10 листопада 2020 р.
Українцям треба позбутися снобізму.
– Щойно зі Ржищева. Випав із суєти на дві доби. Вимкнув інтернет і телефон. Дав душі відпочити. Тому вибачайте, що не в костюмі, – з Романом Колядою зустрічаємося біля київського велотреку, спортивного майданчика просто неба в центрі Києва.
Пандемія і карантин змінили ваше життя?
– Мені пощастило – перший канал Українського радіо є стратегічним підприємством, що не припиняло роботу. Складно переживав дні, коли не було ефірів. Ізоляція ставала болісна. Почав робити щоденні фортепіанні стрими. По один бік – я і синтезатор, а по другий – мої Facebook-слухачі. Зіграв понад 40 концертів. Утворилася своєрідна спільнота спротиву ізоляції “Шоу Коляди”. Зрозумів, що не можу спинитися, мені це потрібно.
Що давали ці онлайн-коцерти?
– Розраду. А ще – компенсацію живих виступів. Артист не може сидіти під замком, йому потрібна аудиторія.
Концерти стали клапаном, через який я прорвав ізоляцію. Їх слухали від Тасманії до Лос-Анджелеса. Приєднувалися люди з Італії, Чехії, Польщі, Швеції. Запитували: “Овва, чуваче, а чого ми не бачили тебе на джазових фестивалях?”
А й справді – чому?
– Бо я “біляджазовий” музикант. Джазова спільнота своєрідна. Снобістська, перебірлива. Приймає не всіх. Хтось може сказати: “Твоя музика – це не джаз”. А хтось, як Олексій Коган, підтримує і запитує: “Тоді скажіть, що таке джаз?!”
Як музикант-теоретик за освітою став музикантом-практиком? Завдяки чи всупереч?
– Всупереч. Закінчив консерваторію і пішов працювати на радіо. Думав, що з музикою попрощався. Та в якийсь момент вона мене не відпустила. Піаніно стояло в квартирі й манило: “Правда ж, ти хочеш пограти?” Розучувати чуже не хотілося. Я імпровізував. Згодом дружина почала штурхати: “Несправедливо, що це чую тільки я! Виходь на люди!” По суботах удома почав робити квартирники “Медитація в Коляди”. Спершу це було вузьке коло друзів. Одного разу хтось задзвонив у двері. На порозі – молода пара. Озвалися: “Нам сказали, що по суботах тут грають красиву музику. Можна послухати?” Зрозумів, що треба виходити з підпілля. Це був нешвидкий процес. Перший публічний концерт відбувся 2001 року – акомпанував поетичному виступу. Потім були проєкти з іншими авторами.
Так я презентую і власні поетичні книжки. Перша збірка 2001-го була білінгвою: половина віршів – українською, половина – російською. 2010 року російською писати перестав.
Чому?
– Внутрішня еволюція. У мене є кум. Математик, програміст і фотограф. Спитав його: “Ти живеш у Києві, освічена людина, чому не говориш українською?” – “А зачем? Я все свои потребности могу удовлетворить по-русски”. Всередині мене щось голосно перемкнулося. Перестав розмовляти російською в побуті. Почав займатися лагідною українізацією.
Коли відчули себе поетом?
– Довго уникав цього означення. Вважав: поет – той, хто постійно пише й видається. А я міг за чотири роки не створити жодного рядка.
Коли 2014-го вийшли “Пісні для читання”, думав, тепер років сім збиратиму вірші для збірки. Але я закохався й почав писати ледь не щодня. Так 2016-го з’явилася книжка “Лю-мінор”. У ній поєдналися нота гіркого кохання й російсько-українська війна. Здав до друку, а тексти продовжували складатися. Подруга на Facebook порадила завести хештеги. Так написалася наступна збірка “#колядиво”.
Під хештегом #антидепресандо були сумовиті вірші з філософинкою. Рукопис лежав у видавництві братів Капранових і чекав друку. Та восени 2018-го я емоційно вигорів. Зрозумів: треба рятуватися. Відвідував консультації, тренінги, психологічні практики. У свідомості стався злам. Скинув 30 кілограмів і почав творити іншу поезію. Щось змінило мою інтонацію. З’явився хештег #романзісвітлом. Написав збірку. Зателефонував Капрановим: “Брати, вибачайте, але депресивної книжки не буде, буде “Роман зі світлом”.
Для оформлення цієї збірки влаштували еротичну фотосесію з цитатами на оголених жіночих тілах.
– У віршах багато чуттєвості. Розумів, еротика доречна в оформленні. Одначе не лобова. Мають бути красиве недомовлення й водночас пряма енергія тіла. Ми сиділи з фотографинею Світланою Сокур і думали, як це зробити. Засипати борошном? Обмотувати тканиною? Згадав улюблений фільм “Інтимний щоденник” Пітера ґріневея. Там герої одне одному на шкірі виводять китайські ієрогліфи. Набрав каліграфиню Ольгу Верменич, з якою співпрацювали в “Колядиві”: “Зможеш писати українські слова на тілах моделей?” Вона погодилася. Дівчат для фотосесії шукав через Facebook. Зголосилися 25. Участь у проєкті взяли дев’ятеро – від худенької до plus-size. Одна була професійною моделлю. Решта – вчительки музики, музикантки, швачки, поетки. Фотосесія відбувалась у мене вдома. Серпень, стояла спека. У квартирі фотоконвеєр: хтось роздягався, а хтось лежав на дивані, розписаний тушшю. Хтось їв на кухні кавун. Це було красиве безумство.
Що кажуть читачі?
– Одна жінка написала, що завдяки “Роману зі світлом” вийшла на новий етап стосунків із чоловіком. Це приємно.
Яким є передній край культурного фронту?
– Культура – однозначно фронт. Він багатошаровий. Коли хтось намагається захистити високу культуру від низової, елітарну – від попси, іноді не розуміють, що межа не там. Вона між українським культурним продуктом і російським. Маємо цінувати свою низову культуру з її “Пирятином” і Альоною-Альоною. Інакше молодь слухатиме “Каспийский груз” (азербайджанський російськомовний реп-гурт, розпався 2017-го. – Країна).
Як зробити, щоб український культурний міф переміг у свідомості українців?
– Він має заражати, бути потужним. Англійці кажуть: “Аби мати якісний газон, його треба стригти щоденно 200 років”. А український газон регулярно топчуть. Треба витруїти внутрішній “русский мир”. Це щоденна праця. Продукування українських сенсів у всіх галузях. Треба вилікуватися від снобізму. Бо що більше його в українському культурному діячеві, то більше підлітків слухатимуть російський реп. Молода людина йде за енергіями. Якщо у продукті є життя, це резонує з її світовідчуттям. Має бути і високочолий прошарок. Не тільки класична опера, а й, скажімо, експериментальна Nova opera молодих композиторів. Слід шукати здоровий баланс.
Як прийшли до ідеї музичного портрета? Почуваєтеся музичним Колумбом?
– Колумбом навряд. Популяризатором – так. Є кілька людей, які створюють музичні портрети. Скажімо, піаніст Олексій Боголюбов. Я ж зробив із цього жанру продукт. Було цікаво дивитися на людину і грати те, що відчуваю в режимі реального часу. Сюжет простий. Людина знаходить мене. Ми зустрічаємося, спілкуємося. Розпитую про головні події її життя. Потім почуте переплавляю в музику. Граю на роялі й записую. У домашній студії обробляю файл. На ранок людина отримує свій музичний портрет – від 10 до 20 хвилин музики. Приятелька попросила: “Зіграй так, наче це мрія Бога про мене”. Цю ідею намагаюся втілити в кожному творі.
Дехто займається ранковою медитацією під цю музику. Дружини дарують чоловікам. Одного разу прийшов бізнесмен. Я відчув вплив професії на його характер. Записав музику й відіслав. Зранку його дружина, яка замовила її, відповіла: “Завдяки цьому портрету я побачила студента, в якого закохалася 20 років тому”.
Скільки коштує музичний портрет від Коляди?
– Є кілька варіантів. Портрет у салоні Stainway коштує 500 доларів, із синтезатором у простіших умовах – 250, а онлайн-зустріч в Zoom’і – 100.
Які найнесподіваніші створювали?
– Робив музичне зображення українського міністра. Він послухав і сказав: “Зайшло!”
Донька замовила портрет для матері, яка багато років не живе в Україні. Вони не бачаться, спілкуються онлайн. Це була спроба донести до неї свої почуття.
У чому полягає ваш проєкт “Музичний портрет міста”?
– З екоблогеркою Маріанною Бойко захотіли створити щось соціально корисне для міста й людей. Вона – про чистоту довкілля, я – про чистоту музичного простору. Вирішили виконувати музику різних місць, наповнюючи їх своїми вібраціями. Грали на хмарочосі – це красива історія на висоті 80 метрів. Один ролик зняли на звалищі. Назвали його “Колискова викинутому часу”. Сміття – це те, що ми купили, а потім викинули. А отже, витратили час, аби заробити на нього гроші. Тому на звалищі збирається наш викинутий час. Це привід задуматися, на що витрачаємо життя. Знімали на полігоні в Підгірцях під Києвом, де лежать 8 мільйонів тонн сміття. Там навіть дихати важко. Я грав, а Маріанна співала.
Загалом створили вісім відео. Зараз проєкт на паузі через карантин.
Які цікаві історії ставалися на ваших концертах?
– Хлопець освідчився дівчині. Попросив у мене дозволу. Дехто приходив прямо з реєстрації в загсі. Після цього я сказав: “Тепер навіть не знаю, що ще можна утнути на моєму концерті”. Із залу хтось відповів: “Партнерські пологи з Колядою”.
Що таке успіх?
– Це відчуття внутрішнього задоволення в момент закінчення творчого акту. Наступної миті воно зникне. Але якщо відчув цю втіху, то це успіх.
Що вас надихає?
– Краса природи, жіноча врода, хороша розмова, книжка. Інша музика. Часто, коли слухаю чужу, виникає бажання створити свою. І коли натхнення прилітає, треба бути готовим переплавити його в одяг для свого творіння.
Є думка, що тільки нещасні вірять у щасливу долю, щасливі є її творцями. Ким почуваєтеся – творцем долі чи її заручником?
– Творцем. І що далі, то більше. Певно, бувають обставини непереборної сили. Є задум Творця, але навіть він багатоваріантний. Людина щомиті робить вибір і несе відповідальність за нього. Тож майже все в наших руках.
Ви самокритичний?
– Самоіронія, самокритика – це моє. Хоч іноді заважає. Коли занадто критично ставився до себе, не виходив із музикою на публіку. Як трохи глибше це засунув, все стало на свої місця.
Як відновлюєте сили?
– Іноді так стомлююся, що знаходжу дім за Києвом і їду розчинитися в природі на два дні. Там, де немає мобільного зв’язку. З другого боку, відпочинок – це й спілкування з приємною людиною. Коли воно взаємозбагачувальне.
Музика відновлює. Товариство, кава, секс. Гаряча ванна, зрештою. Люблю море.
Наскільки важлива жінка для митця?
– Любов – найголовніша сила. Вона рухає всіма речами. Чоловік реалізується через жінку. А жінка – через чоловіка. Це треба цінувати. І вміти домовлятися про межі свободи.
Що хотіли б запитати в Бога?
– Якщо сприймати життя як співтворчість, то спитав би: “Ну як? Мені хоч трохи вдалося?”
Що дає вам надію на краще завтра?
– Дві речі. Вірю, що Господь – всеблагий і милосердний. І я наполегливо працюю для нашого завтра.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.