Віра Баринова-Кулеба, художниця: Живопис — невід’ємна частина мого життя

5 жовтня 2020 р.

Баринова-Кулеба Віра Іванівна — український живописець, член НСХУ, Заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, Народна художниця України, дійсний член (академік) НАМУ. Напередодні Дня художника, який цього року відзначатиметься 11 жовтня, ми зустрілися з мисткинею і попросили її поділитися таємницями своєї творчості.

 

— Коли почали займатися живописом?

— Любов до мистецтва у мене мабуть від самого народження. Захоплювалася кольоровими листочками, квіточками, кольоровою глиною. Напевне так як і кожна дитина.

Як на мене — кожна людина в душі художник. Немає жодної дитини, яка б не сприймала душею красу світу. Віками жінка намагається дати красу своїй дитині, своїй оселі. Вона як може прикрашає свою хату, свою садибу. Це теж мистецтво.

З дитинства запали в душу розповіді мами. Вона не ходила до школи, але вміла бачити все красиве і розповідала про це нам, своїм дітям. «Подивіться на цей листочок, на цю гілочку, цю пташку, — казала мама, — що вони вам нагадують?» Моєю першою майстернею було малювання крейдою на коминах печі у селі. Справжній олівець вперше потрапив до рук лише тоді, коли вже навчалася в школі. Для мене це був дорогоцінний скарб.

Живопису навчалася у Харківському художньому училищі, куди приїхала зі свого рідного села Римарівка Гадяцького району Полтавської області. Після цього вступила до Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України). У мене були прекрасні педагоги — Ілля Штільман, Карпо Трохименко, Володимир Костецький, Валентина Виродова-Готьє, з якою і зараз працюємо на кафедрі живопису Академії. Після закінчення інституту була зарахована у творчі майстерні Академії мистецтв СРСР (керівник Сергій Григорьєв). Три місяці стажувалася від цієї академії у Німеччині. Після цього мене прийняли на викладацьку роботу до Академії. 50 років тому стала членом Спілки художників СРСР, а потім — незалежної України. Всі ці роки живопис — невід’ємна частина мого життя.

— Будь-ласка кілька слів про Вашу викладацьку діяльність?

— Вже більше 50 років навчаю студентів живопису, композиції, рисунку. За цей час працювала на різних факультетах. Нині — на кафедрі живопису, веду другий курс живописців.

Тут вчилися талановиті люди, навчаються і тепер. Вчити малювати можна кого завгодно. Але кожен по своєму сприймає і відчуває різні кольори. А творчість і враження — індивідуальні речі, яким навчити неможливо.

За ці роки змінювалася програма, змінювалося навчання. У радянські часи була дуже важливою ідеологічна складова, керівна і спрямовуюча роль КПРС. Але були й плюси. Держава виділяла значні кошти на республіки, в тому числі й Україну. Будувалися художні школи, училища. Після того як Україна стала незалежною державою митці нарешті отримали свободу творчості. Проте, держава з кожним роком виділяє все менше коштів на літературу, театри, мистецтво. Музеї та Міністерство культури України не закуповують творів образотворчого мистецтва. На стінах Академії можна побачити картини з наших фондів, але вони без рамок, бо на це немає грошей. Художникам важко виживати. Дорогі матеріали — фарби, полотна. Дехто шукає кращу долю за кордоном. Але митець не може не творити. Так і живемо.

Пропоную своїм студентам малювати те, за що в них болить душа. І знаєте, виходять цікаві роботи. Зараз у мене 12 студенток. Моє завдання, аби в них залишилася в душах внутрішня краса, аби вони передали її своїм дітям, завжди залишалися людьми. Багатьом з них зараз не легко, просто немає коштів. Прошу їх не падати духом, добре вчитися. Адже набуті знання обов’язково знадобляться у подальшому житті.

Один із кращих моїх учнів — Роман Петрук з Луцька. У нього потяг до мистецтва від природи. Він взяв велику школу від Миколи Стороженка. Зараз уже сам викладає у студентів, має свій стиль. Дуже люблю його роботи. Радію, що є Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, в якій навчається талановита молодь.

— Доводилося Вам працювати і в Китаї.

— Наша Академія уклала договір з Китайською народною республікою. Китайці хочуть перейняти нашу культуру, наш живопис, нашу школу. Запитувала: «А чому ви обираєте нашу Академію?» Відповідали, що в наші роботи вкладено багато душі. Це відчуває кожна людина, яка дивиться на картини. Саме цьому вони й прагнули навчитися. Були часи, коли у нас навчалося по 100 студентів з цієї країни. Вчила їх з першого курсу. Потім у Китаї вирішили, що буде вигідніше, якщо наші викладачі працюватимуть там. Мені довелося викладати у місті Ціньхуа. В різні міста цієї країни їздили інші наші педагоги. Китайці добре знають європейський живопис, архітектуру, музику. Вони розуміють, що у нас цікавий живопис, який відрізняється не тільки від їхнього, а й інших європейських народів. Кожна нація по-своєму цікава. І чим більше та чи інша країна знатиме культуру інших народів, тим більше вона збагатиться сама.

Мені довелося багато поїздити по світу. Захоплювалася мистецтвом США, Франції, Німеччини, Італії, інших країн. Але чим більше бачиш чужого, тим сильніше цінуєш своє. Скільки б не вивчала творчість геніальних художників Рембрандта і Тіціана, ніколи ними не стану, а залишуся собою — Вірою Кулебою. Залишуся з тим, що закладено в мені від нашої природи, нашої землі, наших батьків.

— Які з закордонних поїздок найбільш запам’яталася?

— У 1991 році «Союз Українок» запросив мене до міста Чикаго (США). Тут мені створили всі умови для творчості. Я малювала рідну Україну. Потім при церкві Володимира і Ольги відбувалася велика виставка, на яку завітало багато людей. Мене вразило, що українці приходили у національному вбранні. Майже всі мої роботи тоді купили. Люди хотіли, щоб українське мистецтво було в їхніх хатах, аби його бачили діти та онуки. Після цього не раз приїздила до цього міста, мене тут завжди дуже добре приймали, тут я могла творити. Востаннє сюди приїздила зі своєю дочкою Оленою. Вона добре знає англійську мову і була для мене перекладачем.

— Яка тематика Вашої творчості?

— Довелося багато чого пережити на своєму життєвому шляху. Найважливіше, що змогла залишитися сама собою. Я не була комуністкою, бо знала, що це не моє. Не могла під диктовку партії писати портрети вождів. Малювала наших селян, людей праці. Багато картин присвятила батьку і матері. Вони — це більше ніж просто сім’я. Батько для мене основа, на якій все тримається, а мама тримає цю основу. Пізніше, коли сама стала мамою і бабусею зрозуміла настільки важливо триматися саме своєї родини. Тільки сім’я і доброта можуть виховати дитину, вберегти її, аби вона не пішла по легкому шляху.

Творчості Тараса Шевченка присвятила свої картини «Наймичка» і «Катерина». Коли їздила Черкащиною, то думала як проста жінка могла народити такого хлопчика, який став не тільки геніальним поетом, а й художником. Але ця людина не мала ні своєї хати, ні своєї сім’ї. За що мав таку долю? Проте чи зміг би він всього цього досягти, якби мав щасливу долю?

— Напевне Ваша творчість відома і за кордоном?

— Як художниця щаслива, щоб чимало моїх робіт розлетілося по світу. Особливо багато їх у Америці, Китаї, де я бувала багато разів. Китайців цікавлять картини з національного українського побуту, де передана чистота людських стосунків. Це такі роботи як «Мати з дитям», «Батько косе», «Кохання». Мої картини продавалися на таких аукціонах як «Крісті», «Сотбіс».

Іноземці радо купують наші картини, але хочеться, щоб вони лишалися і в Україні. Приміром взяти мою велику роботу «Леся Українка в Гадячі». Вона експонувалася на багатьох моїх персональних виставках. Маю багато інших полотен, присвячених історії України. Вони мають бути в музеях, аби їх бачили люди. Хвилює, що буде з цими картинами, коли я піду в засвіти. Ці роботи купили б у Франції чи Китаї, я б отримала за них якісь кошти, потратила їх, а щоб залишилося на рідній землі.

— Твори яких художників Вам найбільше подобаються?

— Дуже люблю творчість Зінаїди Серебрякової. Серед наших художниць по сьогоднішній день важливе значення для мене має творчість Тетяни Яблонської. Тетяна Нилівна була цілою епохою в житті нашої Академії, мала велику школу Федора Кричевського. Близька творчість моєї колеги Валентини Виродової, Тетяни Галімбієвської, яка теж працювали в Академії. У захопленні від Сергія Шишка, який писав надзвичайно красиві пейзажі та творів Василя Гуріна і Миколи Стороженка.

Мій ідеал — це Катерина Білокур. Вона як та рослина, що йшла вгору пробиваючись крізь бур’яни. Білокур не проходила ніяких шкіл, але бачила і відчувала красу кожної квітки, красу рідної землі. Коли заходила в її хату у селі Богданівка Яготинського району, то відчувала себе нею. Вона йшла по рейсах вчитися до Миргорода, а я, коли їхала на навчання до Харкова, то не мала нічого за душею.

— Чи не пробували освоїти Інтернет?

— Навіть не намагалася. У мене просто немає часу. Краще я щось намалюю.

— Хто Вам допомагає?

— Насамперед хотіла згадати свого чоловіка Валентина Баринова. Завдяки йому мала можливість присвятити себе мистецтву. Хоча він мав технічну освіту, але дуже любить мистецтво. Взяв на себе всі побутові справи, виховання дітей, допомагав моїм батькам, аби забезпечити сім’ю їздив на заробітки в далекі краї. Заради родини облишив роботу над докторською дисертацією. Ми вже майже 55 років разом йдемо по життю. Він росіянин, народився біля Волги. Йому дуже боляче, що Росія стала агресором.

— Ваш чоловік росіянин, Ви — українка. А якою мовою спілкуєтесь?

— Викладання у нас велося російською мовою, чоловік росіянин. Я теж спілкувалася російською. А коли приїздила на Полтавщину, то переходила на рідну мову. Але коли народився син Андрій, то не уявляла, як можу говорити з ним іншою мовою окрім української. Коли це почув Валентин, то попросив, аби і я з ним так говорила. Отак і спілкуємося всі ці роки — кожен своєю рідною мовою. Навіть коли сваримося (усміхається). Чоловік добре знає українську, любить наші народні пісні, інколи допомагає мені перекласти те чи інше слово. Однак говорити нею так і не став. Але це нам не заважає.

І зараз, коли підіймаються питання історії, культури, мови я з вдячністю згадую нашого третього президента Віктора Ющенка, який приділяв їм увагу. Вдячна і його дружині — Катерині Ющенко, яка давно знає мою творчість. Ми, українці, в усьому світі повинні залишатися українцями за своєю внутрішньою культурою.

— Чим для Вас запам’ятався рік, що минає?

— Постійно працюю в майстерні. Та через карантин довелося кілька місяців просидіти у себе у квартирі на дев’ятому поверсі, зі студентами займалася онлайн. Хоча й тут, звісно, дещо малювала. Влітку змогла поїхати з сином у село на Полтавщину. Стала писати з натури цю зелень, тепло, літо. Син приносив польові квіти. Всього написала тут 8 робіт. Думаю три з них представити на виставці, присвяченій Дню художника, що відбудеться у Центральному будинку художника НСХУ.

Хотіла б намалювати Олену Пчілку, Лесю Українку (до цього вже присвятила їй багато картин), інші роботи, які б передавали мої внутрішні відчуття. Дуже люблю життя, його значимість відчуваю з роками. Аби Бог давав сил, бо хочу ще малювати. Щаслива, що йду до студенів. Що я їм ще потрібна. Прагну передати їм все те, що маю.

Якщо художник іде в майстерню, то це вже для нього свято. Малювання невід’ємне від митця. Він залишає для людства свою душу, любов до прекрасного. Без мистецтва, без культури, без рідної мови, без своєї землі жодна держава не може існувати.

Газета «Слово Просвіти», № 41(1093), 8−14 жовтня 2020 року.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
Розмовляв Едуард Овчаренко
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s