15 червня 2024 р.
Повітряні сили України героїчно втримали небо над Україною у перші дні повномасштабного вторгнення. Їм вдається це робити і досі. Попри нестачу західної авіації, українські пілоти роблять неможливе.
Військовий льотчик 1-го класу, майор ЗСУ Євген Соловйов в ексклюзивному інтерв’ю 24 Каналу розповів про першу операцію, ненависть 24 лютого та емоції від знищення окупантів. Читайте далі в матеріалі.
Чому вирішив бути пілотом
Євгене, ви з дитинства закохані в авіацію. Ви розповідали, що дуже багато часу проводили на аеродромах. Розкажіть про це і ваші особливі емоційні спогади з дитинства.
Так, насправді у мене батько був військовим, офіцером, був пов’язаний з авіацією, інженер. І коли влітку не працювали дитячі садочки, а в батька не було відпустки, то вони по черзі, то матір, то батько, брали мене до себе на роботу.
Мені більше подобалось, звичайно, з батьком. Це аеродром, польоти, винищувачі, запах керосину, який палає постійно з цих турбін. І, напевно, через це, як я кажу, у кров ввібрався цей керосин.
А чому саме гелікоптер? Ви пілот Мі-8. Чому не винищувач? Чому не літак? У вас був вибір між тим і тим? Чи ви одразу вирішили, що будете у майбутньому пілотом гелікоптера?
Ні, насправді я з дитинства мріяв бути саме льотчиком винищувача. Але я вступав у 2008 році. У нас була не дуже, скажімо, сприятлива ситуація у країні. На армію багато грошей не виділяли. Авіація – це завжди дуже дорого. Польотів для винищувачів було значно менше.
А от для вертольотчиків було значно більше через те, що вони брали участь у міжнародних миротворчих операціях. Необхідно було до цього готуватися під егідою Організації Об’єднаних Націй. Тому вони літали постійно, виконували завдання. Мали можливість відвідати різні країни – Африка, Сьєрра-Леоне, Конго, Ліберія. Тому й обрав. Я хотів літати. Можна було літати на вертольотах.
Перша операція та аварія в горах
У Конго була ваша перша операція. Пригадайте, як це було? Чому саме Конго?
У Конго протягом 15 років, якщо не помиляюсь, була цивільна війна. І ООН відкрило там міжнародну миротворчу операцію щодо стабілізації цієї ситуації у країні. У 2012 році, якщо я не помиляюсь, також Україна прийняла рішення направити туди своїх миротворців.
У 2012 році я випустився з Харківського університету Повітряних сил. Через вісім місяців після випуску поїхав у першу свою ротацію.
Емоції. Коли я вперше вийшов з літака і вдихнув це повітря, зрозумів, що я не вдома. Тому що повітря гірське, зовсім інше.
Майданчик базування, де ми перебували. У нас базовий табір 1 540 метрів був. Тобто все різне. Земля іншого кольору, люди інші, тварини, усе повністю.
Крім того, цивільна війна. Там все-таки проходили бойові дії. Хоча не можна це порівнювати. Те, що було вже в майбутньому. Антитерористична операція або зараз повномасштабне вторгнення. Але було трошки екстремально, можна сказати.
Ви потрапили в аварію в горах. Скажіть, у чому була причина? Як це сталося? Які перші ваші емоції, коли розумієте, що гелікоптер падає? І наскільки швидко вдається зреагувати? І що ви думаєте в цей момент?
Це сталося під час заходу на майданчик, високогірний майданчик. Дуже несприятливі там умови, велика бовтанка повітря, не висхідні потоки.
Вертоліт літає, можна сказати, як ми в воді плаваємо, відштовхуємося від води, так він відштовхується від повітря. Коли потік повітря просто суне донизу, вертоліт разом з ним суне вниз. А якщо під тобою розташована гора, то ти потрапляєш в цю гору.
Але під час виконання польоту ти просто робиш свою роботу, готуєшся до різних ситуацій, які можуть бути. Виконуєш за процедурами те, що необхідно в цей момент. Уже до останнього моменту, поки я не відчув, що зараз буде торкання із земною поверхнею вертольотом, то просто виконував свою роботу. Неприємно, звичайно, було.
Пілот ЗСУ розповів деталі першої операції / Фото 24 Каналу
Талісман – половина “жирафчика”
Ви казали, що під час цієї події разом з вами був невеликий символ “жирафчик”. Чи це ви потім отримали від свого побратима?
Командир цього вертольота – Володимир Тарасович Шлюхарчук. Я був другий пілот, льотчик-штурман на вертольоті Мі-8.
І вже коли ми перебували у шпиталі, де нам надавали першу медичну допомогу, він згадав, що йому донька Аліса поклала маленького жирафчика та сказала: “Тату, це буде талісман, який буде тебе оберігати”.
Саме у цей день перед вильотом він згадав про нього, дістав його з сумки і поклав в кишеню. Поки ми лежали там на ліжках, він дістав цього жирафчика, розламав його на дві частини і сказав: “Він нас зберіг, тому тримай, одна половинка твоя”. І з того часу він постійно зі мною під час виконання польотів. Досі, звичайно.
Якщо говорити не тільки про талісмани, а й про ритуали і забобони серед пілотів, ви розповідали, що у гелікоптера є душа. Чи дійсно правда, що багато хто з пілотів перед своїми вильотами спілкуються з гелікоптером, як із живою людиною? Чому?
Так, насправді у гелікоптера є душа. Кожен гелікоптер різний. Хтось капризний, хтось менш капризний, хтось трудяга, який буде в різних умовах працювати, хтось більш вибагливий, йому потрібно більше уваги.
Льотчики загалом один одному не розказують, хто що каже. Але можна завжди перед польотом побачити.
Командир екіпажу підійде до нього, погладить його по “мордочці”, скаже йому щось, якісь написані слова. Після польоту також, коли їх буде записувати, підійде, обніме його, подякує і піде. Зазвичай так приходить.
Щодо традицій. Для мене це якісь незакінчені справи завжди. Я коли буду кудись вилітати, залишу свою якусь річ, щоб повернутися та її забрати. Або не бруд залишу, а якусь річ, і скажу, що я приберу її, коли прилечу, щоб повернутися і це зробити.
Переваги та недоліки Мі-8
Трохи більше про гелікоптер Мі-8, його переваги, недоліки. Чи мрієте ви також сісти за штурвал гелікоптера західного зразка? Можливо, ви це вже робили?
Мі-8 був розроблений і перший прототип випустився ще в 1961 році як десантно-транспортний вертоліт. І навіть на сьогодні він досить гарно справляється з цим завданням.
Для звичайної людини, для розуміння, це вантажівка. Це вантажівка, яка буде перевозити вантаж, виконувати різні завдання. Його можна навантажити, іноді перенавантажити. Він все витягне, пробачить і все зробить гарно.
Але, на жаль, зараз більша частина завдань – це завдання вогневого ураження по противнику. І ми використовуємо всі засоби, які в нас є. І всі Мі-8, які в нас є, ми також використовуємо для цих цілей, для яких він просто не призначений.
Щодо вертольотів західного зразка. Так, я сидів, пробував, як літати, у міжнародних миротворчих операціях. Там також приймали різні країни, різні типи вертольотів пробував. Порівнюючи, це як щось вітчизняне та іномарка якась. Просто так можна порівнювати.
Все воно призначене для своїх завдань. Ми маємо його використовувати саме за призначенням.
Які гелікоптери потрібні Україні
Як ви думаєте, які нам гелікоптери потрібні? Які гелікоптери можуть передати нам західні країни? Тому що деякі пілоти розповідають, що українську армійську авіацію посилили б ті ж гелікоптери Black Hawk. Так само казали про “Кобру”. Є гелікоптери Sea King, також Apache та інші.
Я не думаю, я знаю, які вертольоти нам на сьогодні потрібні для виконання десантно-транспортних багатофункціональних завдань. Це насправді вертольоти Black Hawk, але все залежить від модифікації.
Вертоліт Black Hawk може бути в транспортному варіанті без будь-якого бортового комплексу оборони. Просто як цивільна версія, без озброєння, без можливостей, без прицільного авіаційного комплексу, без захищеної авіаційної системи.
Але він може бути і в різних модифікаціях, таких як, наприклад, UH-60 з функцією виконання завдань зі знищення броньованих цілей противника. Застосовувати ракети типу NLAW Spike або другі Hellfire. Це нам потрібно.
Однак вертоліт Black Hawk – це той вертоліт, який буде виконувати багатофункціональні завдання. Але для виконання вогневих завдань, що нам потрібно саме на сьогодні, це нащадок вертольота “Кобра”, про який ви сказали. Це вертоліт Viper, який призначений саме для завдання вогневого ураження ворогу, який може нести озброєння, який може ефективно виконувати ці польоти. Сподіваємось, що в майбутньому ми їх побачимо.
Про початок повномасштабного вторгнення
Оскільки ми поступово перейшли з вашої операції в Конго. Далі це було АТО, далі це повномасштабне вторгнення, яке розпочалось 24 лютого. Ви зустріли цей день у місті Херсон. Як ви дізналися про те, що почалася повномасштабна війна? Це дзвінок від вашої близької людини? Це, можливо, вибухи, які здебільшого чули українці? Чи ви наперед знали, що буде повномасштабне вторгнення?
Ми наперед знали, що ворог концентрує на наших кордонах свої війська. Це не вперше було. Він проводив подібні навчання у 2021 році. Перед цим проводив, якщо не помиляюсь, у 2019 році. У нас навіть був колись військовий стан. Це був 2017 рік, якщо не помиляюсь. Військовий стан вже оголошували.
Я дізнався по-військовому. Оперативний черговий подзвонив, дав команду. У нас завчасно визначені команди. Тобто збір або вивід з-під удару, або ще будь-які функції. Отримав команду, прибув на командний пункт бригади.
Виконував тоді обов’язки командира вертолітної ескадрильї, тому що командир ескадрильї, на жаль, загинув під час оборони Києва. Перебував поблизу Києва. 24 лютого вже були сформовані загони навколо Києва для його оборони. І командир був біля Києва, а я був якраз у Херсоні.
Ви також захищали аеродром, який розташований у Чорнобаївці. Ви безпосередньо керували тим, щоб усі ці транспортні засоби, які перебували на тому аеродромі, передислокувати, тому що всі російські ракети летіли на той аеродром.
Одна третя відповіді правильна. Тому що я був, зокрема, виконувачем обов’язків командира ескадрильї. У нас в бригаді є три ескадрильї. Тобто я відповідав за одну третину вертольотів, які там розташовувались, які необхідно було звідти вивезти з-під удару і далі проводити завдання по підтримці наземних військ.
Євген Соловйов розповів про перші дні вторгнення Росії / Фото 24 Каналу
Ви казали, що вперше так зіткнулися з ворогом 25 лютого приблизно, коли ви побачили колону військової техніки. І на броньованій техніці сидів окупант, який дивився на вертоліт, що летів. Він, напевно, не розумів, що взагалі відбувається. Я так розумію, ніякого спротиву не було і ніхто у вас не стріляв.
Перший тиждень була наша перевага у тому, що ворог думав, що в нас немає авіації. По їхньому телебаченню сказали, що вся авіація ліквідована, все закінчилось. І це була перевага. Але в той момент, коли йде величезна колона у 1,5 кілометра і ти починаєш знищувати з першої машини, то всі останні вже починають відстрілюватись. Вони вже розуміють, що є.
Але саме раптовість. Тобто ми можемо підійти, знищити, завдати вогневого ураження. Так, в перші дні спротиву не було, як він мав бути відповідно до усіх військових документів та статутів.
Емоції від ліквідації окупантів
Ваші емоції, коли ви знищуєте військову техніку. Ви розумієте, що російські окупанти перебувають у вашому рідному місті, регіоні, і це як виконання просто бойового завдання, холоднокровність? Ви відпрацювали і полетіли. Чи все-таки у вас ейфорія, якісь інші емоції виникають?
Під час виконання польоту ти сконцентрований на виконанні польоту. Я завжди порівнюю зі спортом. Я займався боксом колись.
Під час бою ти не відчуваєш болі. Ти відчуваєш азарт, хочеш виграти, виконати те, що ти запланував зробити.
І під час польоту так само. Ти виконуєш те, що маєш робити. Перед польотом є якийсь страх, можливо, мандраж. Після польоту, коли ти гарно попав, відстрілявся, все дуже добре, або навпаки – трошки міг зробити краще, то в тебе азарт. “Хочу ще зробити, на повтор, заряджайте, зараз ще полечу, ще щось зроблю”. Ось так.
На якій відстані була колона, в яку ви поцілили?
Перший раз. Ми літаємо на обмеженій малій висоті. І під час перескакування, посадки дерев просто перед собою, може, метрів 500. Була машина, яку я бачив.
Там був не один окупант. Там їх було дуже багато. Вони всі сиділи на броні. Але от я в очі одного побачив, що він сидить і не розуміє, що відбувається.
Був навіть момент, що я перед тим, як натиснути кнопку пуску ракет, почав вагатись, чи це справді ворог, можливо, не ворог. Тому що він бачить тебе, ти на нього прицілюєшся, а він сидить і просто дивиться. Ти думаєш, можливо, це наші. А потім бачиш опізнавальні знаки, розумієш, ідентифікуєш ціль і завдаєш вогневого ураження.
Є усвідомлення таке, напевно, тому що дружній вогонь іноді відбувається на війні.
Не було жодного конфлікту ще в світової історії, щоб не було дружнього вогню, коли не було своїх втрат. Навіть коли американці проводили свою операцію “Буря в пустелі”, коли в них була величезна перевага у всьому.
Все одно з їхньою координацією частину сил вони втратили через friendly fire. І тому потрібно ідентифікувати ціль і розуміти, що це справді ворог, якого необхідно знищувати.
Операція “Буря в пустелі”
Це одна з найуспішніших військових операції у новітній історії, яка відбулась 1991 року. Тоді багатонаціональна коаліція на чолі з США протидіяла Іраку під орудою Саддама Хусейна – він окупував сусідній Кувейт. Саме операція “Буря в пустелі” стала прикладом злагодженої дії повітряних, наземних та морських сил. Вони завдали нищівного удару противнику, який значно переважав у кількості.Чому росіяни не змогли дійти до Києва
Частина ваших підрозділів була поблизу Києва. На вашу думку, чому ворогу все-таки тоді не вдалося дійти до Києва, та чому Гостомельський аеродром не став “воротами” до столиці?
Ворог зміг висадити частину своїх десантних сил на аеродромі в Гостомелі. Частково вони виконали своє завдання, тобто утримували аеродром, але їхні війська таки не змогли підійти.
Причина цього полягає в тому, що ворог не сконцентрував усі свої сили на якомусь одному напрямку. Вони були впевнені, що наша армія не боєздатна, що наші Сили оборони не зможуть стримати їхні сили, які йшли з усіх напрямків.
Але саме у цей день люди об’єдналися (24 лютого 2022 року – 24 Канал), стояли у чергах біля військкоматів, місцеві ТрО на Сумщині та Чернігівщині об’єднувалися, палили російські колони, і вони просто не дійшли до Гостомеля, щоб підтримати десант там і вже далі йти на Київ.
Про ворожі гелікоптери Ка-52
Усі пам’ятають рій гелікоптерів, який летів у бік Гостомеля. Це були Ка-52, їх росіяни позиціювали як “аналоговнєт”. Але хлопці-строковики, Нацгвардія, яка перебувала на аеродромі, збивала їх зі звичайних ЗРК.
Ка-52, звісно, не відповідає тим характеристикам та не може виконувати той спектр завдань, про який розповідали росіяни.
Але немає такої зброї чи техніки, яку неможливо збити. Будь-яке озброєння під час виконання бойових завдань буде знищуватися.
Щодо перших днів війни, то у росіян справді було дуже багато прорахунків щодо застосування гелікоптерів, вони не виконували завдання для повного придушування нашої ППО, у них не було повної переваги у повітрі. Наші винищувачі також збивали їх.
Зокрема, про це свідчить легенда про Привида Києва, що захищав столицю та збивав “аналоговнєтні” винищувачі росіян, які були справді значно сучаснішими та ефективнішими.
Також і їхні гелікоптери Ка-52, хоч і не відповідають заявленим характеристикам, але те озброєння, яке є у них в наявності, на жаль, набагато сучасніше, ніж те, яке є у нас на сьогодні. Якщо порівнювати їх із західними вертольотами – то це, звісно, небо і земля. Ка-52 гірші, ніж ті ж Viper чи Apache.
Катапультування з Мі-8
Експерти кажуть, що катапультування з Ка-52 дуже ризиковане. Спочатку машина скидає гвинти, далі відпадає ліхтар кабіни і лише потім відбувається саме катапультування екіпажу. Як щодо Мі-8? Чи складно катапультуватися з цього гелікоптера?
Мі-8 – це десантно-транспортний вертоліт. До повномасштабного вторгнення під час більшої частини усіх польотів на борту перебував або десант, або пасажири, або вантаж, який також супроводжували люди.
У цих умовах ми навіть не одягаємо парашути. Якщо на борту є пасажири, я не зможу просто катапультуватися з вертольота і сказати усім “до побачення”.
Під час виконання завдань із вогневого ураження ми виконуємо польоти дуже низько. Навіть якщо ми спробуємо катапультування, то воно просто буде невдалим. Тому у нашому випадку при виконанні польотів на Мі-8 чи Мі-24 єдиним способом закінчення польоту є посадка – вимушена, аварійна чи запланована.
Як тривала операція у Маріуполі
Опісля Херсонщини була операція у Маріуполі. Ви летіли у блокадне місто, яке вже було окупованим, де була велика кількість ворожих військ. Перша ваша спроба була невдалою. Розкажіть про неї, якими були ваші емоції, коли вам сказали, що потрібно летіти у це місто?
Вперше це завдання нам поставили наприкінці лютого – на початку березня. Ми не мали повного спектра інформації про розміщення військ противника, про його засоби ППО, про можливі коридори, які будуть створені для нас. Це було завдання на вдачу. Потрібно було проскочити, довести потрібні засоби зв’язку та боєприпасів, яких на той час не було у Маріуполі.
Як нам потім сказали, далі потрібно було ухвалювати рішення – залишатися у Маріуполі, чи ні. Бо якщо ти проскочив у місто – то шансів повернутися звідти було набагато менше.
З огляду на ті дані, які у нас були, ми спланували маршрут. Нам привезли вертольоти, які підходили для цього завдання, ми їх завантажили та виконали політ. Ми перетнули лінію бойового зіткнення і приблизно через 10 – 15 кілометрів потрапили на ворожі позиції. Нас обстріляли, і ми припинили виконання бойового завдання.
Вертоліт був пошкоджений, ми навіть виконали кілька посадок на зворотному шляху.
Після того до планування виконання цього завдання долучилося уже командування армійської авіації та Головне управління розвідки. Дуже багато сил та засобів виділили для правильного планування. Надалі почалися польоти, які вже були вдалими.
Вертольоти долітали до Маріуполя. Кожен вертоліт, який злетів з аеродрому призначення, долітав та привозив вантаж. Не кожен, на жаль, повертався, але кожен летів туди.
Ви були першим, хто полетів у Маріуполь?
Коли спробували, так.
Інтерв’ю з пілотом ЗСУ Євгеном Соловйовим / Фото 24 Каналу
Під час п’ятої, вже успішної спроби, про яку ви сказали, полетіло чотири, а не два гелікоптери. У вас було завдання доставити туди військових-добровольців, десантників, боєкомплекти та медикаменти. Про що ви говорили з хлопцями, які летіли з вами? Який у них тоді був настрій, чи був загалом бойовий дух?
Нам поставили завдання пізно вночі, вже вранці ми мали вилітати. Я був сконцентрованим на виконанні цього завдання, тому що необхідно було добре підготуватися. Це був політ в окулярах нічного бачення, було дуже погано видно перешкоди, з якими можна було зіткнутися, а летіти потрібно було дуже-дуже низько, щоб якомога менше перебувати у зоні ураження ворожої ППО.
Коли я зайшов у вертоліт, там вже сиділи хлопці, які самі виявили бажання летіти в окупований Маріуполь. У них був такий настрій, що мені здавалося, наче вони не розуміють куди летять. Вони були бадьорими, веселими. Бойовий дух був на найвищому рівні.
Скільки кілометрів ви тоді пролетіли?
Це було трохи більше, ніж 200 кілометрів.
А скільки у вас було часу на те, щоб хлопці вийшли з гелікоптера, щоб завантажити поранених.
Маріуполь був оточений, кільце постійно звужувалося. Місць для посадок було дуже мало. Оскільки це був уже п’ятий рейс, росіяни знали, що вертольоти прилітають. Вони створили ешелоновану систему ППО, робили всі заходи для того, щоб нас не допустити, але ми продовжували виконувати ці завдання.
Вони вже почали обстрілювати із засобів артилерії майданчики (для приземлення – 24 Канал), тому ми постійно їх змінювали. Ми змінювали ці майданчики так, немов грали у шахову партію.
Необхідно було скоротити час вивантаження боєприпасів, десанту та завантаження поранених, адже вертольоти летять голосно, його вже кілометрів за 10 буде чути. Тож росіяни дізнаються, що ми прилетіли. У нас все займало хвилин 7 – 10.
На зворотному шляху ви потрапили під обстріл. Щось влучило у двигун вашого гелікоптера?
На той момент, я не знав, що влучає. Ми злетіли удвох з партнером. Коли ми потрапили у цю пастку, інші два гелікоптери також виконували зліт. Вони почули, що у нас щось не так, адже ми вели між собою радіообмін. Це дало змогу третьому та четвертому вертольоту обійти зону, де була пастка.
Ти не надто можеш розуміти, що відбувається, бо все було дуже швидко. Ти лише розумів, що по тобі ведуть шквальний обстріл. Я бачив, як стріляло гарматне озброєння, можливо, Зу-23 (радянська 23-мм спарена зенітна установка – 24 Канал), стрілецьке озброєння.
Вже після виконання посадки на аеродромі призначення я дізнався, що це був переносний зенітно-ракетний комплекс.
Мабуть, нам просто пощастило, тому що ракета не здетонувала. Вона просто зайшла у вертоліт, наробила трохи справ, але не зірвалася.
У вертоліт, який летів позаду мене, з командиром екіпажу Юрієм Тимусем, потрапило дві ракети. На жаль, вони здетонували.
З того гелікоптера хтось один вижив?
Так, це був представник Головного управління розвідки, який супроводжував поранених, вижив. Він був у полоні, а зараз, наскільки мені відомо, його обміняли. Він навіть продовжує виконувати завдання.
Скільки кілометрів ви пролетіли на одному двигуні та яка відстань була від землі?
В момент ураження – це було метрів п’ять. По кілометрах – це було трохи більше ніж 200. А по часу – понад години. Більшість відстані – це була територія противника, де були його війська, засоби протиповітряної оборони.
Тобто такий шлях на відстані п’яти метрів від землі ви маневрували. Ви думали про те, що потрібно посадити гелікоптер, однак якщо він приземлиться в окупованому місті, то можуть прийти росіяни, взяти в полон і вдатися до найгірших дій?
Після того, як у вертоліт влучила ракета ПЗРК, обстріли не закінчились. Росіяни продовжили цілитися у вертольоти, ми продовжували маневрувати.
Коли вони ще продовжували обстріл, мені здалося, що вертоліт горить. Якраз був схід сонця, ще темно. Ми відстрілювали хибні теплові цілі – “асошки”, бачили, як вилітають з вертольотів феєрверки, і вони створювали певний світловий фон, схожий на заграву.
Згоріти на вертольоті разом з пораненими й не виконати цю місію, не хотілося, тому було потрібно ухвалювати рішення: або виконувати аварійну посадку, або летіти далі.
Все це відбувалось за секунди: оцінка параметрів, температури мастила, температури вихідних газів, тиску мастила у двигуні, інших параметрів. І тоді ухвалюєш рішення, що робити.
Я продовжив виконання польоту. Після того, коли ми вже відлетіли від цього вогневого впливу, хвилин за п’ять зіткнулися ще з одною колоною противника, яка перебувала на ворожій території. Її також, маневруючи, облетіли.
Вже потім під час польоту постійно проходить аналіз параметрів і рішення ухвалюється, виходячи з того, як працюють системи вертольота. В той момент було вирішено, що зможемо все-таки довезти цих хлопців. Тоді ми не знали, в якому стані вони перебувають. Ми виконуємо багато польотів, евакуюючи поранених, й іноді час, коли просто облітаєш не дуже хорошу погоду, комусь може коштувати життя.
В той момент ви були з талісманом – “жирафчиком”? Можна припустити, що він допоміг вам у той момент.
На 33% допоміг “жирафчик”, ще на 33% – навчання з екіпажу і ще на 33% молитви моєї дружини.
Чи можливо керувати вертольотом без окулярів нічного бачення
Дуже важко уявити, як це все відбувалося. Ви згадали, що це була темна пора і ви використовували окуляри нічного бачення під час виконання цього завдання. Якби їх не було, то наосліп керувати гелікоптером неможливо?
Можливо. Ми виконували такі польоти вночі в першу ніч повномасштабного вторгнення. Це було десантування 80 десантно-штурмової бригади під Дарівку. Без окулярів нічного бачення можна керувати вертольотом, але потрібно підійматися на висоту, де можна зіткнутися з деревами, лініями електропередач, вежами.
Необхідно летіти на дуже великій висоті, а засоби ППО не дозволяють це робити. Влітаєш в зону, час реакції – від 5 до 7 секунд – від того моменту, коли ворог побачить тебе на своєму локаторі. Після цього по тобі буде випущена одна, або і всі чотири ракети.
Пілот ЗСУ розповів про нічні польоти / Фото 24 Каналу
Чи розповідає дружині про бойові завдання
Ви згадали, що молитва дружини вам також допомогла. Коли ви згодом, адже це була військова таємниця, розповіли цю історію дружині, якою була її реакція, емоції? Адже коли летіли на завдання в Маріуполь, то, напевно, нічого конкретного не говорили.
Нічого не казав взагалі. В нашій сім’ї є правило, коли я виконую якісь завдання, говорю їй, що “працюю” і все. Я кажу, що працюю. Все. Незалежно від того, чи мені потрібно перевезти якийсь вантаж, чи виконати політ в Маріуполь. Вона знає, що я працюю, а коли буде час, напишу їй, що звільнився.
Щодо того польоту, моя дружина народилася в Донецькій області, в місті Волноваха. У неї є багато родичів у Маріуполі, які у той момент ще перебували в оточенні. Я не розповідав про цей політ.
Я не дуже люблю говорити з дружиною про роботу, тому що вона бачить це зі свого боку, я – зі свого. Взагалі про виконання польотів, завдань, я розмовляю з тими, кого це стосується.
Дружині сказав, коли ми розмовляли телефоном: “Тобі привіт з Маріуполя” та надіслав фотографію. Вона запитала: “Як це – привіт з Маріуполя?”. І на цьому все закінчилось. Це вже, звичайно, було, коли президент сказав про те, що українські вертольоти виконують польоти й коли по телевізору вже говорили про цю місію.
Чи можна говорити щодо співвідношення успішно виконаних бойових завдань і навпаки? Точніше, скільки гелікоптерів не повернулося з бойових завдань?
Кожен вертоліт, який злітав у Маріуполь, долетів і привіз допомогу, яка була необхідна оборонцям міста у той важкий час. Не кожен повертався. Кількість збитих вертольотів – під грифом таємниці, відповідно до наших нормативних документів. Назвати цифри не можу, але вони, на жаль, є. Проте їх не дуже багато.
Про операцію на острові Зміїний
Після Маріуполя не менш небезпечною і складною була операція на острові Зміїний. Скільки часу минуло з попереднього завдання, коли командування віддало новий наказ – летіти на острів Зміїний. Якою була ваша реакція, враховуючи досвід того, що ви пережили в місті Маріуполь?
За тиждень після Маріуполя до мене підійшов командир бригади з тим, що необхідно планувати, набирати команду і виконати операцію. Я ще чекав 2 – 3 дні, поки відремонтують мій вертоліт, який зазнав пошкоджень.
Перші думки та емоції були: “Чому знову я?”. Тому що іноді рахуєш, скільки життів у тебе є і скільки ти вже витратив.
Кажуть, що у котика є сім життів, але ти рахуєш і думаєш, що ти навіть не котик. Трохи все по-іншому. Але ми – військові. Нам ставлять завдання, а ми плануємо і виконуємо.
Перший політ на острів Зміїний так само був невдалий? Скільки гелікоптерів брало участь в цьому завданні?
Виконали політ 9 гелікоптерів. Було дуже складно з винищувачем противника. На жаль, ми навіть на сьогодні чекаємо появи F-16 в нашому повітрі.
Завоювати перевагу в повітрі як не вдалося нам, так і противнику. Це означає, як вони можуть виконувати польоти, наближатися до лінії зіткнення, так і ми можемо це робити. Як ми їм можемо шкодити, так і вони нам шкодять.
У той перший політ в районі виконання завдання, оскільки острів Зміїний був окупований, у росіян була зона чергування між островом Зміїний і окупованим Кримом. Дуже швидко ворог дізнався про те, що туди йде група вертольотів і завадив нам виконати з першого разу це завдання.
З якої спроби вдалося все ж таки долетіти до острова Зміїний?
З третьої спроби ми повністю виконали завдання, які на нас були покладені. Це не тільки висадка десанту, але й завдання вогневого ураження. У кожного була своя ціль, тому що там були розміщені ворожі позиції, ППО противника.
Взагалі планування будь-якої операції або виконання навіть польоту не залежить від одної людини чи літального апарата – це комплекс заходів.
Під час виконання польотів на острів Зміїний все залежало від повного комплексу заходів, які були сплановані. Кожен мав виконати свою роботу. Бомбардувальники Су-24 мали завдати вогневого ураження по об’єктах противника.
Перед цим “байрактари” мали подавити комплекси протиповітряної оборони, які були розташовані на острові. Су-27 мали нас прикрити від винищувачів противника.
Далі вступали ми, нам було необхідно завдати вогневого ураження, подавити противника і висадити десантну групу, яка мала зачистити повітря. Під час виконання їхнього завдання на острові, ми мали підтримати їх вогнем.
Складність бойових завдань над морем
Про складність виконання бойового завдання. Тут – море, нічого немає, відкрита місцевість. Наприклад, у Маріуполі або під час іншого бойового завдання на полі бою можна було сховатися за лісопосадкою, за деревами. Однак у морі тебе ворог бачить як на долоні.
Так, ви абсолютно праві. Якщо виконати посадку на окупованій території – десь можна сховатися, побігати по лісу, можливо, вийти на нашу територію. А у морі пробути в холодній воді можна приблизно 10 хвилин, після цього ти замерзнеш.
Завдання були абсолютно різні. Складними були й Маріуполь, й Зміїний. І в кожному були просто свої особливості, які необхідно було враховувати. Визначати фактори, які впливають, які можуть нам завадити. Створити якісь передумови, щоб все ж таки успішно виконати. Нам це вдалося.
Ви сказали про холодну воду. Ви, напевно, наперед прораховували цей сценарій – якщо гелікоптер зіб’ють і ви впадете в море. Чи були у вас якісь захисні гідрокостюми або те, що могло б дати вам хоча б трохи тепла і часу протриматися на воді більше?
Так, звичайно. Саме цей фактор ми враховували, ми одягали спеціальні костюми, в яких було дуже незручно виконувати політ, незручно було просто перебувати, крутити головою неможливо. Однак вони давали змогу після виконання завдання все ж таки якийсь час перебувати у воді.
В нас був вертоліт, який перебував у зоні очікування з рятувальною командою, яка мала врятувати екіпаж, якщо він зазнає лиха.
Після виконання завдання на острові Зміїний минуло десь пів року, як я отримав державну нагороду і звання Героя України. Весь цей час, звичайно, виконували польоти. Після цього теж постійно виконували польоти.
Кожен сьогоднішній виліт наших льотчиків – це надзвичайний ризик. Коли ми працюємо з нашими колегами, з партнерами, коли ми розповідаємо, в яких умовах застосовується авіація…
В цих умовах наші закордонні партнери не використовують вертольоти, тому що протиповітряна оборона не пригнічена, немає переваги в повітрі, перебувають винищувачі, засоби радіолокаційної радіорозвідки противника дозволяють виявляти вертольоти ще під час підльоту.
Неможливо зараз приховано підійти до лінії боєзіткнення і нанести ураження. Кожного разу, коли наші льотчики вилітають, майже кожного разу по них наносять вогневе ураження. Тому важко сказати, що було складніше.
Так, були різні ситуації. Винищувачі стріляли по нас. Є свої нюанси. Все розказати, звичайно, не можу, тому що навіть сьогодні хлопці виконують завдання, вони стикаються з цими нюансами, вони їх успішно обходять для того, щоб виконати це завдання.
Про можливості з F-16
Сподіваємось, що ці бойові завдання будуть успішніше виконуватися завдяки тому, що наші партнери дозволили нам конкретним видом озброєння бити по території Росії. На вашу думку, ось ця можливість, яка відкривається перед нами, чи дозволить вона на якийсь час відігнати російську авіацію вглиб країни-агресорки?
Звичайно, це зробить трошки легшою ситуацію на полі бою. Вони накопичують і концентрують сили на своїй території, вони сьогодні можуть це робити просто. Ми не маємо змоги (цьому завадити – 24 Канал), в нас немає цих засобів, а коли є – у нас є обмеження по їх застосуванню.
Але нам потрібне озброєння, яке зможе відігнати авіацію противника. Це можуть бути засоби протиповітряної оборони в достатній кількості. Однак ми ж маємо пріоритет, нам необхідно насамперед захистити народ. Ми воюємо заради наших сімей, близьких. Нам потрібно захистити наші міста.
Зараз триває постійне відключення світла. Ми готуємося до зими, яка буде холодною, ми захищаємо наші міста.
У нас немає достатньої кількості засобів протиповітряної оборони, щоб зробити щит над лінією боєзіткнення та збивати КАБи, не допускати підльоти цих СУшок.
Коли в нас з’явиться F-16 – є питання, яке в нас буде озброєння. Я вже казав, що у будь-якій операції, яку я виконував, не було однієї головної людини чи одного засобу. Усе виходило тільки комплексно.
Один F-16 на полі бою нічого змінити не може. В комплексі літак, система керування, потім озброєння, яке буде на ньому. Чи дадуть нам ракету максимальної дальності АІМ-120, щоб все ж таки не підпускати їхні літаки до наших кордонів? Якщо дадуть і дозволять їх використовувати – так.
Якщо це буде F-16, на якому буде просто ракета малої дальності або середньої дальності, це полегшить виконання завдань, але не дасть нам дуже багато шансів. Не зробить так, що вони не будуть підлітати, кидати КАБи або застосовувати свою авіацію і протидіяти. Але ми всі чекаємо.
Інтерв'ю з України 