27 травня 2021 р.
Сергій Майдуков малює для The New Yorker, The Guardian, The Wall Street Journal та інших міжнародних та українських видань. У квітні він провів майстер-клас для ілюстраторів, організований цьогоріч IST Publishing. В результаті open call Сергій обрав шістнадцять учасників та учасниць, з якими протягом двох днів створював обкладинки для уявного журналу The Kyivite на тему “Київ після пандемії”.
Також у травні виходить перший артбук ілюстратора двома мовами під назвою KYIV by Sergiy Maidukov про любов до міста. Напередодні презентації видання Суспільне Культура поговорило з Сергієм про відповідальність художника, ілюстрацію як мистецтво та зміни, які внесла пандемія у його життя.
Коли ти зрозумів, що хочеш професійно займатися ілюстрацією, і що передувало цьому рішенню?
В 2011 році, коли закрилася компанія, де я працював дизайнером. Передувало цьому рішенню зменшення навантаження і небажання лишатися з пальцем у носі. Я запропонував спочатку себе до одного проєкту як ілюстратора. У мене вийшло наостанок, але потім компанія закрилась. Я подумав, чому мені далі шукати місце дизайнера, якщо я вже знайшов щось нове і цікаве? Цьому передував період споглядання картинок, я бачив, що в усьому світі люди малюють, і це професія. А в нас далі дизайну не заходило. І я подумав, що можу реалізуватися тут. Це достатньо занудна відповідь?
Першим моїм проєктом була IPad-книжка — ірландська народна казка про пастуха-дударика.
З того часу в тебе були комерційні замовлення. Як змінювався твій погляд на ілюстрацію як таку?
Перше замовлення робив на роботі під столом. Я ніби працював у два екрани якийсь час. Це було перше комерційне замовлення, там був пристойний гонорар, і я подумав, що хочу далі так. Як новачкам таланить, мені поталанило: я не лишався без замовлень з великими перервами.
Тоді з’явився Esquire, і я пройшов туди співбесіду як ілюстратор рубрики. З відкриттям усіх запон більше споглядав іноземних колег і зрозумів, що це індустрія з купою законів, маленьких і великих п’єдесталів, якихось змагань, конкурсів, якихось нетривіальних проєктів. Ілюстрація — це не лише постер, це все, що завгодно. Я закохався в цю професію, і далі були одразу комерційні замовлення.
Ти працюєш зі всесвітньо відомими медіа: The New Yorker, The New York Times, The Washington Post, The Guardian. З чого починався цей шлях?
З безоплатних картинок у різні маловідомі видання, щоб зібрати собі портфель опублікованих робіт, на який можна було би посилатися.
Ти почав говорити про ілюстрацію як про цілий світ. Втім, вона завжди пов’язана з текстом і сприймається переважно як частина історії, сюжету.
Так, це головна її властивість. Це розповідь, історія, поезія. Живопис будь-який з гранатами та качками — це історія про якісь вихідні з успішним полюванням та про гроші замовника. Якщо звузити, то в ілюстрації більше запитань і відповідей. Не будь-який живопис є ілюстрацією, але ілюстрацію можна зарахувати до мистецтва.
Ілюстрація ставить питання та відповідає на них. Це дуже часто пов’язане з тим, що ілюстрація швидко реагує на порядок денний, на соціально-політичні події.
Чи відчуваєш відповідальність, що ти — певний медіатор між такими подіями та суспільством?
Так, це відповідальність: не помилково траткувати подію, не поспішати з висновками. Наприклад, на початку пандемії в мене був період заперечення. Тому є картинка про роздуту проблему у вигляді віруса. Напевно, це я поспішав, але зараз цікаво бачити, як змінювалося моє ставлення до глобального явища.
Як воно змінювалося через картинки?
Зі скепсису та іронії через страх до прийняття та втоми.
Дивлячись на твої роботи, можна виснувати, що ти тримаєш баланс між концептуальністю або ідеєю та візуальним естетичним рішенням. Це завжди непростий і переважно довготривалий процес пошуку. Як розумієш, що ілюстрація завершена?
Я не шукав на це відповіді. У випадках з комерційним замовленням, коли є часова рамка і треба віддавати, зупиняєшся, хоча завжди є над чим працювати. Але в персональній роботі з цим важко. Коли ніхто не жене в спину, не тисне дедлайн. Ти думаєш: “Ось воно!”, а через три дні дивишся, і це все ще не воно. Немає відповіді. Напевно, картинка завершена тоді, коли не знаєш, що у ній вже можна змінити.
Ти часто малюєш місто. Які улюблені місця і як виникає імпульс до малювання саме тієї чи іншої локації, будівлі?
Тут є своя логіка. У мене завжди один образ, який мені подобається. Для мене асоціація зі щастям, свободою та відповідальністю як синонімом дорослості пов’язана з одним чітким візуальним образом.
Я та мій двоюрідний брат йшли з села Ульянівка через село Стеклерове в село Колона. І десь біля Стеклерового ми дуже втомилися — ми йшли вже три години. Це було літо 94-го року, ніякого транспорту немає, ми просто йдемо 8-10 кілометрів зі села в село. Я пам’ятаю, як ми знайшли пачку цигарок і запальничку. Ми обоє курили, але цигарок ще не купували. Це був промінь, відчуття щастя, тому що вдвох робимо якусь самостійну подорож, знайшли подарунок. Перед нами ще цілий день, тиша, ставки, озера, тополі. Нікого немає. І ми весь час йдемо посередині великої розігрітої дороги. Ми йдемо на канікули, провести їх самостійно без батьків у чотирнадцять років. Перед моїми очима була довга пряма дорога вгору, сільська дорога, по краях тополі. Це для мені закарбувалося як щасливий погляд на майбутнє, на сьогоднішній день, на український краєвид.
Сьогодні я зрозумів, що цей образ досі працює в моїй голові. В Києві мені подобається, коли я виходжу знизу нагору — бульвар Тараса Шевченка, вулиця Богдана Хмельницького, всі вулиці біля Софіївської площі. Це так просто, але я усвідомив це десь тиждень тому, коли замислився, які місця мені подобаються.
Наприкінці травня готується до виходу твій перший артбук KYIV. Київ — не твоє рідне місто, і так, як ти про нього говориш, надихає. Якою буде книжка?
Я полюбив Київ і людей, і це балансується з тим, що іноді люди нервують. Це про любов до Києва головним чином. Туди увійшло трохи більше, ніж 50 картинок. Це місця Києва, які я малюю три роки. Я подумав, що це може бути гарна серія, якщо вони будуть зібрані в книжці, а не просто розкидані в мережі. У книзі я хотів показати різницю між першими та останніми картинками. Наприклад, одна з найперших — це німецьке посольство на вул. Богдана Хмельницького. Сьогодні вона мені здається трохи казковою, дитячою, трохи народницькою. А останні — в них більше простору, повітря, деталей, подряпин і хаосу.
Я боявся, що перша картинка буде дуже сильно відрізнятися від останньої, від цього час від часу потерпали мої тривалі проєкти. Наприклад, я робив сет з 12 листівок про Київ, і через те, що я робив довго і розтягував по декілька днів на картинку, проєкт трохи розплився в різних естетиках. Це мені не подобалося, тому, працюючи над артбуком, я тримав це в голові. Десь від середини розумів, що мені варто триматися певних естетичних напрямків, щоб не розвалити його.
Ілюстрації в книзі розміщено не в хронологічному порядку. Яка логіка візуального ряду?
Було мільйон спроб, як вибудувати цю історію та в якому порядку мають стояти картинки, яке сприйняття вони формуватимуть. Порядок так само важливий, як і композиція. Останній вибір — це візуальна гармонія від картинки до картинки, чергування дня і ночі і емоційна логіка на початку та в кінці. Мені здається, навіть попри різницю між першою та останньою картинками вони разом грають.
Робота над книжкою почалася більше року тому, тобто тоді, коли увесь світ завмер в очікуванні, бо взагалі не було зрозуміло, що буде далі з поширенням COVID-19. Чи вплинула коронавірусна криза на роботу як ілюстратора за останній рік?
На диво, український ринок не помер. Ілюстрація сьогодні є потрібним продуктом. Завжди є над чим працювати. Я втомився від усіх онлайн-форматів. З одного боку, це вплинуло історично, тому що всі переживали період внутрішньої турбулентності, тому що щось відбувається поза твоєю владою взагалі. Потім разом із поверненням до більш спокійного стану я став більш уважно ставитися до робочого часу, тому що поряд онлайн-навчання дитини, і всі зустрічі мають бути складніше організовані. Я краще став поратися із часом.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.