13 липня 2022 р.
Дмитро Шуров презентував першу з початку повномасштабної війни нову пісню гурту Pianoбой – “Триматись своїх”. Хто для нього “свої”, чим відрізняються концерти для військових і цивільних, які перебувають в евакуації в Європі, та як відбудовувати нову країну — про це Дмитро Шуров розповів у “Вікенді Нової Музики” на Радіо “Промінь”.
Дімо, привіт. Де ти зараз перебуваєш?
Привіт, ми кілька днів у Києві – переключаємося між подорожами.
Як тобі Київ?
Мені скрізь подобається, де я є, де мої близькі, моя родина. Хоч ми не бачимось постійно, тому що я багато подорожую – і Україною, і закордонний тур в нас нещодавно закінчився, – але можливість час від часу поспати у власному ліжку безцінна.
Справа в тому, що наш будинок на півночі Києва. І перший місяць ми якийсь час жили з думкою, що його вже немає, бо ми були на міліметр від катастрофи. Але коли ми зрозуміли, що будинок і студія в нормі, ми стали приїжджати сюди хоча б два рази на тиждень. Тому я чудово виспався і прекрасно себе почуваю, готуюся до нових поїздок до військових.
У тебе вийшла нова пісня “Триматись Своїх”. Можеш назвати тих людей, кого ти називаєш “своїми”?
Свої люди зараз для мене – це ті люди, які мають достатньо широкий кругозір та розуміння важливих речей, щоб працювати на користь майбутнього. Щоб ми нарешті побудували країну, де можуть вільно, спокійно та безпечно жити наші діти.
Як не крути, за ці тридцять років, які Україна є незалежною, і нами керували, і навколо нас були дуже різні люди. Не в усіх них були щирі інтереси, і їхні дії призвели до того, що ми маємо зараз. Мені дуже хочеться, щоб у свідомості людей зараз нарешті укоренилося, що нам ніхто нашу країну не подарує, і нам самим доведеться багато працювати, щоб її створити. Нам потрібна армія, потрібна своя культура, потрібні свої люди — і не тільки в Україні, а поза її межами теж.
Свої – це з одного боку рідні, близькі, які не зраджують. А з іншого – це зараз кожен українець, який працює на перемогу.
Взагалі ця пісня була написана рік тому, але я там не змінив жодного слова. Це з самого початку була пісня про те, як українці за надзвичайних обставин вміють консолідуватися і, по суті, вміють самі керувати країною, виконуючи часто навіть функцію держави. Тому триматись своїх – означає бути разом, незважаючи на погляди, вподобання. І працювати на користь нашого спільного майбутнього.
Я бачила в тебе на сторінці в соцмережі відео. Ти грав у Варшаві на концерті пісню “Триматись своїх”, і гітарне соло було в тебе в записі.
З цією піснею взагалі-то цікава історія. Наприклад, хор, який звучить у пісні, записували у Львові разом із біженцями зі всієї країни – їх було близько п’ятдесяти. А я в той час возив гуманітарку. А гітарне соло записав наш гітарист Сергій Гризлов ще 20 лютого.
Напередодні війни в нас було багато концертів, і ми обрали один день, щоб записати гітару до пісні. А через три дні почалася війна. І він одразу пішов на фронт. Звідтоді ми бачимося час від часу, коли він заїжджає до Києва, постійного контактуємо, допомагаємо його батальйону, – але як гітарист він не грає.
Тому, коли ми поїхали в тур Європою, який називається “Життя переможе”, я зрозумів, що це соло повинне бути в цій пісні. На кожному концерті я казав, що він там є. Люди передавали йому привіт, я надсилав йому ті відео, які підтримували його. Це одна з тих історій, яких сьогодні багато. Багато людей в уніформі з дуже різних професій. Але є і культурний фронт, є волонтерський, і якщо ти долучаєшся до одного з них – ти на своєму місці.
“Коли я дивлюся у вічі військових – це мене дуже заспокоює”
Я вітаю тебе ще з виходом кліпу “Триматись своїх”. Чия то була ідея відзняти кліп в аеропорту “Бориспіль”?
Це теж цікава і непроста історія. З квітня ми почали грати концерти для військових на запрошення Сергія Неклеви, який за мирних часів керував івенторською компанією. Він, до речі, режисер нашого концерту “ХІСТОРІ”, який був на початку 2020-го. Він почав робити ці концерти, запросив нас.
Одним з перших був концерт для нацгвардійців, які захищали аеропорт. Ми вперше тоді побачили абсолютно порожні термінали, порожні злітні смуги. Це глибоко в мені залишилося, це дико – бачити абсолютно порожнім термінал D аеропорту “Бориспіль”.
На мою думку, це святе місце для кожного українця. Це ворота України та нашої столиці. Ворота у світ і ворота зі світу в Київ – місто, де ми зустрічаємо наших близьких, звідси ми летимо у подорожі, на концерти.
Це перша пісня Pianoбой з початку війни. Мені було дико видавати щось на початку, навіть думати про релізи чи записи. Але з часом я відчув, що ця пісня несе певну енергію, яка потрібна. І коли ми записали пісню і вирішили її видавати, ми одразу подумали всією командою про аеропорт. Звичайно, це режимний об’єкт, важко було провести туди людей, знімальну групу. Але нам вдалося, я дуже вдячний керівництву аеропорту.
Нам допомагали працівники аеропорту, яких спеціально викликали на цей день. У той день була ще найдовша повітряна тривога, години три, і посеред зйомки охорона аеропорту нас просто взяла в оберемок і потягнула до бомбосховища. Сиділи там усі разом з керівництвом. На другу годину я згадав, що в мене піаніно залишилось на злітній смузі під пекельним сонцем – і в мене почалася буквально істерика через те, що я його втрачу. Ми всі побігли його визволяти. Зйомка була екстремальною.
Я безмежно вдячний Даші Ши – режисерці, яка миттєво відгукнулася. Вона ризикнула і зробила відео, яке торкається сердець. Той момент, у кліпі коли починають люди прилітати, – у працівників аеропорту стояли сльози в очах. Я вважаю, що пісня отримала гідний і крутий кліп, який завжди буде для мене особливим. Він несе надію.
Мене часто люди називають Нострадамусом через те, що у 2012 році я написав пісню “Родіна”. Але я хочу, щоб ця пісня теж стала пророчою. Піснею-поверненням, піснею перемоги, піснею відбудови. Ми зараз вкидаємо цей енергетичний посил саме заради цього.
“Українці за кордоном хочуть чути серйозні пісні. А наші воїни хочуть просто розслабитися, чути про речі, за якими вони скучили”
Дімо, ти виступав у турі для військових. Яка емоція у людей там і яка емоція в очах тут?
Ми зіграли 40 концертів на позиціях для військових. Грали і в чистому полі, і в метро, де люди живуть у вагонах. Грали у шпиталях, зустрічалися з медиками. Я бачив квадратні очі медсестер, які багато днів поспіль приймають нових поранених.
Те, що бачиш в очах цих людей, не дуже співпадає з тим, що бачиш в очах біженців за кордоном. Великий контраст. Поїздка Європою була мені цікава саме через спілкування. Мені хотілося зрозуміти, що відчувають люди, які виїхали, та як вони ставляться до війни. Я зрозумів, що вони набагато драматичніше все сприймають.
Вони хочуть чути серйозні пісні. А наші воїни хочуть просто розслабитися, хочуть чути рок-н-ролл, чути про море, про відпустку, про речі, за якими вони скучили. Я думаю, дуже важливо, щоб ці два світи – українці тут і українці за кордоном – частіше перетиналися. Нам треба об’єднуватися і спільно працювати.
Як не парадоксально, грати для військових мені зараз легше. Коли я дивлюся у вічі військових – це мене дуже заспокоює. Коли комбат мені каже, що після концерту вони зіб’ють вдвічі більше ракет – ми спимо набагато краще. Ми раніше не були в ситуації, хоч війна триває вісім років, коли ми усі залежимо від ЗСУ. Мирне наше життя, моя студія, можливість писати музику – все завдяки їм.
Ти зараз ще возиш гуманітарну допомогу.
На початку війни музика для мене майже вмерла. Потім на мене посипалися листи про допомогу. Я згадав, що в мене є семиметровий автобус, з якого ми з дружиною хотіли зробити студію, об’їздити світ і записати альбом — така мрія була. І я сів за кермо і почав збирати амуніцію, розвозити по хлопцях. Потім мені стало цікаво займатися сонячними панелями, батареями.
Допомагаємо батальйону, де служить наш гітарист. Приблизно місяць я возив це на своєму автобусі. Потім почалися концерти. Але в нас є прекрасний водій Іван, він керівник “Союзу Чорнобиль” міста Київ. Бойовий чувак, і зараз він цим займається на нашому автобусі. А ми займаємося концертами – тут від нас більше користі. До речі, я класно воджу авто, військові давали покерувати “Уралом” – і я прекрасно впорався. Але найбільше я люблю водити піаніно, я піанінозобов’язаний.
Коли твій наступний реліз? Про що він буде?
Мене війна навчила нічого не планувати. Відкрий мій новорічний пост у Фейсбуці – я там так насмішив Бога, написав про свої плани, про джазовий альбом, який лежить готовий, про студію, яку я відкрию, про унікальний рояль, який я придбаю, про тур Україною і про новий альбом, який я написав ще у квітні минулого року.
Але зараз я все одно думаю, що я щаслива людина. У мене все в порядку з рідними, хоч ми і не заробляємо зараз – ми приносимо користь. Як воно складеться, так і буде. Релізи, зйомки кліпу – це не безкоштовно, навіть якщо ти робиш це з друзями. Щоб робити музику, потрібно вкладати час, енергію та гроші, а зараз все це іде на благодійність, допомогу, поїздки. Тому складно говорити про нові релізи.
Редакторки текстової версії – Світлана Берестовська, Міла Кравчук.
Підписуйтеся на Радіо Промінь” у SoundCloud, щоб першими почути нові епізоди подкасту “Вікенд Нової Музики” та дізнаватися про найяскравіші новинки від українських артистів.
Розмовляла Ксенія Івась
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.