14 квітня 2016 р.
Щоб правильно зрозуміти і розпізнати талант людини, не завжди потрібно вивчати її роками. Часто вистачить побачити чи почути один невеличкий витвір цієї людини. Таким було моє знайомство з творчістю Анатолія Матвійчука. У 1990-х роках по існуючому ще тоді проводовому радіо почув пісню «Сивий музикант», яка мене дуже вразила як словами, так і мелодією.
Анатолій Матвійчук поєднав у собі талант співака, композитора і поета. А ще він – єдиний народний артист України з журналістським дипломом і єдиний журналіст, який співає. Автор «Гімну журналістів». Нещодавно був прийнятий до Спілки письменників України.
Творчість Анатолія Матвійчука уособлює в собі найкращі традиції української традиційної естради. Він – улюблений співак мільйонів українців і не тільки.
Пісні Анатолія Матвійчука різні за стилем і тематикою: ліричні, філософські, повчальні, веселі і запальні. Багато творів стали майже народними.
Автор 8-ми авторських компакт-дисків, 7 збірок власних поезій. Його вірші, опубліковані в Інтернеті і в соцмережах, облітали увесь світ.
До речі, в лютому і на початку березня цього року пан Анатолій перебував у Чикаго з гастрольним турне. Про свою творчість і проблеми української традиційної музики Анатолій Матвійчук розповів кореспондентові «Час і Події» Юрієві Атаманюку.
– Пане Анатолію, ви народилися у радянському, зрусифікованому Києві. Щоб здобути вищу освіту, зробити кар’єру престижно було розмовляти російською. Але ви обрали інший шлях. Проукраїнський. Це було сімейне виховання, чи ви раптом усвідомили свою національну приналежність?
– Мої батьки – некорінні кияни. Тато родом із Хмельниччини, а мама – зі Сумщини. У тата на батьківщині, здебільшого, розмовляли українською, а у мами – цікавим суржиком, діалектом, характерним для Чернігівщини і Сумщини. У дитинстві я бував на батьківщині і в батька, і в мами. Постійно чув українську мову. Коли прийшов час іти в школу, то тато віддав мене в українську, хоча російська була тоді більш престижною. Школа мені особливого розвитку не дала. Після школи я вступив до індустріального технікуму у Києві, де українська мова взагалі не практикувалася. Але в старших класах школи я захопився поезією, почав писати вірші українською мовою, оскільки розумів, що ми живемо в країні, яка має свою культуру і мову.
– Коли ви відкрили для себе справжню Україну?
– Шоковим моментом відкриття українства стала поїздка до Канади у 1991 році. Рік перед тим на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях я познайомився з українкою з Торонто Наталкою Мохорук. Вона захопилася моїми піснями і запросила на святкування 100-річчя українського поселення українців у Канаді. Знаєте, що мене найперше вразило? Коли переступаєш поріг української оселі в Торонто, то бачиш, що на одній стіні висять образи святих, а на іншій – портрети Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. А на полицях стоять українські книжки. Це мені відкрило розуміння того, що Україна не закінчується на кордонах держави. Це було для мене великим відкриттям, бо в СРСР ми не знали про велику кількість українців за межами України. Тоді я зрозумів, що саме завдяки діаспорі було збережено багато важливих сторінок історії.
– Коли у вас з’явився потяг до музики і віршування?
– Коли мені було 15 років, батьки подарували гітару. Я дуже швидко освоїв основні акорди і вже через два тижні почав писати пісні. Я створював до своїх пісень таку гармонію, що здавалась мені небанальною. Спочатку писав російською і українською, а потім перейшов тільки на українську. У той час я був учасником однієї молодіжної музичної групи. Почав писати для неї. Дехто запитував: «А навіщо це тобі потрібно»? Я відповідав, що це мені гріє душу і тому пишу рідною мовою. На щастя, на той час уже з’явився Тарас Петриненко з першими сучасними піснями, які ми теж розучували. Потім я почав носити свої вірші в різні газети. Приймали їх неохоче. Запитували, де я працюю. Коли відповідав, що кочегаром у котельні, мені казали: «Ідіть і кочегарте далі. Чого ви лізете в поезію»? Але я був дуже впертий і стукав то в одну, то в іншу редакцію, і незабаром мене почали друкували. Згодом редактор однієї газети мене запитала: «Скільки ви будете ці вірші носити? Спробуйте уже писати замітки, кореспонденції… Тоді я навіть уяви не мав про ці жанри, але мені все пояснили, і незабаром я перемкнувся на невеличкі журналістські твори. Їх брали охоче і згодом порадили мені вступати до університету. Я, як син простих людей, навіть і мріяти про це не міг. Мені здавалося, що там вчаться якісь напівбоги. Але таки наважився, зібрав документи і подав на факультет журналістики Київського державного університету. Але вступив аж за третім разом. Мене весь час зрізали, не було кому замовити за мене слово. Я не мав жодного професійного підґрунтя, яке було в багатьох абітурієнтів.
– А перед університетом ви здобували музичну освіту?
– Раніше були різні музичні студії, і там займався гітарою. Співав у хорі. Перед університетом пробував вступати до музучилища, але мене не допустили до екзаменів, бо я не мав документа про початкову музичну освіту. Мені так і сказали: «Ми не можемо засмічувати наш контингент – бувайте здорові»!
– Чим вам найбільше запам’яталося навчання в університеті?
– Мені відкрився величезний пласт української історії, культури, світ особистостей. Це був для мене абсолютно новий рівень. Мене дуже вразило те, що староста нашого курсу Федір Коник (родом з Львівщини) знав напам’ять майже всі поеми Т. Шевченка. Коли він декламував якусь поему, ми всі з відкритими ротами слухали його, тому що самі знали, максимум, два-три вірші. Правда, це для нього закінчилося драматично – його незабаром відрахували з університету за український націоналізм. Пізніше на зборах нашого факультету я запротестував: «Нашого найкращого побратима відраховують, а ми сидимо і мовчимо». Після цього мене викликали в окремий кабінет, де дядечко зі суворим обличчям сказав: «Якщо будеш багато говорити, то підеш услід за ним».
На останньому курсі навчання мені пощастило: редактор солідної газети «Молодь України» Іван Бокий запросив мене працювати в штат. Спочатку я був у відділі інформації, а пізніше – у відділі культури. Це було видатне місце роботи, яке значно вплинуло на мою подальшу долю. Крім того, я отримав можливість їздити у відрядження по всій Україні, де спілкувався зі силою-силенною людей.
– Скільки часу ви працювали у журналістиці?
– У «Молоді України» лише 6 років. Крім редакційних справ, у мене паралельно було своє особисте творче життя. Я почав писати пісні для багатьох груп і співаків. Згодом почав сам виконувати свої пісні і часто відлучався з роботи. А потім я ще став ведучим телевізійної програми «Музичний відеомлин». Гонорарів мені не платили, але я мав можливість презентувати телеглядачам свої пісні. Незабаром з аранжувальником Миколою Павлівим ми записали мій перший авторський альбом «Запорожці», в якому було кілька хітів. Прийшла перша популярність. У редакції газети це не сподобалось. Адже мене почали запрошувати на концерти, і потихенько від кар’єри журналіста, поета й автора музики я почав переходити до кар’єри співака й автора пісень.
– І тоді ви остаточно змінили професію?
– Не одразу. У 1995 році я перейшов працювати в журнал «Музика». Це був для мене елітарний період журналістики. Я був заввідділом естради і виконавського мистецтва. За тиждень я готував необхідний матеріал, а решту часу приділяв творчості. У моєму кабінеті стояло піаніно, і я у будь-який час міг покращувати своє володіння інструментом. Пізніше, коли мої гонорари за вірші і музику сягнули тієї величини, що рівнялися моїй тодішній зарплаті, я вирішив піти на вільні хліби.
Невдовзі, 1996 року, відбувся мій перший бенефіс «Полустанок любові» у тодішньому Жовтневому палаці Києва. Це було двогодинне шоу, до участі в якому, крім мене, були запрошені Оксана Білозір, Микола Гнатюк, Алла Кудлай, Світлана і Віталій Білоножки, Анжела Вербицька, Любов та Віктор Анісімови, тріо «Либідь» та інші. Після цього успішного шоу я отримав звання «Заслужений артист України».
Перші мої пісні, які принесли мені популярність, були записані у співдружності з київським аранжувальником і композитором Миколою Павлівим. Одна з найяскравіших мала приспів – «Що це було? Мабуть, НЛО». Де б я її не співав, глядачі завжди підспівували, тому що слова буквально в’їдалися в свідомість. Якось мені прислали газету «Молодь Черкащини», а там – готовий комікс на цю пісню. Розмалювали кожен куплет.
– Чи пам’ятаєте свою першу пісню, з якою виступили на сцені?
– То була пісня «Сліпе кохання». Ми часто грали її на танцях, і вона подобалась молоді. Одного разу я йшов по пляжі на Дніпрі. Проходячи повз компанію, почув, як під гітару співають цю пісню. Звичайно, я був приємно вражений. Такі випадки траплялися і значно пізніше. Років двадцять п’ять тому я написав патріотичну пісню «Кленова балада» для О. Білозір. Одного разу їду в поїзді. Поруч – молодий хлопець. Розговорилися. Він і каже: «Я колекціоную стрілецькі і повстанські пісні. Нещодавно записав одну рідкісну стрілецьку пісню «Кленова балада». Почав наспівувати. Коли я сказав йому, що це моя пісня, він довго не міг повірити. Для мене це найвищий комплімент, коли пісні йдуть у народ і там живуть.
– Ви писали музику на слова інших поетів-піснярів?
– Трошки писав. У моєму житті так складалося, що були люди, які на певному етапі підтримали мене. Одним з таких моїх друзів є поет, редактор журналу «Дніпро» Микола Луків. Я написав з ним кілька пісень. Колись мені довелося зі зламаною ногою виступати на його авторському концерті. Я вийшов на сцену з милицями і заспівав нашу спільну «Баладу про чайок і лебедів». Наприкінці пісні мене закидали квітами, як ніколи в житті.
– Що вас спонукало написати цю пісню «Сивий музикант»?
– На початку 1990-х років, після розпаду СРСР, у нашій країні панував певний хаос, зникла будь-яка ідеологія розвитку. Народ перетворився на юрбу. У підземних переходах на одному лотку могли продавати порнографічні журнали та ікони Богородиці. А професійні музиканти грали на вулицях і збирали гроші. Власне, ця картина спонукала мене створити такий символічний образ. Сивий музикант – людина, котра пережила славу і визнання. Потім він став забутим. З усіх його друзів хтось в еміграції, хтось помер, але музикант грає, незважаючи ні нащо.
– Що, на вашу думку, стало причиною занепаду української традиційної пісні, а українські артисти стали «неформатом» в Україні?
– Політична катастрофа, яку пережив СРСР під час руйнації, потягнув за собою і культурну катастрофу. Моє покоління артистів з нетерпінням чекало, коли ж з’явиться український шоу-бізнес, який почне популяризувати українських артистів. Він з’явився, але всіх нас, покоління українців, яке дотримувалося національної традиції в мелодиці і поезії, практично вилучили з ефіру. Складалося враження, що десь уже лежав готовий список заборонених народних і заслужених артистів. Це почалося наприкінці 1990-х років.
Шоу-бізнес, який почав народжуватися в Україні, мав зовсім неукраїнську природу, він поставив собі за мету позбавити українську естрадну пісню національних ознак. Почалося сліпе мавпування – наслідування західних зразків. В іміджі домінував епатаж і несмак. Деякі мої тодішні знайомі зі США і Канади, побувавши на «Пісенному вернісажі», запитували: «Толю, а чого ваші співачки схожі зовні на наших повій»? До нас приставали найгірші стандарти. Наступне покоління, яке прийшло після нас, було вже майже позбавлене національних рис і ментальної прив’язаності до рідної культури. Тоді ж з’явилася маса ФМ-станцій, через які почалося засилля російськомовної і західної продукції. Вся Україна покрилася шансоном і дешевою російською попсою. Ринок диктував свої умови.
Тоді стало практично неможливим розмістити свій концерт на телебаченні. Було гірко, коли мене зустрічали на вулиці і запитували: «Ви ще співаєте? А чого вас не видно по телевізору»? Для комерційних телеканалів такі, як я, стали неформатом. Виглядало так, ніби існувала якась домовленість, щоб розірвати українців на різні покоління. У певний момент відомі українські артисти прийшли до Національної ради з питань радіо і телебачення запитати, що відбувається. Після цього один молодий журналіст написав: «Когда в зал вошли народные артисты, в зале запахло нафталином». Нам стало зрозуміло, що триває кампанія нашої дискредитації, нам натякали, що ми віджили свій вік і маємо залишити сцену.
Для мене вершиною цього театру абсурду був епізод, коли в Україну приїхав тодішній президент США Білл Клінтон, і замість того, аби показати йому велич української пісні, якийсь потужний хор, який би гримнув «Реве та стогне Дніпр широкий», на сцену перед ним випустили групу «ВВ». Хлопці кривлялися і блазнювали, коли у них брали інтерв’ю, і це виглядало, як клоунада. Тоді я остаточно зрозумів, що триває війна проти культури…
– А після Помаранчевої революції, коли до влади прийшов Ющенко, ви відчули якісь зміни на краще?
– Парадокс у тому, що Ющенко декларував себе як патріот України, а з іншого боку, я не розумів, чому він не використовує свій могутній потенціал народної довіри. Його попередник Л. Кучма справді любив українську культуру. Він приходив щороку на завершальний концерт фестивалю «Пісенний вернісаж», заходив за куліси, спілкувався з артистами… Віктор Андрійович мав історичний шанс – змінити медійний простір України, підняти роль національної культури. Підтримати нас, артистів, які продовжували нести в собі естафету поколінь, які сповідували у своїх піснях ліризм, душевність, змістовність, але цього не сталося – в Україні надовго запанував російський шансон і жалюгідна гламурна культура. І сьогодні неприємно дивитися деякі музичні канали – там абсолютна беззмістовність, культ оголеного тіла.
– Чи бачите з цього вихід?
– Потрібно щось на зразок інформаційного Майдану. Повністю люструвати вітчизняний медійний простір. Зрозуміти нарешті, хто є власником наших ЗМІ?
Якби я був президентом, то вибрав би 15-20 патріотичних людей, котрі володіють певним капіталом, роздав би їм безкоштовно радіочастоти, зобов’язавши розбудовувати український ефір, котрий би базувався виключно на українському форматі.
Біда нашої культури в тому, що в нас немає культурної ретроспективи. Це нагадує поїзд, який їде, виймаючи ззаду рейки і ставлячи їх перед собою. Ми – велика нація, але деякі «мудрагелі» прекрасно це розуміють, тому намагаються позбавити нас інформаційного простору. Субкультура, насаджувана ними, підміняє справжню національну культуру, яка йде від діда-прадіда. Витісняє справжніх її носіїв. Але, на щастя, великою підтримкою для нас є українська діаспора, яка сьогодні по всьому світу організовує українські концерти і фестивалі. Це величезна підтримка українським митцям, які в цій державі кинуті напризволяще. Поки українська культура не стане вершиною наших пріоритетів, у нас в країні нічого не зміниться.
– Розкажіть про свою викладацьку роботу.
– Викладаю у Київському національному університеті культури і мистецтв. Раніше працював на кафедрі журналістики завідувачем кафедри, а зараз знову повернувся на кафедру шоу-бізнесу, де викладаю кілька предметів, що базуються на сучасних культурно-інформаційних технологіях.
Я – кандидат історичних наук. Мені цікаво поєднувати концертну, творчу і викладацьку діяльність, тому що вже настав той час, коли треба ділитися досвідом. Я дуже щасливий, коли студенти іноді проводжають мене з лекцій як з концертів, оплесками. Це свідчить про те, що їм цікаво. Але бентежить мене інше. Коли інколи запитую студентів, чи вони знають, хто такі Н. Яремчук, В. Зінкевич, В. Івасюк, М. Мозговий, вони часто знизують плечима. Культурна політика держави – наша спільна гуманітарна проблема.
– Ви зараз часто гастролюєте?
– Не так часто, як міг би! Причиною є економічна і політична ситуація. В Україні економічна криза, обтяжена війною зі східним сусідом… Багато доводиться працювати на благочинних заходах, займатися культурним волонтерством. Дякувати Богу, що є діаспора. Вона підтримує сьогодні кращих із кращих, запрошуючи їх на концерти. Тільки за останніх кілька років я особисто виступав у Австрії, Канаді, США.
– Зараз пишете пісні?
– Аякже! Зараз у мене створився цілий цикл нових змістовних пісень. Вийшло дві книжки поезії, в якій відобразилася вся наша новітня історія: Майдан гідності, сепаратизм, війна на Сході. Крім концертної пісенної програми, я створив літературно-музичну, яка має назву «Межа». Нещодавно я успішно презентував її українцям Чикаго і Даласу. Моє давнє творче гасло не змінилося, але змінилися тренди – й я отримав другий шанс! Адже я завжди декларував: «Я не хочу бути модним, я прагну бути актуальним!» На тому і стою…
Розмовляв Юрій Атаманюк
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.