Ірма Вітовська, актриса: Для кіно та творчості відкрилися неймовірні можливості. І мені дуже страшно їх втратити

19 березня 2020 р.

Цього року в Україні вийшов фільм «Мої думки тихі» — це комедія про фрілансера Вадима, який вирушає на Західну Україну, щоб записати звуки українських тварин. У подорожі його супроводжує мати Галина, яку блискуче зіграла Ірма Вітовська — у виконанні Ірми не важко було впізнати власну маму, яка вимагає сфотографувати себе у квітах чи ставить незручні запитання про особисте життя.

 

За роль Галини національна кінопремія «Золота Дзиґа» включила Ірму до номінації «Найкраща жіноча роль». А незадовго до цього ми зустрілися з акторкою та розпитали, що відбувається з українським кіно, які емоції вона частіше переживає, як її змінила професія та чому зараз вона почувається щасливішою, ніж у юності.

 

Останні років 5 ми спостерігаємо появу великої кількості крутих українських кінопроєктів: зараз чекаємо на «Атлантиду», вже подивилися «Мої думки тихі», «Рівень чорного», «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Якими є причини цього розквіту?

І ще до цього списку можна додати «Додому». Так, дійсно, зараз відбувається ренесанс українського кіно, його відродження. Не можна сказати, що воно тільки народилось, адже воно існує вже досить давно, проте раніше не було у пріоритеті державної політики. Зараз політична еліта усвідомлює, що кіно — це великі затрати, і держава має амбіції вкладати у нього. Адже кіно — це не тільки так звані фільми-атракціони, а ще й імідж країни. Такі, що працюють на створення ідентичності, самоідентифікації, висвітлюють актуальні соціальні проблеми. Таке кіно — це лабораторія, що досліджує та проводить таку собі терапію: духовну, ментальну, смакову. А поняття «смаку» — це те, що дуже постраждало в нас через популярність «атракціонів».

Картини, які ви назвали, вже звужують аудиторію до сприйняття. І це світова тенденція. Але ми ще маємо надолужити 20 років розхристаності, популізму і суцільних шоу.

В Україні ці 20 років були небезпечні тим, що ми залишалися незахищеними. І зараз нам треба працювати втричі швидше, щоб покращити якість населення в культурному плані. А кінематограф — це найзрозуміліша мова з усіх креативних індустрій, якою можна достукатися до більшості населення. Зараз ми маємо змогу створювати картини між атракціонами й артхаусом, такі картини, що будуть доступні широкому загалу, але й виведуть його поза зону «атракціону».


Власне, як «Мої думки тихі»?

Так, я думаю, наш фільм десь у цьому ключі. Він абсолютно зрозумілий, у нього немає складних подач і прийомів, які необхідно розшифровувати. Хіба що гумор, певно, не для всіх, але більшості він підійшов. Тож зараз політична еліта — на жаль, завдяки війні — усвідомила, що кіно — це дуже важливий процес інформаційної оборони, і почала вкладати в нього гроші. Раніше вихід українського фільму — це було свято, і не важливо, наскільки він був недолугим чи недосконалим. Але з 2015 року почався процес кінореставрації. І сьогодні, у січні 2020 року, чотири українські картини просто не могли поділити між собою прокатну сітку. Успіху, який ми маємо зараз, коли нарешті перебродила брага, не було б без допомоги інших кінематографістів, не було б, якби до того не було їхньої дороги. Тож ми доклалися до цього всі.


Тож чи має команда, що працює над конкретним фільмом-лабораторією, завжди тримати у голові, що вона має створювати сенси та проводити терапію? Чи можливо просто розповідати історію?

Я думаю, команда сама складається з цих сенсів. Приміром, якщо я сама недотягую, але хочу вас чогось навчити, в мене нічого не вийде. Команда не повинна мати на меті сподобатися, вона лише розповідає свою історію. Сповідається глядачам про те, що їй наболіло. І коли в основних гравців команди це наболіле збігається і кожен хоче розказати про це, все виходить. Адже навчити чогось, не знаючи, провести терапію, не вміючи, неможливо. Тож це залежить від творців. І дуже важливо не хотіти просто сподобатись — якби ми хотіли сподобатись, просто знімали б оті «атракціони». Але так історію кінематографа не скласти.


Описуючи Галину, свою героїню з «Мої думки тихі», ви говорили про те, що це був складний образ, що він був дуже зрозумілим для вас і тепер ніби постійно знаходиться поруч із вами. А що зробило її саме такою?

Я — актриса ексцентрична. От у стрічці «Брама» моя ексцентрика надалась: щоб пробити мертвий грим і дати бабі Прісі життя, треба було мати всередині велику енергетичну ексцентрику, яка б промовляла хоча б через очі. А тут, у випадку Галини, її треба було, навпаки, прибирати. І задачею Антоніо (Лукіча, режисера «Мої думки тихі» — прим. ред.) було мене стримувати, адже роль вимагає іншого темпераменту. Цю психофізику мені треба було в собі тримати, а це неабияка складність, адже доводилося себе контролювати. Така комедія, як «Мої думки тихі», особливо складна для кіно. У театрі ти можеш обманути, адже в тебе є відстань. А на макроплані ти ніяк не обманеш. Дуже важко, розуміючи, наскільки смішні з боку ситуації, не розколотись і грати далі, проживаючи свою драму та трагедію.


Згадайте сцену за столом із самого початку, де Вадим, син моєї героїні, каже їй: «Я і не збирався сюди вертатись». Там є невеликий кадр моєї Галини, яка п’є вино. З цього моменту починається постійне існування драми всередині персонажа. І всі подальші сцени, навіть смішні, вимагають постійно тримати цей стан — за секунду до сліз. Але не дозволяти собі плакати. І мені потрібно було залишатись у ньому фактично протягом усього знімального процесу, щоб кожна сцена наповнювалась енергією підтексту.

Ну, і також складно було ось чому: в мене є син, якому зараз 9 років, і історію з Вадиком і Галиною я перенесла на свої власні 10 років уперед. Я уявила, ніби це мій син говорить мені всі ці страшні речі на кшталт «Ти нікому не потрібна», «В тебе нікого немає». Я персоніфікувала їх Оресту і відчула причетність до персонажа. А це найважливіше — шукати, де ти схожий на нього. Де ти, Ірма, нагадуєш того, кого граєш? Коли знаходиш, тоді вдається впустити героя.

Так, Лукіч також говорив у інтерв’ю, що йому подобається ставити акторів у дискомфортні для них умови, щоб подивитись, як вони з них вибиратимуться. Ви відчули це на собі?

Так-так, це, певно, стосувалося сцени у болоті, де знімався Андрій (Лідаговський, виконавець головної ролі в «Мої думки тихі» — прим. ред). Щодо некомфортних умов… Ну, під час зйомки сцени на водах вони добряче з мене приколювалися. Нам же треба було, щоб мене не впізнали інші люди, що були на курорті, але вони постійно дивились і перемовлялись собі — вона чи не вона. Антоніо спеціально витримував до кінця і голосно кричав: «Галино, підійдіть сюди!» — і напруження спадало.

То це не була масовка, це реальні люди?
Так, абсолютно! А я вже ховала обличчя, терла собі ніс, відверталась. Але нічого не працює. А я ще в цьому ідіотському купальнику з рюшкою та бірюзовими ґудзиками, який ми спеціально шукали, щоб він був максимально кітчевий. І думаю собі — от, зараз вони мене знімуть, виставлять це все на YouTube, це ж буде катастрофа. Але все-таки Антоніо вчасно називав мене Галиною, і всі заспокоювались — мовляв, дійсно, ну що б тут робила Ірма Вітовська.

Я дуже вболіваю, щоб в Антоніо все вийшло — сподіваюся, він ще раз покличе мене зніматись. Для мене важливо бачити, що режисер сумнівається. Коли він приймає сміливі рішення, проте у чомусь досі сумнівається. І коли всі кажуть: «Все, не чіпай більше, не треба» — він хоче спробувати ще раз, зробити ще дубль. Він експериментує з градусом, тональністю, кольором, смаком, дозою. Антоніо саме такий, і з цим важко працювати, проте я думаю, це дуже правильно. Він, звичайно, назнімав плівок, якими можна заставити 3 квартири, але це правильно, він шукав свою історію.

Дві героїні, яких ви згадали — баба Пріся з «Брами» та Галина з «Мої думки тихі», — це дуже сильні та впізнавані архетипи Матері та Воїна. А які архетипи ближчі вам? Кого вам було б дуже природно зображати?

О, я думаю, я Дон Кіхот. Такий лицар, який може намалювати собі ворога і бігти розбиратися з ним. У мене дуже загострене почуття справедливості, а ще я завжди дуже глибоко копаю, адже мені важливо знати першопричину. Це і біда моя, і щастя. Щастя — бо рідко потрапляю у халепи, а біда — бо мені важче жити, адже з цими знаннями не так легко бачити світ. Відчуваєш небезпеку й аналізуєш катастрофічні повторення історії. І від того ти не йдеш на компроміс, а від того — зменшується вушко можливостей, зокрема — фінансово, бо ти просто не можеш домовитись із совістю. Адже ти бачиш. А людям, які не бачать, легше. Ба більше, вони й тебе не розуміють — думають, ти просто вимахуєшся. Я ж, як людина, що мріяла бути істориком чи археологом, звикла шукати та бачити циклічність. Люди не змінюються і зазвичай роблять одні й ті ж самі помилки. З кожним циклом одні й ті ж самі. Але, знову ж таки, розуміти та бачити це важко — саме тому я Дон Кіхот. І це стосується всього, у мене на всьому є червоні прапорці: у стосунках в родині, у стосунках із творчістю. Єдине, де їх досі немає, — у стосунках із театром, адже він зараз реформується і, можливо, впорається без мене.


Повертаючись до вашого захоплення історією — чи є образ в українській історії, який був би вам близький і цікавий для виконання?

Ну от, наприклад, ми, українці, лише нещодавно розкрили персонаж Едігни, і це неймовірний образ, дуже цікавий. Це донька Анни Ярославни — це дві жінки, що жили в консервативний патріархальний час, проте чинили та правили, як самі хотіли. Едігна стала святою, жила в дуплі, була проголошена блаженною римсько-католицькою церквою. І це наша кров, це родина князя Ярослава — а всі доньки Ярослава досі не мають належного визнання за все, що вони наробили в Європі.

Ще мені цікава Галшка Гулевичівна — як і інші персонажі, які можуть допомогти українцям позбутись амнезії, а ще краще — вилікувати нашого північного сусіда.


Приміром, сьогодні пріоритетною для мене була б картина про вирізання Новгорода Іваном Грозним — це історія про те, як ми втратили гігантський пласт культури, першу демократію. Україні як найближчому спорідненому Новгороду родичу — адже жодного стосунку до Московського царства він не мав — було б добре віднайти й написати цю історію. Так само й Гулевичівна — героїня історії про Києво-Могилянську академію, яка розповість про те, як в Україні виникла вища освіта. Такі речі важливі. Вони дозволять нам рухатись у правильному напрямку.

З актуальних питань сьогоднішнього часу мене хвилюють побутове насильство та сексизм у бізнесі. А нещодавно мені сподобалась ідея пробацій — проходження ув’язнення не у в’язниці. Це стосується нетяжких злочинів, приміром підліткових. Людина повністю контролюється, але виконує виховні роботи замість того, щоб бути у в’язниці. Вийшов прекрасний французький фільм «Особливі» про проблемних підлітків, які доглядають за тяжкохворими пацієнтами, щоб не йти у в’язницю. І це змінює їх, це працює в обидва боки — дуже класна штука. Ми маємо боротися за кожного громадянина. І мені б дуже хотілось, щоб такі картини знімалися в Україні — фільми, спрямовані на очищення суспільства, духовний ріст.


Чи впливає якось ваша професія на вашу особистість? Ви відчуваєте, що певні риси характеру з’явились у вас через те, що ви акторка?

Так, почуття гумору, мабуть, іноді цинічне. Також я добре вмію прикидатись, можу стати дуже переконливою аферисткою чи злочинцем — якщо надумаю. Але, звісно, я цього не робитиму — знову ж таки, це мої моральні червоні прапорці. А так, взагалі, актор — це професія споглядання. Вона зробила мене дуже уважною: ти одразу фіксуєш мить, аналізуєш її та ставиш їй вердикт. А зрештою вчишся скорочувати та формулювати історії в короткі метафори. От усе, що моя мама розповідатиме мені 2 години, я переповім за 5 хвилин, стиснувши інформацію. Також я дуже швидко помічаю навколо цікавих персонажів, абсурдні речі — це відразу й дуже швидко йде до золотого запасу, адже це те, що дозволяє тримати глядача. Бути акторкою класно — постійно перевтілюватися, переживати інші практики та інший досвід. Це круто — переживати фрагменти життя інших людей.


Ви багато у розмові звертаєтеся до категорій енергії, долі, карми. Ви вірите в ці речі? Яке значення вони для вас мають?

Ну, це метафізика, вона існує. А енергією я взагалі працюю. Стоячи на сцені, я чітко відчуваю, де у залі зараз непробивні енергетичні місця та хто їх блокує. Я не можу, звісно, сказати — от, це людина у 4 ряду, але точно знаю, у якому місці це відбувається. Блоки — це енергетичні щити, і я дуже чітко їх зчитую. Коли людина чомусь ну не любить мене. Невідомо чому. Або мене, або театр, або прийшов у поганому настрої, або у нього конфлікт із сусідкою. І він не хоче дивитись — і через блок неприйняття людина не включається. Всі артисти це відчувають.

Так само я відчуваю зал, коли дивлюся кіно. Я завжди спеціально сідаю десь обабіч, не серед глядачів, або стою за шторою, аби відчувати енергетику залу. І це неймовірне відчуття. Енергія натовпу відправляє у транс — не тільки артиста, але й людину, що знаходиться у цьому натовпі. З цими речами ми, артисти, і працюємо.


Живе мистецтво — це коли я щось даю, а ви до мене підключаєтесь. Починається взаємообмін, і ми проживаємо історію разом. Тож я знаю: енергетика існує.

А ще ж є візуалізація: коли ти мрієш про щось, думаєш про щось у доконаному часі, і в тебе в голові вже є картинка того, як усе відбудеться. І це також працює. В мене так було з піснею Viva Forever від Spice Girls, яка грала в нас у фіналі «Мої думки тихі». Це була моя улюблена пісня на другому курсі. Пам’ятаю, коли слухала її, мріяла, що знімаюсь у фільмі про красиве кохання чоловіка і жінки. Я програвала у свідомості сцени, які вигадувала, фактично у мене вже був готовий фільм у голові. Цього фільму не відбулось. Але я зіграла в іншому — теж про кохання, тільки між матір’ю та сином. І ця пісня там була. Тому бажання справджуються — тільки у компромісній формі, яка вигідна вам та вищому розуму. Все, що я маю, все, що відбувається зі мною — це якась загальна програма. І за більшість речей я вдячна. А в тому, за що я не вдячна, я можу винуватити тільки себе.

А як вам здається, яку емоцію ви відчуваєте найчастіше? 

Я думаю, страх. Не те щоб я боюсь за своє життя, це щось більше. От зараз для кіно та творчості відкрилися неймовірні можливості, і мені дуже страшно їх втратити. Тож у мені живе страх, що тільки-но мистецтво перестало бути злиденним, почало приносити радість, почало мати певні перспективи — все закінчиться. Я непокоюсь за країну та кінематограф.

А от коли я про це не думаю, друга моя емоція — це, певно, надія. Ти прокидаєшся у класному настрої, ти виспався, добре виглядаєш і надієшся на те, що все буде чудово. Хоча потім знов щось десь почув, прийняли якийсь закон або ще щось — і привіт, знову страх.

Зараз дійсно звідусіль надходить дуже багато інформації. Все відбувається дуже швидко, і всього дуже багато. Люди починають шукати можливість уповільнитись, заземлитись. Для вас це притаманно? 

Необхідність зафіксуватись у моменті? Так, звісно. Що я для цього роблю? Ну, по-перше, не дивлюся на годинник! Хіба що є якісь зустрічі. Також я не фіксую дати — наприклад, не святкую дні народження. Виїжджаю кудись із родиною, та й годі. Розумію, можливо, треба влаштувати якийсь гучний бенефіс до якогось ювілею, але з усіх сил відтягую цей процес.

Мені здається, зараз у мене більше всього щасливого, аніж було в юності та в молодості. Коли я закінчувала інститут, було враження, що попереду нічого немає, адже цій країні нічого не потрібно. Було більше апатії. Проте я її пережила — а були такі колеги, що пішли, не витримавши. Можливості у нас з’явилися лише зараз, все закрутилося тільки тепер. І мимоволі думаєш — якби ти тодішня, зі своїми великими блакитними очима, почала зніматися зараз, скільки ролей могла б наштампувати? Але попри все, я думаю, дуже гарно, що я можу зафіксувати себе у стані щастя саме зараз. Принаймні, не у 70 чи 80 років!

Фото: Олександра Серафимович

 

 

 

 

Джерело: Anywell

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Вітовська Ірма

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s