Category Archives: ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Ірина Шуль, остарбайтер: Німецький солдат приніс дві хлібини. Я думала: невже він – не прекрасна людина?

10 липня 2018 р.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Михайло Мулик, ветеран дивізії ”Галичина”: Ніхто до хати держави не принесе. Україна потребує крові

5 червня 2018 р.

У бою під Бродами загинули вісім тисяч бійців дивізії “Галичина” Читати далі

Залишити коментар

Filed under Дивізія Галичина

Ольга Горошко, зв’язкова на псевдо «Троянда»: Місцевий учитель взяв за те, що віддав мене у руки катам, 25000 рублів, і найняв ще двох – сироту, і чоловіка, в якого було четверо дітей

17 травня 2018 р.

У Збаражі, малесенькому містечку на Тернопільщині, мені пощастило познайомитись з феноменальною жінкою. Так, мені розповідали, що вона – ОУНівка та УПівка, але про те, що я матиму честь познайомитись зі самою зв’язковою легендарного Енея, я навіть не підозрювала.

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Степан Бакунець, вояк УПА: Наших дев’ятеро загинули, а вони своїх підводами кілька днів вивозили

1 травня 2018 р.

За вісім кілограмів золота Степана Бакунця пригостили пляшкою спирту і шоколадними цукерками

Під час одного з боїв польсько-совєцької війни восени 1939 року наш будинок загорівся від снаряду. Все господарство вигоріло. Воєнні сказали, що на лузі є польська хата, можемо там жити. Батько здивувався: “А як хто приїде і вижене?” “Ніхто по ту хату вже не прийде”, – відповіли.

1942 року в село прийшли німці. Багато молоді повезли до Рівного – мали відправляти на роботу в Німеччину. Був і я серед них. Підслухав розмову хлопців, які збиралися втікати. Вирішив і собі. Запропонував двоюрідному братові, та він відмовився. Підговорив чотирьох хлопців і одну дівчину з нашого села. На світанку перерізали огорожу і втекли. До Тинного було кілометрів 90. Дійшли додому, коли смеркалося. Дорогою ні душі не зустріли. Вдома ховався, щоб менше хто мене видів.

У листопаді 1942-го прийшов до нас незнайомець. Батька не було, то він говорив із матір’ю. Спитав, що читаємо. Відповіли: “Війна зараз. Не до книжок”. Чоловік вернувся за кілька днів. Приніс “Кобзар” і кілька журналів. Обдивився хату і сказав, що до нас прийдуть люди. Пізніше дізналися, що то був товариш і земляк Степана Бандери – Григорій Перегіняк. Мав два псевдо – “Довбенко” і “Коробка”.

Степан БАКУНЕЦЬ, 93 роки, стрілець Української повстанської армії. Справжнє ім’я – Олександр Шмалюк. У 1940-х потрапив у засідку червоноармійців. Щоб не наражати на небезпеку родину, назвався Степаном Бакунцем. Так його знають у селі, дочки по батькові записані Степанівними. Народився 27 квітня 1925 року в селі Тинне Сарненського району Рівненської області. Мав молодших братів Івана, Михайла, Миколу та сестру Анну. Закінчив три класи польської школи. ”Я ще плуга не міг тримати в руках, а вже мав працювати. Батько крепко захворів. Тільки казав, що і як треба робити. Сам не мав здоров’я помогти”. На початку 1943 року став стрільцем першої сотні Української повстанської армії під керівництвом сотенного ”Довбенка-Коробки”. Вишкіл проходив на батьківському хуторі. Брав участь у бою УПА проти німців і радянської армії 7 лютого 1943 року у Володимирці на Рівненщині. 1945-го за ”антирадянську пропаганду й агітацію” засудили до 10 років таборів. Покарання відбував у Казахстані й на Колимі. Працював на будівництві Актюбинської теплової станції та на золотій рудні в селищі імені Бєлова у Магаданській області Росії. На Колимі познайомився з майбутньою дружиною Анною Корень. Вона була зв’язковою УПА. На волю вийшов 1953 року. Працював мельником і механізатором. Дружину поховав 1993-го. Має двох дочок, дев’ятьох онуків, 16 правнуків і праправнука. Син Микола помер у дитинстві. Живе в селі Кураш Дубровицького району на Рівненщині
Степан БАКУНЕЦЬ, 93 роки, стрілець Української повстанської армії. Справжнє ім’я – Олександр Шмалюк. У 1940-х потрапив у засідку червоноармійців. Щоб не наражати на небезпеку родину, назвався Степаном Бакунцем. Так його знають у селі, дочки по батькові записані Степанівними. Народився 27 квітня 1925 року в селі Тинне Сарненського району Рівненської області. Мав молодших братів Івана, Михайла, Миколу та сестру Анну. Закінчив три класи польської школи. ”Я ще плуга не міг тримати в руках, а вже мав працювати. Батько крепко захворів. Тільки казав, що і як треба робити. Сам не мав здоров’я помогти”. На початку 1943 року став стрільцем першої сотні Української повстанської армії під керівництвом сотенного ”Довбенка-Коробки”. Вишкіл проходив на батьківському хуторі. Брав участь у бою УПА проти німців і радянської армії 7 лютого 1943 року у Володимирці на Рівненщині. 1945-го за ”антирадянську пропаганду й агітацію” засудили до 10 років таборів. Покарання відбував у Казахстані й на Колимі. Працював на будівництві Актюбинської теплової станції та на золотій рудні в селищі імені Бєлова у Магаданській області Росії. На Колимі познайомився з майбутньою дружиною Анною Корень. Вона була зв’язковою УПА. На волю вийшов 1953 року. Працював мельником і механізатором. Дружину поховав 1993-го. Має двох дочок, дев’ятьох онуків, 16 правнуків і праправнука. Син Микола помер у дитинстві. Живе в селі Кураш Дубровицького району на Рівненщині

За кілька днів до нашої хати приїхали зо 30 людей. Привезли підводу продуктів і кухонного начиння. Лишили нам половину хати, а дві кімнати самі зайняли. Там проходили вишколи для членів Організації українських націоналістів. П’ять учителів викладали їм мову й історію. Ми з братами вечорами теж інколи до них приєднувалися.

Був пароль “Холодний Яр” – щоб увійти до нашої хати. Вона стояла серед лугу. Поряд – річка і ліс. Хату з усіх боків можна було непомітно охороняти. З братами й батьком наглядали вдень, а вночі стояли ОУНівці зі зброєю. Вишкіл тривав 40 днів. Як перша група поїхала, прибула друга.

Якось підводою з дев’ятьма побратимами вирушили на Володимирець. Вартові передали, що селом проїхали дві підводи німців. Дорогою ми зустріли стадо корів та овець, яких пастухи гнали з Городця в Сарни на забій. Позаду їхали німці і 30 “власовців” (представники Російської визвольної армії – антирадянського військового з’єднання, яке під проводом генерала Андрія Власова воювало під час Другої світової війни на боці Німеччини проти Радянського Союзу. – Країна). Наш командир “Коробка” мав автомат, у нас були кріси (нарізна чи гладкоствольна рушниця. – Країна) й гвинтівки. Наказав залягти. Коли гібіц-комісар Сарненського району з трьома заступниками підійшли, “Коробка” їх з автомата покосив, а ми гвинтівками добили. Позабирали в німців документи. Худобу погнали назад у село. Людям сказали, щоб розбирали, де чия. З собою узяли чотири підводи живих свиней.

У січні 1944 року в селі Поляна були 18 хат, а людей з ОУН з’їхалося майже 400. Кому місця не було, ночували просто неба. Розселилися вночі. Біля хати розпалили багаття, винесли столи. О 10-й ранку командир нас вишикував – зустрічали чоловіка років 50 у довгому пальті. Біля багаття він роздягнувся. То був Василь Кук на псевдо “Леміш”. Він став останнім головнокомандувачем УПА після загибелі Романа Шухевича. Його промова тривала 2 години. Наприкінці сказав: “Завтра буде організаційний день. Після цього почнемо вести відкриту боротьбу з ворогами – тими, хто прийшов на нашу землю зі зброєю”.

Великий з’їзд ОУН відбувся 22 січня 1943-го в селі Кричильськ. Приїхав туди і провідник ОУН Дмитро-Роман Клячківський. Він мав багато псевдо, найвідоміше – “Клим Савур”. Я малий був, то мене стали кликати “Качан”.

Уночі 6 лютого поїхали на Володимирець. Знали, що “власовці” живуть у казармі, а німці – в окремій хаті. Біля казарми розділилися: перша чота через браму пішла, решта – в оточення. Їхній вартовий лише раз угору вистрілив, доки не скрутили. У казармі спали 60 людей. Роззброїли їх і наказали не ворушитися. Хату, в якій жили німці, закидали гранатами. Всередині їх було восьмеро, командир пішов до молодиці. “Довбенко” накрився простирадлом, щоб його при місячному світлі видно не було, і пішов того німця шукати. Убрав його. Він важкий був. Казали, пудів 9 важив (майже 147 кг. – Країна).

Заїхали в село Золоте. Нам розказали, що в лісі є партизани. Виявилося, там “Бегма”, перший секретар Рівненського обкому партії, із 11 поплічниками. Ми пішли подивитися. Їхній вартовий двічі вистрелив і втік. Біля табору горів вогонь, на березах висіли туші птиці й телят. Забрали дві бочечки спирту. До рота й краплі не взяли – заборонено. Мазалися ним, коли по нас воші полізли.

Ходили із села в село і розповідали людям про нашу організацію. На підході до Бродця командир залишив нас у лісі, а сам подався в село “на зв’язок”. Мені сказав, щоб за його конем приглянув. За годину чи півтори німці на двох машинах приїхали. Туман був, однак ми з хлопцями давай стріляти по них. Трьох убили. Свого командира не дочекалися. Прийшли двоє хлопців. Сказали, що він убитий. “Довбенко” раніше сидів у польському концтаборі “Береза Картузька”. Його там страшно мордували. Показував дірку в лівій литці, яка після тортур залишилася. Командування на себе взяв перший чотовий “Вишневий”. Відступили до лісу.

Попросився в командира заскочити до батьків, щоб пере­одягнутися. Тільки зайшов у хату, як кажуть, що німці палять село Чудель. На конях виїхали на дорогу, якою вони мали повертатися. Залягли. Коли німецька машина близько під’їхала, ми її розстріляли. Вбили по четверо німців і “власовців”.

У село Богуші прийшли приєднатися до лав Української повстанської армії поліцаї з райцентрів. Комендант сарненської поліції Никон Жук-Семенюк “Ярема” привів 80 чоловік. Із них мали утворити окремий відділ. Тільки ми всі вийшли на поляну, як раптом – кулеметні черги. Із наших 21 чоловік загинув. Видно, хтось здав.

Восени 1943 року двічі підривали німецькі потяги коло Старої Рафаловки. Там місце гарне було – на повороті. Перший раз вони техніку перевозили, другий – зерно і соняшникове насіння. Люди із сіл брали зерно: хто в мішки, хто – на вози.

У жовтні 1943-го на Кураській горі ховали повстанців. Там був мій односелець Петро Приймак, 1924 року народження. Розказували, якийсь чоловік підійшов до нього й попросив допомогти, бо начебто якісь люди хочуть його худобу забрати. 40 хлопців за ним вирушили. Коли через болото йшли викладеною хворостом вузькою гребелькою, їх постріляли. Живими шестеро лишилися.

Колишній стрілець Української повстанської армії Степан Бакунець  із дружиною Анною Корень. Вона була зв’язковою. Познайомилися на Колимі, де обоє відбували покарання. Одружилися 1952-го. Разом виховували двох дочок. Анна Корень померла 1993 року
Колишній стрілець Української повстанської армії Степан Бакунець із дружиною Анною Корень. Вона була зв’язковою. Познайомилися на Колимі, де обоє відбували покарання. Одружилися 1952-го. Разом виховували двох дочок. Анна Корень померла 1993 року

Руські війська прийшли до нас 7 січня 1944 року. Два тижні ніхто нікого не чіпав. Щоденні бійні почалися, коли з’явилися НКВДисти. Передихнути нам не давали. Та ми не здавалися. Ближче до весни запасів харчів зовсім не залишилося. Бувало, варили м’ясо молодого коня і їли без солі.

У суботу перед Великоднем зайшли в село Рудня Рокитнівського району. Поселилися у трьох бліндажах, що лишилися від радянських партизанів. Гарне місце, на горі. Внизу текла річка, води – вище колін. Вартові почули, що вода сильно плюхає. Придивилися – люди бредуть. То були НКВДисти. Їх було тисячі три, а нас – 950. Бій тривав 8 годин. Наших дев’ятеро загинули, а вони своїх підводами кілька днів вивозили. Пізніше дізналися, що сам Хрущов (з 1938-го по 1949-й Микита Хрущов був першим секретарем Компартії України. – Країна) наказав унічтожить нашу групіровку. Ті два ешалони їхали на фронт. Він їх відправив із нами розібратися.

Коли підійшли до Тинного, сказав командиру Іванові Пащенку: “Додому близько. Мені би дати рідним знати про себе”. Дозволив піти, але зброю наказав залишити. На лузі дожидав, що брат вийде корови пасти, та його не було. Піді­йшов ближче. У дворі – нікого. Тільки ступив до хати, як п’ять чоловіків наставили на мене штики. Встиг викинути у траву запал від німецької гранати. Знайшли в кишені олівець і папірчик, на якому сни записував. 12 красноармійців нашу хату зайняли. З рідних ніхто не подав виду, що я їхній. Я назвався Степаном Бакунцем. Степаном – на честь Бандери, а Бакунців у селі було багато.

Мати красноармійцям бульби наварила. Як вони поїли, вивели мене на город. Їхній командир зарядив у гвинтівку одного патрона і сказав: “Признавайся, де ваші стоять?” Сказав, що нічого не знаю. Що ходив на луг шукати коней, які повтікали. Він вистрелив у повітря. Взяв мене за плече і повів до своїх. Розказав про мене своєму капітану. Той мовив: “Они все сейчас коней ищут”. Пхнув мене. Витяг шомпола (металевий, дерев’яний або комбінований стрижень для чищення стрілецької зброї. – Країна) в солдата і двічі ударив по голові. Потекла кров. Дівчина-санітарка витерла мені обличчя і дала щось до рани прикласти. Мене і ще сімох чи вісьмох чоловік пов’язали проволокою і повели в село Чудель. Там кинули в льох, у якому троє вже сиділи.

За кілька днів погнали у Клесів. Поселили в хаті на дві кімнати. Одна була заповнена людьми. У другій лежав наш сильно поранений побратим Євген. Разом із ним був хлопець, якого забрали за те, що його брат був в УПА. Нас не годували. Хлопцеві їсти мати приносила. Якось у щілину побачив, як принесене нею червоноармійці перекладали собі в тумбочку. Євген підбив, щоб ми гуртом кричали “Прокурора!” За мить двоє зайшли в кімнату, третій лишився на дверях. Спитали, хто кричав. Один із них почав мене прикладом бити. Євген мав дошку, на яку спирався, коли ходив. Нею вдарив мого кривдника по голові. Солдати підняли ґвалт. Того, якому перепало – виволокли. Нас зачинили. За день прийшов прокурор і ще якийсь чоловік із високим званням. Розказали їм за ті харчі. Вони кинулися до тумби, а там справді наїдків повно. Повернули все нам.

Відправили нас у Казахстан. Там помили, постригли і дали військову форму. Якийсь солдат повів мене у місто. Прийшли до будівлі з написом “КГБ Казахской ССР”. Завів мене у внутрішню тюрму. Слідчий сказав, що я ареш­т­ований. Спитав, чи був в УПА. Все йому розказав. Мої слова він заніс у протокол. Били тільки раз. Бувало, голодом морили. Звідти відправили в табір – будували в Актюбинську теплову станцію. Через рік прийшло рішення суду. Дали 10 років таборів.

У селищі імені Бєлова працював на золотій рудні по 10 годин на добу. Вихідних не мали. Розривали породи динамітом, золото розліталося на всі боки. Деякі й собі нишком його набирали. Одного разу виніс із шахти рукавицю золота – кілограмів вісім. Згодом приїхала в ті місця група геологів. З ними був пацан років 13 із Тернопільської області. Назвався Євгеном, гарною українською говорив. Вирішив віддати йому те золото, щоб не пропало. За два роки випадково зустрівся з Євгеном. Він одразу побіг до магазину. Приніс пляшку спирту й жменю шоколадних цукерок.

Залишити коментар

Filed under ОУН, УПА

Ольга Горинь: Михайло казав: “Якщо помру в таборах, то буде остання моя послуга Україні!”

27 лютого 2018 р.

За брошуру “Соціальні дослідження механізму русифікації в Україні” Михайла Гориня ув’язнили на 15 роківУ Львівський університет ми з Михайлом вступали одного року. Мене на другому курсі арештували за організацію підпільної діяльності ОУН-УПА – розкладала листівки під партами. Михайло теж таким займався. Мені приписували і його діяльність. Засудили на 25 років таборів суворого режиму. Звільнили достроково – за чотири з половиною роки. Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, Горинь Михайло, ОУН, УПА

Вояк УПА, Степан Бакунець. Розмова

24 лютого 2018 р.

Джерело: Ukrainer

Залишити коментар

Filed under ОУН, УПА

Марія Повх, член ОУН: Уночі відкопали брата. Загорнули в простирадло й так несли майже вісім кілометрів

30 січня 2018 р.

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Катерина Максимович, референтка ОУН: Цинга була така, що зуби руками діставали, аби поїсти, а потім ставили на місце

10 січня 2018 р.

Катерина МАКСИМОВИЧ проводила вишколи для повстанців

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Що сталося на Вeрeцькому пeрeвалі? Розмова зі Святославом Шереметою

18 жовтня 2017 р.

Матеріали, які ми знайшли, — це монети цього часу, залишки одягу, взуття цивільного та військового зразка і навіть кулі від стрілецької зброї, з якої січовики були розстріляні. З решток, які ми віднаходили, на 100% можна зробити висновок, що це — члени мілітарної організації “Карпатська Січ”. Читати далі

Залишити коментар

Filed under Карпатська Україна

Радистка УПА: Вибрала криївку, бо залюбилася у Василя. А він мав жінку і двох дітей. Був нещасливий. Повісився

18 липня 2017 р.

Ганна Духович була радисткою в Українській повстанській армії Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Боротися, щоб перемогти. Життєвий шлях голови Київського братства ОУН-УПА Ореста Васкула

9 липня 2017 р.

Жуліки почали шантажувати й оббирати всіх наших хлопців. Ми, молоді, вирішили об’єднатись і оголосили війну жулікам. Ми їх настільки настрашили, що коли прибували нові жуліки, то просили розстріляти їх на місці але не відправляти у нашу зону.

Орест Васкул із 1992 року очолює Київське крайове братство вояків ОУН-УПА. Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Вояк УПА Теодор Дячун : Катували більш як місяць. Не сказав нічого

16 травня 2017 р.

Теодор Дячун шість років здобував для Української повстанської армії зброю і провіант Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Юрій Шухевич: Добре, що батька не взяли живим

5 березня 2015 р.

150304114639_shukhevych_624x351_bbc65 років тому, 5 березня 1950 року, під час радянської спецоперації під Львовом загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич.

Серед небагатьох живих сьогодні людей, які пам’ятають найвідомішого після Бандери українського націоналіста, – його син Юрій Шухевич, нині – член українського парламенту від Радикальної партії Олега Ляшка. 81-річний депутат, який втратив зір у радянських таборах, приходить на засідання парламенту в супроводі помічника, спираючись йому на руку. Серед речей пана Шухевича, які його помічник передає до гардеробу – декоративний гуцульський топірець, який той використовує як ціпок. Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, Шухевич Юрій

Тарас Химич: Чому “Живу” заблокували у прокаті?

23 грудня 2016 р.

165097Підбиваючи підсумки 2016-го кінороку, варто зазначити, що серед багатьох вітчизняних проектів, які дійшли до екранів, був один справді несподіваний. Це фільм “Жива” режисера Тараса Химича. Стрічка створювалася майже три роки на ентузіазмі автора, без підтримки Держкіно. А коли дійшло до прем’єри, далеко не всі українські кінотеатри погодилися взяти її в прокат, мотивуючи відмову “дистриб’юторськими” та “технічними” причинами. 

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, Химич Тарас

Інтерв’ю з істориком Сергієм Волянюком про підпільну боротьбу в Тернополі

14 жовтня, 2016 р.

13082537_500197890191182_6979904449713668992_nЦьогоріч 14 жовтня відзначають 74-ту річницю створення Української Повстанської Армії. Формування та діяльність УПА було втіленням національної ідеї, яка широко розвивалася після завершення перших національно-визвольних змагань у 1920-х рр. Історія українського підпілля на цей час ще істориками не написана, тим паче історія боротьби українців з окупаційними структурами у Тернополі. Заповнити цю прогалину спробуємо із істориком Сергієм Волянюком, який активно займається дослідженням діяльності підпілля ОУН та відділів УПА на Тернопільщині. Читати далі

5s коментарів

Filed under ОУН, УПА, Uncategorized

Повстанець, Брат, Душа українська…

23 січня 2009 р.

«В його голосі, в його чіткій українській мові я чув радість людини, яка п’ятдесят літ змушена була приховувати не лише правду про своє героїчне отроцтво, а й про людей, які визволили його з фашистської неволі, любили Україну і віддали своє життя за її свободу…».

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Любомир Полюга: Щоб зрозуміти ОУН сьогодні

27 липня 2016 р.

lyubomyr_polyuga

Нині на Личакові ховають бл.п. Любомира Полюгу, особистого охоронця Романа Шухевича. In memoriam публікуємо його розмову з Юрком Волощаком 2008 року.

 

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

Дарія Гусяк: Згубив у піску медальйон Матері Божої. Шукали, але не знайшли. “То вже кінець”, – сказав Шухевич. Через рік його вбили

24 червня 2016 р.

Дарія ГУСЯК,92 роки, зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича. Народилася в місті Трускавець на Львівщині 4 лютого 1924 року. Тоді це було село. Батьки Марія та Юрій тримали господарство, здавали кімнати курортникам. Батько очолював просвітнє товариство ”Сільський господар”, грав у місцевому драмгуртку, співав у хорі. Мала на півтора року старшу сестру Олександру та на півтора року молодшу Зеновію. Закінчила сім класів місцевої школи й польську ”гімназіє купєцке” – торговельний коледж у Дрогобичі. Працювала помічником бухгалтера в кооперативі в Трускавці. 1948‑го склала присягу учасника Організації українських націоналістів особисто в Романа Шухевича. Мала псевдо ”Дарка”, ”Нуся”. Організовувала криївки для Шухевича, навчала молодих підпільників, робила фальшиві документи, з якими вони могли працювати. Батько 1939 року став сільським головою. 1940-го його заарештували й вивезли – через зв’язки з повстанцями. Зник безвісти. Дарію заарештували 2 березня 1950-го біля ”Львівської Політехніки” на вулиці, яка зараз називається Тараса Чупринки – це псевдо Романа Шухевича. Слідство тривало два роки – у львівській та київській тюрмах. Судила московська спеціальна комісія, заочно. Вирок – 25 років ув’язнення. Далі була катівня НКВС на вулиці Дзержинського і тюрми – на Лонцького у Львові, у Києві, у Верхньо­уральську, Володимирська, жіноча строкова тюрма в Касимові Рязанської області, табір у Потьмі в Мордові. Три інші зв’язкові командира УПА – Ольга Ільків, Галина Дидик і Катерина Зарицька – також поневірялися по тюрмах. Матері Дарії дали 15 років в’язниці. Вона звільнилася після смерті Сталіна і дожила віку в дочки Олександри в Якутії, померла 1969-го. Олександру туди виселила радянська влада. Після звільнення 3 березня 1975 року Дарія жила зі своєю подругою з ОУН Катериною Зарицькою в місті Волочиськ Хмельницької області. Хата була під стріхою, її дали родичі Катерини. Дарія Юріївна працювала в побуткомбінаті – шила. Після смерті Катерини 1986 року звернулася до Львівської міської ради з проханням про житло. Отримала однокімнатну квартиру на вулиці Сорочинській. Заміжня не була. Живе сама. Старша сестра Олександра з родиною мешкає в Якутії. Молодша Зеновія – у Польщі, де опинилася під час Другої світової війни. На запрошення української діаспори побувала у США, Канаді, Німеччині, Нідерландах, Великій Британії, Фінляндії. Сама пере і прибирає. Двічі на тиждень до Дарії Юріївни навідується соціальний працівник – закуповує продукти. Часто в гості приходить 83-річний Юрій Шухевич – син головного командира УПА, нині – народний депутат України.Дарія Гусяк організовувала криївки для головного командира Української повстанської армії Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Петро Потічний: Неправду про УПА вигадали понад півстоліття тому, але її поширюють і досі

16 жовтня 2015 р.

Петро ПотічнийВетеран УПА, професор, політичний емігрант, відповідальний редактор«Літопису УПА» Петро ПОТІЧНИЙ приїхав з Канади до Києва на День захисника України 14 жовтня. Українська Інформаційна Служба зустрілася з ним на Форумі українських патріотичних справ незадовго до презентації видань «Літопису УПА».

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА

До 95-річчя… Василь Галасса: СТРАТЕГІЇ 1945–1947 РОКІВ НА ЗАКЕРЗОННІ

2002 р.

from_halasa

Розмова з Василем Галасою–“Орланом”, заступником провідника
Закерзонського краю Ярослава Старуха–“Стяга” з політично-пропаґандивної праці

Читати далі

Залишити коментар

Filed under ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ, ОУН, УПА