19 вересня 2018 р.
Єдиний альбом Ігоря Цимбровського «Прийди янголе» (1995) досі залишається чи не найхимернішим явищем в українській музиці від часів незалежності. Історія його автора — яскравий приклад культурної амнезії. В доінтернетну епоху Цимбровський був помітним діячем українського андеграунду, виступав на «Червоній руті», їздив з гастролями Німеччиною. Однак, залишив мінімум доказів своєї активності і став тихою легендою для небагатьох. Ми поспілкувалися з Ігорем, аби з’ясувати, звідки він прийшов і куди прямує.
Перший і єдиний альбом Цимбровського був записаний лише в 1995 році на львівській студії. Ініціатором цієї події став Віталій Бардецький (промоутер, відомий також як головред журналу «Новий рок-н-рол» та арт-директор покійного київського клубу «Хліб»).
Демка для туру по Німеччині
Наступні два роки Ігор активно виступав у Польщі та Львові. У 2000 році остання з відомих композицій виконавця потрапила до компіляції Music The World Does Not See. Далі — тиша.
Зрозуміло, чому музика Цимбровського не стала популярною навіть на рівні підпілля. Цілком природно, що після розпаду Союзу молоді хотілося умовних «сексу, наркотиків та рок-н-ролу», а не медитативних балад. На щастя, хтось таки додумався оцифрувати записи Ігоря і викласти в мережу. Крім того, два роки тому німецький лейбл видав три пісні Цимбровського на вінілі.
Зараз Ігор Цимбровський працює за фахом: він обіймає посаду головного архітектора музею народної архітектури та побуту «Шевченківський гай». У вільний час продовжує писати музику та займається образотворчим мистецтвом, хоча в інтернет принципово нічого з того не викладає. У 2014 його картини Ігоря виставлялися на арт-пікніку Слави Фролової. Неважко здогадатися, що цей досвід радше поглибив внутрішню еміграцію нашого героя, аніж допоміг із неї вийти. Чи отримаємо ми нагоду познайомитися зі свіжою творчістю Цимбровського? Залишається лише сподіватися.
Через відбір у Львові, туди міг прийти будь-хто. Ще перед тим була «Чорна Рада», на яку мене запросив Віталій Климов (продюсер «Океану Ельзи» і «Табули Раси» — прим.ред.), просто по телефону подзвонив. Всі ці перші виступи були скоріше музичним перформенсом. Мало хто в журі чи з глядачів розумів, що він зараз слухає чи оцінює, і що треба далі робити — то були перші виступи після радянського вакууму…
Що ти маєш на увазі під перформансом? Взагалі, я знаю лише один твій альбом, який був виданий вже у 1996. Цікаво, наскільки відрізнялася твоя творчість на початку шляху від того, що можна почути у записі?
Маю на увазі спосіб подачі матеріалу, який ще не був повністю сформований музично. Студійний альбом «Прийди янголе» фактично був записаний в одну сесію і був своєрідним підсумком, він вже мав сформоване музичне звучання. Перед ним була ще одна спроба не в професійних студійних умовах записати матеріал.
Виникла пропозиція поїхати до Західного Берліну на виступи. Для того і був записаний матеріал, щоб мати касету для промоції. Музичний матеріал вже був записаний, але тиражувати у Львові якісно було неможливо, тому ми зробили це у Варшаві. На лейблі КОКА Володимира Наконечного та Андрія Марушечка, які перед тим запрошували мене в 1991 році до Гданська. Тираж вийшов 100 штук і після того КОКА вже сама вирішила видати «Прийди янголе» з гарним оформленням Марушечка.
Які інструменти були використані для запису?
Рояль «Естонія» і вокал. Ніяких ефектів.
У 1995 ти їздив у Німеччину з концертним туром. Очевидно, що побачене там сильно відрізнялося від тогочасних українських реалій. Розкажи про свої враження.
Нічого спеціального: клуби, виступи, трохи інші люди. Кілька крутих клубів з кількома залами-сценами, наприклад, Franz-Club: в одній танцюють, в другій концерт, а в туалеті в підвальному приміщенні дядько слухає магнітолу з баварським фольком. У тусовці найбільш крутим клубом вважався Tacheles, там ми, до речі, майже випадково зустрілись з Фоа-Хока.
Взагалі, Берлін то суцільна пригода. В невеличкій галереї в 95 чи 96 ми бачили один з варіантів реконструкції Рейхстагу, ще до реконструкції теперішньої, а Потсдамер Пляц мав тільки вхід в метро. Тобто Берлін отримав за останні 25 років круту пригоду з архітектурою, його не впізнати. А ще ми одного разу мешкали в чувака, який нас запросив, в напівзакинених будівлях умовно стометрової зони від стіни і палили вугіллям пресованим в печах. Це було як ніби на початку ХХ століття.
Не було спроб об’єднатися з іншими музикантами чи колективами для колаборації?
Я завжди робив такі спроби, але всі ті, хто міг нормально працювати, хотіли грати стандарти, і розуміння не знаходилося. В 1999 я познайомився з молодим барабанщиком Тарасом Мельниченком, який вчився у Львові в консі. З справді професійним підходом в сенсі музики. Ми рік попрацювали і записали альбом-сингл з 5 композицій, який я назвав «Інтермеццо». Він взагалі інший ніж «Прийди янголе» і мало ким сприйнятий, але, на мою думку, має цінність.
Плануєш його оприлюднити колись? Багатьом було б цікаво почути.
Я його публікував на своїй музичній сторінці, яка існувала два-три роки і закрилася.
Так, в мене була перерва досить довга в музикуванні. Зараз я вже років 5-6 працюю над реалізацією музичного матеріалу і для того, щоб колесо закрутилось, треба мати добре продюсування. На жаль, з цим проблєми.
Що ти маєш на увазі під продюсуванням? Думаю, що людям, далеким від музики, важко уявити, навіщо взагалі потрібен продюсер. Тим більше, навіщо він потрібен у андеграунді.
Андерграунду не потрібен продюсер, на те він і андеграунд. А от щоб вийти з андеграунду потрібен процес, не обов’язково особа продюсера, а власне процес.
Тобто ти б хотів вийти з андерграунду?
Вихід з андеграунду — це природний процес. Для того існує андерграунд, щоб з нього виходити. В снобістичному розумінні комусь може хочеться в нього заходити, але штучно це не вийде.
Ну, є ще один варіант — у ньому залишатися.
Там не можна сидіти вічно. Там теж є смерть своя.
 |
 |
Українська модель музичної сцени, яка є частиною української бізнесової моделі, не передбачала такого формату музики чи взагалі таких бізнесових підходів. Останні виступи були власне Польщі в 98 році. Найкращий для мене виступ був в Палаці Уяздовських в Варшаві в камерній залі (хтось мені сказав тоді, що недавно перед тим там виступала Мередіт Монк, знаючи моє відношення то цієї співачки). Здається, наша поїздка тоді була разом з Світланою Няньо і Цукром. Після того я працював рік чи два над «Інтермеццо», який ми звели для проби в 2000 році і який не знайшов особливої підтримки. Була ще ідея працювати над польськомовним альбомом, так як я в Польщі виконував дещо в перекладі на польську та Аполінера в оригіналі на французькій. Але цієї ідеї теж ніхто не підтримав. Потім десь 5-6 років я взагалі не сідав за інструмент, це не приносило мені ніякої сатисфакції, на відміну від архітектури.
Ти досі обіймаєш посаду головного архітектора Музею народної архітектури та побуту?
Так. Зараз цікавий момент, бо в нас іде поступова реалізація нових інфраструктурних проектів. Ми проектуємо інфраструктурні споруди.
Що скажеш про стан архітектури в сучасній Україні?
Будівництво в Україні ще не підлягає архітектурному аналізу. Якщо порівнювати з Польщею, наприклад, це 20 років різниці у розвитку. В нас публічні дискусії на рівні «робити ліпнину чи нє», от як з Театром на Подолі.
І як ти особисто ставишся до Театру на Подолі?
Я десь написав про театр, що він виглядає, як Ivanov Down зразка 90-их в тодішньому оточенні. Насправді театр архітектурно нормальний. Але з точки зору середовища, яке там і так вже знищене, він його масштабом розриває, акцентуючи на собі всю увагу. Хоча в теперішніх умовах можливо це не найгірше.
Крім музики, ти також займаєшся образотворчим мистецтвом. Ти принципово не викладаєш свою творчість у мережі?
Інтернет тим всім перенасичений. Ми і так живемо в уявному світі. Навіщо ще все ускладнювати, перетворюючи його на віртуальний як симуляцію реальності?
Як тобі взагалі вдається поєднувати стільки творчих активностей і чи є у тебе якась ієрархія цих активностей? Може, до якоїсь із них ти ставишся більш серйозно?
Серйозно я ставлюсь до всіх занять; коли не бачу внутрішнього сенсу, який тобою рухає, — то не займаюсь взагалі. Кожна діяльність, її процес і форма — це реалізація того внутрішнього сенсу. Але вона повинна мати свої обставини, коли їх нема — нічого не вдається зробити нормальне.
Зараз, після випуску вінілу пару років тому, постала дилема… Багато хто хоче мене запросити на виступи, але в старому форматі (так принаймні говорили посередники, в яких не було зі мною до порозуміння в тій справі). А пройшло майже 20 років! І це стало великою проблемою і непорозумінням: виходило, що я мав повторювати альбом 23-літньої давності. Чи може відкривати рот і імітувати гру під фонограму. А я в дещо іншій манері зараз працюю, з 2012 граю на електричному піаніно. То вже трохи інша музика. Ритмічна…
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.