Лідія Стародубцева: Ми зібрали хроніку харківського Майдану

8 грудня 2015 р.

Подаємо інтерв’ю із Лідією Стародубцевою про документальний фільм “Дні страху”, створений нею разом із режисером Дмитром Коноваловим.

 

Коли у країні війна й рідному місту загрожують збройні конфлікти, важко залишатися байдужим і стояти осторонь цих подій. Але боротися за те, у що віриш, за свої цінності і за правду, можна на різних фронтах і різною зброєю. Саме тому хтось бере до рук автомати, а хтось озброюється камерою та словом і знімає кіно.

Майдан, який почався у столиці, продовжився і в інших українських містах. Харків теж не став винятком, але був тим містом, де до кінця не було зрозуміло, яких прапорів чекати. “Дні страху” – стрічка про страх, який заполонив прифронтовий Харків навесні 2014-го. Про роботу над фільмом та про те, як живе перша столиця сьогодні, професорка, журналістка і режисерка Лідія Стародубцева розповіла в інтерв’ю.

Лідіє, розкажіть, як у Вас з’явилася ідея зняти документальний фільм про страх?

Уявімо собі 2014 рік: весна, наше місто перебуває в ситуації розгойдування сил. Дуже складна атмосфера найгострішого соціально-політичного конфлікту: на адміністрації встановлюють російський прапор, б’ють українських патріотів … Ця весна змінила свідомість – мою і моїх колег. Ми нічого не могли спокійно робити, бо вирішувалася доля нашої країни, нашого міста – наші долі. У цей момент дуже багато людей відчували атмосферу невизначеності і страху. Я завжди вважала себе безстрашною, але страхи проникли у сни. Коли мені наснилося, що в місті танки, що підняли російський прапор і вже інший політичний лад, і ще один сон про війну – як нас бомбардують з неба, і ми живемо в розрусі, стані війни, тоді я раптом зрозуміла, що просто не можу сидіти склавши руки – я повинна фіксувати ті настрої, які є в місті. Здавалося, що вони характерні не тільки для мене, а й для багатьох людей, які в ті дні переживали стан невизначеності.

Мені здається, що під час війни, під час конфліктів головне завдання інтелектуалів і взагалі культури – бути свідком того, що відбувається. Може, саме тому ми вирішили зняти фільм. Зібралося кілька однодумців: режисером цього був Дмитро Коновалов, я була авторкою сценарію і продюсеркою. Ми відчували себе свідками…

У що вилилася ця ідея – засвідчити страх, яким пронизане місто?

Наш фільм “Дні страху” – це цикл із чотирьох новел, кожна з яких присвячена своєму героєві. Це не звичайний жанр репортажу, скоріше кіноесе або ж кінороздум, фільм-розслідування і фільм-розміркування. Ми обрали людей різних професій. Один із героїв – журналіст Радіо Свобода Володимир Носков. Незрячий радіожурналіст проявив себе як дуже смілива людина – він безстрашно йшов на мітинги і демонстрації. Він переживав страхи набагато жахливіші, ніж інші люди. Він дуже чуттєво розповідав про те, як він боявся і як долав свій страх.

Другий герой – священик. Священик української православної церкви, настоятель храму Іоанна Богослова, отець Віктор Маринчак. Він усі дні Майдану був у центрі подій: читав молитви, підтримував вірян. Він знав, що дуже потрібний саме в цей момент цьому місту, цій країні, щоб пережити важкі часи. Отець Віктор розповів про своє тлумачення феномену страху: для священика страх – це в першу чергу страх Божий.

Третій герой у нас був прокурор – людина, яка за визначенням повинна бути безстрашною, адже він бореться зі злочинцями, покликаний їх карати. У нього скоріше в юридичній площині розкривається розуміння того, що таке страх і як потрібно його долати, які рішучі кроки треба робити, щоб ми не потрапили в біду.

І четвертий герой нашого фільму – поет Сергій Жадан, одна з важливих постатей не тільки у сучасному літературному процесі, а й у суспільному житті, один з героїв харківського Майдану, у якого свій досвід страху і безстрашності – поетичний. І так вийшло, що кожен із них ділився аж ніяк не своїми страхами, а скоріше своїм досвідом безстрашності. Тим, звідки вони беруть у собі сили перемагати цей страх, з яких джерел виникає впевненість у тому, що Україна переможе, що ми житимемо у своїй незалежній країні.

Виходить, що початкова ідея говорити про страх міста і його жителів відкрила можливість побачити набагато більше – приклади і рецепти безстрашності?

Так, як не дивно, ми задумали фільм про страх, і самі того не підозрюючи, зняли фільм про безстрашність. Бо четверо героїв, яких ми вибрали, виявилися безстрашними людьми, і всі вони – дійсно герої, а не просто персонажі. Це люди, які віднайшли самих себе і свою віру. Вони стали непереможними. Кожен із них ділився своїми рецептами безстрашності. Це і досвід віри: священик і прокурор говорили про те, що треба вірити в Бога, і тоді страху не буде. Журналіст відкрився нам: розповідав, що слухає музику і це дає йому сили не боятися. І поет, який знаходить вихід через творчість, через особливі вільні механізми, що викорінюють страх.

Чи можна сказати, що саме страх підштовхнув героїв фільму до тих роздумів і дій, які зробили їх безстрашними?

У цьому сенсі, напевно, найбільш показовий приклад – Володимир Носков. Крім нього трьох героїв ми визначили відразу. Після невеликого анонсу-інтерв’ю про те, що ми плануємо зняти такий фільм, Володимир сам відгукнувся, і коли ми зустрілися, сказав: “Ви знаєте, я відчуваю себе точно в такому ж стані, як і ви. Я перебуваю в цій атмосфері і хочу взяти участь у зйомках”. І ось він, як на мене, – один із найяскравіших героїв цього фільму. Уявіть собі, людина йде у пітьму, в темряву, він не знає, чи вдарять його, чи уб’ють, чи є поряд кров, не знає хто поруч із ним. Він – безстрашна людина з паличкою і мікрофоном, яка йде у пітьму відважно. Думаю, цей герой найглибше зазирнув, як би це метафорично не звучало, в очі цьому страхові.

Як Ви розкриваєте у фільмі феномен страху?

Не випадково у цій стрічці є звертання до данського філософа К’єркегора. Це, напевно, перший філософ, який для європейської спільноти відкрив тему страху і зробив його предметом філософської рефлексії. Усі звертання до нього і цитати свідчать про те, що погранична ситуація в нашому місті не є унікальною. Багато людей переживали подібний стан, і ми, можливо, бачимо в нашому локальному контексті відображення багатовікової історії людських воєн і страждань. Також у фільмі ми звертаємося до класичного живопису раннього Босха. Босхіана – це мотиви дійсно страху та жахів. І ми знову ж таки спостерігаємо позачасовий характер того, що зараз переживаємо.

Які матеріали лягли в основу стрічки?

Фільм знімався рекордно швидкими темпами, буквально за місяць. Він був відзнятий у квітні, коли ще не зникла та атмосфера, адже щойно були побиття, вистріли – ці страшні випробування, які переживало наше місто. Буквально через два місяці після зазначених подій кадри кінострічки стали документальними свідченнями того, що відбулося.

На мою думку, головне у цьому фільмі те, що він створений на хроніках подій того часу. Нам вдалося зробити те, чого не зробив жоден документаліст у Харкові – ми зібрали хроніку харківського Майдану. Фрагменти, зібрані нами, живуть самостійним візуальним рядом та багато в чому відіграють навіть важливішу роль, аніж роздуми на тему страху наших героїв, бо вони, ці кадри, мають характер документального свідчення того, що відбувалося навесні 2014-го в Харкові.

Об’єднує історії героїв фільму закадровий голос людини, що ніби на певній дистанції від усіх подій і озвучує свої думки з приводу того, що відбувається. Ця людина пепребуває і в середині подій, і одночасно ззовні. Таким чином ми поєднали між собою різні біографії, долі, різні погляди, професії та різні шляхи подолання страху.

Чи вже минули ці дні страху?

Звичайно, порівняно з весною 2014 року зараз ми живемо більш упевненим та спокійним життям. Але тим не менше й у сучасному Харкові ми бачимо сліди тривожних подій: намети на площі Свободи, госпіталі, у яких 15 тисяч поранених, серед яких і ті, що не повертаються додому, вони помирають… Порівняно зі звичайним життям півторамільйонного міста, що йде своєю чередою, може це і незначні сліди, але треба мати особливий зір, бути налаштованим на певну оптику сприйняття, щоб розгледіти це в сьогоднішньому Харкові.

Я патріот свого міста і розумію, що небезпека досі є, і ми як і раніше – за крок до розвитку різних сценаріїв. Думаю, важливо розуміти, що є гомогенні міста, з якими все ясно: у Львові все зрозуміло і в Криму теж все зрозуміло, а от у Харкові – нічого не зрозуміло. Це місто, яке живе на вулкані, й тут можливо все.

Як вплинула робота над цим фільмом особисто на Вас?

Є такий термін – арт-терапія. Так ось цей фільм став для мене арт-терапевтичним, тому що я навчилася нічого не боятися. Для мене ці дні страху закінчилися. Адже поняття страху екзистенційне, бо страх залежить не від зовнішніх подій, а від внутрішньої готовності боятися чи ні. Кожна бесіда з героями була маленькою сповіддю, маленьким одкровенням. І я для себе теж знайшла причини нічого не боятися.

На допрем’єрному показі священик, який був одним із героїв фільму, заплакав. Я думаю, що сльози цієї людини багато про що говорять. Він сказав, що хотів би, щоб ці кадри побачили інші. Сам по собі фільм не дає нового журналістського знання, скоріше філософське розуміння того, що з нами відбулося, дає можливість хоча б на сходинку піднятися над досвідом, який прожили і спробувати його переосмислити.

Кому Ви вже показували цю стрічку? Чи збігалася реакція глядачів з тим, на що Ви очікували? І хто ще на Вашу думку має подивитися цей фільм?

Я мала досвід спостерігати за очима та обличчями аудиторії, якій ми показали “Дні страху”, але це були наші колеги та однодумці – проукраїнськи налаштовані активісти міста Харкова. А мені було б дуже цікаво дізнатися, якою може бути реакція на цей фільм тієї частини аудиторії, яка була з іншого боку конфлікту, так званих сепаратистів, харківської “вати”. Думаю, що ця стрічка в першу чергу адресована їм. Так трапилося, що всі чотири герої – українські патріоти. Цей фільм українськомовний і дає можливість однозначно зрозуміти позицію автора і режисера. Межа “ми-вони” пройшла лише в документальних хроніках, де ми бачимо не самих героїв, які говорять про страх, а тих, хто викликає цей страх.

Те неприкрите зло, яке виплеснулося свого часу в найстрашніших точках історії людства, яке була зафіксоване Босхом, яке ми бачили на площі Свободи, у будь-який момент може знову вирватися. Саме тому так важливо засвоювати уроки таких випробувань. Саме тому цей фільм все ще актуальний. Більше того, я дозволю собі зухвало припустити, що “Дні страху” будуть вічно актуальними, бо стрічка торкається не просто новинних подій, а зачіпає, мабуть, кожну людину, яка живе на цій землі.

“UΛ:Перший“

 

 

 

 

Джерело: Укркіно