Людина в зоні нестабільності є сильніше мобілізованою, щоб виживати.
Нині в Україні багато говорять про посттравматичний стресовий розлад. Результати вашого дослідження показують, що ця проблема характерна не лише для учасників бойових дій. Більше того, серед українців та українок, які перебувають за кордоном, показники прояву ПТСР, депресії та порушень сну є суттєво вищими, ніж у тих, хто в Україні. Як пояснюєте ці результати?
– Вважаю, що найважливіше тут – це складнощі адаптації. Для великої частини наших співвітчизників, хто виїжджав в екстреному порядку, особливо для людей зі Сходу та Півдня України, це величезний стрес. Багато хто уперше виїхав за кордон, а тут треба влаштовувати життя.
Олександр ТОХТАМИШ, 65 років, кандидат психологічних наук. Народився 7 липня 1958-го в Донецьку. Закінчив відділення психології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював у медичній частині Київського інституту цивільної авіації, нині Національний авіаційний університет, в суїцидологічному відділенні Київського психіатричного об’єднання, в Українському медичному реабілітаційному центрі для дітей із неврологічними ураженнями. Працював доцентом на факультеті психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Отримав сертифікат післядипломної освіти в Інституті клінічного гіпнозу Мілтона Еріксона в Мюнхені, Німеччина. У 2003–2004 роках мав дев’ятимісячний досвід досліджень в університетах США за ґрантом Фонду імені Фулбрайта. Останнє місце роботи – професор у Базельському університеті, Швейцарія. Усе життя вчиться. Подобається метафора Альберта Ейнштейна: ”Я всього лише маленький хлопчик, який грається камінцями на березі океану”
Як відрізняються симптоми стресових порушень, які є у внутрішньо переміщених осіб, у осіб, які живуть на прифронтових територіях, а також у тих, хто виїхав за кордон?
– Я не бачу суттєвих відмінностей. Зокрема ми почали дивитися, як тримаються люди, які живуть у прифронтовій зоні, наскільки в них сильніше це виражено. Наші опитування не показали якихось серйозних відмінностей. Ми, звісно, чекали вищого рівня стресу в тих, хто перебуває ближче до джерела загрози, але це не так. Можливо, інструмент недосконалий, а можливо, що людина в зоні нестабільності є сильніше мобілізованою, щоб виживати.
А чи можна сказати, що українці за кордоном вразливіші до стресу, ПТСР, депресії, розладів сну, ніж внутрішньо переміщені особи та жителі прифронтових територій в Україні?
– Ми не брали окремо вибірки внутрішньо переміщених осіб і жителів прифронтових територій. Розглядали групи тих, хто живе в Україні. Але порівнювали рівень стресу внутрішньо переміщених осіб і тих, хто залишився у своєму старому помешканні. Суттєвих відмінностей не виявили. Значно відрізнявся стан тих, хто виїхав за кордон, – у бік більшої тривожності й депресивності. Мабуть, це пов’язано із загальним відчуттям загрози.
А переважання стресових симптомів у людей за кордоном пов’язані з їхньою адаптацією там, пошуками роботи?
– Так. Із пошуками роботи, сприйманням соціально-культурного середовища, чужого, не свого. Насправді це все досить суб’єктивно, тому що загалом ставлення до українців позитивне. Але це те, що впливає, і людина має прийняти ці правила.
Якщо брати Швейцарію, то вельми непросто влаштуватися на роботу не лише через недостатнє знання мови, а також є певні бюрократичні бар’єри. Мій сусід, молодий батько трьох дітей, хотів на просту роботу, будівельну, ремонтну, туди, де не треба особливих професійних навичок. Та й це було складно.
І це вганяє у стрес наших людей, особливо тих, хто з дітьми?
– Так. Або якщо мати з дітьми, там є правило не залишати дитину саму до 12-річного віку. Це унеможливлює для наших матерів вихід на повну чи навіть часткову роботу.
А чому жінки більше потерпають від стресу?
– Цей феномен давно відкритий. Чомусь жінки в середньому у 2,5–3 рази мають більшу вразливість до стресу, вони мають більшу схильність до депресивних розладів. На стан жінок, вочевидь, впливає стрес, пов’язаний із вихованням дітей.
Характерно, що кількість респонденток із вираженими симптомами батьківського стресу серед тих, хто перебував в Україні, дорівнювала 18,8 відсотка, а серед тих, хто перебував за кордоном, – 25,7 відсотка, за результатами опитування. Ще більша різниця виявилася серед матерів неповнолітніх дітей щодо наявності виражених симптомів ПТСР. В Україні таких було 25,7 відсотка, а за кордоном – 40,5 відсотка.
Загалом у новому соціально-культурному середовищі дитина адаптується швидше, ніж дорослий. Але для матері це додатковий стресогенний чинник. І цей показник є достатньо високим, тому що наші матері більше думають про дітей, аніж про себе. Велика кількість звернень до мене як до психолога-психотерапевта у Швейцарії стосувалася саме проблем із дітьми. Була мати, в якої чоловік загинув на фронті, але вона прийшла через сина, з приводу його гіперактивності, адаптації у школі, скарг від учителів на поведінку. Гіперактивним дітям складніше адаптуватись у школі й поводитися в рамках того, що вимагається. Починали працювати з проблемами хлопця, а за можливості також я працював із матір’ю, яка переживала горе.
Як хлопець переживав горе?
– Це 10-річна дитина, діти більш гнучко реагують на події. Звичайно, він переживав горе, але дітям легше перемкнутися, а для дорослих горювання – це інший процес. Коли ця дитина подорослішає, можливо, тоді прийде час психологічного супроводу з приводу втрати батька.
До того ж біженці, напевно, переживають ще й за родичів, які перебувають в Україні?
– Так, суттєвий чинник – саме переживання за тих, хто залишився в Україні. Людина сама в безпеці фізично, та коли близька людина – під загрозою, це сильний стресовий чинник. Наприклад, виїхала жінка, а чоловік залишився в Україні. У неї безсоння, порушення сну, вона в телеграм-каналі бачить тривогу. Раціонально вона розуміє, що не може допомогти на такій відстані, але в неї на телефоні увімкнена тривога по Києву, вона прокидається, переживає за чоловіка.
Для біженців іще характерно почуття туги за рідними місцями, домом?
– Так, це те, що не завжди висловлюється, але в багатьох присутнє. Для матерів із доньками, які приходили до мене, виявилося важливим пофантазувати, подумати, спланувати, як вони повертатимуться додому, як обладнають це житло.
Як вважаєте, біженці насправді повертатимуться?
– По-різному. Я простежив, що більше хочуть повернутися дорослі, діти й молодь адаптуються швидко. Якщо в середньому взяти статистично, то більшість молоді порівняно з дорослими хоче залишитися там.
Як почуватимуть себе наступні покоління?
– Є думка, що психологічні травми передаються від покоління до покоління. Наприклад, в українському суспільстві через десятиріччя відбулося передання травми Голодомору. Тут ми зі Швейцарією різні, там давно не було воєн, а війни спонукають до змін. Коли я приїхав туди, оцінив, наскільки багато випробувань ми пройшли за ці 30 із гаком років незалежності.
35 відсотків цивільних українок та 12,5% цивільних українців мають посттравматичний стресовий розлад, за даними дослідження “Особливості переживання стресу війни цивільними українцями” фахівців Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Опитали 338 осіб. Серед українок, які мають дітей і перебувають за кордоном, виражені симптоми ПТСР проявляються в 40,5% респондентів
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.