26 травня 2010 р.
Поштовхом до цієї бесіди стала презентація результатів соцопитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг” на замовлення Програми дослідження історії сучасної України імені Петра Яцика.
Його учасникам запропонували “намалювати” власний портрет, обираючи найближчі їм характеристики із 28 можливих (варіанти відповідей враховували як національну приналежність, так і політичну, соціальну, релігійну). 67,9% опитаних серед усього іншого підкреслили відповідь “громадянин України”, 64,1% – “українець”. Про що свідчать такі результати? З цього запитання і розпочалася наша розмова з відомим соціологом, професором Наталією Черниш (дослідницька група, в яку входять українські й американські соціологи та історики, проводить опитування щодо ідентичності українців з 94-го року).
Ваш колега, професор Ярослав Грицак (директор Програми дослідження історії сучасної України імені Петра Яцика), колись влучно перефразував висловлювання одного з італійських діячів на український лад: “Ми зробили Україну, тепер повинні зробити українців”. Те, що більшість жителів країни ідентифікують себе з громадянами України, українцями, можна вважати свідченням успіху у цьому “українотворному” процесі?
Коли обговорювали результати дослідження із Ярославом Грицаком, у нього прозвучала фраза про “повзучий патріотизм”, про те, що час працює на українізацію України. Погоджуюся. Скільки Україна існуватиме як незалежна держава, стільки спостерігатимемо дедалі більшу цифру тих, хто ідентифікує себе з громадянами України й українцями. Ще шість років тому 40 відсотків опитаних у Донецьку назвали своєю основною ідентичністю варіант “радянська людина”. Звичайно, прихильники “радянського” залишилися, але їх небагато. Такі відчутні зміни відбулися за короткий як для історії час – 16 років. Люди звикли відчувати себе не колишніми громадянами СРСР, а громадянами країни, в якій живуть… Отримані нами результати опитування вимагають подальшого дослідження, із поглибленими запитаннями. Бо є моменти, які без цього важко пояснити. Скажімо, досить високі цифри, які ми отримали на півдні (69,7% жителів південних регіонів ідентифікують себе з громадянами України, 58,1% – з українцями). Варто було б запитати людей, який зміст вони вкладають у поняття “українець”, “громадянин України”…
А також – що розуміють під патріотизмом…
Пострадянська людина – це людина, в якій уживаються суперечливі речі. Можливо, це пояснює, чому навіть на півдні ідентичність “українець” вийшла на другу позицію. Може, жителі цих регіонів вважають себе українцями, але такими, які радо приймають російський флот на українській території? Може, це такий викривлений патріотизм? З того, що подають ЗМІ, складається враження, що кримчани поголовно за російський флот, за возз’єднання з Росією і Білоруссю і так далі. Хоча, думаю, це оманлива картина. Переважна більшість громадян України (і це доводять результати не лише нашого дослідження) безповоротно перейшла межу визнання себе українцями. Чи бачимо у Криму чи на сході активний масовий рух за возз’єднання України з Росією в одній державі? Такого немає. Є бажання бачити Україну ближчою до Росії – з безвізовим режимом, торгівлею без мита, тісними культурними зв’язками… Коли ми поцікавилися думкою людей про те, якими мають бути відносини між Україною та Росією, то отримали карту України, розфарбовану у дев’ять кольорів. (Відповіді на запитання про російсько-українські відносини оцінювали за семибальною шкалою – чим ближче до “сімки”, тим більше бажання бачити Україну й Росію єдиними. Найближчий до “одинички” результат показали Львівщина, Івано-Франківщина і Тернопільщина. До “сімки” – Крим (6,22), Луганщина і Сумщина (5,28-5,54). Донецька область, разом із Харківською і Миколаївською, – між 4,59 і 5,07. – “ВЗ”). Картина відмінна від тієї, яка була ще п’ять років тому. Деякими результатами були здивовані. Думали, що Харків і Донецьк “покажуть” себе більшими прибічниками возз’єднання з Росією. А побачили, що там, навпаки, зменшилася кількість прихильників возз’єднання. Місцеві еліти поволі відходять від позицій, що Україна і Росія мають бути однією державою. Очевидно, перемагають настрої, що краще бути першим в Україні, ніж останнім у Росії.
Ілюстрацією того, чи відчувають українці гордість за свою країну, можуть послужити результати всеукраїнського опитування, проведеного компанією Research & Branding Group. 69 відсотків українців вважають Україну країною третього світу. 56 відсотків упевнені, що вона не має жодного авторитету у світі. Спрацьовує одвічний комплекс меншовартості?
Швидше зневіра людей у можливостях влади, прірва між владою і народом збільшується… Немає у нас тієї влади, того соціального ладу, які б забезпечили повне розкриття потенціалу українців у своїй державі. Після перемоги на президентських виборах Януковича в Інтернеті було багато дописів від молодих людей, які писали: “Мені більше нічого робити у цій країні. Пакую валізи і їду з сім’єю за кордон”. До того і йде. Бачимо почуття сорому і ганьби за той стан, в якому опинилася країна… Україна помережена парадоксами, це країна, люди в якій люблять її і водночас соромляться. Розчарування, густо замішане на незадоволенні й соромі, рано чи пізно виллється у нову форму громадянської непокори. Подивіться, що відбулося в Індії за часів Махатми Ганді. Прийшли колонізатори-англійці – індійці не протистояли ні силою, ні зброєю, а просто посідали і нічого не робили. Стояли всі заводи, фабрики, а покарати не було за що – люди не чинили протиправних дій, вони сиділи і мовчали. Повстала вся країна, англійці зібралися і пішли. Дотепер нічого подібного у світі не було. Можливо, в Україні таке і не приживеться. Хоча для нашої ментальності така сидяча, тиха непокора дуже близька. Але не сядемо ми протестувати разом, і не буде нічого простоювати. Бо одні будуть сидіти, а інші бігати і спекулювати чи красти… В Україні має народитися щось своє, нове – нові лідери, нові прояви громадянської ініціативи. Мойсеєві треба було 40 років водити свій народ пустелею. Ми пройшли 18 років. Можливо, Україні буде відпущено трохи раніше від біблейських термінів, а може, й ні…
Але українського Мойсея все немає…
Власне. Люди зневірилися, і вже не підуть ні за ким з нинішніх політиків. Навіть за тими псевдомолодими, як Яценюк чи Тігіпко. Думаєте, чому Тігіпко пішов працювати в уряд? Бо якби парламентські вибори відбулися зараз, він не зібрав би стільки голосів, як на президентських. Що він може запропонувати? Він вже був при владі за Кучми. І що зробив? Нічого. А зараз що робить? “Вибив” із Заходу нові кредити. Партія регіонів “громила” Тимошенко за те, що вона набрала закордонних кредитів. А Тігіпко “вибив” кредитів ще більше, ніж Тимошенко. Це ж не вирішення проблеми – брати у борг. Береш чуже, а віддавати-то своє треба. А хто буде віддавати? Політики наб’ють собі кишені і щезнуть. А молоде покоління змушене буде розплачуватися. Подивіться, що вимагають взамін на кредити: підняття пенсійного віку, урізання соціальних пільг… У нас три чверті населення живе на пільгах. Якщо їм зараз уріжуть пільги, піднімуть пенсійний вік – отримають десять Грецій. І тоді це вже буде некерований сплеск ярості, бунт.
Чому за стільки років українці не навчилися захищати свої інтереси і права без сподівання на добрих дядь і тьоть, які прийдуть і забезпечать нам достойне життя? Соціальні майдани, масові професійні страйки – це швидше виняток з правила (хоча і дієвий спосіб зробити владу більш відповідальною і керованою).
Україна весь час була під чиєюсь владою. І та влада, якою б вона не була – радянською, австро-угорською, польською – проводила історичну селекцію, винищувала активних людей і прививала почуття патерналізму; що самі ви нічого не можете зробити, що за вас має хтось думати – держава, уряд, багатий дядько з Заходу… Наших людей історія не вчить. Улюблений робочий інструмент українців – не сокира, не соха, а граблі. З українців лишилися ті, які активно нічого не можуть зробити, пристосуванці, та величезна маса людей, яка ходить до церкви, а вийшовши звідти, іде красти, махлювати, спекулювати, дурити. На базарі бабця буде дивитися вам в очі і божитися: “Свіженькі яйця, прошу пані, щойно з-під курки”, а принесете додому – половина тухлих. Помножте усе це на характерні для наших людей риси (“а сусід краще живе”, “а що, як я піду протестувати, а сусід – ні?”, “а мене надурять”) і отримаєте сучасного українця, який буде сподіватися на манну небесну і на доброго господаря.
Тих, хто відчуває найбільшу спільність з росіянами, за шість років поменшало (було 6,5% – стало 2,8%). А ось з радянськими людьми – незначно, але все-таки побільшало (з 3,3% до 3,5%). Туга за “старими добрими часами” і ковбасою по 2,20?
У старших людей, можливо. І не лише за ковбасою. Тоді була стабільність, не було такої ворожнечі і конфліктів, і так не крали. Іноді чую від людей аргумент: Сталіна ховали в одному галіфе і старому кітелі, в якому ходив. У нього нічого за душею не залишилося. Так само й Ленін. А зараз що робиться? Глибина прірви між багатими і бідними, яка у розвинутих країнах сягає шести-семи разів, у нас зашкалює за 40. І апетити багатих безмежно ростуть…
Чи матимемо продовження українського поступу: від “вже українці, але ще не європейці” до “українці – вже європейці”?
Час грає на нашу користь. Сподіваюся, що будемо дедалі ближче до Європи. Але мають визріти нові здорові сили. Я дивлюся на своїх студентів. Серед них є багато таких, які не продадуться за гроші, які щиро переймаються тим, що діється в Україні. Для них немає ні святинь, ні ідолів, вони не бояться. Але не знають, що робити, як діяти. Потрібні нові форми громадянської дії, засновані на чіткій ідеї. Скільки не билися, а національної ідеї у нас досі немає. У нас все на емоціях тримається. Погоджуюся з Дмитром Донцовим, який казав, що українцям бракує ідеї і чину (дії). Немає ідеї, і немає діяльності – є споглядання. Це нагадує гоголівську сценку: сидять два мужики і думають, чи докотиться колесо до Санкт-Петербурга. Один каже, докотиться, інший – ні, хіба що до Москви. Так і ми – замість того, щоб діяти, сидимо і думаємо, буде краще чи ні.
Розмовляла Інна ПУКІШ-ЮНКО, Високий замок
Інтерв'ю з України 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.