16 листопада 2012 р.
Міркуючи над причинами одіозного ставлення до успіху цієї авторки деяких представників сучукрліту, які «впритул не бачать» харківської письменниці Сімони Вілар (Наталі Гавриленко), доходиш висновку, що тут задіяні трохи інші, «генетичні» критерії сприйняття, аніж звичайнісінька заздрість до мільйонних накладів її романів. З одного боку, донедавна вважалося, що для української культури в умовах русифікованого суспільства «вже добре, що чоловік українською написав», натомість книжки Вілар, як знати, написані «непатріотичною» російською. Читати далі
Я вигадувала завжди, з дитинства. Будь-яка книга, що сподобалася, фільм або мультфільм у моїй уяві мали яскраве продовження, і, звичайно, я стала писати, спочатку для себе, а 1994 року у видавництві «Око» з’явилася Сімона Вілар. Власне мене звуть Наталія, але в той час уважалося, що вигідніше видаватися під іноземним псевдонімом, що вітчизняних авторів не читають. Я не заперечувала. Єдине, що мене тоді трохи бентежило, так це те, що в ті роки була надзвичайно популярна пісня Володимир Кузьміна «Сімона», і всі знайомі мені співали: «Сімоооона, дівчина моєї мрії».
Інтерв'ю з України 