31 травня 2024 р.
Після нашої попередньої розмови з пані Наталею про те, які психотерапевтичні методи відкриває нам Біблія, багато читачів допитували про дітей — а що ж із ними, як допомагати їм ставати не тільки добрими людьми, а й щасливими.
Ісус казав не боронити дітям йти до нього. Тож очевидно, що місце тих найменших, котрі мають так мало відповідальності і так багато спонтанності, а ще так хочуть любові і готові довіритися джерелу любові, місце саме в Церкві. Але хто їх і як має завести до храму, яку роль сім’я у цьому відіграє?
“Сім’я — це маленька церква і якщо в тій маленькій церкві внутрішньо немає тієї безумовної любові, дитина її не відчула, а відчула тоталітарний режим, то вона не прийме і ту велику Церкву, яка є більшим простором для любові і її проявом”, — вважає психотерапевтка.
— Зараз дорослішають перші покоління дітей, чиї батьки мали можливість і дбали про емоційний стан дитини, а не тільки, щоб дитина була сита, одягнута, зробила уроки. Чи цей підхід змінює щось в релігійному вихованні?
— Цей підхід точно є добрим і я думаю, що в контексті релігійного виховання це може бути шлях до віри, який буде пролягати через безумовну любов і прийняття, а не через примус, як колись було, коли батьківський авторитет був настільки великий, що шансів противитися йому було дуже мало.
Плоди такого виховання ми побачимо трошки пізніше, бо то ще занадто короткий проміжок часу, відколи його почали впроваджувати, щоб робити висновки. Однак, я думаю, це точно спрацює ефективніше, ніж коли людина або тупо наслідує, або абсолютно відкидає християнську духовність. Інколи після такого відкидання люди більше ніколи не можуть повернутися до Церкви, оскільки мають відразу. Це відраза не до віри чи релігії, а до того, що батьки змушували. Є батьки, котрі у цій справі дуже жорсткі і це точно не приведе дітей ні до чого доброго.
Я маю не один такий приклад. Дівчинка-підліток іде з батьками до церкви, робить вигляд, що їй це може навіть і ОК, але в кабінеті психотерапевта, зі мною, вона себе називає атеїстом і каже, що коли виросте, ніколи в житті не буде ходити до церкви. І причина цього в примусі та жорстокому вихованні.
Корінь зла полягає в тому, що якщо сім’я не є прикладом живої віри, а своєю поведінкою перечить життя за християнською мораллю, то дитина не хоче цього наслідувати. Що є логічним.
Чого ми йдемо до церкви? — тому що ми християни, віримо в Бога, довіряємо Богові, живемо в Бозі, приймаємо його в церкві в святих тайнах і пробуємо наслідувати. В Бога були дві найважливіші заповіді — це любов: люби Бога свого і люби ближнього.
— А яку потребу дитини може і має задовольнити Церква?
— Церква мала би, як і батьки, задовольнити базові психологічні потреби дитини.
Був такий англійський психоаналітик Джон Боулбі. Він помітив, що діти, які жили в сімʼях, і діти, які жили в дитячих будинках у Лондоні після Другої світової війни, відрізнялися одне від одного. Різниця була в надійній привʼязаності до обʼєкта емоційної підтримки. Для перших це були мама і тато, а другим його бракувало. Діти, які жили у сімʼях, мали привʼязаність до когось, а інші її не мали, що забирало в цієї групи дітей шанси легко будувати стосунки з іншими. Це значно погіршувало якість життя. Уявіть собі, дитина покинута в пологовому батьками. Нею опікуються, а швидше за все просто доглядають якість чужі люди, щодня інші. Через це дитина живе з відчуттям вічної небезпеки, браку людського тепла, турботи. Так хочеться до когось притулитися, відчути потрібність, а ти не знаєш як це і боїшся, що знову зранять. Тому прагнеш стосунків як води, але, водночас, боїшся як вогню.
З моменту оцього дослідження почали вивчати, як на формування та розвиток дітей впливає присутність дорослого, які дитина (та й дорослий) має базові психологічні потреби і як їхнє задоволення впливає на життя. Таких потреб виділили п’ять.
Перша базова потреба — потреба безумовної любові і прийняття. І це перегукується з тим, що сказав Ісус, коли його спитали про найважливішу заповідь — Він виділив любов до Бога і до ближнього.
Дитина має відчувати (саме відчувати), що її люблять і приймають такою, якою вона є. Але це не означає вседозволеність. При неприйнятній поведінці кажемо: стоп, ти маєш право злитися, але не маєш права бити маму. Тобто злися, будь ласка, можеш виплескувати свою агресію, копаючити м’ячик, бити грушу, стрибати на скакалці, швидко бігати, рвати листочок, але не можеш бити людей. Бо любити — не означає робити все, що хочеш. Ми використовуємо якусь прийнятну поведінку, щоб не шкодити іншим.
В Церкві дитина також отримує безумовну любов. Ми приходимо в Церкву як в будівлю, де на Престолі є Кивот і в ньому знаходиться Святе Причастя, яке є Істинною Любов’ю. Через священника ця Безумовна Любов і прийняття має передаватися, славитися нашими піснеспівами, Літургією. Безумовна Любов і прийняття є Господь, Він нам дарує себе і ми виходимо з Церкви з цим прикладом, несемо його у світ.
Наступна потреба — автономії і компетентності. Коли дитина каже: я можу, я справлюся, батькам треба дозволити цьому бути. Коли дитина робить перші кроки, ми підтримуємо і хвалимо: ти молодець, в тебе вдалося. Але якщо дитина впала, то батьки все-таки мають потурбуватися про неї, бути поряд, але не забороняти робити наступні кроки.
Церква має приймати людей такими, якими вони є. Ми маємо право бути різними, самостійними, нас ніхто не тримає насильно в церкві, але нас там приймають та чекають і разом ми славимо Бога, дякуємо цьому джерелу любові.
Третя базова потреба — про межі і рамки. До речі, це про безпеку, бо для того, щоб турбуватися про свою безпеку, ми маємо мати якісь свої кордони, але і поважати кордони інших. З дитячих років потрібно дозволяти дітям мати свій особистий простір, стукати до них у двері і не просто стукати, а чекати, коли вони скажуть, що можна увійти, не нишпорити в їхніх кишенях, не перевіряти телефони (звісно, є винятки).
Четверта базова потреба дитини — у вираженні своїх емоцій. Це дуже важливо для її ментального здоров’я. В моєму дитинстві я часто чула: чого ти так тішишся в п’ятницю? — в неділю будеш плакати. Казали перестань, заспокійся, нічого не сталося, чого ти показуєш фокуси. Не можна було бути занадто щасливою і показувати це. А насправді батьки мають навчити дитину, що злитись — це ок, боятися — також нормально.
На Літургії люди відчувають велику радість і задоволення, але також сумують і оплакують — це про емоції.
Остання, п’ята, базова потреба дитини — спонтанність і гра. Для дітей дуже важливо бавитися не гаджетами, а простими матеріалами, які будуть допомагати творити, щоб дитина розвивала свою творчість, фантазію. Бо діти пізнають світ через гру.
Наша Церква назагал не дуже дозволяє бути спонтанним, але є такі Церкви, де люди співають, танцюють і дозволяють собі виражати спонтанність і емоції на Богослужінні.
Тож глобально базові потреби дитини (і дорослого також) дуже перегукуються з тим, що нам може давати Церква. Також Церква задовільняє дитячу потребу в здоровому середовищі.
— Зі свого дитинства добре пам’ятаю, а часом ще і зараз спостерігаю, як до дітей в церкві звертаються мало не з шипінням: тихо! Стань рівно! Бий поклони! Ти чого не хрестишся? Як це діє на сучасних дітей, які більше розкуті, ніж ми були?
— Якщо це звернення чужих дорослих до дитини, а дорослі цієї дитини відстоюють її або пояснюють дитині, що це не про неї, що це така реакція іншої людини, бо вона була вихована в такий час і в такий спосіб, дитина розслабляється. Хоча певна напруга залишається, бо дитина розуміє, що в будь-який момент її хтось може шарпнути. А коли таке трапляється в підлітків чи молоді, вони просто перестають ходити до церкви, тому що для них це тупо — не рухатись, не повернути голову. Вони не розуміють для чого ті обмеження і якщо тих обмежень є дуже багато, це просто відкидає їх від Церкви. Дуже далеко, на жаль.
— Як діяти, щоб християнство не було для дитини, яка дорослішає, чимось окремим від повсякденного життя, недільним півторагодинним ритуалом в церкві, освяченням паски, трав, яблук чи йорданської води, а релігією, яку дитина сповідує, в якій їй добре, якої вона не соромиться?
— Сім’я — це маленька церква. Діти будуть наслідувати батьківську віру, якщо вони будуть відчувати, що це для них дуже цінне і корисне, тобто, якщо вони зростали в сім’ї де батьки практикуючі християни і їхнє християнство — це про любов, турботу, прийняття, то дитині принаймні буде цікаво звідки вони беруть оцю любов, виваженість, прийняття, доброту. Якщо ж діти не будуть бачити цього вдома, найімовірніше, вони будуть або наслідувати не думаючи — ходити до церкви, але не вірити, не жити вірою — або відкидати. Бо ми, батьки, маємо вдома створити ту маленьку церкву.
— Але навіть в таких сім’ях, де вдома — маленька Церква, діти в певному віці перестають йти до церкви разом з батьками. Що тут не так?
— Це підлітковий вік і це супер, що так відбувається. Це означає, що це здорова сім’я, коли дитина може сказати навіть ні і ніхто не падає від того в обморок. Батьки можуть сказати: для нас це важливо, але ти маєш право не йти. Тобто дитина має перевірити це все і визначити сама, чи їй підходить віра.
Сучасні діти відрізняються високим рівнем академічних знань. Вони не тільки вміють читати, знають фізику, хімію, біологію, є настільки цікаві й розумні діти, що вони не тільки Святе Письмо читали, а ще й Тору, Коран і можуть про це поговорити, проаналізувати. Тобто вони не просто протестують, вони дослідники і їм треба дати шанси.
Підлітковий вік починається у 9 років. Тоді відбувається зміни в мозку і в тілі. Це той момент, коли дитина може вже протестувати. В деяких дітей цей момент наступає в 9 років, у інших в 11 або 13. Орієнтовно в 11-13 років у дитини з’являється абстрактне мислення, тобто дитина вже може мислити причинно-наслідковими зв’язками.
Тому до дев’яти років ми маємо час, щоб скеровувати дитину, а далі вже дивимося по ситуації. Якщо дитина каже ні, але ми ще якось можемо проаргументувати і дитина каже: добре іду з вами вже як так дуже просите, — то ми тоді беремо дитину до церкви зі собою. Якщо ж дитина дуже емоційно виражає свою думку і має якісь аргументи, то нам треба до того прислухатись, а не переламувати дитину, даючи їй простір. І почувши, чому вона не йде до церкви, треба спитати: а чому саме так, що тебе провокує до того, що ти так реагуєш на ту ситуацію?
— Ми, дорослі, рамкуємо те, що є намацальне — режим дня, обов’язки, кількість солодкого чи некорисної їжі. А як це працює, якщо йдеться про віру і релігійність, про цю дуже інтимну сферу? Де ті межі, коли батьки можуть щось нав’язувати, а коли варто сказати: це твоє рішення?
— Ця межа визначається дуже інтуїтивно. Ніхто не може сказати, як це робити правильно. Віра і довіра — це дуже інтимні теми, так само, як любов. Ми можемо цьому дати добрий ґрунт і спробувати окреслити ті рамки так само, як зробили Господь — дав нам 10 заповідей. Він не сказав, що буде жорстоко карати, якщо тільки хтось щось не так зробить, а сказав, що ми кожен раз, коли просимо пробачення, маємо наступний шанс.
Ми кажемо дітям: ця дорога є безпечна, але якщо дитина не обирає йти тією безпечною дорогою, ми не можемо змусити, бо цим ми створимо проблему.
— Якщо йдеться про релігійне виховання, на певному етапі велику роль відіграє священник, катехити. Як і на що вони мають вплив щодо дітей?
— Вони мають вплив на те, щоб не нашкодити. Є служителі, а є ті, хто самостверджується. Тому все-таки то знов буде наша відповідальність як батьків, бо приводячи дитину до людини в якусь структуру, ми маємо самі спочатку відчути, чи нам це підходить.
Моя донька вчилася в гімназії Шептицьких. Один раз на тиждень у дітей була обов’язковою Літургія, вона тривала 30 хвилин. Її правив отець Петро Майба, в рясі з виноградом і в кросівках (а тоді ще священики ходили тільки в мештах). Проповідь тривала небагато часу. Пам’ятаю, одного разу отець каже: сідайте діти. Вони розслаблено сідають, а отець питає: як ви думаєте, хто найкрутіший — Спайдермен, Рембо чи ще хтось? Діти називають імена. А отець: ні, це Ісус, а знаєте, чому?.. Це насправді була одна з найцікавіших Літургій. Вони усі були короткі і дуже адаптовані до дітей. Отець просто відчував дітей, настільки жив їхнім життям і настільки розумів тих дітей, що він міг їм усе в два слова донести. Діти це все зчитували і просто бігли до нього в капличку, тому що їм було цікаво.
Але є духовні особи, на жаль, дуже авторитарні, які дають багато заборон і від них діти втікають. Тому нам, як батькам, треба відчути: а якби я була дитиною, чи я би хотіла побігти за цією людиною чи ні? Якщо ні, значить шукаємо далі, бо дитина сама не може цього зробити.
— Як переконатися, що дитині в Церкві добре?
— Добрий спосіб, якщо ми помічаємо, що діти кудись пішли і їхня поведінка змінюється не в кращу сторону, то ми задаємо питання в першу чергу собі, тоді дитині, а далі звертаємося туди, де ходили наша дитина: тут відбувається щось не окей. Це важливо, бо це точно може мати наслідки для дітей. По поведінці ми побачимо одразу, що в дитини щось в житті сталося.
— Віра і релігійність — це те, що добровільне, тут не працює принцип: не почистиш зуби — мікроби будуть їх псувати. Чому важливо чути дитяче не хочу і прислухатися до нього?
— Ми не можемо пояснити дитині, для чого їй це потрібно, що таке духовність, бо це не виміряєш лінійкою, не зважиш на вазі.
От ми кажемо дитині: тобі треба вчитися, а дитина каже ні, але в підлітковому віці вона розуміє, що завдяки освіті вона буде мати якісь перспективи, потім зможе заробляти гроші, буде реалізована і все-таки в якийсь момент обирає функції навчання.
А в духовності ми не маємо як показати це наочно. Немає багато духовних авторитетів, на які ми можемо спертися і сказати: дивись, от хоче жити так, як ця людина, наслідуй її.
Один отець в костелі Святого Антонія колись сказав прекрасну фразу: захворійте любов’ю і заразіть нею інших. І ця любов читалася в його очах. Тобто духовність — це про цю любов, крила, свободу, гідність. Треба мати приклади, а тоді діти захочуть їх наслідувати. Вони мають приклади Біла Гейтса, людей, які заробляють гроші. Вони за ними хочуть йти.
Духовні приклади базуються на терпіннях, стражданнях. Від цього сучасні підлітки і діти втікають, тому що в нинішньому світі люди викреслюють страждання, не хочуть визнавати і миритися з тим, що це — частина життя. Це про емоції, бо люди бояться і не вміють справлятися зі своїми емоціями. Ось і виходить така ситуація — діти не мають достатньо прикладів і відповідно розуміння, що терпіння й страждання — це частина життя.
— Як пояснити дитині особливо жорстокі частини Біблії — Страсті Христові, розп’яття, щоб не перекручувати, а водночас не травмувати?
— Ми пояснюємо дітям все згідно з віком. Залежно від рівня розвитку діти вміють сприймати інформацію і переживати, а ще вони мають збоку дорослого, який має бути спокійним і відповідатиме на запитання дитини.
В певному віці у дітей з’являється страх смерті. Вони запитують: А якщо хтось помре? А якщо ти помреш? А коли я помру? Звичайно ж, коли батьки не бояться відповідати на ці запитання, пояснювати, що так в житті є, в дитини цей страх нормалізується, дитина вчиться з ним справлятися, сприймає, що зараз ми живі, здорові, в тебе є і мама і тато. А якщо дорослий каже, що ніхто ніколи не помре, дитина ж точно буде мати ще більше запитань і ще й буде думати: якщо моїм батькам так страшно, що ж мені тоді з цим страхом робити.
Діти з маленького віку можуть зрозуміти дуже багато, якщо їм пояснювати їхньою мовою, бути з ними дуже відвертими, відкритими і чесними. Але трьохрічкам ми не пояснюємо так, як підліткам, бо вони не сприймуть цієї інформації. Тобто ми не кажемо, що Ісуса били, не кажемо про рани від цвяхів на руках і про кров, зрозуміти ці подробиці малій дитині заважко. Але підліток буде абсолютно готовий сприйнятий таку інформацію, тому що його особистість вже сформована набагато краще. Тож користуймося своїм здоровим глуздом, але тільки не брешімо і не вигадуймо, бо це завжди погано працює.
— А як заохотити дитину йти до церкви? Чи, до прикладу, цукерки після Літургії ок?
— Якщо для дитини це буде мотивацією, чому би ні? Ми ж заохочуємо прийнятну поведінку дитини якимись винагородами. Є такі моделі, які кажуть: знайди винагороду, яка дитині пасує і винагороджуй її за успіхи, кажи: клас, молодець, мені це подобається, дякую.
Мала дитина ще не розуміє суті віри, вона йде туди, куди йдуть її батьки. Якщо батьки йдуть вдвох, задоволені, щасливі, а після Літургії виходять ще радісніші, йдуть на каву, тортик, то дитина думає: вау, це класно ходити до церкви.
Якщо ж дитина йде до церкви, бо ми мусимо, не можна запізнитися, чує не дай Боже вимастиш гарне платтячко і колготи, а після того ще й її висварили, бо щось не так зробила, то для дитини це буде великим стресом і це буде неприйняття.
Трирічна дитина не може зрозуміти, для чого це все дійсно відбувається. Вона має емоційно відчути, бо емоційна сфера в дитини розвинута з утроби матері.
Когнітивна частина, лобна кора, яка думає, аналізує, приймає рішення розвивається до 21-25 років. Маленька дитина не може зрозуміти, для чого їй це потрібно і ми не зможемо їй пояснити, але вона може мати гарний емоційний заряд, післясмак, що це було щось прикольне, класне, святкове, я в тому почувалася дуже добре і я це хочу пізнати. А якщо після того буде оскома, то дитина точно не захоче продовжувати пробувати, смакувати.
В книжці Елізабет Гільберг “Природа речей” авторка описує як головна героїня поїхала на дуже далекий острів. Там був місіонер, який довго не міг нічого вдіяти, аж поки не адаптував Літургію до місцевих людей. І ось як це описує героїня: ми забігли в храм, якась жінка заспівала, ми потанцювали і в кінці всі прийняли Причастя. Тобто людина зуміла оце все, що має в своєму серці, адаптувати до середовища, полюбивши тих людей і даючи їм те, що їм потрібно. І це є наше завдання щодо дітей. Я думаю, це завдання церкви бути стійкими в любові, але й гнучкими в тому, як ми це передаємо своїм дітям.
— Мені близька думка Джона Медіни про те, що класно є виховати дитину одночасно щасливою і сумлінною, щоб і їй було добре, і щоб вона не робила нещасними інших. А ще мені особисто видається, що саме це відповідає тому, чого вчить Ісус. Чи це можливо, чи психотерапія підкаже як реалізувати той задум?
— Ми можемо дітям дати дуже багато, але це їхній вибір потім, що з тим робити. В притчі про блудного сина один пішов, а інший залишився. Той батько напевно досить схоже виховував двох дітей, але вони дуже по-різному поводилися. Тому наше завдання бути добрими батьками, пильнувати, як ми самі із заповідями дружимо. А наші діти будуть мати свої завдання.
— У дорослих часто як тривога, то до Бога. А чи для дитини віра може бути тим фактором, який дозволяє триматися в складних обставинах?
— В тому світі дитина має мати об’єкт, який буде про неї турбуватися, розуміти її — надійний об’єкт прив’язаності. Зазвичай це має бути людина. Якщо дитина не має такого надійного об’єкта прив’язаності серед людей, вона може прив’язатися до постаті Ісуса через образ, хрест, розп’яття. Ми знаємо, що Бог чує прохання особливо дітей (не бороніть дітям приходити до мене) і коли дитина відчуває, що Бог її почув, стається перший досвід, який буде формувати стосунок дитини з Богом. І це водночас велика підтримка і заспокоєння.
— При більшості храмів є різні молодіжні організації, часом гуртки, Церква організовує табори для дітей. Чи можуть вони саме як тусовка бути способом привести дитину до Бога? Чи спершу має бути Літургія, а вже тоді все інше?
— Діти йдуть за тим, хто їм цікавий, відкритий, люблячий. Вони йдуть за серцем, якщо вони відчувають, що їм там добре, що їх там чують, розуміють, приймають. Бо якщо дитина розуміє, що її одразу хочуть виправити, підремонтувати, зробити кращою, вона не піде. Але часом є діти занедбані, яким бракує уваги і їм в таких організаціях краще, ніж вдома. А буває, що туди йдуть, аби лиш не бути вдома. І в кожному з цих випадків Церква має подбати про дитину, прийняти її і не нашкодити.
Розмовляла Оксана Височанська
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.