Ірма Вітовська, актриса: Фільм про Бандеру треба просто правильно зняти, а про Крути перезняти

26 березня 2020 р.

Світ перейшов у тотальну ізоляцію. Всі сидять по домівках, перечікуючи пандемію коронавірусу. Політики і дипломати проводять віртуальні зустрічі, подорожують до колег в інші країни, не виходячи з дому. Роботодавці проводять планірки з підлеглими і колегами в режимі відеоконференцій. Здається, всі живуть в якійсь паралельній реальності. Після американського фільму “Зараження” 2011 року, який саме зараз б’є всі рекорди переглядів в інтернеті, ще одна стрічка, яку українці жваво радять один одному – “Мої думки тихі”. З 25 березня українську комедію можна переглянути легально онлайн на OLL.TV.

 

Ще до карантину і закриття всіх кінотеатрів цей фільм побив всі рекорди касових зборів. За словами режисера Антоніо Лукіча, на початок березня стрічка зібрала понад 10 млн грн, а подивилося її 100 тис глядачів. Проте зараз рахунок вже ймовірно на мільйони. Саме тому під час карантину сайт “Сегодня” вирішив поговорити з головною героїнею фільму, Заслуженою артисткою України Ірмою Вітовською.

– Скільки домовлялися з Вами на інтерв’ю, але то Ви на зйомках, то ми у відрядженнях. І хто б міг подумати, що будемо записуватися по Skype, бо інакше не можна. Пандемія коронавірусу перевернула наше життя. Іноді здається, що ми живемо в якійсь паралельній реальності. Ви так не вважаєте?

– Це для нас урок. Все залежить від того, наскільки люди будуть відповідально сидіти вдома. Я розумію, що треба працювати, всі переживають за гроші, роботу, бізнес, економіку. Та і взагалі, що буде далі? Але ж цей час буде для нас коротшим, якщо сядуть всі зараз, щоб потім швидше повернутися на ці вулиці. Люди, які вже заразилися, не будуть мати контактерів і ми не розтягнемо це в часі. Лишень уявіть, яке це щастя знову сходити в парк, в театр, поспілкуватися з людьми, а не так, як ми з вами зараз.

Що люди мають з цього винести? Мабуть переорієнтуватися і подивитися, на що ми витрачаємо свій час, не гнатися за якимись матеріальними понтами один перед одним. Річ же не в розмірі коробок, в яких ви мешкаєте, а в звичайних речах: бути здоровими, мати можливість особистого спілкування, виходити і бачити дерева, чути птахів, ходити, їздити, подорожувати. І, звичайно, екологія. Ми не маємо права не вийти з цього карантину з висновками, бо тоді ризикуємо отримати ще гіршу історію.

– Що робите на карантині: книжки, фільми, спорт, відточуєте кулінарну майстерність?

– Так як я доліковую свій залишковий бронхіт, тому в групі ризику і взагалі нікуди не виходжу. І моя родина так само. Всі сидимо вдома, поки мама не докашляє і не стане сильною, щоб можна було хоча б в магазин вийти. Якщо чоловік виходить, то він в масці і рукавичках. Обов’язково користуємося антисептиками, бо прекрасно розуміємо, що під’їзди і ліфти небезпечні. Я хочу, щоб наші громадяни це зрозуміли, що майданчики, улюблені лавочки, гроші в обігу – все це може нести ризик. Тому користуйтеся картками, телефоном, протирайте їх весь час. Не ходіть в гості до старих і хворих, бо ви можете бути носієм.

Ну а що робимо ми? Сидимо вдома. Вже можна здуріти. Весна, сонце світить, парк до себе так і вабить. Найгірше Оресту, якому 9 років. Йому найбільше хочеться на вулицю, на велосипед. Але добре, що є онлайн спілкування між дітьми, вони там в чатах грають спільно в ігри. Бо одними книжками і настільними іграми ви би від дитини не відчепилися. Але ми читаємо. Можливо, це і класно, бо раніше не було часу перечитати щось з нового. Та і зі старого теж, купленого колись на “Книжковому Арсеналі” і відкладеного. Дивимося хороші фільми. У Facebook всі радять один одному, що подивитися. От нещодавно передивилися “Спіймати Кайдаша”. Я вітаю всю творчу групу, всіх нас з класним серіалом, із “санта-барбарою” по-українськи, прекрасною, дуже глибокою і доступною. Це дуже про нас.

– Я просто бачу позаду Вас бібліотека. Давайте, порадьте українцям ТОП-3 книжки від Ірми Вітовської.

– Так, тут бібліотека, а там далі в куточку маленькі пляшечки алкоголю. Чоловік збирає, то його колекція. Ми жартуємо, що з такими запасами карантин точно переживемо. Насправді, вони просто стоять, це колекція, ніхто не має права туди лазити, але воно дуже смішно. Що я можу порадити? Зараз я буду напевно приступати до Андруховича “Коханці Юстиції”, біля ліжка вже поставила. З сином читаємо “Видатні українці”.

Ще ми граємо в настільні ігри і буде можливість по плитці покататися на гіроскутері, який син нещодавно отримав на День народження. Ну а взагалі дуже гарно робити “подорожі”. Наприклад, кухня сьогодні – це кафе. Можна переставляти меблі в квартирі, і це вже буде інша квартира. Можна підписувати крейдою на підлозі різні зони, встановлюючи правила. Словом, дуріти можна по-всякому. Але я завжди кажу: давайте зіграємо в піжмурки з вірусом, ми всі в квартирах, він походить і нас не знайде.

– Чи доводилося Вам грати щось подібне на сцені чи у фільмі, коли здається, що навкруги ледь не апокаліпсис?

– Ні, таких ролей у мене не було. Вона відбувається прямо зараз – фільм про Ірму і вас, знімаємо короткий метр. Можливо з таких коротких метрів потім і складеться фільм, як ми проходили цей час. Зараз це онлайн історія нашого життя. Мені завжди цікаво програти такі історії. Знаєте, це таке самокатування. І коли дивишся якісь серіали, пов’язані з різними епідеміями, думаєш, це ж знято раніше, а воно настільки перегукується із сьогоденням. Мабуть, все циклічно і прогнозовано, як буде себе поводити звичайна людина.

– Тут можна провести аналогію. У стрічці “Мої думки тихі” головний герой, Ваш син Вадим, отримав завдання записати звуки тварин для відеогри “Ноїв ковчег”. Це наче фінальне завдання, від виконання якого залежить все. Точнісінько як рараз: від того, як швидко світ подолає пандемію, залежить виживання людства.

– Так, мабуть, цей загадковий крижень (метушливий рахівський крижень – рідкісний птах, який живе тільки у певному важкодоступному місці в Карпатах – Авт.), за яким женеться наш головний герой, і є те чудо, яке у нашому житті завжди станеться. І тут питання чарівного голосу цього крижня – це не тільки поверхове бажання наших молодих людей емігрувати (якщо головний герой фільму запише голос цього рідкісного крижня, то продовжить свою роботу вже за кордоном – Авт.), проблеми поколінь, батьків і дітей. Що це є таке метушливий крижень? Чи це між країною і країною, чи це про розрив цієї пуповини між батьками і дитиною, чи це між дитинством і дорослішанням? Тобто, тут дуже багато пластів, і кожен прочитає це по-своєму.

Офіційний трейлер – “Мої думки тихі”

Кожен має подорослішати, самотужки побудувати мрію і не шукати її десь на чужині, бо все одно прив’язаний пуповиною до мами, до Батьківщини. Це дуже цікавий месседж, що треба щось робити тут, не покладати рук, бо ті країни, які склалися, яким вдалося, за них це ніхто не зробив. Легше завжди поїхати на готове. Але ви завжди будете відчувати певний сум, що вам не вдалося.

– Знаєте, мої друзі і знайомі дуже радять один одному “Мої думки тихі”. І судячи з відгуків, всі просто в захваті. Давайте повернемося на два роки назад, коли знімався цей фільм. Ви думали, що стрічка стане шалено популярною?

– Чесно кажучи, я давала 60-70%, що фільм буде дуже хороший. Ну, тому що я учасник процесу, мені було вже достатньо сценарію і знайомства з Антоніо, як він мислить. Єдине, звичайно, по кількості відзнятого матеріалу у мене були деякі сумніви, бо ми справді дуже багато зняли. Але інтуїтивно я відчувала, що фільм вийде дуже вдалий. А вже їдучи в Карлові-Вари, я була абсолютно впевнена, що ми щось привеземо (стрічка отримала кришталевий глобус – спеціальну нагороду жюрі фестивалю – Авт.). Плюс у мене є особиста символічна і метафізична історія, пов’язана з певними речами. Єдине, трішки, що я може гірше думала про нашого глядача. Я подумала, що він вже настільки розбещений таким контентом, що не сприйме цю картину. Але давайте будемо чесними, велика кількість і не сприйняла. Ми маємо визнати, що примітивізація дещо відбулася. Але все-таки дуже великий відсоток тих, що сприйняли, мене потішив, бо я думала, що він буде менший.

– Як Ви думаєте, чому ця стрічка зайшла українцям? Не мені Вам розказувати, які українці вибагливі. Сотні разів мені доводилося чути, як мої друзі казали, що українське кіно – це “фу”.

– Коли ти приходиш на класно зроблений трейлер, а потім розчаровуєшся, ці розчарування потім нікуди не діваються. Тому, я розумію ці “фе-фе”, бо ці розчарування заклали таку міну, що глядач розчаровувався раз, два, три, а потім сказав “ні”. Але ніколи не треба забирати карт-бланш, треба завжди давати. Бо без кожної вашої гривні в невдалі проекти не було б дійсно якісного українського кіно, на яке ви ходите в кінотеатри. Це пропагують поляки. У них теж є дуже багато невдалих картин. Але вони розуміють, що підтримувати вітчизняне кіно треба обов’язково. Ну і не стидатися писати “фу, лайно”, як і відзначати, що “а оце круто”.

Треба розуміти, що кінематограф – це дуже складна система виробництва. Як і всюди, спочатку треба набити багато шишок, щоб взагалі його поставити на ноги. Ми бачимо, що останнім часом фільми виходять вже вдалі. Це стосується і “Додому”, і “Черкаси”, і “Мої думки тихі”. Проте це теж наслідок довгого шляху, який пройшли попередні кінематографісти. Ті невдачі, які бачили ваші друзі і знайомі, теж на користь. Ми вже розуміємо, в якому департаменті у нас проблема: сценаристи, режисура чи акторська подача. І все це дуже важливо, бо одразу кіно не знімається. Здобутки останніх фільмів – це колективний успіх, коли з 2015 року кінематограф увійшов у свою реставрацію. Я не кажу, що до 2015 року його не було. Але українське кіно – це було рідкісне явище. А коли в січні ми не могли поділити сітку прокату – це результат. Ми на шляху росту і відбору. Я погоджуюся з Пилипом Іллєнком (актор, продюсер,колишній голова Держагентства з питань кіно – Авт.), який казав, що раніше ми давали стартап всім, а тепер є конкуренція за якість, треба думати, як ставити планку. Тоді ми давали можливість запустити все і побачити, де у нас проблеми, а тепер – якість.

– Мені здається, що сам Антоніо Лукіч не очікував такого фурору. Ви з першого разу погодилися працювати з таким молодим режисером? Бо “Мої думки тихі” його перша повнометражна стрічка.

– Я одразу побачила, що це дуже талановита, обдарована, непересічна і некон’юнктурна людина. Він би не взяв матеріал, який би сподобався, на часі і т.д. Треба брати матеріал, який тебе розриває, а не те, що спрацює сьогодні. Це можна брати у фільмах-атракціонах – фільмах, які покликані на дозвілля. Тут ти не ставиш планку фестивалів, мистецької роботи. Просто робиш добротний продукт і продаєш його. Тобто, система фаст-фуд. Але ж він теж є різний. Є і класний фаст-фуд, правда? Власне, це фільми-атракціони, вони мають бути і вони теж повинні змагатися у своїй якості.

Що стосується системи “гудвайн”, як я її називаю, треба брати матеріал, який ти хочеш відправити на фестиваль, куди ти вкладаєш душу. Такі фільми не будуть масовими, але вони і є кіно. Це до речі в Голлівуді хтось сказав, що є атракціони, а є кіно. Я люблю і в атракціонах теж пограти. Мені, як акторці, хочеться взяти своєрідну планку, тому що і я щось нове відкриваю. Це зовсім інші подачі, тонка ювелірна історія. Кожен актор хоче в таку історію, навіть, якщо вона не приносить, як атракціон, грошей. Це як спортсмен з кубком, де ви берете планку. У мене так із “Брамою” було, і от “Мої думки тихі”. Це абсолютно два різні персонажі.

Кадр з фільму "Мої думки тихі"

Кадр з фільму “Мої думки тихі”
Фото: прес-служба

– Чому б Ви особисто радили подивитися “Мої думки тихі”?

– Ця картина дуже добре з’єднує родинні зв’язки. Після перегляду ви обов’язково подзвоните мамі, татові, чи батьки подзвонять дитині, всі стануть більш терпимі, подумають, чи варто десь шукати щастя, коли у вас все є. Можливо, подивитеся за вікно і побачите не сміття і поліетилен, який можна прибрати, а поглянете, на чому воно лежить і можливо, коли ви приберете цей поліетилен, побачите квіти, які виросли, подивитеся вгору на дерева, які були маленькі, коли ви тільки вчилися ходити, а зараз вже такі високі.

Власне, цей фільм дуже багато розкаже про нас. І можливо ще про те, до кого ви вночі звертаєтеся. Бо, чомусь, навіть люди, які кажуть, що вони атеїсти, все одно, внутрішньо у щось вірять. Можливо, вони бачать це по іншому, але вірять все одно. Вони знають, що метафізичний світ їх якось торкається і в момент паніки і страху, всі ми хапаємося за нього. То, можливо, ця картина допоможе побачити, що чудо є, і цей всесвіт – це велика матриця, в якій ми такі маленькі, як ті тваринки, яких записує Андрій (головний герой фільму Андрій Лідаговський, який грає сина Вадима – Авт.).

“Мої думки тихі”, незважаючи на те, що ви порегочете, побачите себе в якихось абсурдних ситуаціях, це комедія з серйозним обличчям, герої проживають свою справжню драму життя. Але в той самий час зі сторони – це абсурдність життя, поєднання сумного і смішного блиску. Мабуть, тому стрічка і справжня, бо ми інтуїтивно на це реагуємо. Я завжди кажу, скільки на похоронах чи поминках буває ситуацій, коли ми не можемо стримати сміху і забуваємо, що цієї людини вже немає? Те саме і на весіллях – багато драми вилазить. Поєднанням сумного і смішного цей фільм і бере. Насправді, Антоніо розказав історію своїх особистих взаємин з мамою. А я розказала історію своїх особистих взаємин, які можуть відбутися. Я їх просто програла наперед, пройшла репетицію, щоб не повторити.

– А мені здається, що в цьому фільмі українці впізнають самі себе: виконати якесь неможливе завдання і втекти з країни, бо десь неодмінно краще, ніж вдома. А потім, коли трапляється якийсь коронавірус, лаяти владу за неможливість повернутися.

– Так, але давайте чесно скажемо, що у нас не було справжніх соціальних ліфтів, тому розчарування багатьох поколінь є. І це питання до політичної еліти, яка в Україні з 1991 року. Вона абсолютно вся пов’язана, незважаючи на те, якого вони кольору. Всі між собою мають зв’язки, навіть якщо хтось із них сьогодні в опозиції. Факт в тому, що ми ж бачимо рівень стану нашої медицини, лікарень. І ті лікарі, які залишилися в Україні, просто герої або фанатично віддані люди.

І власне сьогодні з цим вірусом ми будемо мати відповідь. Це буде дзеркало для нашої політичної еліти, що є фундаментальні речі, на яких не можна спекулювати і допускати туди чиїсь лапи. Зараз, коли всі повернулися, всі стають рівними перед вибором. Мені здається, пора збирати каміння, щоб не вийшло, як в Італії і Іспанії, які мають більше можливостей. Україна може понести набагато більше втрат, ніж ці країни. Якщо є якісь статки, і ви ж знаєте, які це статки, давайте будемо чесними, помилки завжди можна виправити. Пора купляти апарати ШВЛ, вкладати в лікарні, піднімати забезпечення лікарів… От тепер треба об’єднуватися, незважаючи на кольори, і протистояти вже не ідеологічному і світоглядному ворогу, а невидимому і планетарному, який не розбирає, який ви, російськомовний чи ні. Зараз ми всі разом в одному човні.

– На мою скромну думку, трагікомедія “Мої думки тихі” саме під час карантину змушує задуматися над тим, що в житті найдорожче – родина і життя найрідніших тобі людей. Нам, українцям, цього дуже бракує.

– Так. Я часом теж люблю сидіти в телефоні, у Facebook. Але іноді я прокидаюся, як в страшному сні і думаю, а чи я не пропустила, як змінилася постава мого сина, як він росте, які в нього нові жести? Це ж страшно для мами пропустити перший крок, не надати цьому значення. Знаєте, ми вдома іноді вимикаємо всі ґаджети, кажучи, що вимкнули світло і інтернет, щоби таким чином Орест більше читав. Зараз у нього все-таки канікули, тому все, що він хоче, витворяє. Але якусь годину-дві ми у нього забираємо. Просто кажу: от зараз дві години на книжки, а потім приставка, давай махнемося. Власне, справді, ми маємо повернутися назад, бо десь ми почали рухатися не туди. Віруси, природа, екологія, клімат – все кричить нам “зупиніться!”. Треба прийти до точки, де були втрачені ці ланки.

“Мої думки тихі”
дивiться на
ДИВИТИСЯ

– Ви якось казали, що кіно в Україну прийшло у 2015 році, коли в ньому зацікавилася держава.

– Я називаю це реставрацією. Кіно було, були ж фільми, але його було дуже мало, воно було дуже рідкісним, а в кінотеатрах так взагалі. Ну згадайте, раз на рік.

– Але доволі часто українці лають вітчизняні стрічки. А теперішній владі, яка завжди критикувала квоти, здається, тільки цього і треба. По урізанню фінансування деяких українських стрічок ми вже бачимо відкат назад. Що робити?

– Всі ми звичайно напружено на це дивимося. Поки що все песимістично. Можливо, ті картини, які зараз в роботі, ще запустяться. Ну, це рік. А що далі, наступні пітчинги? Квоти знімати не можна, їх взагалі треба на 30 років давати такій країні як ми, причому на все. Українська мова програє, якщо їй не дати ще 30 років. Її не стане і ми можемо перейти в таку Білорусь, де мова перейде на маргінес і в якісь катакомби. Але тоді це буде гріх перед минулими поколіннями і абсолютно нестратегічне бачення майбутнього.

Мова – це як гімн і герб. Це ідентифікація нації. Це те, що її визначає. Незважаючи на те, що можна говорити будь-якою мовою… Я теж послуговуюся і російською в житті, і взагалі до 19 років була російськомовною, і немає різниці, як ви говорите вдома. Але питання в тому, що ми маємо пройти цей шлях і зробити Україну українською і україномовною хоча б тому, що русифікація була штучно створена не тільки за радянської влади, а й за царизму. Тому квоти мають зберігатися, бо мова – це є також засіб безпеки. Наші сусіди мають бачити, що тут вже чужа територія.

Якщо квоти скасують, запуститься процес деукраїнізації. В побуті, на жаль, ми ще дуже багато послуговуємося російською, і це все наслідки нетоповості мови у попередні роки, нерозуміння важливості, ну і звичка. Але її можна долати, і саме квоти покликані на те, щоб пришвидшити цей перехід.

– Особисто я вважаю, що це має йти згори. За власним бажанням люди ніколи нічого змінювати не будуть.

– Якщо депутати і міністри в житті будуть говорити українською зі своїми дружинами, дітьми, водіями, перукарями, то вони так само будуть говорити українською. А довший час змусить їх і в своїх родинах говорити українською. Треба переставати грати в подвійні стандарти. Якщо ви еліта, тоді стаєте україномовними і взірцем для своєї родини і країни.

– Чи не бачите ви зараз відкату назад в плані державної підтримки кіно і культури?

– Можливо зараз цей крок назад досить завуальований, але факт в тому, що є дуже багато питань. Особливо по картинах, які не були підтримані. Чому ми не можемо говорити речі своїми іменами, не торкатися певних постатей, які нібито ставлять протиріччя? Чекайте, якщо ви освітньо розкажете про цю людину, то це більше просвітництво. Отут треба працювати. Обережність і крок назад, не будемо дражнити дракона, не є виходом. Там по барабану, крок назад, чи ні, там треба все. Ця слабкість сприймається як можливість ще більше відкрити двері до нас.

– Прекрасний фільм “Таємний щоденник Симона Петлюри”, де Ви зіграли Ольгу Петлюру. Українському глядачу він добре зайшов. То давайте зробимо стрічку про Степана Бандеру?

– Давайте так. Хоч і прекрасні перегляди були, проте стрічка про Петлюру більше для старшого покоління. Мене ж більше цікавить саме молоде покоління і фільми, які б були зняті в якомусь динамічному екшні. Про Бандеру чи ні? Я б так не звужувала. Наприклад, якщо б Україна зняла фільм про вирізання Новгороду Іваном Грозним, це була б стратегічна перемога. Насправді це результат абсолютної окупації і ліквідації Новгородської республіки, яка ніколи не була в Московському царстві. Вона була незалежним гравцем і більше тяжіла до нас.

Наприклад, Конотоп, фільм (про Конотопську битву – Авт.) який не підтримали. Це теж цікава штука. Або, якщо вже так, давайте піднімати самооцінку українців. Як відбулася Києво-Могилянська академія? Коли почалася освіта в Україні такого масштабу, коли до нас приїздили студенти з Франції, Німеччини, Чехії? Можна знімати в копродукції з різними країнами також про дітей Ярослава, володарів Європи, зафіксувавши таким чином, де і чим був Київ на той час, задовго до Долгорукого і його отправки звідси на московські болота.

– Погоджуюся, треба розширювати світогляд і знання українців про власну історію.

– Не хочете ви зараз конкретно про Бандеру, зайдіть з іншого боку. Про кріпацтво дуже багато можна розказати. Наприклад, як відрізнялося кріпацтво в Україні і Росії? Що ми бачимо по наслідках? Скільки в Росії нещасних поколінь і територій потрапили під кріпацтво? А це 14-16 поколінь, коли в Україні лише 1,5 покоління, і то не на всіх територіях. Ви розумієте, який це світогляд і який це злочин перед тими народами? І ми знаємо, що там витворялося, що таке період кріпацтва, до чого доходило, що робили люди, у яких була влада. Раджу почитати, що в право кріпаків ввели у 1837 році, незадовго до звільнення. А що робилося до того? Ми звикли казати “середньовічна Європа”. Ні, ви почитайте, що відбувалося. Це трагедія російських територій і тих корінних народів, які під це підпали. Що з цими народами зробили навіть вже на момент Лермонтова – “страна рабов, страна господ” – це результат кріпацької вакханалії і людиноненависницької історії, яку Московія почала за Івана Калити і далі.

А про Бандеру треба просто правильно зняти. Прекрасно про Крути. Але, на жаль, треба перезняти щось інакше про Крути. Я вибачаюсь, але це так. Проте, всі ці постаті – це результати великого конфлікту. А на екрані цікавіше побачити, коли цей конфлікт починався в світоглядності. Пограбування Києва Андрієм Боголюбським і як далі розвивалася Московія… Отакі картини цікаві для України. Та й, думаю, там є багато росіян, яким це дуже допоможе. Не забувайте, що там багато народів, які сидять і не мають права на власний вибір і самоідентифікацію.

– Яких жанрів у фільмах Україні зараз не вистачає? Адже ми розуміємо, що, умовно, простий глядач не буде прагнути думати. Всім подавай “хлеба и зрелищ”.

– Будь-яке кіно треба. Я не можу сказати, яких точно фільмів не вистачає. Питання команд, які будуть втілювати той чи інший продукт. І тут ми говоримо про якість. Тут вже треба такий пітчинг робити, щоб не мати права на майбутні ризики, чи хоча б їх мінімізувати. Тому, будь-яка картина потрібна. Але українці ще мають зрозуміти, що одна і та сама їжа не зробить нас здоровими. Наприклад, якщо сьогодні ви пішли на атракціон, відірвалися, не побійтеся завтра піти на щось серйозне.

Тобто, якщо сьогодні ви подивилися “Скажене весілля”, то завтра не бійтеся піти на “Додому”, віддати катарсис, сльози і зрозуміти іншу штуку. Не бійтеся травмувати себе, дивитися різне. Йдіть на складний фільм, на документальний, на прекрасний “Співає Івано-Франківськ-теплокомуненего” Надії Парфан. Тобто, контент є. Не вистачає глядача, який би хотів дивитися різний контент. Треба збільшити масовість глядача, щоб дивилися все, а не тільки атракціони. Тому що це інтелект, смак і креатив. І все залежить від того, наскільки у вас там між вухами більше.

– Ну і наостанок, як буде виглядати світ після закінчення карантину?

– Мені б хотілося, щоб ми все переоцінили, почали берегти природу, закінчилися війни. Щоб навіть останні негідники відступили, пішли в небуття і дали можливість людям все перебудувати. Я бажаю добра і миру кожному на планеті.

 

 

 

 

Розмовляла Крістіна Зеленюк

 

 

 

 

Джерело: Сьогодні

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Вітовська Ірма

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s