1 березня 2024 р.
Переможниця міжнародних змагань із параатлетики розповіла про життя в окупації в Херсоні, боротьбу за доступність рідного міста і важливість участі України в міжнародних змаганнях.
Українка Яна Лебєдєва нещодавно здобула перемогу на міжнародному чемпіонаті з паралегкої атлетики Fazza в Дубаї. Вона повернулась у паралімпійський спорт після вимушеної паузи. Чемпіонка донедавна жила в Херсоні; у цьому місті, де її заскочило повномасштабне російське вторгнення, вона провела понад місяць в окупації. Якийсь час після цього Яні було не до змагань.
«Я дуже сумувала за стадіоном і духом змагань, — розповідає Яна. — Завдяки ретельним тренуванням я не хвилювалась, була впевнена в собі. Чемпіонат пройшов дуже круто й атмосферно. Маленькі технічні проблеми зумовила злива: змагання замість запланованих чотирьох днів тривали лише три».
Серед атлетів, які поступились Яні на змаганні в Дубаї, були люди з ворожої Росії та її союзників — Білорусі й Ірану. Їх допустили до чемпіонату під нейтральним прапором. «Ми з ними не спілкувались, — каже Яна. — Перетнулись лише на п’єдесталі, але цього було не уникнути: відмова від участі в церемонії нагородження — порушення правил, за це дискваліфікують і анулюють результати. Але ми тримались від них якомога далі, уникаючи спільних фото. Навіть коли вони аплодували й вітали, від нас не було реакції».
Говоримо з Яною Лебєдєвою про життя в окупації, повернення додому і параолімпійський спорт в Україні під час великої війни.
Яно, наближається друга річниця повномасштабного вторгнення. Як почалося 24 лютого 2022 року для вас?
За кілька днів до 24 лютого я повернулась із Зимового чемпіонату України в Бахмуті. Там була дуже потужна база олімпійської й параолімпійської підготовки; мені досі болить, що від неї нічого не лишилося. Вже тоді було зрозуміло: щось наближається.
Ранок почався гучно. Десь о п’ятій ранку ми з чоловіком почули вибухи. Потім був дзвінок від мами: «Почалась війна!» Ми вийшли на вулицю й побачили, що горить міжнародний аеропорт «Херсон» у Чорнобаївці. А далі почався квест: забрати паспорт чоловіка, який ми напередодні здали до паспортного столу, щоб вклеїти нове фото й поставити печатку. Звісно, паспортний стіл був зачинений, але там чекали й інші відвідувачі, тому працівниці відчинили: паспорт забрати вдалося. Наступні завдання — заправити автомобіль, купити їжу, зняти гроші. 24 лютого це було вже неможливо.
Ми чекали на можливе вторгнення, але «тривожної валізки» не мали: зібрали її, коли збирались виїжджати.
Виїхали ви не відразу: 40 днів провели в окупованому Херсоні. Що тримало вас тоді морально? Що найбільше запам’яталось?
Найбільше допомагала підтримка людей. Я очолюю громадське об’єднання людей з інвалідністю в Херсоні. Завдяки війні люди об’єднались, допомагали одне одному, ділились ліками й харчами. Ми також ділилися своїми запасами. Допомагали й інші херсонські громадські організації, а також люди, з якими я навчалась в інституті. Вони формували списки людей з інвалідністю, які потребували допомоги, й надавали її.
З яскравих спогадів — зачистка міста: нашою вулицею їхала важка техніка, а в нашому районі була інтенсивна стрілянина. 130 озброєних окупантів пройшли під нашими вікнами.
Херсонці в ці дні виходили в центр міста протестувати проти окупації. Ми з чоловіком теж щодня виходили на подвір’я з прапором України. Рух нашою вулицею був досить інтенсивний, бо нею проліг неофіційний евакуаційний маршрут: люди їхали в бік Білозерки і Станіслава. Деякі водії сигналили, зупинялися, кричали «Слава Україні!»
Чому ви все-таки вирішили виїхати?
Ми почали міркувати про те, щоб покинути місто, коли розкрилися звірства російських військових у Бучі. До того ж, виїхати ставало дедалі важче й ризикованіше. І виїжджати, і залишатися нам було страшно. Ми з чоловіком пересуваємось на колісних кріслах. Ми намагалися менше виходити в місто. До того ж, погода погіршувалась; запас їжі в нас був, але закінчились ліки, а купити їх було ніде — аптеки не працювали, туди нічого не завозили. Розуміючи, як складно буде жити в окупованому Херсоні, ми таки наважились їхати.
Коли спробували вперше, було забагато машин. На пропускному пункті нас розвернули і сказали, що не пропустять. Інші люди чекали, казали, що не повернуться. Але ми були в полі, де не було туалетів. Якщо інші люди можуть обійтися без вбиральні, людина на колісному кріслі цього не може. Просидівши в машині 4—5 годин, повернулись.
Виїхати вдалося з другої спроби. Нас ретельно перевіряли, питали, куди й навіщо їдемо. Пропонували їхати в Крим — мовляв, там є їжа й усе необхідне. Пів години оглядали документи й речі чоловіка. А потім, хоч і дуже неохоче, пропустили в бік Миколаєва. Звідти ми поїхали далі. Нам пощастило потрапити до Одеси. Було 10 квітня — день звільнення Одеси від нацистських загарбників; місто було закрите на в’їзд, людей їхало небагато.
В Одесі ми жили понад рік. У Херсон повернулись першого травня 2023 року.
Що ви відчували, вертаючись до звільненого Херсона? Що зробили в першу чергу, опинившись удома?
Вразили руйнування. Порожнеча — нема машин, людей. Діставшись додому, я лягла на своє зручне ліжко: дуже сумувала за ним. Наступного дня ми навідали родичів чоловіка. З друзями й сусідами ми постійно підтримували телефонний зв’язок, а ось із родичами зв’язку не було — їхні телефони мовчали. Тому найперше поїхали до баби Галі, прабабусі чоловіка. Цього року їй виповниться сто.
У вас є котик, що має цікаву історію. Розкажіть про нього, будь ласка.
Коли люди почали масово виїжджати з Херсона, кіт приблудився до нашого дому. Почав регулярно приходити до нас на ґанок, поводився як хазяїн у дворі. Ми думали, як його назвати: Вася чи Мурчик здавалися надто банальними варіантами. Тоді я й кажу: він окупував наш двір, то й назвімо його Окупантом. Скорочено Купік або Купідон.
Раніше я не раз намагалась завести кота, але чомусь жоден у нас не приживався. А Купік нас сам знайшов і залишився.
Де він зараз?
Він у Херсоні з сусідами, які наглядають за нашим будинком.
Для спортсмена важливо тримати тонус, регулярно тренуватись під професійним наглядом. Чи тренувалися ви в окупації?
Тренувалася дома сама, узгоджуючи дії онлайн зі своїм тренером — він був в окупованих Олешках на лівому березі Дніпра. Тренування були ще одним стимулом не впасти у відчай. Приїхавши в Одесу, я якийсь час звикала до нових умов і реалій життя: різниця з Херсоном була колосальна. Потім шукала можливостей для тренування у спортзалі, на стадіоні, але все одно здебільшого самостійно. Потім знайшла тренажерну залу, більш пристосовану для людей у колісних кріслах. А влітку перейшла до тренувань на стадіоні.
Зараз ми живемо в Черкасах. Передусім тому, що в місті є легкоатлетичний манеж і безпечні умови для тренування. Мій тренер Сергій Андрющенко виїхав із окупації; зараз він у Німеччині. Хоча ми підтримуємо контакт, я маю двох нових тренерів і готуюся до змагань у Черкасах. Тут будуть навчально-тренувальні збори. Місто гарне, мені подобається. Знайшли тут багато нових друзів. Але з доступністю, як і всюди, проблеми.
2020 року ви брали участь у Паралімпійських іграх у Токіо, де стали срібною призеркою. Чи побачимо ми вас цього літа в Парижі?
Змагання, в яких я брала участь цього року — це крок до чемпіонату світу й права виборювати ліцензію на Паралімпійські ігри в Парижі. Готуємось і будемо намагатись завойовувати золото.
Ви не лише спортивна чемпіонка, а й активна громадська діячка: членкиня комітету доступності в Херсонській міській раді. Чи наближається місто до світових стандартів безбар’єрності? Чи є позитивні зміни останнім часом?
З початку великої війни комітет не засідає. Ворог щодня нищить Херсон, зокрема й елементи доступного середовища, створені для маломобільних груп населення раніше. Тож про наближення до світових стандартів казати не можна. З позитивних змін — після звільнення Херсона низькопідлогові тролейбуси почали їздити всіма маршрутами, а не лише одним, як раніше. Це питання не раз обговорювали в міській раді, але рішення не знаходили.
2023 року ми також моніторили мобільні укриття. Люди з інвалідністю зауважували, що вони не пристосовані до колісних крісел. Тому ми написали листа про недотримання державних будівельних норм військовій адміністрації міста від нашої громадської організації. Нам відписали, а згодом біля мобільних укриттів почали встановлювати пандуси.
Загалом безпекова ситуація в регіоні складна. І над покращенням доступності практично не працюють. Багато активістів, які раніше займались цією проблемою, виїхали — більшість навіть не в Україні.
Ось ваша цитата: «Світ без обмежень починається з людей без упереджень». Які саме упередження щодо людей з інвалідністю досі поширені в нашому суспільстві? І що робити нам усім, аби викорінити їх назавжди?
Я це сформулювала, коли працювала радницею міського голови Володимира Миколаєнка (він очолював Херсон у 2014—2022 роках). Я горіла своєю справою, мені дуже хотілося змінити ситуацію. Хотілося жити самостійно, незалежно, не просячи нікого про допомогу у справах, які кожна людина має робити сама.
Мені доводилося звертатись до різних людей у різних управліннях. І було відразу видно, коли людина принципово не хоче щось змінювати, навіть якщо це цілком у її силах. Знаходились різні відмовки. Але були й інші люди, які дуже допомагали. Передусім порадами й підказками, бо я мала лише бажання, але не мала досвіду й конкретних уявлень про те, як працює транспортна система міста, де можна купити низькопідлоговий громадський транспорт, як вплинути на підрядника тощо. Такі люди йшли назустріч; ми плідно співпрацювали й втілили чимало проєктів із доступності в Херсоні. Якщо люди не хочуть допомагати, то справу важко зрушити з місця, а якщо хочуть, то все можна вирішити.
На вашу думку, чому Україні важливо бути на світових спортивних майданчиках під час великої війни? Який меседж має нести український спортсмен?
Я вважаю, що наша присутність на світових майданчиках потрібна передусім для нашого суспільства. Український атлет бореться за те, щоб його перемога була складовою перемоги над Росією у війні. І щоб росіяни і білоруси не брали участі ані в олімпійських, ані в паралімпійських іграх. Ми працюємо над тим, аби цивілізований паралімпійський світ не допустив так звану процедуру нейтральності, яку практикують у легкій атлетиці. Щоби вбивці, які підтримують російську агресію, не виступали на Паралімпіаді в Парижі.
Це дуже важливий час для нас. Мені здається, що кожен українець, який бачить перемоги наших спортсменів, сприймає їх як свої особисті: зворушено, щиро, до сліз.
Що плануєте робити далі? Будете брати участь у змаганнях чи бачите себе тренеркою для нових поколінь спортсменів?
Зараз я активно виступаю на міжнародних змаганнях, тому не бачу себе тренеркою. Передавати досвід, заохочувати дітей до заняття спортом насправді круто. На міжнародних чемпіонатах я бачила, як дітей заохочують відвідувати параатлетичні змагання. Маю ідеї в цьому напрямку й дуже хочу втілити їх саме в Херсоні. Я впевнена, що ми переможемо в цій війні й мені це вдасться.
Інклюзивна освіта утверджується в Україні, а спорт як соціальне явище забезпечує індивідуальні й суспільні переваги, зміцнює стосунки між дітьми, вчить їх бути солідарними, розуміти й поважати інших. Ці цінності закладаються в дитячому віці. Але в дитинстві так само можуть закладатись хибні погляди на людей з інвалідністю. Чимало людей досі бачать людину з інвалідністю слабкою, незахищеною, бідною, неосвіченою. Я хочу, щоб загальні принципи Конвенції про права людей з інвалідністю виконували й поважали в Україні. Сподіваюся, що після війни ситуація поліпшиться. Через війну українців з інвалідністю побільшає: треба створювати умови, аби вони жили гідно.
Розмовляла Анна Лисенко
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.