Ми шукатимемо шляхи вирішення цих питань і беремо під контроль цього ветерана. А якраз в Америці цього немає. Є ветеранські організації, де дійсно ветеран реєструється – але чи приходить він, чи ні – в організації не знають. Тобто вони чекають, що ветерані прийде до нього. А ми будуємо систему так, щоб якщо ветеран не приходить, ми ідемо до нього. Таким чином ми зменшуємо кількість суіцидальних випадків.
– Вже зараз можна побачити такі побутові сценки, де розгублені цивільні не знають, як їм спілкуватися з пораненим ветераном. Скажімо, у нього протези, або понівечене обличчя. І дрослі люди, цивільні відводять очі, відвертаються. Вони питають себе: як нам себе поводити? Що казати?
За моїм досвідом, краще за всіх у подібних ситуаціях поводяться діти. Інколи вони звертаються до ветеранів з зухвалою зацікавленістю – але щиро і без тіні психологічних комплексів чи лицемірства.
– Можна я розкажу смішну історію? Ми колись були на одному вечорі. Серед іншого, там був танцювальний проєкт, і наші ветерани на протезах танцювали. І біля мене стояла дівчина. Пішла бесіда – і вона почала розповідати, що їй страшно, що вона не знає, як спілкуватися з ветераном. А я їй кажу: інколи ви спілкуєтесь з ветераном, не знаючи, що це ветеран. (Бо вони були у формі, а я в цивільному). Потім я пішов, і вона була здивована, що, от, дійсно – з ветераном можна спілкуватись, що це такий самий звичайний хлопець, – який просто пройшов війни. У нього ж думки не змінилися. Да, війна побила. Але це така сама людина.
– Не інопланетянин.
– Абсолютно не інопланетянин. Я б сформулював так: сприймати ветерана треба, з одного боку, як людину – але просто-напросто не лізьте йому в душу. Тому що не всі ветерани можуть розповісти цивільному, простій пересічній людині все, що у нього в середині. Іншому ветерану, або кому він довіряє, він це розповість.
– Інший мій приятель, американський ветеран Ді Джей Скелтон, на війні, окрім інших поранень втратив око. І от, будучи людиною як сильною духом, так і володарем трішки бешкетного почуття гумору, він у втрачене око вставив репліку – піратського Веселого Роджера.
І от коли людина бачить цього Роджера, та ще й посмішку від вуха до вуха, він розуміє: нема чого боятися з цією людиною, вона відкрита для спілкування!
– Абсолютно. Ми все-таки виховуємо наше суспільство. Маємо його виховувати. Зараз дуже багато хлопців реально ходять в шортах, показують свої протези, не бояться. І я вам скажу, що гумор – це наше все. Треба до багатьох складних речей ставитися з гумором. Це дуже допомагає психологічно долати існуючі бар’єри.
– Днями був на показі документального фільму “Нам своє робить” режисера Костянтина Кляцкіна. Це стрічка про почуття гумору на війні. Дуже рекомендую вам і всім читачам: так про війну і себе на війні розповідають бійці різних родів військ – і танкісти, і медики, і спецура. І все це – смішно, але не по-петросянськи, з роздумами, глибоко, драматично…
– Добре. А я вам рекомендую подивитися фільм “Життя післязавтра”, який було знято ми ще до повномасштабної. Це про життя двох ветеранів – моє і Олександра Терещенка. Олександр втратив дві руки, око. Як ми адаптувались до життя, як працювали, спортом займаємось. Кожен розповідає про своє життя, як він справляється у побуті. Будете дивитись – точно не зможете відійти від цього фільму. Бо ми рекомендуємо навіть нашим ветеранам дивитися, тому що воно і повчальне. Адаптоване, повчальне, тому… подивіться, а потім розказуйте.
– Але повернімося до теми реабілітації ветеранів. Ще один мій приятель-ветеран у себе в США є керівників одного з сотень американських спортивних клубів, які займаються реабілітацією військових. Причому профіль відновлення у них незвичний – альпінізм і клаймбінг по відвісних стінах.
– Це вони дуже круту ідею реалізували. Ми якраз теж до неї підійшли і зараз хочемо створювати такі клуби. Десь вони вже є – просто, можливо, ще не масштабні. Тому що у нас все-таки країна воює, і дуже багато військових ще там. Дехто з тих, у кого за плечима – АТО/ООС, – займаються, але ж більшість ветеранів у нас – ще по реабілітаційних центрах, медзакладах. Нам дійсно потрібно створити багато різних клубів, щоб ветеран прийшов, поспілкувався, кожен для себе щось знайшов. Зараз це називається “хаби”. Уже вони і є, але я з побратимами хочемо створити отакі спортивні клуби, цілу мережу. Щоб вони прийшли пограли у футбол, хтось у волейбол, хтось – на тренажерах, хтось побігав. Щоб це була динаміка. Як динаміка підіймає людське тіло і дух, – ми це на собі відчули. Той же Саша Дарморос, ми ж його теж через легку атлетику витягли.
– Так, і він про це розповів нам у інтерв’ю .
– Зараз його ж не можна з цього витягнути. А тоді у нього був біговий протез, і ми йому запропонували у це зануритися. І який він через три місяці показав результат, коли бігав уже по 10 кілометрів! І от зараз якраз нам і потрібні такі клуби – не тільки бігові, а різних видів спорту. І альпінізм щоб там був, і велоспорт – різний-різний.
– Мене одне цікавить: як це поставити на потік у плані спонсорів? Хто має це фінансувати?
– На сьогоднішній день ми це вже розробляємо. По-перше, є федерації. Зараз багато з них вже долучені, кожна створює свою програму. Якраз у ті федерації і будуть долучені наші ветерани. Щоб в кожному місті федерація зробила свій філіал і дала можливість ветеранам туди ходити.
– Хто з федерацій нині показує в цьому приклад?
– Федерація легкої атлетики, федерація стронгменів, стрільба з луку.
– Оце три – топи, а решта підтягуються, так?
– Да. Це видно навіть на змаганні. Якщо взяти легку атлетику, то крім того, що були внутрішні і зовнішні змагання, у нас був відпрацьований – і діє – тренувальний процес.
– Чи будуть колись у нас в країні, як у тих же Сполучених Штатах – цілі комплексні хаби для ветерані? Щоб і тренажерні зали, і поля для футболу і бейсболу; а поруч – сауна і бар, щоб посидіти?
– Почекайте, почекайте, у нас війна. Давайте почнемо з цього.
– Ми ж трішки намагаємось заглядати наперед.
– Ми хочемо зробити, рухаємось, наскільки є можливість. Але, наприклад, ми зараз не можемо збиратися великим групами на тому ж стадіоні, тому що це заборонено. Ми збираємось, тренуємось у парках, де це можливо. Раніше ми тренувались на центральному стадіоні; у нас був час виділений безкоштовно, тренери. Ми приходили і проводили дві години на крутому спортивному майданчику. У нас групи збиралися інколи по 80 чоловік.
– Да, а зараз якщо 80 осіб збереться, приїде поліція, ще і з підкріпленням.
– Тому у нас є цей проєкт є: ми думаємо, як створити клуби. Зараз відпрацьовуємо питання з федераціями. Думаю, у нас скоро будуть і гарні спортивні ветеранські зали. І я не кажу за спорт великих досягнень. Для мене це – фізкультурно-спортивна реабілітація. Спочатку людина, зазнавши травми, відновлюється, досягає якось рівня – і стає чемпіоном. Тому що поборовши свої поранення, він відновився і досяг перемоги над собою. Нехай це буде година – але він буде іти ту дистанцію. Він же міг просто лежати – а він знайшов у собі сили, відновився і досяг цього результату.
Увага! Усі хто хоче підтримати команду Вадима Свириденка у її високій меті – зібрати 100 000£ для спортивного протезування наших бійців, можуть донатити сюди:
Банка в гривні https://send.monobank.ua/jar/3Y7evohaZj
Донати у фунтах https://www.justgiving.com/page/ironwarriors
Розмовляв Євген Кузьменко, “Цензор.НЕТ”
ФОТО: Архів Вадима Свириденка; Міна Сорвіно
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.