21 березня 2023 р.
Стендапер та актор інародного театру абсурду “Воробушек”, резидент “Підпільного стендапу” Василь Байдак у кращих традиціях абсурдної комедії приїхав до нас на інтерв’ю на пʼятий поверх на велосипеді.
Поки одні стендапери вважають себе “громадянами світу” та тікають за кордон, інші активно включились у допомогу Силам оборони України. За рік Байдак із дружиною самотужки зібрали 8 мільйонів гривень на ЗСУ. Паралельно Василь бере активну участь у заходах “Підпільного стендапу” та інших ініціатив, які теж перераховують кошти з виступів на армію.
Ми поговорили з Василем про те, якою має бути українська комедія під час війни, про колег-втікачів, які відсиджуються за кордоном, про секрети успішних зборів в Інстаграмі, та про те, чому Байдака бісять інфлюєнсери, які мовчать про війну.
Повну версію розмови дивіться на нашому каналі.
“Щегель тіло туди переніс, а свідомістю він все рівно тут”
– В Україні багато говорять про різні фронти, в тому числі культурний. Як ти ставишся до таких формулювань? Чи вважаєш себе бійцем культурного фронту?
– Супер негативно. Не подобається порівняння. Фронт є один – тільки там фронт, тільки там бійці. Ми – не фронт, не бійці. Ми виконуємо свою функцію, але так називати – це погано. Ну, типу – “культурний фронт”, “гумористичний фронт”? Ні.
– Якщо говорити про дезертирів з цього уявного фронту, то як гадаєш: стендапер Щегель, який, за його словами “з@бався” за кордон, вже достатньо покараний суспільством?
– Ой, мені не хочеться думати про нього з його сторони – як там він там відчуває, чи покараний, чи не покараний. Бо це треба розбиратися в його індивідуальності і розуміти, чи він там рефлексує, чи не рефлексує. Мені це абсолютно не цікаво. Соціум відреагував достатньо, і це дуже суперова реакція.
– А ти сам повірив його вибаченням?
– Ні. Звичайно, ні. Ще не вистачало йому хустинки і щоб він турецькою звертався, як Оксана Марченко.
Я думаю, що він отримав певні санкції в плані, що десь хтось знайшов певні струни, на яких зіграли, і йому стало від цього важче жити. Не знаю, які це струни, це точно не осуд суспільний. Мені здається, що йому байдуже на суспільний осуд. Мабуть, там щось більш конкретне сталося, що він був змушений записати це вибачення.
– Але вийшло, що навіть доларом його не покарали, бо, наскільки я бачу, у SRAKADUPA “Патреон” не впав.
– Це супер жахливо. І ось до цих людей у мене питання, які підписані на SRAKADUPA.
Кажуть: не рахуй чужі гроші. Ні-ні, рахуй, все нормально! Здається, 4700 тисяч доларів у них було, потім воно впало до 3500, потім впало до 2 з чимось – а після вибачення знову повернулося 3100, здається. Тобто люди дізнались про цю ситуацію – і такі: “О! Підпишусь”.
Думаю, вони насправді відчули, що вони втрачають. Вони дійсно втратили на “Патреоні”. І, мабуть, це один із факторів, чому Щегель вирішив вибачитися. Ну, не вибачитися, а зіграти цю комедію вибачення.
– На що такі люди взагалі розраховують? Що колись війна закінчиться і вони зможуть просто повернутися, наче нічого не трапилось? І їх знову приймуть і вони будуть знову виступати?
– Мене вражає, що є люди, які кажуть, що він вільна людина. “Він вільна людина. Він вищий за це все. В нього немає кордонів, він не існує в рамках”. Він виїхав. Він втік з України. І що він робить? Він кожного дня про це говорить. Офігенно “вільна людина”. Тіло поїхало далеко за тисячі кілометрів – хоча можна свідомо бути тут і свідомо бути там. Він тіло туди переніс – а свідомістю він все рівно тут. Хіба це свобода? Свобода і воля, як він хотів і як він це називає – це коли ти йдеш в ліс і там відриваєш всі зв’язки. Їси ягоди і потім помираєш у фургоні на горі, який ти знайшов випадково після якихось туристів. І отруюєшся ягодами.
– А як тепер із виїздом за кордон через Мінкульт? Чи стало важче виїжджати?
– Супер важче. До прикладу, гурт The Hypnotunez мав проблеми із виїздом. Їх випустили, коли вони дали розголосу. А гурт TVORCHI, здається, не може виїхати із промотуром до “Євробачення”. Одного мого товариша, який мав їхати з виставою, не випустили.
Наскільки мені відомо, Міністерство культури робить певну реорганізацію всередині і якось думають, як правильно видавати дозволи зараз. Наразі вони відмовляють усім.
Ми теж мали їхати. Ми подалися на британську візу, чекаємо підтвердження. Ми знайшли супер кайфову організацію, яка біля російського посольства розмалювала дорогу жовто-синім. Зв’язалися з ними, хочемо зробити великий благодійний тур у Великій Британії і зібрати супер багато коштів. Але в Міністерство культури ми не подаємось, бо просто не знаємо, що треба робити. Взагалі, не зрозуміло, чи випустять, чи не випустять.
В цілому, йдеться про великі бабки. Великі бабки для ЗСУ. Звичайно, якщо говорити про вартість HIMARS, то це невеликі кошти. Але з точки зору зв’язку людина-волонтер-військовий – тепловізор, коліматор, пікапи, буси – то це багато, супер багато коштів втрачено. Я вже не говорю про те, що [такими турами] ти просто якусь українську культуру несеш до своїх людей.
“Хочу залишатись в цьому світі до тих пір, доки Україна не переможе”
– Коли ти вперше виступив після 24 лютого минулого року? Ти пам’ятаєш цей виступ і свої відчуття? Про що ти жартував тоді?
– Блін, це було неймовірно важко, бо я взагалі такий був, що “все, кінець!”. Ніякого стендапу не буде ніколи в житті. Я ніколи в житті не вийду на сцену. Не зможу. Бо як я зможу жартувати в суспільстві, яке переживає саме зараз таку величезну трагедію? Трагедію, яка не закінчилась…
Але був перший виступ. Є така команда “Ліги сміху” – “Вінницькі”. Вони робили концерти по Вінницькій області для військових, які чекали виходу на передову. Я відчув, що хочу долучитися, і оце перший виступ після перерви десь у пів року, мабуть, зі стендапом був саме перед військовими у казармі.
Я прямо максимально переживав, бо це був мій перший виступ за пів року, перший виступ під час повномасштабного вторгнення і перший виступ українською! Не було “відкритих мікрофонів”, це був свіжий матеріал, який я ніде не перевіряв. Раніше я виступав виключно у жанрі абсурду. А тут я такий: “Вже мені треба бути ближчим до реальності”. Коротше, там були класичні правила стендап-комедії, щоб одразу показати, для чого ти тут, що ти тут, хто ти тут.
І перший був жарт, коли я вийшов – кажу, що я вперше виступаю в місці, де мені за поганий жарт можуть дати прикладом по хлєбалу. Вони посміялись. У мене напруга знялась, бо я почув цей перший сміх.
– Ти багато виступав перед військовими. Які жарти їм заходять?
– Жарти якісь про цивільне життя, насправді. У мене таке враження, що їм не хочеться особливо чути щось про війну. Коли перед цивільними виступаємо, то це виключно про контекст війни, про війну, про повномасштабне вторгнення. Бо цивільним потрібно нагадувати, і собі треба нагадувати.
А коли перед військовими… Я чомусь думав, що теж треба якось на цю тему. Але всі жарти про військову тематику гірше заходили, ніж про пса Патрона. Вони просто відпочити хочуть. Таке моє враження. У кого там жарти були про дружину чи ще щось – це взагалі супер заходило.
– Тобі стало важче писати жарти після 24 лютого?
– Так, звичайно. Важче стало все робити. Жити стало важче.
Абсурдний гумор стало неможливо писати взагалі. Зараз потрішки повертається. Але тоді я от прям не мав уяви. Ну, тобто, якби я сів, то зміг би написати абсурдний жарт. Але я просто не розумів, для чого це робити. Шоб шо? Вигадати якийсь світ, який тебе перенесе з реальності туди? Не бачу ніякого сенсу. Хочу залишатись в цьому світі до тих пір, доки Україна не переможе, і коли вже можна буде видихнути та почати вигадувати якісь інші світи.
“Я хочу, щоб люди в Україні розуміли, що йде війна, але щоб взагалі не звикали до війни”
– Як тобі здається, чи українська комедія та стендап пройшли випробування першими роком вторгнення? Достойно себе проявили?
– Так. В цілому я максимально задоволений і вважаю, що маю честь бути частиною української комедії. Як на мене, українська стендап-комедія і в цілому комедія роблять надзвичайно важливі речі. Крім культурного аспекту, то це ще збір коштів. Розумієш, це ж, по суті, професія людей, які працюють. І ось ця професія для себе вирішила, що вона буде заробляти кошти і віддавати їх на Збройні Сили України. Я думаю, українська стендап-комедія пройшла перевірку за цей рік.
– Про що можна жартувати в часи війни, а про що ні?
– Комедія – це завжди твоя комедія. Тобто те, що ти відчуваєш, те, що ти пережив. Варто пам’ятати, що українські коміки – це не медіа. Перш за все, це твоє власне переживання. Кожен комік сам собі вирішує, про що жартувати.
Для мене супер важливо було проговорити ті речі, через які мені було важко. Там, всі повітряні тривоги, те, що Росія абсурд в мене вкрала – мені про це було важливо говорити. Записав сольник – і це була якась моя психотерапія, цей сміх. Я хочу, щоб люди в Україні розуміли, що йде війна, але щоб взагалі не звикали до війни. Щоб таке життя не нормалізувалось.
Тому якийсь у мене був період, де я про пса Патрона щось співав, і про свою зачіску. А зараз хочеться написати матеріал, який буде повертати глядача і нагадувати про реальність. Коротше, щоб ми не випадали. Щоб мильна бульбашка не зменшувалася. Ну, ти знаєш цю мильну бульбашку? Коли ти такий: “Та ви що, всі донатять волонтерам! Всі донатять, всі волонтерять, всі, блін, в твіттері пишуть: Russia is a terrorist state”. А потім ти такий: “О, однокласник! Привіт. В смислі, це що? Це війна двух дядь? Ясно, ну, давай”.
– Якими будуть наслідки війни для української комедії? Може, варто очікувати буму на чорний-пречорний гумор? Люди багато що пережили, у них, можливо, буде огрубіння до більш тонких тем?
– Ну, огрубіння – це однозначно. Бо досвід у нас уже інакший. І якщо ти спілкуєшся з військовими, то вони кажуть: “Хочу в стендап, але боюсь, що мої жарти про голови росіян, які літають по полям, не дуже будуть сприйматись гарно населенням”. Я кажу: “Але ж це ваш досвід! Це ж стендап-комедія – це комедія про досвід!”
Я не маю права говорити про голови росіян. Бо я цього не бачив. Було критично, наприклад, коли ти приходив і розповідав щось військовим про вибухи. І ти розумієш, що ти бачив вибухи тут, але вони бачили інакші вибухи з інакшим болем, з інакшим відчуттям, з інакшою рефлексією.
Ми знаємо всі стендапера Сергія Ліпка. Є ще Вадим Барабуха – теж стендап-комік. Вони воюють. У них там досвід взагалі інакший і тому вони розповідають свої жарти, достатньо чорні. Але це їх досвід.
Звичайно, буде гумор більш чорний. Але ще може бути інакший ефект – коли ми взагалі не захочемо це чути. Можливо, буде таке, що населення взагалі не захоче нічого чути із того, в чому ми жили. І потрібне буде щось більш лагідне.
“Ненавиджу спілкуватися з людьми, але доводиться”
– Поговоримо про волонтерство. Скільки грошей на ЗСУ тобі особисто вдалося зібрати від 24 лютого минулого року?
– Чисто творчістю ми з дружиною Лізою зібрали 8 мільйонів гривень на ЗСУ. Збори, стрижка (коли постригся і зібрав на ЗСУ), два кліпи, які випустив, збір на VAC-апарати на початку вторгнення, стендап-тур Європою і тур країною. Це те, що сольно зробили.
А є ще те, де частково долучались. “Підпільний стендап” віддає то 100%, то якусь певну частину зборів на ЗСУ. Плюс, є ще “Такі новини” – це стріми, в яких я раніше брав участь; там стовідсотково збираються кошти. Ще є “Точка збору”, де теж стовідсотково віддаються кошти.
І регулярно я пощу перевірені збори у себе в Інстаграмі. Я прям супер задоволений своєю аудиторією! Туди регулярно закидають по 15-20 тисяч гривень.
– А як ти вибираєш, кому допомагати?
– Я ненавиджу спілкуватися з людьми, але доводиться. Ну бо це ж допомога. Це супер довгий процес: “Покажіть запит”, “Покажіть звернення військових”, “Покажіть військовий квиток”, “Покажіть переписку”… Інколи я переписуюсь з якимись людьми, яких взагалі не знаю, частіше, ніж з мамою. Ну але треба. Їм треба, бо треба їхнім військовим, бо треба нашим військовим, бо треба ЗСУ, бо треба нашій країні. Все супер просто. Але ну що? Це ж кайфово!
– Ти готовий поділитися секретами своїх зборів? Як правильно це робити в Інстаграмі?
– Так, супер-супер готовий, бо я дуже хочу, щоб збори запускало більше людей. Щоб всі люди з великою аудиторією допомагали і постили збори, бо це ідеальна така точечна поміч.
Якщо у вас, умовно, 150 підписників, і до вас звернувся кум, сват, брат, сестра, кума, що на передову куму, свату, брату – Бахмут чи Соледар – треба тепловізор, то ви маєте розуміти, що не потрібно зі свого Інстаграму на 100 підписників відразу кричати на всю країну і думати, що ти робиш пост на всю країну. Ні, ти робиш пост конкретно від себе, конкретно на свою аудиторію. “Всім привіт. Ви знаєте мене. Я Оксана, я працюю в бібліотеці. Ви знаєте мою сім’ю. Ми допомагаємо, чим можемо. Але зараз склалось так, що потрібно тепловізор на бахмутський напрямок для мого чоловіка, брата. Прошу всіх моїх підписників, моїх друзів, знайомих, близьких допомогти із цим збором, бо самі ми не впораємось”. Особиста інформація, особисте звернення публікуєш в Інстаграмі, робиш якусь картинку. Не треба на картинці писати: “Терміново, терміново! Ей, люди, ви що, війна йде!”. Всім зараз “терміново”.
Перше коло – це коло ваших друзів, ваших близьких. Можливо цього вже буде достатньо, хтозна. Потім треба знаходити інфлюенсерів, знаходити людей з аудиторією. Але якщо ви бачите людей, які регулярно постять збори, то маєте розуміти, що черга велика, величезна. Доведеться чекати.
Якщо бачите людину, яка нічого не постить, задрачуйте її, пишіть їй запити. Якщо інфлюенсер ніхера не пише взагалі про війну, задрочіть його! Пишіть, створюйте ботів, хай закидають його запитами… Вибачте, трошки є в мене особиста образа на інфлюєнсерів, до кончених покидьків і покидькинь, які нічого взагалі не згадують про війну. Пишіть цим людям!
Якщо ви з маленького села, селища, маленького містечка, у вас є якісь там люди, в яких є бізнеси. Спробуйте написати особисто.
Пости про збори мають бути один раз на тиждень. Це мінімум. Stories мають бути кожного дня. Варто відкрити монобанку, бо це більш зручно. Зробіть максимально просто, щоб я в один клік міг допомогти.
Ще одне важливе. Якщо ви бачите якийсь чужий збір в Інстаграмі, то маєте поставити реакцію на сторіс, маєте поставити вподобайку цьому допису, написати коментар і поширити допис, навіть якщо ви не задонатили через те, що у вас немає коштів. Так підвищується охоплення, пост піднімається вище по стрічці – значить, більше людей його побачить, більше можливості достукатись. І пам’ятайте, що 5-10 гривень – це теж кошти.
– Після 24 лютого ти робив спроби звертатись до російської аудиторії? Був якийсь результат?
– Так, звертався. Я на початку витратив десь тиждень, два тижні. Щось там пробував, щось там говорили, а потім зрозумів, що це взагалі супер безуспішна ситуація і взагалі не варто звертати ніякої абсолютно уваги. Потрібно зосереджуватись безпосередньо на своїх, на своїй країні і допомагати тут всередині, і не розраховувати на них там. З ким треба працювати, то це з західними медіа, західними людьми, політиками, через твіттер.
– Як тобі здається, чому з “хорошими росіянами” так носяться на Заході? Нобелівську премію присуджують, Папа Римський їх по голівці гладить, Оскара дають. За що їм такі преференції?
– Це бажання бути унікальним, бути тим, хто відкрив щось таке, що всі скажуть: “Єб@ть!”. На Netflix серіалів про маніяків дуже багато, вони супер популярні, тому що ми занурюємося в психологію персонажа. Чому ж маньяк почав вбивати – що сталось, що пішло не так, чому? І нам, типу, цікаво, бо людина дуже допитлива, їй цікаво отримати відповіді на всі питання у світі. Тому й дуже хочеться знайти психологію бурята, який пішов красти електрочайники в Україну. От так цікаво, давайте на Netflix знімемо серіал про бурята і електрочайник – буде такий касовий, бо всі ж такі хочуть зануритись у психологію цього бурята!
А пустити Зеленського на Оскар з промовою? Ні. Бо він занурить у реальність. “Ми не можемо, ми музи. Ми шукаємо творчість. Ми хочемо знайти психологію Навального і зрозуміти, як йому важко в тюрмі” – от це цікаво там людям. Щоб вся сім’я Навального вийшла, дружина плакала, як їй важко, і казала “фрі-росія”.
А Бахмут, сотні вбитих, закатованих по всій країні – не цікаво, ні. То реальність. Ми кінопремія, нам ах@єнно – бурят та електрочайник. Давайте зробимо постери, білборди у вигляді електрочайників. Давайте зробимо квитки у вигляді електрочайників. І так офігенно буде! Мені здається, що саме через це, саме через цей от пошук психології злочинця вони з ними й носяться.
Взагалі-то, ці всі книги, премії – вони мають висвітлювати реальність для того, щоб вона зупинилась і не повторювалася. Ну а там кажуть: “Ми поза політикою”, а потім виходить дружина Навального, розказує про “фрі-раша” і жодного слова про війну. Жодного взагалі! Ну чесно. Я просто супер вражений. Є можливість звернутись до всіх росіян і сказати про те, що росіяни мають працювати на те, щоб ця війна закінчилась, щоб війна ця, яку Росія розв’язала та вбиває українців, зупинилася. І ми маємо в першу чергу працювати на це. Але ні! Ми в супердемократичному світі, тому ми скажемо “фрі-раша”.
Вілл Сміт, де ти був? Щоб вийшов на сцену, і щоб я-а-а-ак пере@бав!
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.