1 березня 2022 р.
ХХІ століття буде епохою нового відродження.
виступав на концерті до 158-річчя Володимира Самійленка. Щороку громадою відзначаємо день народження та смерті письменника в Боярці, де він похований. А після нашої розмови поїду з колегами на студію писати різдвяний альбом. Щільний графік тримає в тонусі, – каже Тарас Компаніченко. Спілкуємося 3 лютого на столичній вулиці Ярославів Вал.
Вірші Володимира Самійленка й музика 1920-х актуальні нині?
– Як ніколи. Це та сама боротьба за українську державність, тільки інший етап. Досліджую не тільки музичний спадок барокової доби, а й часів Української Народної Республіки. Відзнімкував у бібліотеці Вернадського все, що було надруковано за цей період. Знайшов поезії Володимира Самійленка, що не увійшли до жодного вибраного. У нашому альбомі “Пісні української революції” є два його твори. Їх часто просять заспівати на концертах, і це показник актуальності.
Робота у студії – це праця переважно власним коштом?
– Абсолютно. Ані запис, ані концертна діяльність “Хореї Козацької” не мають державної підтримки. Ми з колегами по гурту хочемо відчувати, що наша творчість потрібна людям. Спільно з Інститутом національної пам’яті записали подвійний альбом “Пісні української революції” мінімальним коштом. Якби був шкуродером, зробив би один із широкою презентацією по всій Україні. Однак видали таки подвійний із концертами в Запоріжжі, Полтаві, Одесі й Харкові. Презентацію в Києві робили за власні гроші. Деякі міста цього проєкту так і не побачили. Недавно було 100-річчя польської незалежності. Якби подібний проєкт відбувся там, музикантів на руках носили б. Він став би подією національного значення. А тут ніби нікому це й не треба.
Чому так відбувається?
– Немає достатньої державної політики на підтримку українського продукту. Бракує усвідомлення цінності культури як чинника національної ідентичності. Живемо в період хайпу й примітиву: що простішу музику й тексти твориш, то більше заробляєш. Хочеш бабла? Пиши у стилі: “Ах эти белые, белые розы. А я поверила в Деда Мороза”. Але примітив тимчасовий. ХХІ століття буде епохою відродження ідей і сенсів. Зараз іде війна за українські серця. Якщо виграємо на культурному фронті, переможемо й збройно. Своїми сенсами ми творимо дійсність. Вона залежить від нас.
Нещодавно ви виконували пісні пам’яті героїв Крут. Історія поразки української революції 1917–1921 років може повторитися?
– Ми стали сильнішими й одностайнішими. Цивілізований світ в особі колективного Заходу дивиться на загрози Росії дедалі тверезіше й подає нам руку допомоги. Шанси на поразку менші, але і ставки та ризики вищі. Мусимо пам’ятати Крути, але не маємо права повторити.
Що формувало вас українцем у часи радянської окупації?
– Родина й батькова бібліотека. Я зростав у Академмістечку, де більшість наукової інтелігенції була українськомовна. Канікули проводив у баби на Сумщині, де теж панувала українська, хоч і діалектна. А от школа й вулиця були переважно москвомовні. Колись прийшов із прогулянки й заговорив російською. Мама запитала: “Ти що, мене не любиш?” Потім якось узяв бандуру й заграв пісню “Ах, только бы тройка не сбилась из круга”. Бабуся запитала: “Як це: на бандурі й російською?” Я розплакався й кинув інструмент. Але це був урок на все життя.
Як сприймали це у школі?
– Одного разу в нас не було якогось уроку. Вчитель на заміну теж не прийшов. У мене була книжка Олени Апанович “Збройні сили України”, і я наївно запропонував колективно її почитати. Однокласники не оцінили моєї ідеї й заходилися читати “Чотирьох мушкетерів” по-московському.
Коли треба було вивчити напам’ять щось із Маяковського, я обрав “Долг Украине” і прочитав: “Говорю себе: товарищ москаль, на Украину зубы не скаль”. Там був рядок “Трудно людей в одно истолочь”. Цієї фрази совєцька влада боялася. Учитель тільки й спромігся сказати: “Садись, Тарас”.
Чому стали музикантом, а не художником, адже вчилися на нього?
– Бандура переважила папір і олівці. Мене вразив Віктор Мішалов, який грав одночасно на трьох бандурах – старосвітській, Гончаренка й чернігівській. Подумав: я теж так хочу. Відкрив для себе старосвітську бандуру, думи, старцівський репертуар. Був приємно здивований: виявляється, цього пласту культури не втрачено.
Як виникла ідея гурту “Хорея Козацька”?
– ”Хорея” постала 2005-го. Назву підказала однойменна клавірна табулатура Chorea Kozacky, датована 1640 роком. Її знайшли в музичному архіві Братислави у Словаччині. Доти я був учасником гурту “Карпатіянс”, який грав суміш фольку й року. Набридло. Це було не моє. Хотілося високої музики з чітким українським вектором і джерелом. Захотів залучити бандуру, кобзу й колісну ліру, струнні й духові інструменти. Хотів, щоб давня музика звучала гармонійно.
Що дає людині зв’язок із традицією?
– Відчуття, що вона може обдурити час. Ілюзію безсмертя й понадчасовості. Адже традиція – це продовження, отже, безперервність. Це спосіб пізнання себе. Тому треба бути обережними з терміном “модернізація”. То вже хіба фольклорні мотиви й варіації. Інша річ, що вважати відтворенням традиції, себто оживленням, а що – продовженням. Скажімо, коли я з друзями наприкінці 1980-х колядував у Києві – це була реконструкція чи тривання традиції? Бо з колядою на Сумщині, звідки походить мій рід, все зрозуміло: там це було безперервно. А от Київ уже під сумнівом.
Як правильно має відбуватися відтворення традиції?
– Давні пам’ятки інтерпретує кожен виконавець. Адже аудіозаписів не збереглося, є тільки ноти. Ніхто не знає достеменно, як саме це має звучати. Важлива правдивість інтерпретації. Можна гармонізувати по-різному, але ж мелодії ти не можеш змінювати. Саме тому розділяю фольклорне і своє. Коли мій твір хтось називає українським кантом ХVІІ століття, то криком кричу, що це не так. Чи кажуть: от гарна пісня “Та шукав козак щастя й слави”, наче про наш час, тільки хіба тоді було слово “град” як зброя? На що мій друг, реконструктор Андрій Ковальов, відповідає: “Так це ж Компаніченко написав”. Люди думають серцем, а іноді треба й розумом. На жаль, у масовій свідомості все перемішалося. Нам важливо показати, що давня українська музика була і є засобом становлення національної ідентичності.
Легше писати музику на вірші класиків чи на свої?
– Свої краще відчуваєш. Озвучення класиків – висока відповідальність. Важливо не схибити. Якщо зробиш невдало, краще покласти в шухляду й не співати.
Як задавати українськоцентричні тренди молоді?
– Недавно одна жінка подарувала виступ “Хореї Козацької” на 18-річчя сину. Я був приємно здивований. На першому нашому концерті йому було так добре, що заснув від музичної медитації. Діти – вдячна аудиторія. Тільки до них треба підходити делікатно й щиро.
Ви виступали на фронті. Які пісні сприймали найкраще?
– Воїни – уважні та щедрі слухачі. Весь репертуар слухали заглиблено, емоційно. Одначе “Думу про Савур-Могилу” сприймали як щось особливо актуальне і своє.
Написав цей твір у липні 2014-го після трагедії під Зеленопіллям. Тоді російська артилерія зі своєї території накрила українські війська й загинули 36 наших вояків. Це було перше масоване застосування регулярних російських військ проти нас. Ці події зрезонували в мені глибоко й вилилися в думу.
Історики й політологи кажуть, що Донбас і Крим можна повернути й деколонізувати ментально, коли там запанує українська мова. Як її там поселити?
– Тільки через пісню це зробити неможливо. Потрібні й інші канали. Українське кіно, література, театр. Весь спектр культурних послуг і сфери обслуговування має бути українськомовний. Насамперед – телебачення, радіо й державні установи. Тоді правило стане звичкою, а винятки не будуть визначальні. Коли почнуть переходити на українську й думати нею, це буде точкою неповернення.
Як бути успішним, не граючи попси?
– Музикант цікавий, коли він самобутній. Цього не треба боятися. Коли займаєшся музикою, маєш думати про якість, а не про успіх. Інакше ризикуєш стати халіфом на годину.
Як визначаєте, своя людина чи чужа?
– В дитинстві-юності це було просто. Приходив до когось у гості й дивився на бібліотеку. Якщо там були двотомники Бориса Грінченка й Михайла Драгоманова, повне зібрання Лесі Українки й зелений словник української мови, то це ця людина – своя і їй можна довіряти. Тепер усе змінилося.
Із чого живете?
– Здебільшого з концертів. Особливо в час локдауну. Тоді зробив серію довгих онлайн-виступів, які комбінував з мінілекціями про походження й історію пісень, що їх виконував. Слава Богу, нині маємо змогу виступати наживо. Маю статус фізичної особи-підприємця. Так легше співпрацювати з організаціями, які замовляють виступи “Хореї Козацької”. Крім того, працюю в Малій академії наук і Музеї друкарства. Читаю лекції й досліджую стародруки.
Де краще приймають – в Україні чи в діаспорі?
– Не їжджу полювати за діаспорними долярами, як дехто. Я не лабух-заробітчанин. Виступаю перед німцями, шведами й іншими європейцями, яким цікава українська музика. Це зовсім інше.
Чи бували випадки, коли вас звинувачували в непрофесійності через брак вищої музичної освіти?
– Бували. Коли номінувався на Шевченківську премію, казали: “Та що він там може? Він же аматор”. Не відповідав нічого. Далі робив свою справу. Опускатися до рівня мишачої вовтузні “критиків” – не моє. Я знаю тих грамотіїв. Дехто закінчив консерваторію й грає по нічних клубах. Це творці академічної порожнечі.
Народний артист України – це визнання таланту чи радянський архаїзм?
– Це ознака, що твою працю цінує народ. Коли в Англії королева Єлизавета ІІ присвоїла титул лицаря Полу Маккартні, в когось були зауваги? Хтось казав, що це архаїчні монархічні заморочки? На відміну від англійської монархії, де королева – вінець влади, в Україні – це народ. Він обирає керівників і делегує їм повноваження, отже, від нього й державні нагороди. А народна довіра – найвищий комплімент і спонука до розвитку.
У політику не тягне?
– Слабо себе уявляю політиком. 2012-го балотувався разом зі Шклярем, Капрановими й сестрами Тельнюк від партії “Собор”. Знялися на користь Яценюка й решти опозиції. Кожен має робити професійно те, що вміє. У політиці треба бути циніком із товстою шкірою, а я – митець, чутливий, як нерв.
Як познайомилися з дружиною?
– Побачив її в церкві Миколи Притиска на Подолі. Після служби люди обмінювалися вербовими гілочками. Помітив красиву дівчину й обмінявся з нею. Далі шукав зустрічі з Ніною. Мобільних телефонів не було, тож удруге зустрів її теж біля церкви, але вже біля Покровської. Вийшла з храму і згорда спитала, чи не її часом чекаю. Далі зустрічалися. Згодом заслав старостів – і побралися. Вінчалися в Покровській церкві. Ніна – моя менеджерка й муза, а часто – ще й водійка. Мій надійний тил.
“Може співати цілу ніч”
– З Тарасом я знайомився двічі: вперше – з його записами, а вдруге – наживо, – каже музикант Ярослав Крисько, 51 рік. – Перетнулися з ним у Львові. Після концерту Тарас був насторожений і небагатослівний. Утім, коли почув, що хочу вчитися грати на старосвітській бандурі, потеплішав. Розмовляли про кобзарство так, ніби були сто років знайомі. Зблизилися: я став братчиком Кобзарського цеху, а Тарас – моїм учителем. 2010-го запропонував приєднатися до “Хореї Козацької”.
Перше, що мене вразило в Тарасові, – поінформованість. Обсяг знань, що їх він тримає в голові, – колосальний. Довгі тексти, поезія, прізвища й дати. Ділиться знаннями з іншими, не цурається просвітництва.
Тарас працює на 300 відсотків. До повного розряджання акумуляторів. Може співати цілу ніч і не повторитися в жодній пісні. Потім упасти й проспати цілий день. Його дружина Ніна каже: “Тарасові треба люди й концерти. Якщо вони є, співатиме безперервно”.
Події, речі й людей він бачить об’ємно й глибоко. Майстер переконувати. Я часто змінював думку під його впливом. Людина шляхетного крою й високих цінностей. Уміє запалювати ідеями інших. У діалозі завжди відкритий і аргументований. Горить тим, що робить.
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.