16 листопада 2010 р.
З геніальним українським митцем Іваном Марчуком ми зустрілися у галереї «Мистецька збірка», де триває виставка його унікальних картин із циклу «Дорога додому».
Досі нікому у світі так і не відомо: як саме він творить свої диво-картини. Народний художник України, володар Національної премії ім.Шевченка Іван Марчук витворив авторський стиль, що його сам жартома назвав «пльонтанізмом», вiд слів «плести», «пльонтати», й ні з ким не збирається ділитися секретом цієї геніальної творчості. Каже, що так має бути, адже він унікальний художник, «в одному лишень екземплярі»…
Отож, мазки фарб чи то пак, кольори на його картинах і надалі плетуться, неначе нитки у тканині. За свій вік Іван Марчук намалював понад чотири тисячі, що ними милувалися на понад ніж вісімдесяти виставках на всіх континентах світу, окрім хіба Антарктиди. 2007-го Іван Марчук посів 72-у сходинку у британському рейтингу «Сто геніїв сучасності». А за рік до цього Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Нині «Золота гільдія» нараховує всього 51 художника з усього світу.
ЩО БІЛЬША ПОПУЛЯРНІСТЬ, ТО СИЛЬНІША НЕНАВИСТЬ…
– Іване Степановичу, то про яку саме «Дорогу додому» повідуєте своїм шанувальникам? І де вона, ваша домівка: у Києві чи в рідній Москалівці, на Тернопільщині?
– Мій дім – це моя Земля. В мене, звичайно, є мала Батьківщина – це моя Москалівка, моя Тернопільщина. Але я найбільше полюбив Наддніпрянщину, бо там, у Каневі, маю хату. Я в кожному селі шукав будинок, щоб купити, поки до Канева не дійшов пішки. І тепер ми з Шевченком сусіди… А моя «Дорога додому» стелилася не дуже гладко, бо після теракту (у вересні 2001 року художник проживав у Нью-Йорку, де на власні очі побачив, як руйнуються-валяться вежі-близнюки), коли летів в Україну, почала трястися над Атлантикою турбулентна зона… Було так страшно! Тоді сказав собі: «Чоловіче добрий, скільки мучитимешся? Скільки літатимеш світами? Не досить?!» Це була терниста дорога, тому, як прилетів, то дуже радів, що нарешті вдома… Однак, дуже скоро цей дім мені здався гидким…
– Але чому?
– Країна, у якій живу, ні на копійку мені нічим не допомогла. Ба навпаки: робила все наперекір. Я завжди йшов наперекір усімі всьому.Все, що зробив, то всупереч, а не завдяки. Мені хіба заважали і досі так чинять. Чорна заздрість всіх мучить страшенно. Що більшу я здобуваю популярність, то більше мене тут ненавидять. Добре, що мав перерву – 12 років прожив за кордонами (у Австралії, Канаді, США), то вилікувався від негативних емоцій…
– Невже 2007-го, коли світ визнав вас генієм сучасності, в Україні з цим і не привітали?
– Ні. Хоч журналісти називали мене любимим художником президента Ющенка, але коли мені присвоїли оте велике звання, то від нього не надійшло навіть поздоровлення…
– Що ж тримає вас у цій країні?
– Роки. Бо їхати кудись, звикати… А, по-друге, – картини. Без них я нікуди. Але якби от зараз повантажили їх і відправили мене з моїми творіннями за кордон, то, повірте, будь-яка країна мене прийме і я житиму ще двісті літ завдяки тому, що вже зробив. Не треба далі й працювати…
«Я БУВ СТРАШНИМ ШИБЕНИКОМ…»
– Іване Степановичу, яким було ваше дитинство?
– Уся моя творчість росте з дитинства. А дитинство в селі знаєте чим відрізняється від міського? Сільська дитина до п’ятнадцяти літ проходить п’ятнадцять університетів, а міська – один. В селі я пасу гуси, доглядаю за ними, пасу овець, корів, копаю, рию, ріжу, лізу на дерева до ворон, дістаю їх яйця, кидаю ними у дівчат… Це все університети. Я забираюся у чужий сад і в мене кидають каменюками, що могли й прибити… Бо я був страшно збитошний… Чи голодував? А що дитині треба? Дуріти, бігати, гасати. З’їв жменю вишень – і наївся. Від корови склянка молочка дістанеться, випив – і слава Богу. До нас приходили люди з Білорусі, де був страшний голод, то просили гнилу бараболю. А ми якось раду собі давали. Їли ячмінний хліб, по скибці батьки видавали.
– Знаю, ви зростали у творчій сім’ї: батько був ткачем…
– Батько був усім! Він був великий математик: не було задачі, яку б він не розв’язав, хоч лише три класи закінчив. Мав фантастичний почерк. А ще він нас взував: робив взуття соломяне, з деревяною підошвою. А ще мічурінець батько був… На верстаті йому мама допомагала працювати. Ляда стукала цілу ніч. Тяжке життя, але не гірше за нинішнє…
– Пам’ятаєте, якою була ваша перша картина?
– Не пам’ятаю. Як і всі діти, я малював малим, а серйозно почав малювати у сьомому класі. Тоді й вирішив стати художником. Батьки не перечили, тато навпаки заохочував: з сундука папірчика вийме, дасть мені… Бо він і секретарем, і зборщиком податків, і землеміром, і продавцем за німців працював. Пам’ятаю, як я вкрав яблуко у батька в крамниці. Бо не дав би просто так. Настільки чесний був. Батько мій – кристалічно чистий. От мама мене била, бо було за що. А він не зачепив ні мене, ні сестер…
– Коли ви з шибеника на статечного юнака перетворилися?
– Мене мистецтво сформувало. Коли став студентом і на перші канікули приїхав до села, то всі жінки дивувалися, мовляв, дивіться, що то з ним сталося?! Це ж такий шибеник був, а нині яка дитина зразкова! Мистецтво зробило мене святим. Я й досі такий чистий у всіх своїх діяннях. Страшний волелюб і вельми справедливий. Це девіз мого життя. От чому мені так сумно і соромно жити у нашій хамській країні. Бо я сотворений жити в раю. Австаралія, Америка… Будь-яка цивілізована країна – рай для мене.Там кожна людина це горда людина. Бо це найбільша цінність.
«ЗА ОДЕРЖИМОЮ РОБОТОЮ НІКОЛИ ЛЮБИТИ ЖІНОК…»
– Іване Степановичу, невже нікому так і не відкриєте таємницю твого таланту?
– Ні, бо це непотрібно. Воно піде зі мною туди. Я можу вас навчити хіба одержимості, це коли без мистецтва не можеш жити. Як от я. Триста шістдесят п’ять днів у році, викресливши всі святкові й вихідні дні, – їх не існує для художника. Бо щоб досягти чогось і зробити ряд відкриттів, то потрібно багато чого позбутися. Навіть ніколи жінок любити! А ви знаєте, що то таке? Це мені не любити жінок, якщо я їх обожнюю?! А коли? Як ніколи… Хоча я малюю жінок. Є видумані, а є й портрети. Але з ними скучно. І, хтозна, що ще малюватиму. Воно само явиться. Тому моя сім’я – то мої картини. Я наплодив понад чотири з половиною тисячі дітей! І веду з ними постійний діалог, раджуся… Направду. Ще у мене дехто є. Але того вже не скажу… (Сміється)
«НИНІШНЯ ВЛАДА НЕ ЗНАЄ, ХТО Я І ЩО Я?»
– Іване Степановичу, а в Україні ваші картини мають попит?
– Так. Щоправда, то лише крутим по кишені… Хоч про гроші я не люблю говорити, але наразі мені треба продати багато картин, щоб купити нормальну майстерню. Коли я був в Австралії, то мав грошей, щоб купити три-чотири трикімнатних квартири, але думав: не повернуся в Україну. Тепер на ліпше за однокімнатне житло, в якому мешкаю, треба багато грошей…
– Про музей імені Марчука, який так мріяли відкрити у Києві, мабуть, уже й забули…
– Вже й не знаю, на якій планеті його будуватимуть. Хіба у новому циклі «Я на Марсі побував» реалізую ту свою мрію. А на Андріївському узвозі ніколи його не буде, дякуючи нашому колишньому президентові… А нинішній і не знає: хто я, і що я…
– За радянських часів, попри переслідування і гоніння, ви однаково відтворювали «омріяну Україну». Яка ж вона – Україна вашої мрії?
– Такої ніколи не буде. Бо вона має бути, як Франція, Німеччина, але ще кращою. І багатшою. Тому що найстрашніше й так соромно, що найбагатша країна в Європі жебракує. То зробили з неї таку. Всі, кому не ліньки, їдуть сюди, роздирають її на кавалки, розхоплюють і ніхто про людей думати не буде, поки вони не вимруть… Тому моя вимріяна країна – хоч і бідна, але приємніша, та, що була за Шевченка, за кріпацтва. Бо тоді була країна. Нині ж забудьмо про таку, бо в народу відібрали душу…
Іван Степанович Марчук – найвидатніший український художник сучасності. Народився 1936 року в селі Москалівка, Тернопільської області. 1956-го закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва. 1965-го – Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, керамічний факультет.
Переїжджає до Києва і з 1965-го по 1968-й працює художником в Інституті надтвердих матеріалів АН УРСР.
З 1968 по 1980 р. – художник Творчо-виробничої майстерні об’єднання «Художник».
1979 р. – перша офіційна персональна виставка у Москві (зал на вул. Малій Грузинській).
Із 1980 р. – на творчій роботі.
З 1980 по 1989 р., не маючи офіційного визнання і не прийнятий до Спілки художників, робить великі виставки в різних установах та організаціях, як, приміром, у відділі мистецтв Національної бібліотеки АН України. Набуває слави як неформальний лідер мистецького українського андеґраунду.
У 1989 р. емігрує до Австралії, відтак живе в Канаді і США. Широке визнання митця за кордоном привело до прийняття його до Спілки художників СРСР, але… без його відома.
1990 р. – Марчук відвідує Україну й відбувається його перша офіційна виставка в Києві.
1996 р. – отримує звання заслуженого художника України.
1997 р. – стає лауреатом Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка.
2001 р. Марчук остаточно повертається до України.
2004 р. закладено музей Івана Марчука, який, на жаль, донині не збудований.
2006-го Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу.
2007-го, за версією британського видання The Daily Telegraph, Іван Марчук серед сотні найвидатніших діячів нашого часу був названий генієм сучасності. Він посів 72 місце.
Розмовляла Жанна Куява
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.