4 квітня 2022 р.
Випуски новин UA: Культура присвячені простій тезі: українська культура — не просто на часі, зараз вона на самісінькій передовій культурного спротиву. Але в колонці “Українська культура знову не на часі?” Андрій Любка нагадує, що так відчувають не всі наші співвітчизники.
“Не було жодної великої проукраїнської ініціативи, яка б не наштовхнулася на критику самих українців”. Отож, з нами на зв’язку поет, прозаїк та перекладач Андрій Любка.
Ви піднімаєте цілий пласт явищ, які хочеться охрестити простим словом “меншовартість”. Фактично серед інших ви згадуєте спротив, який за часів Ющенка зустріла ідея обов’язково дубляжу українського в кінотеатрах – і схожу реакцію на мовні квоти в радіотелеефірах, і спроба збільшити відсоток української літератури. При цьому зараз видається, що в часи найбільших потрясінь ми як нація дружно гуртуємося навколо своєї ідентичності та культури. Ви поділяєте це відчуття чи у вас є приклади зворотного?
Передусім я, безумно, поділяю його. Сьогодні ми є учасниками і свідками великого пробудження українства та українськості в людях. Але, на жаль, не всі люди підтримують таку українізаторську чи проукраїнську позицію.
Наприклад, ми з друзями, які зараз опинилися в Ужгороді або живуть тут здавна, виступили з ініціативою про дерусифікацію нашого міста. Міста, яке має цікаву історію, бо Закарпаття не входило до складу Російської імперії, і вперше опинилося в одній формації з Росією лише у 1946 році.
Відповідно, тут ані росіян, ані російської культури до того часу не дуже й було. Попри це після деколонізації-декомунізації, яка пройшла 5-6 років тому, в нас залишається кілька десятків вулиць, які названі на честь російських діячів культури, політиків та істориків – однозначних і неоднозначних, починаючи від Лермонтова і закінчуючи вулицею адмірала Нахімова, Рилєєва, Салтикова-Щедріна.
Ми перевірили реєстр вулиць міста і знайшли дуже багато таких. І запропонували у прийнятний цивілізований спосіб подумати про їхне перейменування. Перейменування не тільки на честь видатних діячів української культури, але й це можуть бути культурні діячі країн, з якими межує Закарпаття – і країн, які зараз підтримують Україну.
Ви почули, що ця ініціатива не на часі зараз?
Абсолютно, тому що зараз нібито є важливіші проблеми. І частина населення у наймирнішому на сьогодні місті України – Ужгороді, — вважає, що не можна дратувати, провокувати Росію. І будь-яку ініціативу Росія нібито може використати в пропаганді того, що ми нацисти, використати проти України. Це нонсенс, але люди досі так вважають.
Найбільш показовим є бюст Пушкіна на набережній Ужгорода. Ясна річ, в нас ніколи не було [в гостях] Александра Сергійовича, але цей бюст також немає жодної художньої цінності. Це погруддя встановлено в середині 70-х років і знаходиться у знаковому місці, у пішохідній зоні в центрі міста біля річки.
Це символ Росії та російської культури, який знаходиться у такому видному місті в регіоні, де живе дуже багато національних меншин. У регіоні, який зокрема відомий в Україні через певну напругу, яка виникає через наявність цих національних меншин, зокрема угорської. Ми пам’ятаємо, що в Ужгороді було підірвано офіс угорської партії – це було зроблено поляками за російській гроші. Місто може бути об’єктом провокацій. Через це ми запропонували не звалити його, не демонтувати, а передати на зберігання в Ужгородським замок, в наш Закарпатський історичний музей. Це був би найоптимальніший шлях на час війни, а потім міська рада і спеціальні комісії вже будуть розбиратися.
Але навіть така ініціатива зіткнулась з критикою. Немає потреби робити це сьогодні або сьогодні ввечері. Ми би хотіли, щоб у нашій демократичній державі, у мирному спокійному місті в цивілізований спосіб, шануючи всі процедури і українське законодавство, відбулися спочатку процедура громадського обговорення, потім винесення на засідання комісії, яка це схвалить.
Від громадської ініціативи хочеться трошки більше стосовно значення об’єктів, які маркують так чи так російську культуру. У вашому тексті є така цитата: “Навіть страшна війна та воєнні злочини не здатні розігнати туман у головах частини українського суспільства. Їм досі здається, що російська мова, російська книга і музика, Пушкінські назви вулиць не несуть загрози”. Ми часто піднімаємо цю тему в наших ефірах, тож запитаю і вас, оскільки ми вже дотичні до цієї розмови. Чи згодні ви із твердженням, що за російською культурою слідом йдуть російські танки?
Безумовно. Не тільки ми в Ужгороді, як громадськість, але й різні творчі об’єднання, зокрема український “ПЕН-Клуб”, до якого я належу, виступили із заявами про бойкот російської культури. Оскільки та російська культура, яку сьогодні піарять у світі, вирощена і спонсорована на гроші “Газпрому” і путінського олігархічного режиму.
По-друге – вона завжди маскує справжню сутність Росії та створює картинку, мовляв, що не все так однозначно. Не треба забувати, що велика так звана “руська” культура – це культура того ж диригента Гергієва, дружка Путіна, який грав на руїнах Алеппо у Сирії. І це абсолютний цинізм, який не можна ні з чим порівняти. У мріях Дергієва є, напевно, симфонічний концерт на руїнах Маріуполя – і показати в тому велич російської культури та армії.
І тому зараз, не залазячи в русофобію чи якісь дослідження російської душі, наша позиція проста – у нас є багато незвіданого в українській культурі. Російська культура має бути як мінімум ігнорована в Україні – на час війни абсолютно, а потім – ми демократична країна, і кожен сам собі буде вирішувати.
Наразі у нас є важливіші події. Наприклад, моя пропозиція була перейменувати в Ужгороді вулицю Адмірала Нахімова на вулицю Шандора-Кіша, етнічного угорця, ужгородця, який загинув у перший день повномасштабної російської агресії 24 лютого в місті Очаків на Миколаївщині. Він з 2012 року служить у лавах ЗСУ і зокрема відомий й тим, що цей українській закарпатський угорець служив на тральщику Чернігова, пізніше перебував у складі екіпажу корабля “Черкаси”, про який знято фільм. Який тримався до останнього в Криму.
На вашій сторінці у Facebook ви нещодавно закликали купити будь-яку книгу українського видавництва, аби стимулювати книжкову сферу в часи війни. Ви самі купуєте зараз книги?
Ми самі не тільки купуємо, ми їх фактично і пишемо. Є така гарна новина – до нас звернулися волонтери, друзі з Чехії та попросили передати дитячі книжки для наших дітей-переселенців. Оскільки вони збираються в певні групи, намагаються займатися у складі якихось дитсадкових чи шкільних груп, їм не вистачає книжок.
Вони попросили написати для них, можливо, якщо би вдалося, оповідання або казку про таку дитину, яка через війну мусила втекти з дому. Але вона жива, здорова і колись повернеться, зустрінеться зі своїм батьком, який зараз на фронті. І таку казку написав ужгородський письменник Олександр Гаврош.
Ми через один-два дні після того, як відповідним чином її проілюструємо, почнемо розповсюджувати її для усіх країн, які прийняли українських біженців – і всіх українських міст, таких, як Ужгород, бо на Закарпатті 220 тисяч вимушених переселенців проживає. Ми і купуємо, і передаємо за кордон, і намагаємося продовжувати творчу діяльність, наскільки це можливо, тому що зараз дуже важко сфокусуватись.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.